Володимир ЗАТУЛИВІТЕР: «Весни без недосвітів немає»

Останній лютневий
день високосного року ознаменований народженням відомого українського поета
Володимира Затуливітра, автора 10-и поетичних книжок та прози, журналіста,
редактора, видавця. Минулого року на честь 65-річчя поета
Літературно-мистецьким благодійним фондом Володимира Затуливітра видано його
книжки: «Чаша жертовна», «Ненаписані пейзажі» та перевидано «Четвертий із
триптиха»  у видавництві «Бучак-Ирій»,
заснованому В. Затуливітром ще в 90-х роках. Нині готується книжка спогадів та
листування. Просимо долучитися до неї друзів та знайомих поета. Пропонуємо листи
В. Затуливітра до дубненського поета Миколи Пшеничного.

 

1980.VІІ.7

Добридень,
Миколо!

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Вибачай, що не
написав раніше, вся та ж теперішня біда – брак часу – обез’язичила перо. Одразу
після Рівного, яке лягло на душу зеленим карбом, вилетів до Грузії, у Тбілісі,
звідти, не побачивши навіть ковзким поглядом града стольного, – до Кутаїсі, де
відбулися Дні Маяковського. Організовано було все дуже пишно, з тулумбасами й
щедрими на страви прийомами. Це єдине, що хоч якось виправдовує всі витрати
так, це те, що босоніж, у прямому смислі, походив по берегах Ріоні й по землі
Колхіди, поскрипів крутими сходами ґанку, під яким, безперечно, ховався з курми
ще невирослий Маяковський (у колишнім Багдаді, про який – дивна річ! – якось
згадала в листі до Вольтера Катька Друга). Покупався о 3-й годині ночі в
Чорному морі, куди (за півтори сотні км!) відтранспортували «Жигулем» (точніше
«Ладою») неждані грузинські знайомі, і постояв біля могили Давида IV
Будівничого в Гелаті древньому, та все ж таки молодшому за Софію Київську,
постояв, хоча Давид заповідав, аби його могила була порогом до спорудженого за
його вказівкою храму, так і зробили по його смерті, і кожен до храму входящий
мусив ступати по царській могилі.

Даруй
довжелезний, із неправильно розставленими розділовими знаками період, до якого
не ввійшло ще багато чого, от хоча б лавровий вінок (із справжнісінького
лавра!) почесного громадянина Кутаїсі, що його (звісно, вінок!) мусив тримати
на шиї, розстаючи в жахливій колхідській духоті, ввесь вечір великий Коротич. І
– т.д., і – т.п.

Прилетівши,
нарешті, в рідну зелень, вхопився за цього листа – сказати кілька слів тобі, по
можливості – ділових. Перед відльотом я встиг «пробити» у нас, до Плохія
включно, й більш-менш погодити з Москвою кандидатури на ХІ Всесоюзний фестиваль
молодих поетів. Заходився коло цього діла добровільно, користуючись тим, що
людина, котра опікує творчу дикоростучу флору нині у відпустці (як я й казав
був тобі). До Москви відправлено, як тут прийнято писати, «дані» про трьох
майбутніх учасників фестивалю: В.Герасим’юка, Св. Короненко… і один собі
Пшеничний. Фестиваль збирають десь 18, здається, серпня. Отож готуйся на той
час вилетіти в підмонгольські степи (чи де воно там є, що зветься Кизил). Але
перед цим у тебе багато роботи. Треба негайно відібрати зо 25 найкращих віршів
(і тих, що звеш «акварельними», теж і неодмінно), зробити сумлінний підрядник
рос. мовою і до 25 VII відправити до Москви.

