Тепер, коли російсько-українська війна загрожує руйнаціями не лише Вітчизні, а й світовій цивілізації, доводиться нагадувати і нам, нині сущим, і навіть спільноті глобальній, що український народ поборов Першу і Другу світові війни, всілякі голодомори, напасті, приниження, зумисні знищення – та ми, український народ, були і вічно будемо, бо ми люди світла, правди, волі. Днями, у Нідерландах, новітня кіноверсія Едварда Бергера роману Еріха Марії Ремарка «На західному фронті без ніяких змін» спонукала згадувати, що біди – перипетії першої Світової війни залишили свої міти в житті і творчості видатної української письменниці, нашої землячки-буковинки Ольги Кобилянської. Хоч про це я вже писав раніше, та, очевидно, доречно оприлюднити матеріали наново.
Історичний нарис «Буковина» подає такі відомості: «Російські війська у ході бойових дій тричі займали Буковину: 2.ХІ – 20.ХІ.1914 р.; 27.ХІ.1924-21.ІІ.1915р.; 18.VI/1916 h/ – 3/VIII.1917 р. – разом 545 днів [ з усіх 1550 воєнних днів), тобто більше третини усього воєнного часу, називаючи цей край [як і Галичину] «області Австро-Угорщини, зайняті за правом війни». Там прочитаємо й таке: «У липні – серпні 1915 р. настало деяке затишшя, хоч перестрілки продовжувалися, російські аероплани майже щодня бомбардували Чернівці, з ними у двобій вступали австрійські літаки».
З травня 1914 року по 30 квітня 1919 року О.Кобилянська жила у місті Чернівцях на вулиці Петровича,8, неподалік від українського Народного дому та греко-католицької церкви. «Тогді замешкувала вона на подвіррю окремий домок, тихонький і чистий, зелено перед вікнами!», – згадувала її сучасниця Геня Галушинська. Про побут О.Кобилянської у тій оселі залишив цікаві спостереження також Костянтин Балицький, греко-католицький духовний пастир і вчитель релігії у школах Чернівців (вони були опубліковані в альманасі «Ольга Кобилянська: Альманах у пам’ятку її сороклітньої письменницької діяльності (1887-1927): «Зараз , по першій стрічі, розговорилися ми як давні, старі знакомі. Незвичайно миле, симпатичне вражіння зробила на мене Письменниця. Поєдинчість, невимушеність, чутлива ніжність, спокійна, притишена бесіда, глибоко умні, з закраскою болю, добрячі очі, невишукана щирість так і захопила одразу.
Чим далі, наше знакомство стало закріплюватися, аж перейшло у приязнь.
Залюбки забігали ми до любої Сусідки при вулиці Петровича, де в той час проживала в закутному, малому домикові наша незабутна Приятелька й Добродійка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вона полюбила нас, рада була за все нам, а вже над усе з’єднала собі наших діточок, з якими уміла розговоритися, здаровуючи їх частенько підхожими дарунками.
- Не беріть мені, мої дорогі, за зле, якщо коли я не все зайду до вас. Мені тяжко нога не служить, та ви не минайте мене, – просить було щиро шановна Ювілятка.
І я, ходячи до шкіл попри мешкання Її, заходив частенько, а в часі війни троха не щодень. Любила слухати моїх оповідань, помічань. Незвичайно вражливої вдачі, чи раз нотувала собі підхожих. Найбільш займала її недоля битих судьбою, енергійна постава жінок, що вміли самостійно жити».
Переселилася письменниця туди разом із сестрою Євгенією та прийомною донькою Галюсею.
