«Всесвітній ренесанс»

138

– Василю, чому ти не полетів у Південну Корею?

– А нащо? Я був у Афінах. Бачив Парфенон. Він

є, і цього з мене досить…

З розмови з Василем
Герасим’юком

 

Що саме  у
літературному твоєму житті належить до подій найбільш значущих – візує час. Не
без твоєї, звісно, участі, позаяк ти можеш з ним і не погодитись. Надто з
огляду на твою у нім усе ще присутність. Але минає одне десятиліття, йде до
загину інше, а вершинність тої чи тої події анітрохи не зменшується. І то не
тому, що ти до неї не доріс, а з причин майже містичних: вона й з роками
залишається незбагненно чистою…

Збивав компанію українських літераторів на поїздку до
Греції, а там – на круїз Іонійським та Чорним морями Юрій Покальчук, тодішній
голова іноземної чи ще якоїсь там комісії СПУ, у віданні якої були й контакти з
амбасадами й амбасадорами, один з яких (здається, данський) мав доручення від
ЮНЕСКО переправити українську письменницьку делегацію з Києва до Афін і з Афін
до Києва. Теплохід «Всесвітній Ренесанс», на якому щонайменше чотириста
європейських літераторів мали побувати (з відплиттям з Пірея і прибуттям у
Пірей) в Одесі, Константинополі, Констанці, Варні, Ізмірі, був зафрахтований
тим же ЮНЕСКО, котре брало на себе також витрати  за перебування нашої делегації в афінському
готелі «Святий Георгій». Більш конкретні відомості про те, якою саме метою
виправдовувалися витрати на наше знайомство з круїзною філією Раю за пам’ять,
на жаль, не зачепилися. Хоч, пригадується, ми приймали якісь колективні відозви,
брали (не я) участь в розмаїтих дискусіях. Були й вечори національних поезій,
але про це – пізніше…

Моє включення до складу української делегації було
спричинене всього лиш чиєюсь відмовою (або ситуативною незмогою) бути близько
трьох тижнів за межами Києва, позаяк інших причин у звертанні до мене
Покальчука: «Грицю, не хочеш поїхати до Афін?», –  я не бачу: ми з Юрком натоді вже не
товаришували. Не був я приналежним і до спілчанського активу. А до всіляких
літературних тусовок та гуртів тим більше; я їх не терпів  тоді і не терплю зараз.

Вимушена роль трішки відлюдника, а найбільше – самітника з
першого ж у Афінах вечора продемонструвала не­абиякі переваги: біля мене ніхто
не крутився, ніхто не набридав балачками, що дозволяло чути й бачити багато різного.
Скажімо, напихання кишень плащів вуличними помаранчами, щодо яких нас
попереджали: не рвіть – вони отруйні. 
Для кого отруйні, а для кого й ні; Р.Іваничук їх проніс ще й на
теплохід, де цього добра було досхочу. 

Суто менталітетною родзинкою було й уміння набирати зі
шведського ранкового столу в екзотичні для Афін сітки продуктів на цілий день.
Тими ж класиками і не дуже класиками, але що українцями – сумнівів не
викликало. Мені спостерігати за цим було неприємно. Тому й пам’ятається…

Зрештою, не існує незручностей, з яких за певного збігу
обставин не виходять зручності; при розподілі нашої делегації на другу,
третю  й четверту палуби, загумінкова
амбіційність зробила мені нечуваний презент: у каюті на чотири особи я опинився
(на нижній, зрозуміло, палубі) один. З ілюмінатором, що цілувався з хвилями, і
з безміром життєвого простору… І, зрозуміло, можливостей бути собою і тільки
собою… Притлумлений важким шклом хлюпіт зеленавої води, її закрути, взбовти,
шипіння, сплески – хто з цим біч-о-біч не жив, той і  не чувся без щастя щасливим. А коли до цього
додати королівську тишу за дверима білосніжного мого прихистку, можливість
будь-коли з нього виходити, будь коли приходити, цілковиту певність, що тебе
ніхто не потривожить, то додатковим інгредієнтом щастя стає ще й твоя усім
непотрібність. І непотрібність усіх тобі; подібну викинутість зі світу за
можливості будь-коли її припинити я омріював роками. І ось мрія збулася… 

