Всесвіт самотності: Микола Гриценко

 
 
Олександр СОПРОНЮК
 
… Університетськими роками, всі п’ять курсових зим, ми безперебійно колядували. Часи були непрості: на першому курсі (листопадом 1982 року) помирає гєнсєк Лєонід Брєжнєв, на другому Юрій Андропов, на третьому Константін Чєрнєнко, на четвертому міністр оборони Дмітрій Устінов: у Москві переходили своєрідні «катанія на лафєтах».  Дозвіл на колядки-щедрівки давали з самого ЦК КПУ, ще й до того, аби співали  «славна Україна, радянська Вкраїна» і «рік Новий народився». Ми ходили письменницькими оселями: «Ой чи є чи нема пан-господар дома», «Добрий вечір тобі, пане-господарю». Заходили на вулицю Чкалова (нині Гончара), 52, в будинок тоді «Радянського письменника», сьогодні «Український письменник». Сергій Плачинда, Олег Чорногуз, Ірина Жиленко і Володимир Дрозд, Володимир Маняк… Наприкінці віншували ЛінуКостенко.  Десь під одинадцяту. Спів, коза, міхоноша, все, як і годиться. Л.Костенко, так само, приймала – звичаєво, серцем. Оксана, дочка, гостила. Бадьорив чоловік, директор кіностудії імені Олександра Довженка, Василь Васильович Цвіркунов. Далі ми співали, що ляже на душу. Нас прихиляли, як Божих янголів. Це пробивало до скону: оселя – сама природа, небо України. А його, небо це, щастя-долю, любов-свободу, дітей-родину – не купиш за жодне золото світу. Це кореневе. Од землі. По крові. Етнічне. Що казати: золоті, світлі часи колисалися…
Я зумисне так застановився на тих наших студентських колядках-щедрівках: не зовсім безпечне було тоді це діло.  Товариство під Новий рік – а празникували-вітали саме тоді – збиралося добротне, добірне: Слава Садовий, Василь Метерчук, Земляний Володя, Дмитро Крохмалюк, Василь Зоря, Володя Ничипорук, з дівчат – Валя Мастєрова, Тамара Пузир, Ірина Філіпчук, Ніна Жежера (в дівоцтві Іщенко)…  Олександр Клименко все то брав на плівку… Хай вибачать, кого не згадав – усі нині вже в «статусах», при поважному доброму імені… І Микола Гриценко з-поміж усіх заводив – одразу й по ділу. Не мав він тут іти в жодну  науку, не знав на цих глибинних снігах і морозах пересторог-переметів, жив тут своєю природою, все йому було ясне. До всього здобувався безпосередньо і сміло. Власне, як і на українській літературній царині.
Здається, на новий, 1986-й, рік нашу щедрувальну ватагу я завів на Прорізну, до господи Івана Білика. Іван Іванович, царство йому небесне, ходив тоді у крутих літературних дисидентах. Біликів «Меч Арея» 1972 року заборонили та вилучили з книгозбірень, нерозпродані примірники — з книгарень (із 65 тисяч накладу 5 тисяч примірників знищили). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературної України» (понад три роки – безробітний, лише 1976 р. Іванові Івановичу вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватись, цькували в пресі. Поміж нас, зрозуміла річ, книжка ходила руками. Це ми що – в самого Білика були? – кинулися до мене навперейми Микола з Василем Зорею. Мало не вбили-не роздерли, що не сказав, а то взяли б по золотій книжці, хай би ще живий класик лишив на пам’ять автографа.