Роки проживання О.Кобилянської в будинкові на вулиці Петровича – це переважно час Першої світової війни. І матеріали, з яких довідуємося про побут письменниці у ньому, – також у більшості випадків переткані словами про війну. Воєнне лихоліття розкидало родину Кобилянських по різних містах і навіть країнах. Олександр, котрий напередодні війни одружився з Антоніною Гресс, полькою за національністю, опинився в російському полоні. Професор-філолог Ю.Кобилянський став комендантом госпіталю у Відні. Військовослужбовця С.Кобилянського, зрозуміло, насамперед покликали криваві події Першої світової. О.Кобилянська живе у жахливих умовах. Найкраще це засвідчили рядки листа Ю.Кобилянського до Президії Крайової управи (Відень, 20.11.1916р.): «Дозволю собі повідомити, що моя старша сестра Євгенія, вдова Урицька і молодша Ольга, згідно з повідомленням моєї дружини, яка в квітні ц.р. відвідала Чернівці, знаходяться в хворому стані. Ольга – слаба тінь, котра при допомозі палиці пересувається по кімнаті, а Євгенія лежить в ліжку з розпухлими, водянистими ногами. Обидві мешкають в одній кімнаті .
Перед заняттям міста [нашими військами] я отримав від Ольги одну відкритку, звідки можна було зробити висновок, що обидві на сьогоднішній день, не маючи ніяких коштів та через фізичний стан, не змогли взяти участі в евакуації. Моя швагрова Антонія, дружина брата Олександра, що тепер у Петропаловську [Сибір, Акмолинська губ.], була на початку червня у Відні в клініці і обіцяла мені перед своїм поверненням на Буковину ні в якому разі не покидати сестер – будь то при евакуації або й при необхідності залишатися в Чернівцях.
Я припускаю, що всі три жінки залишились в Чернівцях і спільно коротають свій вік по вулиці Петровича, 8 на подвір’ї. Не дивлячись на всі спроби дістати відомості через Швейцарію, Копенгаген, Стокгольм і т.д., до сьогодні я не маю жодної звістки, чи живуть, як живуть і на що живуть вони, чи Ольгу забрали росіяни, чи ні – нічого мені не відомо. Моє серце в тяжкому сумі, душа моя повна горя від того, що я своїм дорогим людям нічим не можу допомогти, оскільки навіть будь-яка можливість листування недоступна.
Я звертаюсь до Президії моєї нещасливої Батьківщини з покірним проханням Вашого розпорядження, можливо, міжнародними шляхами, довідатися про те, чи живі мої сестри і швагрова або якими шляхами можна їм надати матеріальну допомогу, щоби вони пережили тяжкі зимові часи і не терпіли найтяжчої нужди або навіть не загинули.
З виразом покірної поваги проф.. Юліан Кобилянський, капітан, керівник ІІ держ.гімназії в Чернівцях, тепер комендант шпиталю «Меннергайм».
Родинні зв’язки згодом відновилися. О.Кобилянська в першу чергу турбується долею полоненого брата Олександра. В листах до своїх друзів подає адресу, де той перебуває як австрійський військовополонений, просить, аби ті підтримували його хоча б листовно. У зв’язку з цим надзвичайну людяність проявила Христя Алчевська. Вона матеріально допомагала і полоненому братові, і своїй буковинській приятельці.
Про те, яким чином доводилося тоді переправляти гроші в Чернівці, довідуємось із листа Х.Алчевської до О.Кобилянської з Алушти від 13 липня 1916 року: «Сьогодні через інженера 13-ої будівельної роти […], через людину цілком незнайому, що знаходиться в Ч. у Вас [почтою до армії], післала Вам 50 рублів з наміром потім додати ще стільки, якщо сі саме дійдуть і знайдуть мою гірську сироту-смереку… Адже ж не можна ні в якому разі лишити Вас справді серед бурі саму!..» Про той свій вчинок вела мову Х.Алчевська і в листі до О.М. Покровського від 19 липня 1916 року [цитуємо за перекладом з російської, який зберігається в архіві музею О.Кобилянської]: «Війна мене прямо вбиває [підкреслено авторкою листа. – В.В.]! Довідалася з особистого листа я від Ольги Кобилянської, що вона за
2 р. війни не покидала Чернівців, перенесла всі бомбардування і «переходи»; має братів на війні і голодує. Пошта в Ч. грошей [не в армію] не прийняла. Довелося на першого стрічного прапорщика для неї гроші надсилати, завдяки кузині його (також мені незнайомій), котра працює в алуштинському лазареті».
