Продовження. Початок – litgazeta.com.ua від 20.02.2021
27.Х.1970
Пам’ятаю – якось сиділи ми з П. Г. Тичиною у нього вдома – це було на початку наших зустрічей. І я під впливом розмов навколо – обережненько став говорити про колишню й теперішню поезію П. Г. Тичини.
– Павле Григоровичу, – кажу, – як чесно сказати, то мені не все подобається у ваших книжках останніх років.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я не знав, що про це вже писав С. Крижанівський.
– От, – кажу, – вірш про Верхарна мені подобається, а інші…
Він спочатку не зрозумів, що й до чого… Делікатний, відсторонений від світу…
І раптом усе зрозумів. Дивиться сердито.
– Ви просто малоосвічена людина. Щоб говорити про поезію, треба щось знати і мати за душею. А ви мало читаєте і мало думаєте.
Сказав так різко, що я злякався.
На цьому наша розмова про його поезію припинилася.
Швиденько я попрощався, пішов. Він залишився сердитий, а я – збентежений.
Навіть думав, що посварилися навіки.
Коли – дзвонить через кілька днів, просить заходити.
– Може, я щось – е – е – е, – не так вам сказав, чи образив чимось…
– Зайдіть, бо я – е – е – е –, по телефону – е – е – е…
– Не любите по телефону?
– О – о! – зрадів він.
Прийшов до нього, говорили ми про різні речі, абсолютно не згадували нашої розмови про його поезію. Взагалі надалі ми не говорили на всі ці теми.
Я був обережний в оцінках надалі. Але, коли мені щось особливо не подобалося, я казав. І він обов’язково виправляв!
І у власних віршах, і в перекладах.
Шкода, що він був уже старий і безсилий.
Шкода, що я був іще зелений і дурний.
Шкода, що я став писати про нього книгу, коли він уже зібрався на той світ…
28.Х.1970
Згадалося. Тичина і каже:
– Він (Новиченко – С. Т.) показав мені у книжці («Поезія й революція» – С. Т.), ніби я чогось там не розумів. Я таки справді багато чого не розумів, але такого, про що він не здогадується. А те, що він показав, буцім я не розумів, – так того й розуміти було нічого. Все ясно було.
Перекривляв Крижанівського – здорово виходило. Тільки, крім невимовлення «р», П. Г. Тичина ще й сюсюкав. І хоч С. А. Крижанівський в житті й не сюсюкає – виходило ще правдоподібніше, ніж без «сю-сю».
– Ідемо по Ірпеню (а, може, по Конча-Заспі – С. Т.). А він (причепився до мене) іде й філософствує: «П’о поезію, п’о ‘еалізм, п’о ‘еволюційні мотиви». І раптом підводить голову, принюхується: «Цюєте? Це з мою “Бе’їзку” виконують. Ах, славна, ‘їц!».
Читав я йому його «В собор». Сидів, заплющив очі, з насолодою слухав, диригував рукою ледь помітно.
Саме тоді я й уловив ритм цієї речі.
30.Х.1970
Колись – ще я вчився в університеті – йду по гуртожитку, аж зирк: стоїть чолов’яга в смушковій папасі. Тичина. Зимою було.
– Де тут живе Дмитро Головко? – питає.
Ну, я тут же впізнав його, привітався. Потім побіг шукати Головка. Не знайшов. Кажу: певне, він в університеті. П. Г. Тичина каже:
– Поїхали в університет? Вам туди не треба? У мене машина є…
Не пам’ятаю чому, але тоді я не поїхав.
Боже мій, Боже мій…
Щось приблизно таке було в мене і з О. Т. Гончарем. Коли його «Тронку» обговорювали в бібліотеці ім. КПРС. Я писав коротенький звіт про це. По закінченню Олесь Терентійович каже:
– Вам треба в який бік? Може, разом підемо?
Я, піжон, не пішов. Він пішов сам.
Він, мабуть, тоді образився.
А я все життя жалкуватиму, що не пішов.
Щось є в мені таке, що притягає людей. А щось є, що відштовхує. Особливо останнім часом. Я здорово замкнувся в собі, нікого не впускаю в душу.
