Видавнича палітра «Українського пріоритету»

189

Кілька років тому на українському книжковому овиді з’явилося ще одне видавництво  – «Український пріоритет», яке на сьогодні видало понад 80 книжок різних жанрів і спрямування, але всіх їх об’єднує одне – висока художня якість і добротний поліграфічний рівень. Про деякі з них, що з’явилися протягом останнього часу, хочеться сказати окремо.
Передовсім привертає увагу художня проза Анатолія Дімарова, що вийшла під назвою «Душа жіноча». Видання містить повісті, оповідання і етюди і має таку зворушливу присвяту: «Моїй дружині, з якою хоч і важко, зате весело». Як театр починається з вішалки, так книжка часто з присвяти, яку у маститого художника слова завжди варто розглядати як невіддільну частину загального тексту. Сила А.Дімарова-художника – в чаруючій оповідній манері. Звісно, в нього добірні тропи, граціозна конструкція фрази, міцна архітектоніка і глибока психологія, але домінує і все зв’язує талант оповідача. Він ніби не пише, а оповідає. Здається, Дімаров міг би творити свої книжки без олівця чи ручки, надиктовуючи їх як Ж.Сіменон. Цей рідкісний хист оповідача проявляється уже з першого речення. Зачини у Дімарова знамениті, вони одразу ж заінтриговують, полонять, ти попадаєшся на них, як риба на наживку, і тобі вже важко відірватися від книжки, допоки не перегорнеш останню сторінку.
Не може не подивовувати й те, що і в патріаршому віці Анатолій Дімаров як письменник не втратив своїх рідкісних якостей – блискучої іронічності та вишуканої мовної краси, але найбільша цінність у нього, як на мене, – летюча легкість стилю. Він розповідає про те, що хвилює його самого, розповідає невимушено і просто, але, якщо зазирнути глибше, то за тим стоїть висока філологія і рідкісний талант художника, що сягнув хрестоматійних висот.
Скільки разів я бралася за прозу А.Дімарова з наміром розгадати, так би мовити, секрети творчості, розчленувати, розкласти написане і уважніше вдивитися в нього, але вже на другій сторінці забувала не тільки про свій намір, а й про все інше на світі, а просто читала як звичайний неспокушений читач. Ось що таке чаруюча сила оповідної манери, чи, коли хочете, сила таланту, магія письма.
У Дімарова завжди був і буде читач. Проблема залишається тільки в тому, як донести до нього книжку. Добре, що за цю справу взявся такий невтомний і активний чоловік як В.Шовкошитний. І як шкода, що Анатолій Андрійович пішов із життя, коли писався цей матеріал.
Наймолодший лауреат Шевченківської премії Олесь Ульяненко прийшов до читача романом «Пророк» уже після того, як став на зоряну дорогу.Теми і сюжети, які завжди обирав О.Ульяненко, важкі, шокуючі й дражливі, не стала винятком і ця книга, але стиль викладу мистецький, бездоганний з технічного боку і хвилюючий, слово тут містке, гостре і добірне. «Пророк» не для заспокійливого, легкого читання на сон грядущий, це книга-застереження, яку треба приймати у невеликих дозах. Кажучи образно, Олесь Уляненко – це вміння узяти високу ноту, продемонструвати якісний рівень художньої майстерності, що можна означити як вищий пілотаж, а також оголити почуття і душевні пориви, а потім усе це одним рядком звести до абсурду або ще гірше – вульгарного бурлеску. Улюблений прийом митця – піднести низьке, підняти його на належну висоту, а потім одним махом опустити додолу. Це завжди шокує і навіть викликає злобний смішок. Але іронія і сарказм митця не повертає світові бажану рівновагу, як у Нушича чи Шарля де Костера, у нього сміх нищівний, нонсенсний і руйнівний. Він цілком заперечує об’єкт висміювання.
В Ольги Слоньовької (збірка «Силуети яблунь і коханих») є та добра якість, що її вірші передають відповідний настрій, стан душі. Створювати такий настрій за допомогою римованих строф не так просто. У верлібрах – ще важче. Тут потрібен талант. У Слоньовської він є. А ще гостро відчувається, що авторка  – людина інтегральна, що об’єднує різні поетики, використовує європейський досвід для потреб українського слова. Вона «групує» текст, покладаючись на свій слух і глибоке знання просодій, здатних пояснити складність метафізичних контекстів у найбільш зрозумілому і простому поетичному рішенні. Вона шукає (і майже завжди знаходить) доступну мову для речей недоступних, споруджує свій замок серед величин дутих і «розгублених симулякрів».
