Володимир ВОЗНЮК,
завідувач музею О. Кобилянської в Чернівцях
У лютому цього року виповнилося 150-річчя від дня народження Лесі Українки, а нинішній квітень мічений ще однією пам’ятною датою: 120-річчя першого приїзду великої поетеси до Чернівців. Леся Українка у листі до Ольги Кобилянської від 30 січня, 5 лютого 1900 року писала: «Вірте чи ні, а ми зеленої Буковини більше прагнемо, ніж паризької вистави, надто як начиталися Вашої «Некультурної». Що то за пишне оповідання, ота «Некультурна»». Тут же поетеса повідомляє про своє бажання влітку, якщо заробить гроші за надіслані до російських журналів праці, приїхати разом із сестрою Ольгою на Буковину. Однак влітку 1900 року омріяну поїздку здійснити не вдалося.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Леся Українка вперше приїхала до Чернівців 26 квітня 1901 року після втрати свого щирого друга Сергія Мержинського. Приїхала морально та фізично виснаженою. Відновити сили їй допомогла родина Кобилянських. Будинок на вулиці Новий Світ, 61 (нині вул. Шевченка, 83), де жили Кобилянські, в яких мешкала Леся Українка, подруги називали «санаторій на Новому Світі», а М. Й. Кобилянську, маму письменниці, гостя зі щирістю іменувала «Святою Анною».
Буковина, на відміну від Львова, де було, як писала у листі до родини Косачів від 28 квітня 1901 року, «дуже погано надворі і холодно, вогко, дощ, навіть щось таке, ніби сніг», зустріла привітно. Отже, доречно скористатися подальшим текстом листа: «Зате тут і тепло, і гарно. Темп життя багато тихший, ніж у Львові. Властиве, як би хто хотів, широкого товариського чи громадського життя, то здалось би йому тут скучно (галичани все казали: «Чого Вам туди їхати?»), але я, як відомо, не мала шукати його. Добре мені тут, в «Санаторії на Новім Світі», як каже п. Ольга. Ольга і її родичі (батько, мати і два брати) дуже сердечно мене приймають, але без тої галицько-польської ґречності, що вже й дихнуть гостеві не дає. Живу я в хаті з п. Ольгою, тим часом ми одна одній не заважаєм, – з нею легко жити, не знаю тільки, як то їй зо мною. Лягаєм спати дуже рано, раніш 11, бо тут вже такий триб, часом я читаю собі ще, і то вчора не читала, бо дуже багато була надворі і сп’яніла від повітря так, що хутко заснула. Тут взагалі багато буваю надворі, бо при хаті є садок з альтанкою, де можна навіть писати, і гуляти ми ходимо, тут є великі сади в місті, та й за місто недалеко. Місто не дуже велике, багато менше, ніж Львів, і провінціальніше, але симпатичне і чистеньке, ціле на горі, околиця дуже гарна, якась ідилічна: гори ще не дуже високі, не вищі від волинських ( в Дубенській околиці), або й від київських (може, правда, трохи вищі), Прут під самими Чернівцями тихий, в зелених берегах, в’ється собі поміж гаями по широких «зарінках». Вид дуже широкий, як вийти за місто (а се звідси не трудно), видно всю буковинську весну. От уже правда, що зелена Буковина, а надто тепер. Тут уже весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають в колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває. Гарна країна. А ще ж то кажуть, що далі вона ще краща. Може через тижнів через два побачу її, яка вона далі, а тепер тут посиджу, треба дати собі спокій з тим вештанням».
