Воїнам сняться леви

203

На зламах історії відкришуються засохлі пагони віджилих стереотипів, зі старого відбруньковується нове, здатне розвиватися й плодоносити. Ці процеси відбуваються у мистецтві, в художній літературі.  

Про роман Олександра Сизоненка «Валькірії не прилетять
(Берлінські хроніки)».

На зламах історії
відкришуються засохлі пагони віджилих стереотипів, зі старого відбруньковується
нове, здатне розвиватися й плодоносити. Ці процеси відбуваються у мистецтві, в
художній літературі.  Постмодернізм уже
відіграв роль руйнівника; на зміну має прийти письменство нове – велика
література, спадкоємиця потужних мистецьких традицій попередніх епох,
монументальна і світла. Така література в Україні була в кращих творах ХІХ – ХХ
ст. – від Шевченка й до Коцюбинського, 
до Гончара… Така література буде: в суспільстві все більше відчувається
потреба в ній. Її передвісники з’являються вже сьогодні.

Замість цинізму й
нігілізму (або маскультівського споживацтва) вона повернеться обличчям до
історії і філософії, до глибинного осмислення світу, не боячись узагальнень,
символічної інтерпретації подій і фактів – з позицій гуманізму, любові до
людини.

Передвістям грядущої високої літератури, на наш погляд, є
новий роман Олександра Сизоненка «Валькірії не прилетять. Берлінські хроніки»
(2011), що є продовженням його попередніх епічних творів, зокрема романів
«Степ», «Була осінь» «Мета» (об’єднані в трилогію під назвою «Степ», удостоєну
Шевченківської премії)  і трилогії
«Советский солдат». Це дивовижна, пристрасна, могутня книга – і за новим
осмисленням воєнних подій 1944–1945 рр. – битви за Берлін.

Інтродукція відразу вводить нас у гарячу атмосферу дискусій
навколо воєнної прози. До диспуту Олександр Сизоненко залучає своїх видатних
попередників: письменників, філософів, музикантів – Льва Толстого, Федора
Достоєвського, Ернеста Хемінгуея, Фрідріха Ніцше, Ріхарда Вагнера…

В інтродукції «Їм сняться леви» О. Сизоненко створює
фантастичну сцену, в якій суд над письменником вершить Великий Інквізитор з
відомого роману Достоєвського. Інквізитор звинувачує  письменника в тому, що він неспроможний
створити історичну прозу, а бавиться міфами і символами:  «Чому ж ви свою документальну хроніку мітите…
міфічними іменами? Ідеалізм, романтизм і ліризм гинуть і заперечуються нинішнім
прагматичним світом. І ви обіцяєте… відтворити дійсні події та живих, а не
вигаданих за столом людей. Без пережитків ідеалізму та романтизму! Так? А
ставите в заголовок ім’я вигаданих поетами й композиторами богинь».

Валькірії… Войовничі діви-богині із давньогерманських та
скандинавських міфів, що допомагали героям у битвах, а після смерті
супроводжували полеглих до Валгалли – палацу бога Одіна, раю (відразу
згадується «Валькірія», музична драма Р.Вагнера з тетралогії «Перстень
Нібелунгів»)… Валькірії справді не прилетять. І не підсоблять. І не уславлять
героїв. Вони в романі оплакують загиблих – усіх героїв і жертв війни – з обох
сторін. Як із радянської, так і з німецької. Очевидно, вперше ця
трагіко-велична, шляхетна нота так сильно прозвучала у творі українського
письменника.

Інтродукція має назву «Їм сняться леви». Старі солдати
бачать загиблих друзів уві сні. Вдень заважають турботи, а ще – ранить глум
«правнуків поганих» над Перемогою… Казкові леви – із повісті-притчі Е.
Хемінгуея «Старий і море». Пам’ять підказує письменнику її знамениті рядки про
прекрасних мужніх звірів, які місячної ночі «виходять із пустелі, бавлячись,
мов кошенята», біля берегів Західної Африки. (Лева згадує й Олександр Довженко
в «Зачарованій Десні», сперечаючись із невидимими редакторами, які боялися
«фантазій»).