Грошова допомога врешті-решт дійшла за призначенням, після чого О.Кобилянська щиро дякувала: «Ти, як і пані Романович [Романович-Ткаченко Наталія Данилівна [1884-1930] – українська письменниця. – В.В.], згадала о тім, що я не лиш поетка. Але заразом і жива людина, що хліба їй хоч дрібочки потрібно. Несупокій вокруги, гамір, витворений війною, обава [боязнь. – В.В.], вічна тривога – ох, як се все торгає нерви, підкошує здоров’я, а як ще до того пристане турбота по насущний хліб – ліг би в труну і навіки з утоми заснув! Поет в мені заховався. Лиш часом, як я присяду на лавочку під своєю хатою і дивлюся на чисте синє небо, мене така шалена туга опановує за тишиною і пером, що забуваю тоді все страшне теперішнє і сліджу душевними очима за тими картинами, що здіймаються десь із закутків душі. Та що тепер говорити про те! Понаписувала я дещо і гарне і не зле, може, але й воно мусить лежати, лицем до землі оберненим, доки не настане святий супокій, не настануть кращі хвилини в нашім житті. Всі, що б’ються, гинуть – се кожен з них зокрема герой, але діти, матері, жінки і сестри – то всі мучениці».
Без сумніву, надіслані кошти були для письменниці вагомою допомогою в скруті. До того ж вона доглядала саме тоді смертельно хвору сестру Євгенію. Коли та упокоїлась 8 травня 1917 року, О.Кобилянська незабаром також злягла, підтята хворобою і пережитою втратою. В листі до Стефанії Садовської від 28 листопада 1917 року вона скаржилася: «В вересні я дуже тяжко занедужала на серце і то раптом: назбиралося і доста матеріалу, що остаточно звалило мене сильно. Від того часу переминуло недавно 2 місяці, а я ще завше не можу до давніх, хоч і не дуже великих сил, назад вернути. От і передвчора мусила знов в постелі лежати, бо серце і його нерви до крайності ослаблені – і через те цілий організм терпить.
Питаєте, чи я що писала за всей час. Так. Але самі дрібні речі, а то і то не все друковане і не буду скоро друкувати. Тепер не годна я нічого працювати, раз, що мене писання дуже томить, а по-друге, муза ховається в виду тих тяжких життєвих обставин, які панують на всім світі.
Іде зима, треба мені самій про все подумати. Бо хто ж подумає? Я ж сама лиш з Галюсею…».
У період Першої світової війни Стефанія Садовська, довголітня приятелька О.Кобилянської, котра в 1912-1914 рр., в час навчання в Чернівецькому університеті, квартирувала у письменниці, перебувала у Відні. У своїх спогадах вона змалювала дотепність О.Кобилянської і реалії тих часів. У листах, за її твердженням, не можна було описувати справжню економічну ситуацію на Буковині. Письменниця знайшла вихід: «Десь підшукала дотепну листівку з німецьким текстом «Практичні поради досвідченої свекрухи». Сама зарисовка свекрухи знаменита. У хатньому зимовому кафтані стара жінка в характерному вовняному очіпкові, з двома ріжками по краях вух говорить переконливо, бо пальцем показує на написаний господарський рецепт, а саме, що треба взяти картку на м’ясо, покачати її у картці на яйця, згодом всмажити в картці на масло, щоби зарум’янилось. Картку на картоплю і ярину розварити в парі і підсипати карткою на муку. Як приставку по обіді – запарити картку на каву, підняти її карткою на молоко і цукор і добавити хлібну картку. По скінченні їжі – вмити руки карткою на мило і витерти їх довідкою на отримані речі».