У кожного письменника, та й у кожної людини, свій час. Час і нагода. Час і пора. Роман-таро Надії Степули «Сьомий аркан 78. Arcanum» засвідчив появу цікавого і проникливого дослідника людської душі з її ницими виворотами і благородними поривами. Авторка сповідує неореалістичний стиль і залишається вірною йому, незважаючи на цікаві модерні вкраплення і ходи. Але найцінніше у її прозі, як на мене, не відгранена дзвінка фраза і майстерна композиційна побудова сюжету (хоча, безперечно, важливо і це), а глибоке знання людської натури і, головне – любов та співчуття до людини, закинутої в цей неприхильний і жорстокий світ. Особливу увагу прозаїк звертає на динамічну та психологічно напружену фабулу, вихоплює з життя події драматичні й шокуючі, якими наш час багатий до переситу, але все частіше вона звертає увагу не на те, що відбувається, а як ці події переломлюються в людських душах, – і це той шлях, що виводить її на справжню висоту великої прози.
Репрезентуючи читачам свій роман, авторка наголошує у передмові: «Я пропоную свою версію можливих у часі та просторі потрясінь, як і можливі варіанти подолання потрясінь – заради світла і добра, бо ж вони, здається, можуть змінювати життя. Змінювати на ліпше».
Роман-таро Надії Степули «Сьомий аркан 78. Arcanum» перегукується з романом знаменитого сербського письменника Мілорада Павича «Остання любов у Царгороді», але маємо не наслідування, а радше відштовхування від великого попередника з метою обживання нових світів і демонстрації нових можливостей мови.
Сергій Злючий – поет нутряний. Поезія живе в його душі, як віра, любов і надія. Вірші для нього – не гра, а опора, і це віднімає у нього право писати легко, грайливо, мимохідь. На папері залишається те, за що заплачено душевними стражданнями та сумнівами. Іншими словами кажучи, це вірші виношені та виболені. Щоб зрозуміти його збірку «Мідні леви», важливо не пробігти її повсковзом, а прочитати уважно і вдумливо. Щоб вчитатися в неї, пройнятися її високою напругою, необхідно також відчути, що належить вона людині зичливій, світлій і відкритій для любові й добра.
Легкі акварельні пейзажі, тонкі порухи душі, сповідальна тональність, – це найприкметніші особливості прози Арсенії Великої, що прийшла до читача з книгою прози «Срібний перетин» (повість, оповідання, есей). Ця книга передусім про жіночу долю, становлення свого «я», а також розмови на шляху до самої себе і Бога-Світла, пошуки істини і земного щастя. Часто письменниця ніби малює словами. Її зірке око вловлює плинні зміни у природі. Вона помічає як плачуть виноградні галузки густими і солодкими слізьми, як спека дихає вогнем і п’є вологу, як дощ грає на клавішах листя… У цій книжці багато маленьких і великих див. Це кольористична симфонія нетлінної земної краси, зіграна щедрою і талановитою душею. Цікаві у книзі спогади про Андрія Тарковського, Андрона Кончаловського і Андрія Вознесенського.
Олександр Косенко, що прийшов до читача збіркою «Гартування води», – чудовий лірик і поет-філософ, що знає життя і вміє перелити у класичні форми його ледь уловний живий дух. Його шлях у поезії означений неореалістичними візіями і пошуками, але він не цурається також яскравих модерних вкраплень, охоче експериментує з ще неусталеними формами і окремими незатертими словами. Але завжди за такими експериментами стоять глибока думка, цікаві поетичні відкриття і сміливі прориви в трансцендентне.
В поета Олександра Гунька (збірка «Брами Всесвіту») наскрізь самобутнє бачення світу і свій стиль, який не сплутаєш з жодним іншим. Його тема – духовний світ людини, а улюблений жанр – лірична мініатюра, стиснута до межової щільності. Він майстер короткої фрази, яка майже завжди алітеративна і метафорична. У нього немає прохідних рядків, які поети часто нанизують для рими. Все у нього доцільне і строго вивірене, відчувається – виболене. Адже письменник починається не зі слова. Письменник починається з болю.
Охоче звертається О.Гунько і до ліричних мініатюр, передусім хокку, які в його інтерпретації завжди несподівані, парадоксальні і самобутні
«Вірші Лілії Максименко (збірка «Рахманні світи») – теплі й холодні водночас, від них можна почуватися, мов на високій горі в різко континентальному кліматі, коли на осонні припікає, а в тіні – морозить,  – наголошує у передмові Надія Степула. – І мріяти про «золоту середину» не вийде: нема цього прихистку в її поезії ніде. Зате є дивне відчуття причетності до глибинних нуртів душевного неспокою, так наче спостерігаєш той «невидимий бік Місяця», – ледь лячно й тривожно, але з непідробною цікавістю й навіть – співучастю».