Для Олександра Сизоненка леви – це полеглі герої. «Їм і
мертвим сняться, мабуть, леви. Бо й самі вони були, як леви». Але й тут звучить
мотив щастя! Адже й сам автор, і його живі та мертві товариші чи командири були
безмежно молодими, двадцятилітніми, безвусими! Війна злилася з їхньою юністю… 

 То була не тільки смерть,
а й справжнє життя – трагічне і прекрасне. Час юності, дружби, любові. Час
вибору і знайдення себе. Час, коли ставали справжніми людьми… Про це пише
Олександру Сизоненку Юрій Бондарєв у листі від 24 березня 2011 р.: «И все твои
солдаты, офицеры – это мои сотоварищи, мои близкие люди, почти всех сейчас их
нет на белом свете. Независимо от разных разностей в характерах – это были
прекрасные люди – как их не хватает сейчас! Мы с тобой, Саша, жили, воевали и
умирали рядом с людьми, уже неповторимыми, ибо изменилась и сама Земля, и
воздух ее, и тепло Солнца».

У романі немає послідовного розвитку сюжету. Лінійний хід
подій часто переривається ретроспекцією або авторськими відступами. Перший
розділ, «На переправі» – абсолютно реалістичний, «непарадний». В ньому автор із
документальною точністю описує рух маршового батальйону
новобранців-«чорнорубашечників» (у перші дні війни вони – безвинно – опинилися
на окупованій території) і себе, тяжкохворого, в тифозній агонії, якого земляки
тягнуть до місця призначення, щоб не звинуватили в дезертирстві; він –
непритомний – впаде прямо в грязюку, і його врятують односельці (серед них
незабутній побратим Петя-Лепетя), і таки доправлять у «карантин для тифозних»…
А через кілька днів усі вони, його друзі, загинуть на плацдармі під Паланкою за
Дністром.

У наступних розділах відтворено динаміку подій, пропущену
крізь серце автора – героя і оповідача (від призначення в мінометну роту
командиром першої обслуги до останнього бою в Берліні, на Фрідріхштрассе.

Головна подія в історії – це людина, її особистість,
характер, доля. Ці долі детально простежені автором. Портрети однополчан –  випуклі, живі рельєфи, карбовані у пам’яті
неповторні профілі. З цими людьми зріднила українського двадцятилітнього хлопця
війна. Причому, як у Толстого, не важливо, хто з них «кращий», хто «гірший»,
тому що головним героєм роману є правда. У спогадах, художніх і нехудожніх,
завжди є небезпека представити себе тодішнього «таким, як нині», з висоти
прожитих літ. Але в даному випадку якось дивовижно поєднуються спостережливі
очі вчорашнього старшокласника, а тоді – сержанта, із мудрістю багатого літами
старця. Небуденна доля випала тому хлопчині: дар слова, власне, і порятував
його, і вготовляв йому якесь знакове місце у суворій мозаїці війни. Йому, зеленому
сержантові, пише персонального листа-відповідь… генерал-майор, редактор газети
«Красная звезда», аналізуючи фронтову новелу початківця!.. Лист такого рангу
втрапляє спочатку навіть не до адресата, а до командира роти Хуратова: «мабуть,
так належить за субординацією». І потім талановитому хлопцеві, якого читали
цілі фронти, не дадуть померти столичні (московські) хірурги… Бо в одному з
берлінських будинків він буде буквально перерізаний навпіл важкою «скаженою
чергою» з кулемета «MG-42». Чи знає наш сучасник, що це за кулемет? Десь у
перших розділах автор пояснює: ним косили сосни для накатів у бліндажах. Провів
чергу – сосни попадали, тільки обрубай сучки – і готово… Ураган смертоносного
металу.