Ведучи мову про Відень і зв’язки з ним О.Кобилянської, доцільно нагадати, що завдяки письменниці в 1916 році вдалося хоч трішечки скрасити життя, а може, й уберегти від загибелі, Івана Жижияна, селянина з Димки, сина того Сави, котрий став прототипом Сави Федорчука в повісті «Земля». Згодом про це він розповів сам: «Розкажу такий випадок: в 1916 році наша військова частина стояла у Відні. Моя мама Марія [прототип Рахіри у згаданому творі. – В.В.] пішла до О.Кобилянської і сказала, що я знаходжуся у Відні. Мама дуже тужила за мною. У Відні служив в австрійській армії брат письменниці Степан Кобилянський в званні капітана. Ольга Кобилянська написала лист братові. В той час якраз я мав відправлятися на фронт до Італії. Я вже дістав нове обмундирування для відправки на передню лінію фронту. Зовсім для мене несподівано тоді прийшов незнайомий капітан, привітався до мене, спитав, як я себе почуваю. При цьому він пояснив мені, що він брат Ольги Кобилянської, розказав, що дістав листа від неї з проханням дізнатися, як мені є у війську.
На другий день після цього побачення мене викликав мій капітан в канцелярію і повідомив, що мені дана відпустка з армії терміном на тридцять днів. Брат Кобилянської запросив мене додому. При від’їзді я відвідав його, він знову повідомив мене про відпустку і попередив, щоб я вчасно повернувся. Провів мене на вокзал, взяв мені квиток на скорий поїзд, і я, один в купе, їхав до Чернівець. Прийшов додому вночі, мама мене не чекала, бо знала, що йду на фронт, і сподівалась на лист з фронту. Я розповів мамі, як мені допоміг брат Ольги Кобилянської. По приїзді зразу пішов до О.Кобилянської, розповів про брата і його дружину, вона все мене довго розпитувала. По закінченні відпустки я знову повернулася до Відня, а від О.Кобилянської приніс братові пакунок і лист від неї».
Так, на вулиці Петровича письменниця пережила надзвичайно тяжкі роки Першої світової війни. В холоді, в голоді, в постійній тривозі. Характерно, однак, що саме тоді О.Кобилянську відвідувало дуже багато людей, котрих дороги війни закидали до Чернівців. Приміром, у 1916 році кілька разів побував у її домі датський письменник Ааге Маделюнг, тогочасний німецький військовий кореспондент у гірських районах українських Карпат і в Чернівцях. С. Садовська пригадувала тодішнє своє листування з О.Кобилянською: «Вона рекомендувала прочитати книги датських та норвезьких письменників. У листі від 22 лютого 1916 року вона писала: «Тішить мене дуже, що Ви скандинавською літературою так захоплюєтесь. Я вже здавна є її відданою поклонницею… Недавно задержався в Чернівцях один великий данець Аге Маделюнг, автор «Нап’ятнованих» і чудової новели «Полювання на звірів і людей» а також «Стерлет». Він відвідав мене кілька разів і оповідав все, що для мене було інтересно. Чудовий ум в нього а при тому скромний…».
Про цього письменника О.Кобилянська згадала згодом у листі до Ольги Гаморак-Левицької від 19 вересня 1926 року: «[…] був кілька раз у мене, і по довших розмовах про його і мої письма він зробив мені пропозицію переложити вищеназване оповідання на німецьку мову, перемінити мову, вислати йому якнайскоріше на подану мені адресу… і він познайомить німців з українською літературою, друкуючи моє оповідання в берлінськім «Morgenblatt».
Мовилось про повість О.Кобилянської «В неділю рано зілля копала…». Переклад письменниця здійснила таки в будинкові на вулиці Петровича, та опублікувати його ні тоді, ні пізніше не вдалось.