Окремої розмови заслуговує дилогія Володимира Шовкошитного «Кров – свята». Міцна рука професійного прозаїка і гаряче серце поета вловлювалося тут в особливому акцентуванні фраз, у напруженій манері оповіді, і в тій невидимій, але відчутній ясі, якою автор так любовно оповиває образи своїх героїв. Але це не означає, що читати Шовкошитного легко. Далеко ні. Естетична насолода від стилю поєднується з гнітючим враженням від передаваної атмосфери. Автор обрав для зображення надзвичайно важкий і трагічний період нашої історії – апокаліптичне ХХ ст. Це період кривавий, важкий, темний і суперечливий. Просвітління наступило тільки після проголошення незалежності України, але страшна правда повоєнних часів, брежнєвщини і андроповщини отруйними міазмами заповзає і в наш час.
В.Шовкошитний – оповідач майстерний, цікавий і… нещадний. Тому що сповідує велике правило: правда над усе. А нашу правду, як і історію, читати без брому не можна. З нею не завжди хочеться погоджуватися, вона ранить, але й отямлює. Сюжет – одна з найсильніших сторін прози Шовкошитного. «Хресна путь» – це розповіді про кілька поколінь українських селян, військових та інтелігентську верству. Перед нашим внутрішнім зором проходять різні люди, характери і долі. І десятки головних і другорядних героїв, що борються, страждають, люблять і гинуть.
Особливість художнього стилю автора в його лаконічній стриманості, стислості й навіть ощадливості фрази, до якої проситься епітет – телеграфічна. Ось зразок такого письма:
«Ніч. Березень. Холодно. Пусто. Над сумною долиною чорне зоряне небо. Обабіч шляху вартовими стоять кремезні дерева…»
«Нарешті не втримався, підвівся. Вийшов на поріг, сів, схиливсь на одвірки… Тихо. Порожньо. Гірко».
«Забрів якось на цвинтар… Холодно. Порожньо. Сумно. Виє вітер. Мокрий сніг лягає на сиву голову. Осінь. Пізня-пізня».
«З’ясовували довго. Викликали, допитували. Шукали свідків. Знайшли. З’ясували. Облишили. Оксентій знову пішов від людей: надто багато зла бачив од них».
Таке письмо, зрозуміло, має свої мінуси, але має і сильні сторони. Читач завжди зримо уявляє собі картину, яку змальовує письменник, чи характер людини. Чіткі, короткі, ніби рубані фрази несуть конкретну інформацію, без алегоричної туманності й розпливчатості. Письменнику є що сказати і він хоче бути ощадливим у слові. Як художник, він кладе різкі й сміливі мазки. Якби В.Шовкошитний був тільки цікавим оповідачем, то ширша розповідь про нього не мала б особливого сенсу. Важливо не тільки, який він оповідач, а наскільки оповідь його художня. Кожна з новел засвідчує, що він добре володіє багатим арсеналом виражальних засобів. І з кожним роком його художня майстерність поглиблюється. Він уміє кількома виразними штрихами змалювати картину і створити характерний типаж. Описи природи в нього теж із тих, що западають в душу, залишаються жити в пам’яті, бо вони небанальні, несхематичні, а живі й повнокровні. Хоча іноді ловиш себе на думці, що хотілося, аби вони були більш розлогими і ширшими. Авторові не бракує пильної уваги до деталі, чим завжди була сильна епічна проза, згадаймо хоча б Б.Харчука чи Р.Андріяшика. У В. Шовкошитного теж немало промовистих, щасливо віднайдених і тонко підмічених деталей, але вони все ж подані ощадливо-стило, як-от: «Бороди в діда не було, довге волосся, зачесане вгору, падало аж на плечі. У своєму дивному вбранні він видавався сивим парубком. Очі його світилися, у вусах ховалася напівдитяча посмішка».
Щоправда, тут таки ця проза набирає ще однієї доброї риси – поетичності, і в нього зринають несподівані епітети, з’являються оригінальні метафори і цікаві порівняння.
«Донечка у них народилася, Любою назвали, бо так вже вони кохалися, так любилися, що не злякалася Галя людських перешіптувань – кинула чоловіка свого, хоч і був він двоюрідним небожем Федору, і пішла до коханого, в чому стояла. Вони й самі не помітили, як воно сталося, спалахнуло те полум’я соломою на вітрі, захопило всеньку душу, піднесло до небес і назвалося щастям – і хай там кажуть, хто що хоче, а за єдину мить з Федором Антоновичем віддала б вона всі холодні роки з Михайлом».