Увесь шлях до Одеси я не перемовився ні з ким ані словом.
Звикаючи іще до однієї нечуваності: відсутності думок про їжу. Зрозуміло, не
від щоразового переситу; вишколені загони стюардів накривали шведські столи о
8-ій, 12-ій, 16-ій, 19-ій  і 24-ій
годині. При тому не на одній, а на трьох палубах. Плюс відкриті з 10-ої до
24-ої години ресторани, де теж замовляй, що хочеш, і їж, скільки хочеш… Платною
була лише випивка, але я на той час з нею побив горшки. Як показав час,
назавше. Так що їжа як один із рушіїв і тиранів земного нашого буття з
авансценних своїх позицій здиміла. Нагадуючи про себе лише опівночі, коли я
сідав десь у куточку і з розмаїтими почуттями спостерігав за  рідноземною «елітою», котра обов’язково на
годувальну палубу виходила і обов’язково несла до каюти те, що їй належало –
власну генетизовану голодність. Або (що теж скидалося на правду) нездатність
вивищитися над «дурняком».  При цьому
найбільше вражала її організованість. З вкрапленнями (у рухах, гримасах)
шляхетності…   

Утім є голод і голод. Молодь (у першу чергу, Ю.Андрухович,
В.Неборак, М.Ірванець) прагнула якомога скорше прославитися, задля чого вписала
себе у число учасників чи й не всіх дискусій, зустрічей, презентацій, що й
зрозуміло: де ще випаде така нагода заявити про себе не через пресу, а
tet-a-tet. З ким завгодно і як завгодно: на каютних посиденьках, через
мікрофон, за ресторанним столом, виступом у пароплавній пресі і просто
самохвальною балаканиною з перекладачем і без прекладача, якщо в стратегічні
твої «тенета» попадали літератори слов’янських країн. У цьому сенсі енергія
бабуїстів блякла хіба перед енергією Ю.Покальчука, чий голос в  каютних динаміках звучав з ранку до вечора.
Слово UCREIN завдячуючи цьому стало найбільш уживаним. Надто (забіжу уперед)
після вечора нашої поезії, де першою скрипкою не поступився нікому І.Римарук, а
вибуховою славою – В.Герасим’юк, що прочитав свого «Аркана»  скандуюче виразно і майже «танцювально».
Треба було бачити, як ошелешено слухали його ті, хто розповідав своїми
віршиками про кинутий недопалок, сліди від помади, про пісяючого песика…
Наступного дня всі (це не перебільшення – саме всі) німці, скандинави, греки,
іспанці, італійці те тільки й робили, що обмінювалися різноваріантними
перекладами Василевого шедевра, а сам Василь сумував…      

Однак повернемось до Одеси, куди ми прибули після
дводобового перебування в Афінах, які не одного, очевидно, мене вразили
мармуровістю і повсюдною (у крамничках, під’їздах, малих і великих залах)
бронзовосяйністю. Плюс гарно підстрижена зелень, чисті хідники, іще чистіші
будинки… Одеса після цього буквально приголомшила брудом, занехаяністю. Що,
зрештою, поволі забулося, бо в Будинку Культури Моряка, де нас приймав мер
Гурвіц, ті ж скандинави втямили, що є не одна Одеса, а кілька. Зокрема й та,
що  за горілку, шампанське чи коньяк  бере не більше двох доларів. Це слову UCREIN
додало шарму і шарму, а нам – короткочасної можності стати власниками
(іноземцям для цього треба було шукати пункти обміну) не однієї, а, приміром,
чотирьох пляшок «Vodki», котра на теплоході цінувалася на вагу золота. Я,
щоправда, нічиїх захватів і подяк не передбачав, бо адресував усе в Одесі
придбане латвійцям, серед яких було кілька моїх приятелів.  Кнут Скуінекс на ексклюзивній вечірці з
приводу їхнього Дня незалежності про цей дарунок навіть не обмовився, що мені
страшенно зімпонувало. Тим, що я був там не гостем, а своїм.   

В Одесі наш літературний «десант» зазнав першої втрати:
красень «WORLD RENESANS» покинув І.Малкович. Причина банальна – власник
видавництва «Абабагаламага» тратити після 
дармових (але об’єктивно дорогих) Афін підприємницький свій час на
Стамбул чи Констанцу не вважав за потрібне. «Іване, але ж ти знав про те, що в
Одесі зійдеш. Навіщо ж було перекреслювати чиюсь можливість  понасолоджуватися поїздкою повністю?»  Малкович на це лише усміхнувся, і цим з
мойого реєстру поетів од Бога вибув. Виглядає це, звісно, дитинно, але, знову ж
таки, як для кого: ті, що вміють рахувати гроші, не завше тямляться на суто
творчому їхньому еквіваленті. Якщо, звісно, вони Поети, а не всього лиш
метикуваті віршувальники.