Ось воно, 28 квітня 1945 року, що могло стати датою смерті.
І ми б не мали письменника і його творів, не мали б цієї оповіді про найбільше
планетарне жахіття ХХ віку…  Штурм штабу
ВМС Німеччини на берлінській Фрідріх­штрассе. «І мене й справді там уб’ють»…
Можливо, ця сцена є кульмінаційною і набільш вражаючою. Всяка смерть, хочемо чи
не хочемо, –  це кульмінація
дотеперішнього земного життя. Кілька скупих, майже побутових штрихів – те, що
навіки закарбувалося в пам’яті автора-героя. Кімната берлінського штабного
будинку під час ближнього бою підстрибне вгору, і стрімко вдарить… підлогою
солдата в обличчя. А далі можна тільки цитувати, бо переказ тут безпорадний:
«Брязь! – засвітиться в очах чи спалахне електрозварка. Щось немилосердно
запече в груди і в шию. А потім припиниться так само раптово, як і почалося. І
коли припиниться, я здогадаюсь, що лежу ницьма на підлозі і що автомат мій
строчить піді мною, а стріляні гільзи обпікають мені шию і груди, бо я ж лежу
на ньому!..» Недаремно німкеня Ельза розпачливо кричала йому напередодні з
натовпу цивільних німців: «Не рушай у Берлін! Там тебе вб’ють!» (новела
«Ельза»). Автор пише, що й досі чує її голос, «схвильований голос, сповнений
тривоги за мене», і почуває себе й досі… безсмертним – «стільки в тому голосі
бриніло тоді тривоги і ніжності до мене, пришельця хтозна з якої далини на її
землю!»

Вражає в романі вже згаданий ротний командир Хуратов. Це
трагічна постать, через долю якого письменник показує потворне, страшне,
криваве обличчя війни, що калічить не саме тіло, а ще й душу людини. На очах
Хуратова в Сталінграді за одну мить було вбито трьох його рідних братів –
прямим попаданням бомби у дім, який вони разом обороняли. З цього часу він ніби
обезумів. Він живе одним бажанням: помститися. Одержимий лютою ненавистю до
німців, Хуратов не знає пощади навіть до цивільних. Можна сказати, що це –
татарський Бульба, фронтовий Гонта… У сліпій хворобливій ненависті він би
стріляв і палив ненависного ворога! Але чим завинила молода німкеня, що годує
груддю дитину, і тут – на порозі виростають бійці на чолі із нестямним ротним?
Хуратов кинувся до зброї, але 
сержант-«писатель» устиг затулити матір із немовлям своїм тілом –
вдячний погляд юної матері він не може забути… «Їхні крики й плачі, – пише О.
Сизоненко, – рвуть мені серце й досі». І сержант Сизоненко не зупиняється перед
злочином проти субординації, що міг бути покараний  найтяжчими присудами воєнного часу, коли
виростає стіною між беззахисним людським життям і караючим подихом смертельної
помсти.

У цій новелі письменник розкриває і трагедію власного роду, що
майже весь був винищений війною: під Кенігсбергом убито командира кулеметного
взводу Віктора Сизоненка; ще на війні з білофіннами поліг Петро Сизоненко,
24-літній комбат; 1941 року, обороняючи Одесу, полягли двоюрідні брати Роман і
Сергій; на полі бою під час Ясько-Кишинівського наступу упав їхній молодший
брат Ваня-«Зелик»…

Новелі про Хуратова в композиції роману протиставлена
блискуче написана новела «Зеєловські висоти». 
Це ще одна з кульмінацій твору – не стільки в подієвій динаміці (хоч за
штурмом Зеєловських висот відкривався прямий шлях на Берлін), скільки в
авторському осмисленні подій. Не на баталіях зосереджується автор, а на суто
людському сприйнятті поверженого у прах «Дойчланду». Сприйнятті не зі мстивістю
і злорадством (як у Хуратова), а через переживання колосальної трагедії
(трагедії в античному розумінні, з катарсичними страхом і співчуттям…)

Так, співчуття!.. До одуреного нацистами народу, розчавленої
війною країни. Звільнення від ненависті – постає  очищенням. В цьому полягає вища правда. Бо
суть людини – не ненависть, не гнів, а любов і добро.                