А от якби я взяв та й прийшов до того ж таки Новиченка – і поговорив по душах?..
Тільки ж про що мені з ним говорити? Він не вміє слухати. Любить, щоб слухали його. Ну, чорт з ним.
Згадалося: Земляк і Сизоненко, обидва з талантом. Але щось є й несправжнє в кожного.
Анекдот про В. Земляка:
– Слухай, Сашко, – каже він, вилазячи з «Енея», – ти не знаєш, з яким це я гівном оце спілкувався?
30.Х.1970
Коли П. Г. Тичині дали Героя, він покинув лікарню й поїхав додому. А я про це узнав на другий аж день. Їхав з Жидовець, купив «Комсомолку» (їхав з похорону діда Якима Івановича) і побачив там повідомлення.
Приїхав, дзвоню з Спілки до Павла Григоровича. Думав, що він у лікарні, то хоч привітаю Лідію Петрівну. Коли – чую його голос.
– Павло Григорович?
– Павло Григорович.
– Вітаю вас… – ну й таке інше. – Я такий радий!
– Ого! Та я ще радіший! – сміється в трубці.
Щось за кілька днів пішли ми до нього. Випадково було це. Неля, діти й я. Йшли повз його будинок, прийшли, почали вітати, потім посідали за стіл у їдальні. Дітлашня накинулася на мандарини. Ми засиділися, старий уже рознервувався…
Ну, нарешті, пішли. Йдемо, аж біля Бессарабки зустрічаємо Малишка й Забашту.
Кажу, що од Тичини, що вітали з Героєм, що він з лікарні щойно.
Малишко каже:
– Любо! Ходімо до нього привітаємо!
Щось так йому хотілося йти до старого, поговорити з ним, зробити йому приємне. Він його так колись любив! По-справжньому.
Любов Василівна сказала:
– Та пізно вже. Ось вони вже його замучили, а тепер ми… Незручно. Іншим разом…
Так вони й не зайшли.
Жаль Малишка. Він хотів зайти.
1.ХІ.1970
Бачив раз, як П. Г. Тичина плакав…
Принесли пошту. Я сидів у кабінеті, терпляче чекав – П. Г. Тичина дав мені щось гортати, аби мені не було нудно. Гортаю.
Коли заходить, оглядається на всі боки, розстроєний і майже пошепки:
– Ось – лист. Почитайте!
Читаю. Пише якийсь чоловік. Сидів за часів культу. І от цей чоловік звинувачує в усіх своїх бідах П. Г. Тичину. Він сидів безневинно, а П. Г. Тичина одержував Сталінські премії. І от тому П. Г. Тичина – мерзотник.
– А Ви порвіть цього листа, – кажу. – Це писав нещасний чоловік. І – дурний до того ж…
Бачу – сльози на очах.
– Ви думаєте, я не писав, куди слід. Про скількох мене просили – і я писав. Писав, коли й не просили… А – не допомогло нічого. Сталінська премія… Та я з неї ні копійки не взяв – усю віддав на оборону. А Шевченківську – у фонд миру…
Я починаю заспокоювати.
– Це все юринда. Людина хвора на голову…
Дивиться аж люто:
– Не хвора… Хтось спеціально робить це… Знаю – мене багато хто не любить…
– Ну й чорт з ними, – хай не люблять.
– А ви знаєте, як це противно?..
Каже якось:
– Якраз писати б та писати, аж мене наркомом освіти постановили. Ви знаєте, що це таке? Я цілого тома не написав.
Я зітхаю: і справді – шкода!
Він:
– А, може, так комусь і треба було… Щоб Тичина помовчав хоч літ із п’ять…
…Якось каже мені:
– Ось будете колись міністром…
– Павле Григоровичу! Я ніколи не буду міністром. У мене для цього немає даних.
– А хіба для цього – е – е – е – потрібні дані? От ви пишете вірші – цього вже досить. Щоб ви менше писали – міністром поставлять…
02.ХІ.1970
Лідія Петрівна Тичина розповідала:
– Юрія Яновського, як ото роздовбали за «Живу воду» (до речі, П. Г. Тичині вона сподобалася вельми), – то його ніде не друкували і він бідував жахливо. Бідував, але не здавався, не скаржився нікому.