Після Одеси побут на теплоході внормувався і став творчим
лише наполовину; велетенський горілчаний забор в Україні давався взнаки
насамперед тим, що побільшало роботи стюардам, які щоопівночі прибирали з
коридорів  «жертв» найголовнішого нашого
вітчизняного продукту. Досі я тільки чув про безпардонні напивання у Ленінграді
фінів, а зараз побачив, як це виглядає насправді: він чи вона (не обов’язково
фіни) падають там, де впасти захотілося, і спокійнісінько сплять. А хлопці їх
розносять, за що одержують чималі чайові. До речі, вписані у реєстр
обов’язкових платежів круїзного нашого брата, про що ми дізналися з кинутої
мимохіть Покальчуком фрази: «Не переживайте. За нас розраховується  капітан». Чому саме капітан, а не ЮНЕСКО –
збагнути було важко, але сліди «моїх» вісімдесяти чи ста доларів на прощально
надпривітному обличчі коридорного  свого
патрона я  бачив  і, відверто 
кажучи,   засоромився: саме  з такою «кишеньковою»  сумою я з Києва виїхав. І ховав її навіть од
себе.    

Про потрясіння у Стамбулі при переступі порога Айя Софії
розводитись не буду, бо починати треба з того, як ця приземкувата архітектурна
споруда спершу готує тебе до перебування на землі, а закидає у Всесвіт… Не до
кінця опритомненим я після виходу з симбіозного цього храму був приголомшений
ще раз: до мене підійшов літній грузин і сказав: «Знаете, я тоже потрясён.
Второй раз в жизни. Первый  раз это было
в Америке, когдя я увидел небоскрёбы. Не такими, как о них писали, а какими они
на планете выглядят…» Поволі з’ясувалося, що це Михайло Кліквідзе, чий вирваний
1961 р. з газети вірш я для чогось вивчив, для чогось прочитав його на огляді
армійської самодіяльності і їздив піля цього з ним по Підмосков’ю. У складі чи
то агітбригади, чи ще чогось псевдоартистичного. Розповідь про це викликала на
обличчі (він жив тоді у Москві в якості нелюбого грузинським владоможцям
дисидента) Кліквідзе печальну усмішку, а я все подумки шептав: «Дякую Тобі,
Господи… Дякую і… ще раз дякую…»        

На шляху зі Стамбула до Констанци, окрім святкування
латвійського Дня Незалежності, була іще одна подія – перший виступ грецького
оркестру з (так, принаймні, я зрозумів) доволі знаменитим майстром гри на
бузукі. Майстер вдень виконував обов’язки (не пропадати ж грошам) контролера на
вході і виході з теплохода, а з настанням ночі у буквальному розумінні цього
слова ятрив серце сумним своїм тремоло. Що у його грі було питомо грецьким, а
що – східним (бузукі у Грецію прийшов, здається, з Ірану) – середина не
розрізняла: їй ставало спершу невимовно хороше, а згодом – тривожно, тужно,
тоскно, знову весело і знову – поранено тоскно… Я не витримував (оркестр грав
щовечорово) і втікав на верхню палубу, до неба і засльозених зір, які, втім,
плакати швидко переставали. Й коли на душі розвиднялося, я у тлумлених палубним
перекриттям мелодіях починав розрізняти… голоси нереїд… сопілку Пана… пісні
Сапфо, Евредіки… Досить скоро я вловив, що між шлюпок за велетенською трубою
бовваніє іще чиясь постать. Перевіряти, хто це, не випадало, але вже наступного
вечора на сходах уверх я наздогнав Василя Герасим’юка, який відтоді був
спаринг-партнером моїх поєдинків з тугою за Красою, яка завше поруч і завше її
катма… Підсилювала цю тугу й невисока каштанововолоса гречанка, яка з’являлася
на концертах, що переходили в дубуваті (їх полюбляв Покальчук) танці, під
наглядом кількох чоловіків. Од мене, зрозуміло, молодших, ошатніших… Чи знала
вона, що я нею захоплений? Думаю – так. І, переконаний, це її анітрохи не
дивувало. Не образив би я її й запрошенням на танок. Але я цього не зробив. Не
зміг, позаяк відчував більше, ніж міг сказати між рухами, що мавпували
модернізоване дикунство. Хоч вигинатися й трястися в оточенні  молоді було не обов’язково… Стан перманентної
закоханості знайомий, гадаю, багатьом. У Констанці  він  
ледве   не   перекинувся 
на  до  біса  
гарне   дівча  з   обслуги
заміського, нашою мовою кажучи, шинку, де подавали спиртне, ходив поміж столів
скрипаль, і закладала вуха румунська фольк-музика. Користуючись довколишнім
галасом, я попросив нашу офіціантку нагнутися і сказав: «У вашій присутності я
гублю голову». Правда, піля того, як дівча поєднало милу посмішку з чіпким
перерахунком наявних на столі виделок, ножів і питного посуду, голова  знайшлася, а шинок – розподобався. Належну
мені пляшку вина я передоручив Ярославові Стельмаху і вийшов на подвір’я
заміського цього закладу, де сяяло сонце, снувало бабине літо і пахло… Аби
донюхатися, чим, я ступив на порослу павутичкою і ще якоюсь червонястою хоптою
землю і вкляк: за мною слідкували. Хто – я не бачив, але тіло наказало: здавай
назад. Одразу пригадалися хлопці з автоматами біля теплохода, щось літературне
про нещадність румунських прикордонників, розповіді про всюдисущість агентів
сигуранци. На пережите й перечуте у ці кілька хвилин невдовзі наклалося й
гнітюче враження від сотень, тисяч, десятків тисяч «Дакій». Без практично
жодної іномарки, які щоближче до Констанци усе ж траплялися, але  тільки заради підкреслення тоталітарності
трасового пейзажу, куди Європі поки що було зась.