В центр новели «Зеєловські висоти» письменник поставив
полоненого фольксштурмівця, тобто цивільного, якого не валькірія, а старший
лейтенант Сухов вибрав серед групи приречених на суд трибуналу, тому що
дізнався, що він не солдат,  не
есесівець, а – талановитий піаніст, що у свої двадцять з чимось років став уже
професором Берлінської консерваторії. Не одразу вдалося Сухову переконати
генерала хоча б послухати полоненого… Автор малює характерний портрет
юнака-музиканта: бліде як у мерця обличчя, гострий борлак, тонка шия стирчить з
жорсткого коміра довгої, ще не обношеної шинелі 
– «уособлення безпорадності, непристосованості й беззахисності». Але
коли бійці знайшли у зруйнованій оселі рояль, і німець торкнувся клавіш (він
грав Бетховена – «Поступ долі», вступ до V симфонії) – щось почало мінятися.
Навіть сонячне проміння полагіднішало… І прийшло відчуття просвітлення,
розуміння, що «всі люди на землі мають нарешті звільнитися від озлоблення –
здається, ось вони зараз позбудуться ненависті й люті і почнуть ще несміливо, а
далі приязніше всміхатися одне одному…». І автор провадить ту думку, яка була
притаманна всім розважливо мислячим суб’єктам великої війни: зло не в
німецькому народі, не в цьому талановитому юнакові, чи старику, чи в матері з
дитиною, а – в страшних ідеях фашизму. «Нащадки Бетховена, Шіллера і Гете… В що
ж перетворили цю велику націю прокляті фашисти?» – суворо запитує генерал
наприкінці цієї (одинадцятої) новели роману. Еренбургове гасло «Убий німця!»,
запущене на початку війни, – на просторах переможеної Німеччини при благальних
поглядах голодних і виснажених мирних жителів – здається в утиль. Убити треба
фашизм, а не майбутнє великого народу, і не майбутнє людства, – яке й понині то
швидше, то повільніше убивається численними кровопролиттями… І сади в Німеччині
цвітуть, як і в Україні. «Сади… Вони просто киплять! Нам дивно бачити стільки
квітучих садів у поверженій Німеччині, наче у нас в Україні».

Цю проблематику письменник поглиблює в наступній новелі –
«Марш-ліед над поверженою Німеччиною», де описує віч-на-віч  побачені всі ганебні ознаки поразки:
поруйновані й розкрадені оселі, розгублене й покинуте напризволяще мирне
населення – жінок, дітей, старих великого європейського народу: «О доля
переможних! Скільки в тобі печалі й непоправності! І найперше та найболючіше ти
падаєш на голови і на душі матерів, жінок, дочок, внучок – жінки…
найбезпорадніші. Простіть! – простягаю руки в ту страшну далечінь. – Простіть
нещасного, перемеленого війною Хуратова! Простіть і мене! Але відповіді немає.
І не буде вже? Не буде… І повержена Німеччина, капітулювавши 9 травня 1945
року, й досі відвертає від мене згорьоване своє обличчя…». По суті, у цьому та
подібних уривках письменник переходить на регістри поезії в прозі, на тон
високої, але щирої патетики, на обшири великого співчуття і жалю: чому великі
народи злою волею були приречені на ненависть, руйнацію, війну?

Таке прозріння, звісно, прийшло до письменника не одразу.
1945-го ще надто болючими були рани…

За примирення, за світ без ненависті й злоби ще треба було
заплатити дуже високу ціну. Всі наступні новели – це безперервна низка втрат
найдорожчих людей, серед них чи не найбільша – комбат Сухов.