…Гриценко з села Тимченки,  це Недригайлівський район, на Сумщині. Вільно зайшов на факультет журналістики Шевченкового університету. Курс, на якому вчився, був іще той і з тих. Лариса Івшина, нині головний редактор всеукраїнської газети «День», знаний на всі усюди фотографічний майстер Сергій Маркевич, мистецький головний редактор (на жаль, уже покійний, пішов, ні в кого не поспитавшись і дуже рано, в сорок чотири) його тезко Микола Маричевський, що тримав на своїх плечах два поважні часописи «Артанію» і «Образотворче мистецтво»… З Маричевським Гриценко був у одній групі і хлопці ходили в курсових «буржуазних» націоналістах, і не сходили од  того з дива: який «буржуазний» націоналізм»? наші  матері прості українські селянки. Хоча одного з Микол, Маричевського, так «запресували», що на другому курсі  доцент  Марія Устимівна Каранська, аби  вберегти, порадила йому піти на заочне, щоб не відрахували і не «причинили» взагалі… Мусів послухатись, подався до Вишгорода, в районку «Слово Ілліча», під недремне око спецслужб.
Гриценко, дякувати Богові, університетський стаціонар закінчив. Вийшов у добрі люди. Попрацював у Сумах на телевізії. Чимало долучився –  організаційними допомагами й безпосередньо до діла –  по Затуливітровій творчій і життєвій спадщині – як-не-як, колеги по перу і  земляки.  Далі – центральний апарат Національної радиз питань телебачення і радіомовлення. Чиновника з М.Гриценка не вийшло. Не сиділося. Мережились густі-щільні тексти.  Написав і повиходили тим часом книжки поезії, прози і публіцистики. «Довго кувати зозулі» (1993), «Білий налив» (1994), «Самар» (1998), «Книжка» (2000), «Голоси на вітрі» (2004), «Живи добром» (2009), «Повернення дощу» (2010). За них М.Гриценко позабирав, уже колекцією,  – і то заслужено, не ряжено! –  солідні літературні премії: імені Леоніда Глібова, Олександра Олеся, Івана Кошелівця, «Гілку золотого каштана» та лауреатство в міжнародному літературному конкурсі «Гранослов». У різний час був співкоординатор і головував  у журі Всеукраїнських літературних конкурсів «Коронація слова» та «Золотий лелека». Його творчу плідну руку завважили метри-академіки. Іван Дзюба: «Поетична мова Миколи Гриценка наче легка, позбавлена метафоричної напруги, – але часом увесь вірш стає великою матафорою життя»; та Микола Жулинський: «я відкрив для себе поета чутливого до звукової гармонії, який гармонійно поєднує і форму, і звук, і ритм, і колір у вірші…». Торік у чернівецькому видавничому домі «Букрек» вийшла Миколина поетична збірка «На зелених іконах дерев», художньо інкрустував книжку директор музею Івана Гончара, його син, Петро Гончар. Не так давно забачилися з Миколою на столичному Андріївському узвозі, він здарував мені свої «…зелені ікони…». Вже десь важко чимось подивувати душу – перебачив і перечитав поезій, і все, що за ними, – до біса. А тут – усе свіже, незаймане-нетелумлене, своєрідне несподіване відкриття незаселеного, пустого безлюдного острова. Одкинув-одсунув усе, телефоную: вразив ти книжкою, –  до нього в слухавку, надішли щось, скажу про тебе слово.
Тим тоді якраз Микола Гриценко святкував народини, на 54-й рік похилило письменникові. Що робити: вже їдемо з ярмарку. Отож, і мене по-доброму нахилило. До письма. Прийшли електронно ще непубліковані Гриценкові поезії. Вони перед вами. Цей поетичний Миколин всесвіт. Всесвіт його самотності. Про це годі писати – це треба просто читати. Цей земельний трус на небесному схилі.  Хоча, якщо йти за Василем Герасим’юком, поезія – то найреальніша річ у цьому тлінному грішному житті. І це потверджує Гриценкове слово. Де є біль. Жаль. Бажання. Розпука. Щем. Пам’ять. Власне – саме життя. І жива, чуттєва своєю природою, одрізана від «цивілізації, Україна».
 

Микола ГРИЦЕНКО

№24 (186) 9 грудня 2016