Аж якось Лідія Петрівна побачила (чи довідалася), що Юрій Іванович носить книги до букіністів. Сказала П. Г. Тичині, той розхвилювався. Треба якось допомогти, а Яновський грошей не візьме – подумає, що подачка. Тоді Лідія Петрівна пішла до Тамари (дружини Юрія Івановича) і понесла гроші – як позику на рік – інакше б він не взяв. Таки умовили.
Ю. І. Яновський нарешті міг подумати про творчість, не думати про те, що завтра їсти.
Вийшли «Київські оповідання» – Павло Григорович всім дзвонив і в Києві, і в Москві, що геніальна книжка. Сам написав рецензію і в якомусь московському журналі видрукував. Його клопоти марно не минули – книзі дали Сталінську премію ІІІ ступеня. Чорт з ним, зі ступенем, і назвою премії. Головне – Яновського стали друкувати й стали по-людськи до нього ставитися.
П. Г. Тичина говорив про М. Т. Рильського:
– Е–е–е… я знаю, що він мене зараз не дуже любить. – Е – е – е, я не люблю, коли п’ють, коли компанія, коли варнякають – е – е – е – п’яними язиками.
Він взагалі до літератури ставився з побожністю і п’яних – та ще й у літературі – не переносив. Це здавалося йому святотатством, споживацтвом, черевоугодництвом і т. д.
Саме горілка поставила «по різні боки барикад» П. Г. Тичину і Андрія Самійловича Малишка, Платона Микитовича Воронька й інших. Ненавидів це діло – й починав ненавидіти тих, хто п’є.
Ненавидів шовіністів, вважав такими Твардовського й Паустовського. І що б йому про них не казали – і слухати нічого не хотів.
З Підгорним любив говорити українською мовою. Тільки коли ото Підгорний, як і всі укр. вожді скаже було: «укрАїнський», – виправляв: «украЇнський».
Підгорний якось аж засміявся:
– Павле Григоровичу, спасибі, що виправили, а то інші мовчать. Бояться, чи що?
– Воно ж – е – е – е – мова. Ні я, ні Ви тут – е – е – е – не указ…
Він з Підгорним почував себе вільно.
Сосюра написав про Новиченка таке:
Ти стільки літ цькував поета
За те, що любить рідний край.
В житті ти просто спірохета,
В літературі – поліцай!
Лідія Петрівна сьогодні розказувала:
П. Г. Тичина любив Багрицького. Якось у Москві при обговоренні української поезії дехто з наших (Первомайський) став нападати на Павла Григоровича, а Багрицький з місця:
– Тычину мы вам не отдадим! Нечего там!
(Якесь іще слово додав, а я забув – от пам’ять!).
Озеров написав передмову до двотомника Тичини. Цікаву передмову. Про мужність Тичини.
Ми її обговорювали у Лідії Петрівни перед моїм від’їздом до Сухумі.
Я зауважив, що Озеров двічі підкреслив, що П. Г. Тичина – селянський син.
– Розумію, що тут ідеться про те, що П. Г. Тичина з села, але він таки дяківський син.
Всі мовчали. Озеров дивиться на Новиченка.
– Як?
Новиченко:
– Є такий єврейський анекдот: «Как нам записать нашого Леву? Написать раньше год рождения – раньше в армию возьмут. Написать позже – позже примут в школу. Что делать?» Пішли до рабина. Рабин каже: «А что если мы сделаем, как оно было?».
3.ХІ.1970
Молдавський розповідав, що П. Г. Тичина ставив Блакитного дуже-дуже високо. Десь одразу після себе. Навіть – перед Рильським.
Знаю й я, що П. Г. Тичина дуже переживав, що Блакитний не встиг розкритися.
П. Г. Тичина цінував Симоненка, ставився до нього з увагою. Тому й критикував (усно) більше, ніж інших.
А рецензію на Симоненка не написав тому, що там було післяслово С. Крижанівського.