Річ, як бачиш,
відповідальна. Хотів би зі своїм куцим досвідом допомогти, та от не знаю ще, як
складеться цей мій наступаючий робочий тиждень. Добре було, аби міг (мав
можливість) приїхати десь на п’ятницю-суботу (11-12 VII) до Києва, попередньо
попередивши мене і захопивши вірші, відібрані для підрядкового перекладу.
Зрештою, про те, буду чи ні на той час у Києві, повідомлю згодом, скажімо –
телеграмою. Якщо ж не вигорить такий варіант – відбирай і перекладай сам. Одна
умова: відбирай вірші, які вважаєш справжніми, своїми. Не вбачай тут жодного
менторства з мого боку, повчати я страшенно не люблю і, на щастя, не вмію.
Просто – щиро і, якщо дозволиш, по-дружньому хочу, аби на фестивалі ти
прозвучав (є таке гидке слово) «на рівні». Але це, повір, багато тобі допоможе.
В поезії (осмілююсь судити й по собі) страх як важить уміння (чисто, може,
інтуїтивне) не дерти носа вище себе й свого «божого» – аби не надірватися (аби
пуп не розв’язався), але не менше значить (тоді це ще небезпечніше) і
вміння  вчасно подолати свою зайву
скромність – аби не засохнути беззерно на пні.

У листі, жаль,
усього не скажеш, а сказане неминуче відгонить самогонним перегаром менторства.
Тому й хотілось би поговорити віч-на-віч. Шкода, що до тебе, мабуть, трудно
додзвонюватися. Можливо передам через когось – через того ж Каменського абощо.
Одне прохання – поки немає ще офіційного виклику на твоє ім’я, не поширювати
цієї інформації нікому. Кололітературний і літературний світ страх який
плодючий на «шедевральні» – ні, не твори, на плітки. 

Сьогодні до
Рівного мають виїхати на виступи М. Вінграновський і В. Женченко. Я порадив їм
(не знаю, чи правильно) виступити в технікумі й дав твоє ім’ярек. Матимеш
бажання – познайомся. Хоча з читанням віршів – вирішуй сам, на мій погляд –
набиватися не слід (кажу це, здогадуючись про твою вразливість). Микола – поет
прекрасний, у всякім разі моїх мізерних рекомендацій це ім’я не потребує, але
надміру іноді «залюблюється» в себе, щоб бути уважним і толерантним до іншого.
Мені ж (із симпатій до твоїх віршів) чомусь не хочеться, аби ти мав душевні
терзання й боління, яких і без того доволі; не хочеться чисто по-людському,
хоча для поета вони й необхідні. Віктор ще – не такої літературної (хай буде
так) «кваліфікації» (все ж – брр!), щоб розумно судити про чиїсь вірші: хоча як
людина – що ж, я вдома в нього буваю часто. Зрештою, найкраще буде те, що
вирішиш ти сам.

Чи не нагоріло
тобі за ту «прогуляну» суботу? Згадую її – і нічні вірші, й денний дощ –
приязно і, аж соромно на старості таке писати, ніжно. Спасибі тобі.

Щире вітання
Любові. Її симпатичні, як на мене, дитячі вірші йдуть у «Вітрилах – 80»
(переглядав рукопис). Чи не думалося ще про книжку для «Веселки»? Раджу тільки
підписуватися дівочим прізвищем або взяти псевдонім.

Зрозумій (і – да
нє осуді!) безтолковість цього листа: стомлений дорогою і т. д., а написати
треба було негайно. Брався ще в літаку, та – не вийшло.

Пшеничний –
колосися рясно!

Сердечно

Підпис

 

Коментар Миколи
Пшеничного

 

Якби це
епістолярне послання було вдесятеро коротшим і мало тільки одну-єдину фразу
«обез’язичила перо», то вже й тоді гріх тримати цього щирого, теплого,
доброзичливого, людяного листа в самотині у хатніх шухлядах. Бо так сказати міг
лише СПРАВЖНІЙ письменник.

Хоч як
парадоксально, але, дякуючи Володимирові Затуливітру, мої творчі плани-дороги
згодом пролягали його ж маршрутами – це стосується і Всесоюзного фестивалю
молодих поетів, і Днів Маяковського у Кутаїсі-Багдаді, й московських
видавництв.

Так, я таки
прибув до Києва, щоб порадитись із набагато досвідченішим поетом стосовно того,
а що все-таки взяти із собою на той ХІ Всесоюзний фестиваль за горами Саянами.
Позаяк написаного (та й опублікованого українською) вже малося чимало.
Пригадую, сиділи-радилися-відбирали-сперечалися-аналізували й удома на балконі,
й під час купання на одній із дніпрових заплав. Не жалію про ті два дні й ніч безсонну,
оскільки це були воістину – уроки поезії.