«[…] тут у мене є корективи, – повідомляла Леся Українка в листі до своєї сестри О. Косач від 11 травня 1901 року. Одно, що моя природа тепер досить швидко каже «годі!», І то досить енергічно: заболить шия, та й лягай, а друге, що по тутешній конституції в 11 вже треба лягати спати (властиве, вже спати, а лягати в 10 ½). Можна писати тільки до обіду, себто до 12 ½, по обіді треба лежати (дозволяється не спати, як хто вже рішучо не хоче) щонайменше годину, – потім можна що-небудь робити (от як тепер – писати листи) до 4-5 г[один], тоді йти після чаю гуляти, коли дощ не йде і нікого в гостях нема; з гуляння приходимо аж на вечерю (в 7-8), а по вечері вже не часто пишеться, бо за балачкою та слуханням гри на цитрі (п. Ольга вже досить далеко пішла за рік в тому хисті) не дуже-то пишеться. Забула ще одну увагу: ранком пишу не в хаті, а надворі, як тільки нема «хляпавки» (чудовий буковинський термін для дощу)». В цілому припадає на роботу щонайбільше 4-5 ( а частіше 3) годин на день, – се ж небагато? Правда, для мене і се немало, я вже більше не потягла б певне. Тут я було почала приходити трохи в норму, та сталася пригода: заболів зуб (той самий, що болів мене шалено в Мінську), прийшлось його вирвати, та як нагнався опух з болем і якимсь status febrilis [гарячковим станом. – В. В.], то не давало се мені спокою ні вдень, ні вночі і знов розкрутило мене, – тяглося то більше тижня. Тепер опуху вже нема і не болить, тільки дірка з зуба все ще не зовсім заросла, але вже значно менша. Лікар (дантист) дивується, з чого такі довгі наслідки, і пояснює те загальним станом організму. Може! Хоч той організм і не такі операції витримував… Видно, час от часу неравен». Все-таки фізично я ліпше маюсь тепер (навіть після історії з зубом), ніж тоді, як була в Києві: шия й потилиця рідко болить і ніколи не болить так дуже, як раніш було, голова не тріщить так шалено, кашель перестав сливе зовсім, тільки на серці частенько млоїть (щовечора щось там колупає і таки досить доткливо), напад був тільки один, і то головно через зуб. Сьогодні, правда, горло болить, головно, коли дишу, але то пусте, може, маленька простуда, хутко мусить минути. От тобі й весь бюлетень ясної пані.
В іншому всьому живеться мені тут так, як можна було сподіватись: п. Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпирають холодом. Мати її нагадує св[яту] Анну на малюнках Леонардо да Вінчі, батько, 75-літній патріарх, трохи консервативного «староруського» напряму (останні події в Росії зовсім збивають його з староруського тропу, і він вже, очевидно, сам не знає, що робити з своїми «твердими» симпатіями). Старший брат, учитель (чи, як тут кажуть, професор), ein Gelehrter [учений (нім.). – В. В.] в німецькому значенні сього слова; молодший брат, недавно укінчений студент, недавно ще бувший головою «Союзу», студентського товариства, далеко живіший від старшого по характеру, а по напряму теж живіший. Живуть ще в домі два німчики-гімназисти, підлітки, ganz wohlerzogen und nett [зовсім добре виховані і милі (нім.). – В. В.], нагадують зверхнім виглядом і костюмом Зорю, як він тільки що з-за границі приїхав. З чужих приходять найчастіше п. Маковей, відомий, либонь, тобі з літератури (товариш і приятель п. Ольги, до котрої відноситься а l’Oukrainienne, не a la Galicienne [за звичаями українськими, не за звичаями галицькими (франц.). – В. В.], та ще одна молоденька учителька, дуже гарненька буковиночка, панна Євгенія Пігуляківна, «татарська дитина», як її зве п. Ольга за її чарівність і трохи «необузданную» вдачу. Часом бачу більше людей, але дуже рідко, бо стараюсь у велике товариство не попадать, бо воно мені неприємно і навіть вадить.
Про те, як почувала себе Леся Українка в перші дні перебування на Буковині, повідомляла своїй сестрі Євгенії і О. Кобилянська в одному з листів (лист без дати): «Леся дуже хвора і в найвищій мірі нервова, вчора вечором мала вона істеричний приступ нервів […]. Словом, вона дуже хвора, ти її побачиш. Можливо, ти будеш розчарована, та все ж таки мусиш у всякому разі з нею познайомитися. Вона залишиться тут, мабуть, цілий травень. Я не була з нею ще між українцями, бо вона ще безсильна і не зносить великого товариства» (архів Чернівецького музею О. Кобилянської, папка №1).