Я зрозумів це зовсім недавно, коли С. І. Олійник просив мене написати рецензію на його книгу. Я відмовився, бо там – передмова І. Зуба.
І С. І. Олійника образив цим. Але я був би нечесним перед собою, якби написав.
Прийшли фотографи – зафотографувати, увічнити П. Г. Тичину з зіркою Героя.
Виглянув, сердито кинув:
– Хай Лідія Петрівна одягне мій піджак, а ви фотографуйте…
Але одне фото з зіркою є. У Верховній Раді Коротченко пришпилив зірку й орден Леніна. П. Г. Тичина сів, утомлений. Аж тут Давидзон, р-раз! – і є фото. П. Г. Тичина сидить, одвернувшись, очі загнаної людини.
«Товариство, яке мені діло?..».
Куди б П. Г. Тичина не їхав – завше брав з собою маленький «Кобзарик». Читав, як Євангеліє.
П. Г. Тичина не любив мавп. У зоопарку з огидою дивися на них. Любив слонів, лам та ін. Коли дивився на мавп, казав, що думає про погане в людях.
Одне з найголовніших його побажань:
– Закохуйтеся в людей!
7.ХІ.1970
Лідія Петрівна казала, що П. Г. Тичина любив, як вона йому в день народження цілий день щось дарувала.
П. Г. Тичина не любив, щоб у його хаті курили. Людина безмежно делікатна – і все ж випроваджував куріїв на балкон, чи в коридор.
Якось ми з Нелею йшли по бульвару Шевченка. Аж – Лідія Петрівна несе щось у кошолці. Неля тихенько: «Допоможи, піжоне!». Я взявся допомагати. Йдемо – аж дивлюся: на балконі Павло Григорович. Заждався. Виглядає й махає рукою…
До речі, було так кілька разів, що я вийду од нього, аж бачу – він на балконі, махає рукою мені вслід…
У кінці життя П. Г. Тичина посварився з Ковпаком. Не так, щоб у відкриту, а просто став холодним до нього. Не пробачив старому захоплень жіноцтвом. Вважав, що то аморально – відбити дружину в свого шофера.
Донець розказує:
– Йдемо ми з Павлом Григоровичем по Конча-Заспі. Дивлюся – біля річки Ковпак сидить з вудками. Спить. Кажу: «Павле Григоровичу! Он Ковпак спить! Я його розбуджу». Каже: «Не треба!». Але я не послухався, взяв каменюку та й кинув у воду біля нього. Бульк! А Ковпак думає, що риба, та й «сіп» спросоння…
Павло Григорович мене – в кущі. І давай лаятися: «Не думайте, що це так добре! І зовсім недобре ото ви зробили. І не треба сміятися. Бо зовсім не смішно!». Та такі перелякані очі, та такий злий!
…Г. П. Донець приписує це до «боягузливості» П. Г. Тичини. А річ не в цім. П. Г. Тичина й Ковпак були в кінці життя в таких стосунках, коли будь-які жарти з боку П. Г. Тичини по відношенню до Сидора Артемовича Ковпака сприймалися б, як щось нетактовне, недоречне і – головне – не – принципове. Саме цього й боявся П. Г. Тичина.
30.ХІ.1970
Понеділок. Були у Лідії Петрівни з П. Мовчаном.
Срібні віхті над ліхтарями.
Срібні ниті у тьму летять.
Ти за синіми, за морями
Синю тугу мені розрадь.
Що там море – це просто казка,
Синя казка і синій птах.
Ходиш поряд – із мрій і ласки
В білих нитях, як у житах…
Ходиш поряд, ах бродиш поряд.
Білострунна – мов срібна нить…
Сині очі – два синіх моря –
І несила перелетіть…
Розповідала Лідія Петрівна:
– Копиленко прибіг якось і каже: «Павле Григоровичу, ви знаєте, що М. Т. Рильський дав перекладати Бажанові «Князя Ігоря»?
А у Павла Григоровича був переклад «Князя Ігоря», йшов у Харкові в театрі. Навіщо робити другий? М. Т. Рильський чомусь замовив М. П. Бажану.
Я стою, жду, що він скаже.