Микола
Каменський, котрого згадує В. І. Затуливітер, тоді був редактором Рівненської
обласної молодіжної газети «Зміна», де я частенько друкувався і навіть (правда
недовго) працював там штатним кореспондентом, ще бувши студентом Рівненського
педінституту. Вельми приємно, що вже тоді – середина 1980-го року! –
Затуливітер принципово вживав єдино правильну назву: Рівне, – яка була
узаконена аж через якихось десять років.

Тоді я працював у
Мирогощанському радгоспі-техні­кумі Дубенського району на Рівненщині – викладав
літературу й редагував багатотиражку. Ні, за «прогуляну» суботу, коли я
супроводжував Володимира майже дві доби по Рівненській та Волинській областях,
ні від кого мені не перепало, бо моє начальство добре знало, що я займався не
гульками, а серйозними справами.

Любов – це моя
дружина, дівоче прізвище якої – також Пшенична; вона тоді саме входила в
літературу, й Володимир Затуливітер, як бачимо, зразу ж запримітив її
неординарний талант. Нині вона вже є автором кількох десятків книжок, очолює
Дубенську організацію Національної Спілки письменників України, є лавреатом
престижних премій, твори для дітей (на які звернув увагу досвідчений
письменник) введені у шкільну програму, 
– але цього, на жаль, Володимир уже не знає, бо дивиться із небес
українських мовчки, віщо і вічно. Чи, може, знає?..

Микола Симчич теж
у той час пробував публікуватися не лише у місцевій періодиці, а й у
всеукраїнських часописах. Зараз він – у наших поетичних лавах, має кілька поетичних
збірок.

Ще один лист від
В. І. Затуливітра на мою Мирогощанську адресу, надісланий буквально через
кільканадцять днів, теж – від руки, характерним, своєрідним почерком, але вже
не на стандартних аркушах, а – на поштових листівках, на звороті яких – Софія
Київська у трьох різних ракурсах (а, як добре знаємо, цифра «3» є священною для
українського народу).

 

19.07.80

Добридень,
Миколо!

 

Минулого
понеділка, після твого останнього дзвінка, хотів було наздогнати той поспішний
львівський автобус бодай листом і хоч вибачитись, що за службою не зумів тебе
провести, як годиться. А вийшло (знову ж служба винувата), що наздоганяю цими
от листівками і благі свої наміри, й олімпійські вітання до твого дня
народження…

Вітаю щиро й
небагатослівно: будь!..

Може й справді,
Колю, я був дуже прискіпливим і, як обмовився, судив про вірші аж дуже суворо.
Нітрохи не оправдовуюсь, просто

хочу, аби ти
правильно мене зрозумів. Суворість і прискіпливість – були вони не од чогось
лихого, не від якогось там мого самохизування, а лише від одного: говорити про
серйозні речі всерйоз, «по большому счету», як примовляють, говорити без
непотрібного й так огидного мені менторства, а на рівних. У тебе вже доволі
віршів, які можна друкувати сьогодні. Але та потенційна сила поетичної субстанції,
що ще не висловлена, вгадується в тобі, змушує мене до суворості. Діло ж не в
тому, Колю, аби друкувати сякі-такі віршики й множити собою залюднені лави
віршувальників, а сказати світові щось своє, утвердити ім’я і не тринькати його
на сірі дзеньки-бреньки. Усіх нас, певне, спокушає марнослав’я, але поет
починається тоді, коли переступає його. Щиро вірячи в тебе й твої сили, хотів
би скількимога допомогти розкритися їм ширше, поглибшати, вбачаючи в тому й
обов’язок людини, яка щось там трохи більше прожила, й просто – щастя бути
комусь корисним.

Шкода, що ти в
жоден спосіб не повідомив, як доїхалося, як зараз ведеться. Сподіваюся, що
працюється добре, з натхненням, що підрядники готові уже. Десь завтра-позавтра
черкну, куди їх надсилати. Бо – пора.

Ще раз вітаю з
днем народження. Вибачай, що не міг зробити твоє перебування в Києві мінімально
зручним – думаю, розумієш мою нинішню ситуацію.