Дилогія «Кров – свята» (книги «Хресна путь» і «Білий кречет») – річ гірка і болюча, сумна і трагічна, але правдива й чесна. Вона не дає готових рецептів, не навчає, як лікувати суспільні болячки, бо це не є завданням письменника. Він має тільки вказати на хворобу, поставити діагноз, а лікування – це справа політиків і урядовців. Тільки от лихо, що саме між ними найбільше усякої підступної сірості. Головне, що письмо прозаїка не залишає байдужим, подразнює і хвилює, збуджує і збурює. Це тому, що воно правдиве. Правда – вищий ідеал письменника. Він зорієнтований на неї, він завжди повертає за нею голову, як соняшник за сонцем. І вже в цьому неперебутня цінність написаного ним.
В.Шовкошитний – епік. Справжній. Нутряний. Це дар рідкісний і важкий. Стати епіком за одним лише бажанням не можна, цей хист дається від природи, але його треба розвивати і вдосконалювати. Написане письменником дає право стверджувати, що він по-Божому ставиться до Божого таланту, тобто працює в поті чола. А це означає, що з-під його пера варто сподіватися ще не однієї вартісної книги.
(Коли готувався цей матеріал, вийшла й на всю потужність зазвучала завершальна книга трилогії «Кров – свята» – гостросюжетний історичний роман «Боривітри», який потребує окремої серйозної розмови й виводить трилогію Шовкошитного в ряд унікальних художніх явищ сучасної української літератури).
Художня проза Петра Сороки, що вийшла під епатажною і провокативною назвою «Шедевр», це значною мірою відкриття досі незнаного, самобутнього і навіть несподіваного прозаїка, апологета денників і лісових псалмів. Хоча всеїдний читач, який тримає руку на пульсі сучасного літературного процесу міг, звичайно, побачити окремі речі, які увійшли в цю книжку, чи то в провідних літературно-мистецьких часописах, чи в структурі деяких літературних денників, але, прискіпливо відібрані й лаконічно скомпоновані під дахом однієї обкладинки вони, безперечно, справляють зовсім інше, відмінне і особливе враження.
Відкривається книжка більшою за обсягом повістю «Мій ворог – Хасан», що має драматичну і напружену фабулу і висвітлює досі абсолютно недосліджену тему радянських атомних полігонів. Далі ідуть оповідання і оддробини, найприкметніша особливість яких – лаконізм. Але маємо не суху і безживну оповідь, якій чужа вишукана художність і поетична ошатність. Дотримуючись непорушного правила – бути ощадним у слові, – автор водночас спромагається наповнити його живим вогнем і духом. Як йому це вдається, я не знаю, і відповіді у мене немає, бо саме в цьому, як на мене, вічна загадка любові й творчого обдарування.
«Словник автора «Шедевру» винятково багатий, різноманітний, милозвучний, – наголошує у передмові В.Шовкошитний. – Відчувається, що він сповідує те, що можна назвати культом слова. Але його мова не тільки добірна, точна, а й багата на вкраплення модерних лексем. Маємо прозу, де слово щільно припасоване до слова, картини повнокровні й зримі, образи психологічно-переконливі й випуклі, а фрази майстерно акцентовані. Це не скоропис, а майстерно виписане і стилістично огранене письмо, що, зрозуміло, вимагає від автора не тільки таланту, а й важкої праці. Уявляю, скільки поту пролив він, відточуючи кожну фразу, але, що характерно, потом його письмо не пахне, воно легке, сказати б, летюче, світле і аркодужне… І з огляду на це, зовсім не епатажною й провокативною вважається назва книги».
Уважний читач, безперечно, зверне увагу також на «Будні районного гебіста» Володимира Ушенка, що має під назву «сповідь опера КГБ СССР», в якій розкриваються, так би мовити, технологічні секрети робити цієї найсекретнішої і найжахливішої організації, на совісті якої мільйони загублених людських доль. Як слушно наголошується в анотації до книжки – це «сповідь колишнього слуги Сатани після його прозріння». Такі книжки завжди ваблять масового читача і хочеться вірити, що видавництво неодноразово перевидаватиме її, бо видання шокує, вражає і, головне, допомагає прозріти у правді.
До безсумнівних удач «Українського пріоритету» належать також книги одеських авторів Наіля Муратова «Психопат» в перекладі В. Шовкошитного та «Кат» Елли Леус в перекладі Станіслава Бондаренка й Наталії Лизогуб.
Слід також відзначити, що це молоде видавництво чітко притримується свого кредо, закладеного в самій його назві, отож, вихід таких книг як «Руйнуймо міфи» Михайла Лукінюка, «На барикадах Кенгіра» Володимира Караташа, «Пам’ять нашого роду» Михайла Сидоржевського та «Іван Багряний: таємниці творчої лабораторії» Людмили Михиди – це чітке окреслення пріоритетів для українського читача. Кожна з цих книг потребує окремої зацікавленої розмови.
 
м.Броди
Львівська обл.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!