Що ж, ідея датського письменника залишилася нереалізованою, але чимало оповідей, спостережень тодішніх гостей О.Кобилянської дали матеріал для написання ряду нових творів. Згадаймо «Юду», «Назустріч долі», «Лист засудженого жовніра до своєї жінки» тощо. Виходило, як у тій приказці: «І при нещасті буває щастя». А що інакше, як не оповіді людей, котрі загостили до неї, могли ставати джерелами літературних творів письменниці, адже в силу життєвих обставин і стану здоров’я вона була обмежена у спілкуванні. І як не парадоксально, але в роки війни О.Кобилянська відчула, що вона справді потрібна всій Україні. Її домівку знаходили не тільки буковинці й галичани, а й зовсім незнайомі люди, вихідці зі Східної України, котрі в складі російської армії потрапляли до Чернівців. Письменниця розумом і душею відчувала трагедію народу, збагнула братовбивчу суть війни. Українці були по обидві сторони фронту, воювали і в царській , і в цісарській арміях, одні віддавали життя за царя, інші – за цісаря. І багато хто щиро вірив у таку необхідність. Брат ішов на брата, батько міг стати вбивцею сина, чи, як у творі «Юда» спричинитися до цього. Не дивно, що написана в листопаді 1915 року новела тільки протягом 1917 року публікувалася тричі, львівське «Українське слово» видрукувало її навіть без відома письменниці. А «Лист засудженого жовніра до своєї жінки» – болюча сповідь колишнього селянина про те, що він – ані зрадник, ані дезертир, він відстав од своїх. Але ж ніхто не розуміє його мови, а іншої він також не знає. Через неї, через рідну мову, бо вона, виявляється, така, що її необов’язково розуміти панам офіцерам, панам суддям, він мусить гинути, так би мовити, від своїх, від тих, з ким нещодавно пліч-о-пліч воював.
К. Балицький, згадуючи про тодішнє життя О.Кобилянської, відзначав: «Куди краще стало з приходом регулярних російських військ. Много українських письменників, діячів стали її навідувати». До речі, в роки Першої світової вона познайомилася з багатьма людьми, котрі залишать помітний слід в історії України.
Про те, як тягнулися до О.Кобилянської в роки Першої світової війни українці з Наддніпрянщини, зазначила також Є.Кордуба: «Як Магомедани до Мекки, тягнули наддніпрянці до буковинської Письменниці з поклоном і пошаною.
І маленька її хата на вулиці Петровича, ч.6 [помилково, насправді – 8. – В.В.] – де вона тоді проживала, мала не раз багато гостей, особливо в часах, коли вже не треба було боятися царських посіпаків, а настала провесна української влади з народнім комісарем Дмитром Дорошенком на чолі [адміністрацію окупованих російськими військами територій Буковини й Галичини очолював призначений Петербургом військовий генерал-губернатор; після падіння самодержавства – комісар тимчасового уряду
Д.І. Дорошенко, завдяки якому населення західно-українських земель відчуло себе менш упослідженим, на його клопотання чимало українців почали повертатися із заслання в Росії додому. – В.В.].
Тоді у довгих гутірках зібране у Пані Ольги товариство згадувало часи тривоги і краху, оповідало ріжні пригоди та події з останніх часів, та снувало рожеві мрії про велично нове, ще гаразд не знане, що саме надходило. І в тих гутірках Письменниця брала живу участь, а до її заміток та спостережень всі ставилися з незвичайною увагою».
А хіба не показова оповідь К.Балицького про його спілкування з одним із російських солдатів? Той був українцем, родом з Акерману: «З слизами читав, не читав, а лакомо вглитав «Кобзаря», твори Франка, Кобилянської. Коли я зауважив, що Письменниця живе в сусідстві, став настирливо просити, щоб я познакомив його.
– Це у мене сьогодні велике, бачите, свято. Де ж я надіявся стрінутися з повним «Кобзарем», нашою літературою, а то й письменниками. Будь-ласка, мені дуже важно познайомитись, поговорити, воно може вже й стільки мого, йду на Кирли-бабу…». Трьома крапками в останньому реченні, мабуть, автор спогадів хотів передати приреченість у голосі солдата, бо він ішов на передню лінію фронту в Південній Буковині. Далі, між іншим, російські війська, хоч і вели інтенсивні бої, не прорвалися.
Оповідь К.Балицького слушно доповнити згадкою Івана Дудича, одного з провідних театральних діячів на Буковині в 20-40-ві роки ХХ століття, приятеля письменниці: «Після Лютневої революції в Росії на цій самій вулиці [Петровича – В.В.] я зустрічав гурток людей , які запитували про щось прохожих. Я зачув ім’я Ольги Кобилянської.
- Що вам потрібно?
- Чи ви знаєте, де тут живе письменниця Ольга Кобилянська?
- Знаю. Ходім, я вам покажу.
По дорозі довідався, що це люди з Східної України – приїхали
уклонитись їй з Києва.