Десь між Констанцею й Варною (а може – між Варною й
Ізміром?) ми з Герасим’юком сподобились, можливо, найголовнішого видовища
подорожі – презентації творчого доробку «Бу-ба-бу». Про те, що номери цього
дійства добиралися заздалегідь і добиралися з чітким прицілом на прорив у світ
англомовності, свідчило вступне слово Андруховича. Зрозуміло, не українською,
але якою насправді – я спершу не розібрав. Василь, гадаю, теж, що не заважало
нам і ще двом жінкам (більше у чималому кінозалі не зринуло нікого) сидіти тихо
і думати, думати, думати… Найперше про літературну марноту марнот, ословлену вимовою
майстра виробничого навчання міжрайонного ПТУ, потім – про жанр цієї
моновистави, де напівголий В.Неборак відбивав своїми віршами ритм, а оркестрові
кліпи – децибальну велич нами чутого. Певного ґатунку музична культура Львова  в усьому цьому, безперечно, прозиралася, а от
поезія… Зрештою, а навіщо поезія провінційним шоуменам, які поставили тоді на
карту все: жадібно жебрану славу, свою модерність і постмодерність? І непохитну
віру у власну обраність, під патронатом якої українська молодіжна культура
стане продовжувачем епохально значущих традицій «Бітлзу»…                                            Через півтора тижні у дорозі з Борисполя до
Києва ця «презентація» літературного нікчемства нагадала про себе іще раз.
Голосом В.Неборака, який на якесь зауваження водія раптом заверещав: «Як ви
смієте! Я вам не «ти»! Вам кажуть зупинитися – зупиняйтеся!». «Поїхали в хлопа
гальма» – подумалося тим, хто не бачив і не чув першого свідчення психологічної
аномальности тих, що творчо агонізують по сей день. Хоч без надміру амбітності
«Бу-ба-бу» могло б нас веселити й досі. Але ні – затялися на своїй виключності.
Що ж – вольному воля…

Цікаво, що не одні бубабісти 
тоді носилися з бажанням саме на теплоході    «WORLD 
RENESANS»  закласти   підвалини 
нової   української
літератури     всеєвропейського    розголосу.  
Не    без,   очевидно,  
тиску   на свідомість  назви афінського готелю «Святого Георгія», Ю.
Андрухович з колегами пристали й до чиєїсь пропозиції заснувати гурт «Пси
Святого Юра». До складу цього гурту увійшли самодіяльні есеїсти Т.Вознюк і
В.Медвідь, Ю.Покальчук, І.Римарук, неводнораз згадуваний В.Герасим’юк, який,
втім, «контактував» зі Святим Юром  (див.
вірш «Пси Юрія Змієборця») задовго до того. І все ж факт є фактом:
самооголошені «класики» намагалися багато чого застовбити на майбутнє ще до
канонізації себе в ролі класиків доконаних. Чи було це лише грою?  Принаймні, таких сіром, як я, вони до себе на
теплоході не підпускали. А про що вели зранку до вечора мову, скільки при цьому
сперечалися, пили, мирилися, – історія мовчить. Разом з Василем Герасим’юком,
який з цих зібрань здебільшого втікав. Кажуть – через синдром тверезості. А
може, онтологічного суму й тверезості сукупно? Чого не знаю, того не знаю.  