А якщо врахувати і той факт, що у перші ж дні в Лесі Українки дуже розболівся зуб, котрий, як вона писала в згаданому листі до О. Косач, довелося вирвати, після чого «нагнався опух з болем», що не давало «спокою ні вдень, ні вночі і знов розкрутило мене, – тяглося то більше тижня», то можна уявити, яким зцілителем для своєї подруги була О. Кобилянська. До того ж, окрім О. Кобилянської та її матері, в той час опікувався Лесею Українкою, як стверджує в одній із публікацій Е. Панчук, і місцевий лікар Ангаух.
Як переконуємось, першим у цьому будинку відвідав Лесю Українку Василь Стефаник. Тут вона спілкувалася з О. Маковеєм, Є. Ярошинською, художником Ю. Пігуляком. До речі, будинок, у якому мешкав художник, (вул. Новий Світ, 48), розташований навпроти домівки, де перебувала Леся Українка, там був прекрасний сад, котрий не один раз ставав місцем відпочинку поетеси, а донька художника Євгенія, молода і вродлива, жартівливо названа О. Кобилянською і Лесею Українкою «татарчатком», часто, коли звичайно для цього випадала відповідна хвилина, перебувала в товаристві письменниць.
На Новому Світі, 61 велися задушевні, щирі розмови про особисте, про національне, про творчість. Саме тут О. Кобилянська власноручно переписувала на чистовик драматичну поему Лесі Українки «Одержима», а її подруга надсилала звідси листи, в яких мовилося про видання на Східній Україні повісті «буковинської орлиці» «Земля».
Запам’ятався Лесі Українці і Народний дім, який тепер на розі вулиць Української і Петровича, де 22 травня чернівецька українська громада влаштувала заходами «Буковинського Бояна» і студентського товариства «Молода Україна» вечір на її честь, на який зібралися не тільки чернівчани, а й чимало людей з довколишніх сіл і міст. Багатьом хотілося почути і побачити поетесу. На зустріч із широким загалом Леся Українка ніяк не давала згоди: «мовляв, тепер важко з людьми сходитися» – як писав пізніше у спогадах про неї В. Сімович. На його думку, переконати поетесу у протилежному вдалося О. Маковеєві.
У числі за 19 травня 1901 року газета «Буковина» повідомляла: «В честь в. п. Лесі Українки, нашої славної писательки, устроюють Чернівецькі руські товариства в середу 22 с. м. о 9 годині вечером товариські сходини в залі «Народного дому, на що запрашається сим в. п. пань і панів із Черновець і провінції. Члени «Бояна» зволять явитися в повнім числі». Таке ж повідомлення було продубльоване газетою і в числі за 22 травня. Пішов розголос по селах і містах. Тож і не дивно, що святкова зала того травневого вечора була переповненою. З Коломиї, аби привітати Лесю Українку від українських селян і радикальної партії, спеціально приїхав громадський і політичний діяч К. Трильовський.
Запам’яталася Лесі Українці також її поїздка разом з Ольгою Кобилянською до священника Єротея Федоровича у Стрілецький Кут, її перебування у Кімполунзі, у Вижниці, на перевалі Німчич, видання її збірки поезій «Відгуки», що побачила світ 1902 року в Чернівцях у друкарні «Австрія». Тим, хто бажає поповнити свої знання про це та збагатитися іншою інформацією, котра стосується зв’язків великої поетеси з Буковиною, пропоную прочитати мою книгу: Володимир Вознюк. Особливості взаємин Лесі Українки та Ольги Кобилянської – Чернівці: Друк Арт, 2020.
На фото: «Санаторій на Новому Світі» (сучасний вигляд).
“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.