Тонкий лірик і пристрасний трибун, актор голлівудської зовнішності і розважливий співрозмовник, він закарбувався у пам’яті сучасників гордим, пристрасним і красивим.
Колись, ще 1992 року, коли я брала інтерв’ю у Миколи Степановича (розмова відбувалася в його квартирі на вул. Олеся Гончара), я зрозуміла, яким гранично відповідальним за мовлене слово є цей неординарний чоловік. Власне, мене вразило, що мій співрозмовник дуже лаконічно відповідав на всі запитання – і це було помітним контрастом до розмов із багатьма іншими співрозмовниками-письменниками (мабуть, це інтерв’ю стало найкоротшим у моїй книжці «Закон піраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї». – К. Пульсари, 2001).
Тож згадуючи сьогодні Вінграновського, хочеться пригадати кілька характерних для нього позицій. Скажімо, на моє запитання, як йому вдалося, маючи таке яскраве ораторське обдаровання, уникнути спокусливої стезі політичного діяча (а це був час, коли дисиденти й письменники-шістдесятники пішли в політику), Микола Степанович вичерпно відповів: «Не можу не розуміти тієї жертовності, на яку пішли мої товариші, відклавши свої творчі плани, щоб стати на вістрі політичного життя нашого народу. Єдине, чим я спокійний, це тим, що бачу, як шліфуються, виростають стають впевненішими, переконують і тих, хто думає інакше, наші політики, юристи, економісти. /…/ Вірю, що мітинговий майдан сприйматиме не тільки те, що хоче почути чи здатний зрозуміти, а буде підростати, тягнутися до вищого, складнішого, суттєвішого. Я ж роблю тільки те, що вмію, – служу своєму слову. Моє, як Ви сказали, «яскраве ораторське обдаровання» проявляється тільки тоді, коли як «озвучу» своє слово».
Ще одна цікава цитата, в якій проявився весь Вінграновський: «Так от «Наливайко». Це мій перший роман. Я написав його люто і ніжно – і як буквар. Але та лютість, ніжність і той буквар – вони суто мої, як було і до цього. В «Наливайкові» немає ніяких підтекстів, ніяких містків у сучасність. Містки і підтексти – не мій жанр. Аби мене спитали, що я найбільше не люблю, то відповів би одразу: епіграм, байок і літературних підтекстів-натяків. У «Наливайкові» я виклався увесь. /…/ Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої інтонації, моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові…».
І несподівано закінчив свою розповідь про «Наливайка» такими словами: «Колись, уже після нас, скажуть, що Вінграновський політиком не був, не міг ним стати попри усе усвідомлення ним того, що політиком у його часи треба було стати. Кажу знову: я роблю тільки те, що вмію, – служу своєму слову, яким дорожу і яким – а це я вже знаю певно – дорожить мій народ і дорожити буде».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чесні й пророчі слова…
Його ж фраза «За мене відповідає моя творчість», винесена в тому давньому інтерв’ю у заголовок, багато що пояснює в характері і позиції Вінграновського й запрошує до його Слова: публіцистично-пристрасного й ніжно-ліричного водночас.
Людмила Тарнашинська
Тож пропонуємо згадати кілька поезій Миколи Вінграновського.
***
Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я — вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь —
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…
1956
“Народе мій! Поки ще небо…”
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро –
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;
І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти – це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.
Бо Всесвіт – не поле, і люд – не глядач.
І час – не ворота футбольних моментів,
І куля земна – не футбольний м’яч
В ногах генералів і президентів!
1960