Не виключено, що саме в надрах теплоходу «WORLD RENESANS»
визріла ідея АУПу, позірно вікової, а насправді кастової спільноти з рецидивами
літературного масонства – добором у свої ряди людей довірених, які зобов’язані
мати порученців з числа тих, хто пройшов випробування  (взірцем вважалися, напевне, Ю.Покальчук та
В.Моренець) явним чи ні, але «дисиденством». Зрештою, я у ці тонкощі посвяченим
не був, тому мовкну… 

Ізмір у пам’яті учасників круїзних ігор у «відродження»
залишився насамперед непідробно сумною подією – зникненням (UKREIN знову стало
найбільш уживаним словом) покійного нашого перекладача Анатолія Перепаді. До
цього додалася іще одна неприємність – черговий військовий конфлікт між Грецією
і Турцією, який нас «прип’яв» у порту на дві, здається, доби, упродовж яких з
нами сумно віталися, сумно перепитували: «Ну як там, може знайшовся?», сумно
підбадьорювали: «Тримайтеся, все буде гаразд». А Перепадя тим часом мчав на
перекладних до турецької столиці, оскільки на час офіційного нашого відплиття з
Ізміру запізнився (на двадцять, до речі, хвилин) і не став робити з цього зайвого
галасу. Він вірив, що ми уже в морі, як вірив і у те, що з його знанням мов
язик доведе не лише до Києва, а й до Анкари. Щоправда, повідомити нас (це,
зрештою, мало зробити й посольство) про те, що з ним усе гаразд, забув.
Ледь-ледь знаючи його, я з цього не дивуюся. А з нашого брата так: дивуюся
і  скорблю, бо хто пив, пити не перестав,
хто на рік наперед наїдався, їв п’ять-шість разів на день далі. А гонці за
славою – ті взагалі поміняли громадянство, проводячи час  у каютах і за столами делегацій з Німеччини
та країн Бенілюксу. Крім Василя Герасим’юка, який, нагадаю, онтологічно
сумував.   

Повернення до Афін зробило нас короткочасними пращурами
Одісея. Найщиріше з нами всіма у Піреї прощався низенький і голомозий Єжи
Пахльовський, чия душа, складалося враження, не потребувала жодного сховку.
Жвавий, привітний, товариський, він, щоправда, уникав розмов про стосунки з
донькою Оксаною. Проте нас усіх любив, як люблять життя, котре буває різним.
Але  ж та різність – теж життя…                                      

Повторне вселення в готель «Святого Георгія» перетворило
різнолику нашу громаду на сякий-такий колектив, яким випало опікуватися (на
європейські мірки ми були людьми безгрішними) одній з грецьких письменницьких
Спілок. Це, на щастя, не загрожувало списком обов’язкових екскурсій – нас
всього лиш раз на день (увечері) годували. Уперше – в квартирі  класика Антоніса Самаракіса. Квартира ця була
в історичному центрі Афін, від готелю не дуже далеко, тому йшли ми до неї
пішки, гамузом ввалилися в охайну триповерхову будову і так само гамузом
ступили на мармур сходів уверх. Сходи нас, щоправда,  поступово розрідили, підрівняли і розставили
згідно з негласним, але ретельно дотримуваним ранжиру. Першими йшли Покальчук,
бубабісти, Римарук, Герасим’юк, Медвідь, Возняк, Матіос, знавець новогрецької
В.Кобець, Іваничук, Лупій, Погрібний, наделегантний Сушинський, а вже за ними –
решта делегації, що посувалася сходами досить мляво, позаяк кожного у дверях
стрічав потиском руки до глянцю виголений не чоловік, а дух. Погляд  його великих й   безколірних очей час від часу збігав униз.
Напевне, аби прикинути – скільки нас, хоч не тільки тому. Цікавили його,
вочевидь, і наші одяг, обличчя, рухи. Ловив я кілька разів його погляд і на
собі, що не приготовило до душездригної несподіванки: коли я опинився поруч,
він притягнув мене до себе і поцілував. Сяйнувши очима так, як щасливо
зустрінутий брат. Цей літературний аванс я досі не оплатив. І не оплачу, судячи
з усього, ніколи, у чому зізнаватися малоприємно. І все ж, і все ж…     