Найпривабливіший з образів роману,  старший лейтенант Михайло Сухов – з’являється
в пам’яті письменника «із синьо-зеленої європейської глибини, з її затаєної
прозорості» – вибігає назустріч, «легкий, по-хлоп’ячому стрункий, тонесенький і
рвійний. Тої весни йому ледве перевалить за двадцять, а він воює вже від самого
Сталінграда. Біжить легко й красиво. Неначе зовсім вибігає з війни». А
насправді – щоб «віддати наказ… – вийти з батареєю до Темпельгофського
аеродрому», на якому через дві години його буде вбито. Куля влетить через
маленьку дірочку над правою бровою, і лейтенант, як підкошений, впаде до ніг
письменника. Побратим підхопить його юну, світлорусу голову… Тієї ж миті важка,
густа, липка кров наповнить його долоні… Сухов беріг усіх, але себе не врятував.
Тому що не ховався за спини інших. Бійці несли його легке тіло, і «через ту
його легкість, – пише автор, – було нам прикро, навіть соромно. Ніби всі ми
винні, що він так і не встиг як слід вирости і набратися ваги і тіла…». Війна
забирала найкращих, найсміливіших.

За Суховим поліг і невтомний 
добрий «дід Манько» з Полтавщини, якого оберігав комбат. А через кілька
хвилин на Фрідріхштрассе важко поранять і самого оповідача…

 В останніх розділах
роману письменник вводить читача в саме пекло боїв на вулицях Берліна. Під
ураганним кулеметним вогнем і бомбардуванням гине все живе. Палають танки. В
підвалі бомби обрушили стелю, яка привалила масу цивільних людей – жінок,
дітей, дідів. Вони благають про допомогу, але ніхто не може допомогти.

І от останній бій на Фрідріхштрассе. «Ближній бій – бій з
усіх боїв». Група Олександра Сизоненка одержує наказ очистити від есесівців
будинок, на верхніх поверхах якого розмістився полковий штаб. На вулицю не
поткнутися – «суцільна повінь кинджального вогню від рейхстагу». Єдиний шлях –
проломлювати стіни, щоб «захопити наступну кімнату, …просунутися хоч трохи
вперед». І все ж доводиться перебігати вулицю – в цю мить загине Манько; далі
вже під’їзд будинку, на третьому поверсі, стрілянина; сержант Сизоненко вибиває
двері якоїсь кімнати і під кулями есесівця падає. Бойові друзі в атаці зникають
в диму, а він, лежачи на своїй правій нозі, підпливає кров’ю. Починається
мученицький шлях боротьби майже вбитого письменника за право на життя – шлях,
що триває роки. Війна – це муки, нестерпні страждання, кров і смерть. Сержант
Сизоненко вижив завдяки солдатському братству і безкорисливій допомозі
російських лікарів…

 

***

Справжня воєнна проза завжди є антивоєнною.

Високу оцінку розділам роману, що друкувалися в періодиці,
дали видатні російські письменники сучасності Юрій Бондарєв і Валентин Распутін
(їхні листи вміщено у виданні роману). Юрія Бондарєва просто вразила нова проза
Олександра Сизоненка: «Тебе ж я скажу солдатское и писательское спасибо за твой
талант, духовную чистоту, чистую память, великое солдатское сотоварищество,
которое сильнее, нежели у других «баталистов».

Олександр Сизоненко здійснив свій письменницький подвиг,
створивши велику книгу про епохальні події останніх літ війни. І хочеться
сказати йому словами Хемінгуея: – Будь сильним і спокійним, старий. Нехай тобі
сняться леви!..

 

Наталія КОСТЕНКО,

доктор філологічних наук,

Олександр ЯРОВИЙ,

кандидат філологічних наук

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!