А він питає у Копиленка:
– А скільки вже Бажан зробив?
– Та перекладає вже 3-й акт.
Павло Григорович і спокійно каже:
– Що ж, дуже добре! Багатшою буде наша культура. Все-таки два переклади – не один.
Приходять до Павла Григоровича його друзі й кажуть:
– Там такий-то молодий поет про вас он що сказав. Не шанує Вас.
А було це, коли щойно появились «шістдесятники». Не завжди хлопці обдумували кожне слово. А – по-друге – чимало було людей, яким дуже хотілося нацькувати Павла Григоровича на молодих.
Павло Григорович всміхнувся й тільки рукою махнув:
– А Господи! Я в молодості теж був такий, як вони! Лаяв і Олеся, і Вороного; аж тільки потім став їх цінувати.
Каже Лідія Петрівна:
– Коли Павло Григорович почав грати на бандурі (на Кузнечній) – а він грав прекрасно, і голос у нього був дуже гарний, то в усьому будинку замовкали, щоб слухати, як він гарно грає.
А коли він спочатку заграв, то сусіди почали були питати: ви що, піаніно придбали?
Так голосно грала бандура.
– Коли померла Оксана Петрусенко, – каже Лідія Петрівна, – він цілий день сидів, обхопивши голову руками і плакав, і нам нікому не давав їсти.
– Дуже часто міг, слухаючи когось із колег, – каже Лідія Петрівна, – вигукувати: «О, це прекрасно! Я б так ніколи не зумів!». І – це цілком щиро!
01.ХІІ.1970
– П. Г. Тичина дивився «Зачаровану Десну», плакав, цілував руки Солнцевій, – розказує Лідія Петрівна. – А потім удома весь – мовби освітлений зсередини – ходив: «Ах, Лідо! – Він вищий за нас усіх!».
Кажу Вінґрановському, що його любив П. Г. Тичина.
Микола аж засвітився:
– Пам’ятаю! Як ми з ним їздили. Я весь час відчував, що любить.
І так від того спогаду Миколі добре стало.
02.ХІІ.1970
Лідія Петрівна розповідала по П. Г. Тичину в Абхазії:
– Йдемо ото по Сухумі – так він жодного кіоску з книжками не мине і все абхазькі книжки купує. Та стане – й давай з продавцем про Абхазію та абхазьку культуру говорити. Про все розпитує, сам розказує. Всіх їхніх письменників знав.
…Ще одне:
– Йдемо (цілий гурт нас був) лісом, аж дивимося: повзе змія – довга-довга, а товста – як моя рука. Ну, я їх не боюся – бачу, що з жовтими щічками – кажу Павлу Григоровичу: це вуж. А він взагалі любив усе живе. Білок, наприклад, страшенно любив. Міг годинами дивитися, як вони стрибають, бігають, граються. Але до гадів не було у нього любові. Огида якась була. Я дивлюся на цю довгу змію – і мені нічого, а він аж міниться на лиці… А разом з нами йшов один військовий. Побачив змію, – вужа тобто, – вихопив пістолет і давай стріляти. І вбив… Бо-ж-же мій, якби ви побачили тоді Павла Григоровича. Він зробив там тоді такий концерт, що не дай бог! «Як же ви могли? Воно ж тільки що жило! Воно ж вам нічого не зробило! Жило ж! А ви… За що ви його вбили? Хто вам дав право?».
…І ще:
– У Новому Афоні ріс бамбук. Так нам інтересно було, як він росте. Увечері перев’яжемо стрічечкою пагінець, а вранці прибігаємо дивитися. Дивимося – а він на ось стільки (показує: сантиметрів на 30–40. – С.Т.) виріс. І так було інтересно. Йому – особливо.
…Ще:
– Багато разів згадував Дмитрія Гуліа. Шанував його дуже. Знав і сина його, зустрічався з ним не раз. Але старшого (Д. Гуліа) ставив надзвичайно високо, казав, що це справжній великий поет.
Закінчення буде.
Титульне фото: П.Тичина з С.Тельнюком, Р.Лубкiвським, Р.Третьяковим, за день до 5 з’iзду СПУ 1966 р.
“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.