Мав би я так само внутрішньо здригнути і в житлі духовного
мого кредитора, уздовж суцільних вікон якого сяяв на відстані, здавалося, руки
прожекторно виструнчений Парфенон. Але не мав на це сили, що не означало, ніби
я був безмежно схвильованим. Ні – безжально самозревізованим. Звісно, не
надовго, але то вже сюжети іншого змістового штибу. 

Ранок наступного в Афінах дня обіцяв бути малоцікавим: все,
що хотілося побачити, я вже побачив, товктися на припарфенонському базарі і в
різних біжутерійних крамничках не було з чим. Лишалося лише ловити гав,
найдальша з яких могла сидіти на чолопку гори Святого Георгія, куди я й поволі
побрів, поступово здіймаючись  над
кактусами лапатими, кактусами гостролистими і кактусами звичними. Не
оранжерейними, але й не такими мацюпусінькими, як по київських кухнях. Десь
ближче до вершини погляд перетягло на себе богонадихнуте місто, з неба над яким
на Парфенон падали струмені золотавого світла. Хмар  ніде не було, тільки над Храмом, що мимоволі
родило згадку про Зевса, Аполона… Але не Марса: Афіни промінились чистотою,
спокоєм і миром. Чи хотів би я в них жити до скону? А навіщо? У мене є своє
чужинство – Київ, до якого, принаймні, звик…   

Вершину гори Святого Георгія метрів на два з чимось видовжує
ротонда, довкола якої можна ходити, а можна й будь-де зупинитися, щоб,
обіпершись на вигинисту трубу огорожі, поспитати у очей, що ж їм найбільше   внизу  
подобається?  Моїм  сподобався  
далекуватий  амфітеатр.
Розрахований, скоріш від усього, на туристів, позаяк виглядав новеньким, знизу
до верху доглянутим, де гарно було б посидіти з кимось удвох. З ким саме,
завадив додумати спів. Не мирський, але й не зовсім церковний; у ротонді, виявляється,
хтось був. Я швидко просковзнув у відкриті її двері, вибрав одне з
високоспинних дерев’яних крісел і, зручно у ньому вмостившись,  почав чекати. Спів лунав  далі, а коли вмовк, почулися кроки того, хто
тепер махав кадилом і просто говорив. До однієї височенної ікони, до іншої.
Одяг священика мене здивував: звичайна пастуша хламида. Та й спів, коли він
зринув удруге, теж був якийсь надто довірливий і музично… дикуватий. Наче
належав не пастирю, а товаришеві зображених на дошках повнорослих святих,
почергова бесіда з якими (без ані погляду на мене) продовжувалась досить довго.
А коли закінчилася – я з жалем зітхнув і з ротонди вийшов, остаточно втямивши:
я з Афінами і Афіни зі мною почали прощатися. 
І саме на цій думці хтось позаду поспитав  про нинішню погоду: як вона – подобається чи
ні? Цілком можливо, що змістом почутого було зовсім інше, скажімо: «Яка
благодать! Ви надовго до нас?». Грек звертався до грека, але інтонація була
буденно всеземною.       

– Я не розумію.

– Englisch?

Я помахав головою – ні?

– Deutsch?  

– Україна.

– Rusisch?

– Ні – Україна!

– Ортодокс!!!

Ще один брат притис мене до грудей, поцілував у щоку і знову
притис. Міцно-міцно… Попробуй при цьому не заплач. Навіть маючи вкорінену у
підсвідомість відразу до слова ортодокс…

Щось та таки Греція в кожному з нас відродила, додавши до
слова «незалежність» чимало змістових обертонів суто українського карбу. Бо
наступного дня гордовите ходіння уздовж наших аеропортівських крісел і сумок
Блохіна нікого не зацікавило.  Блохін то
й Блохін. Інша річ – греки. Або ми, що греками були гостинно зустрінуті. Як
письменники – письменниками. І як націонали – націоналами…

 

12-14 квітня 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!