Вони зайшли, і я подумав: «Як гарно це! Люди шанують людину, яка ціле своє життя працювала для народу і служила йому».
Завдяки своїй творчості О.Кобилянська здобула славу серед освіченої частини української нації. В роки війни, спілкуючись з тими, хто провідував її, не покидаючи свого помешкання, знала ситуацію в різних куточках України. Звичайно, найбільш тривожила невизначеність, що панувала на Буковині, адже на неї зазіхали і Росія, і Румунія, намагалася зберегти тут свої позиції стара австрійська влада. Об’єднання з Україною, яка після Лютневої революції в Росії утверджувалася, прагнула передова українська громадськість краю. З ними – не на вічових майданах, не у збройних протистояннях – помислами і творчістю, що пізніше найвиразніше простежиться в романі «Апостол черні», була письменниця. Збагнувши це, вчитаймося в рядки листа О.Кобилянської до Х.Алчевської від 29 квітня 1917 року: «Тепер в Вас на Україні таке гаряче, пориваюче життя, стільки праці – хто б був сього ще недавно сподівався. Скільки сердець, умів воскресло, скільки сплячих проснулося. Боже! Так десь і тебе, моя зозуле, пірвала струя праці. Пишеш багато? Пишеш і працюєш, бо твоє життя зараз не заколочене, хоч також в нім багато сонця не просвічує. А я ще не можу поринути в працю. В мене ще нема ні супокою, ні рівноваги в душі. Ми тут на своїй землі так, як полонені – і не знаємо, куди нас призначать. Я б бажала на своїй землі вмерти. Але заким вмру, хотіла б ще дещо гарне своєму народові полишити».
Про побут О.Кобилянської на Петровича, 8 довідуємось і з розповіді Параскеви Стасюк [уродженої Крупко] із селища Глибока. Вона пригадувала: «Жила я у письменниці Ольги Кобилянської між 1919-1921 роками. Допомагала я їй у хатній праці. О.Кобилянська жила тоді з того, що держала учениць на квартирі. Вони приносили харчі з дому і я варила їм. Крім мене, була ще одна хатня помічниця на ім’я Маринця, яку письменниця з милосердя тримала і яка жила у неї до старих літ. Жила письменниця в той час на улиці Петровича біля Народного дому. Опісля жандармерія забрала той будинок, а письменниця перейшла на Балтінестергассе. У неї цілий час жила її вихованка Галюся. Цю свою вихованку вона учила і удержувала.
Дружила в той час письменниця з родиною публічного нотаря Драгомірецького, головно з господинею нотаря, яка була докторова. Так само дружила письменниця з родиною Бурачинських з Берегомету. В тім часі О.Кобилянська мала своє господарство в Димці, яке провадив німець Кьонінг Конрад. Він дуже використовував його задля себе, так що О.Кобилянська не мала майже ніякої користі з того маєтку. Працювати сама на господарстві не могла. Ліва рука була спаралізована, а правою тільки важко писала. А писала вона цілими днями, день за днем, і часто писала і до півночі.
Зі спогадами П.Стасюк перегукуються в дечому ті спогади, що належать Мирославі Шандро: «В 1919 році я прийшла до письменниці. Я була бідною дівчиною. Вона прийняла мене до себе, одягала, вчила і виховувала. А я їй допомагала в хатній роботі.
В той час у письменниці жила ще одна бідна жінка, яка перебувала в неї до старості. Крім нас двох, письменниця виховувала в себе свою небогу Галюсю [братову дочку].
В зв’язку з важкими матеріальними обставинами, в яких знаходилася в той час письменниця, вона була примушена тримати в себе на квартирі гімназисток і студенток. З них я пригадую собі тільки Стефу Пігуляк, дочку директора школи з Жучки.
В цей період жила письменниця в Чернівцях, на вулиці Петровича, коло Народного дому. Але незабаром поліція забрала цей будинок і письменниця змушена була перейти на іншу вулицю.
Ольга Кобилянська була дуже хворою. Писати їй було важко. Проте писала вона цілими днями і часто до опівночі».
Так авторка спогадів ще раз підтвердила гуманність і незламність О.Кобилянської.