Вітання родині.
Сенченко ображався, що ми не зайшли до нього.

До – сподіваюся,
що скорої –

зустрічі!

Тисну руку!

Підпис

м.Київ

 

Коментар Миколи
Пшеничного

 

Важко навіть
уявити. Скільки знайомих і незнайомих авторів приїжджали до нього – за порадою,
за допомогою… адже працював тоді Володимир у Центральному комітеті комсомолу
України. Виручав, підказував, редагував, рецензував, а графоманів – посилав
чимдалі від себе, позаяк «марнотратителів паперу і чорнила», як писав Тарас
Шевченко, не любив так само, як і кар’єристів, лукавців, продажних-дволи­ких
душ.

Замороки мав
ого-го скільки, а все ж, бач, не забув, що у мене 19 липня – іменини. Здається,
дріб’язок, але як приємно, хороше, гарно, незабутньо…

Щойно готувалась
моя дебютна книжка, а він, виявляється, дивився наперед, володів даром
яснобачення. Ба, навіть те, що моя перша збірка поетична «Сьомий материк»
вийшла такою, як вийшла, спроектоване на нього, бо він, прийшовши згодом на
посаду заступника головного редактора видавництва «Молодь», не тільки попрохав
мене по-новому «перелопатити» ввесь рукопис, а й поміняв мені редактора (ним
став Василь Герасим’юк, нині – лавреат Національної премії України імені
Т.Г.Шевченка). Якби не Володимир, то не відтиражувалася б і моя московська,
перекладна книжка «Калиновий рушник» у «Молодій гвардії» 1989 р., із передмовою
Станіслава Куняєва. Якби не Затуливітер у моїй долі – чесне слово, я був би
геть не таким, як є тепер.

Віктор Женченко,
про якого йде мова, це – заслужений артист України, заслужений діяч мистецтв
України, лавреат літературної премії імені Андрія Малишка, автор поетичних
книжок «Струна», «Батькова скрипка», «Сонячний бік вулиці», «У сяйві тополиних
грацій», «Яринчин віночок», «Поезії», «Зневаж свій страх», «Спрага на двох»,
переклав із казахської повість К. Найманбаєва, з узбецької повісті Х. Назіра,
С. Анарбаєва, його перу належать також переклади з татарської, білоруської,
російської, азербайджанської, латвійської та інших мов. Так, він був у моєму
місті Дубні, як і Володимир Затуливітер.

Пройшли роки. Аж
ось – прикрилив конверт знову зі знайомим почерком.

 

27.04.86

Добридень,
Миколо!

 

Дякую за листа й
вірші. Добра, щастя й творчості зичу. Передавай, будь ласка, щирі вітання
своєму земляку й тезці: радий його блискучому дебюту. Здається, в поколінні
Римаруків ріжеться, як зуб, лідер. Пора! дай Боже йому щедрої весни, хоча
весни, звісно, без недосвітів немає…

«Пам’ять глини» й
«Зоряну речовину», сподіваюся, бачив. Хоча й не згадуєш, мабуть, щоб не
критикувати. Жду верстку вибраного («Полотно»).

Ще раз вітаю.

Підпис.

 

Коментар Миколи
Пшеничного

 

Тезка – це наш
дубенський поет, прозаїк, художник, композитор, бард, скульптор, книжковий
графік, іконописець Микола Тимчак, який у середині 1980-х років тільки-но
виходив на всеукраїнську орбіту як митець багатогранний. Його теж помітив
з-поміж сотень дебютантів Володимир Затуливітер. Допомагав, чим міг. А нині
Микола – автор багатьох поетичних і прозових книжок, десятків пісень, численних
пам’ятників, художніх полотен, проілюстрував доволі видань, лавреат премії
імені Миколи Островського, Валер’яна Поліщука, Грицька Чубая, Авеніра
Коломийця.

А ще – лаконічні
(проте такі ж неповторно-людяні) вітальні листівки. А ще – автографи на власних
книжках. А ще…

Чудово й вельми
справедливо було б, якби започаткувалася літературна премія імені Володимира
Затуливітра. За що? А хоча б за активну наставницьку роботу з молодими
талантами. Чи – ще за щось: творче, талановите, українське.