Ніч між двома весняними днями – 28-мим і 29-тим березня – подивувала несподіваним сном із двома дійовими особами: мною, нині сущим, та Віталієм Дем’яновичем Колодієм, який відійшов у засвіти ще три роки перед цим, саме 29 березня. «Творцем такого сну, схоже, став сам Господь, котрий відав про наші дружні стосунки, сприяв їм» – зринув мій здогад. – «А може такий сон – чергове нагадування, що 29 березня пам’ятний для мене день?» – не вгамовувалося запитання-розмірковування. Але ж 29 березня – день, зафіксований у моїй свідомості аж трьома мітами». – підказувала підсвідомість. Міти скорботи нагадують, що цієї днини попрощалися зі світом земним два відомих українських поети – Віталій Колодій і Тарас Мельничук, поет і дисидент, лауреат національної премії імені Т.Г.Шевченка, друг Віталія Колодія зі студентських часів. Мені, лауреатові літературної премії ім..Тараса Мельничука «Князь роси», годилося б помолитися за упокій свого літературного патрона біля його могили, що на горі Мальцево, в Уторопах, у його рідному селі. Вчиню так обов’язково згодом, а 29 березня цього не зроблю, бо є ще змога заробляти хліб насущний у музеї. Вранці пошаную пам’ять Віталія Дем’яновича на годилівському цвинтарі у Чернівцях, поспілкуюся там і з його родиною.
Годилося б 29 березня називати днем, коли насправді, за словами Олександра Олеся, «з журбою радість обнялась», бо окрім печалі з приводу втрати згаданих непересічних особистостей, цієї днини народилася і самобутня поетеса Катерина Міщенко, з котрою поєднує довголітня щира приязнь, яка була редактором ряду моїх книг. Обов’язково вітаю милу Катерину Олексіївну з її Днем народження. Хоч цьогоріч сценарій привітання доведеться змістити на якийсь тиждень, коли вона повернеться після оглядин Парижа. Чудово, що не згасло бажання пізнавати світ, що і поетеса з України має змогу податися у закордонні вояжі, відчути себе справжньою європейкою, як прийнято казати: і світ побачити, і себе світові показати.
У моєму сприйнятті, котре тривало декілька десятиліть, Віталій Колодій – уроджений інтелігент-європеєць. Статурою, рисами обличчя, манерою одягатися, поведінкою, особливою та надзвичайно виразною і під час його письменницьких виступів, тобто, коли автор спілкується з читацькою аудиторією, і навіть в години звичайного побутового спілкування. Європеєць-інтелектуал .Випромінював увагу і повагу до друзів і до пересічних зустрічних. Постійно був готовий допомогти, порадити, причому чинив таке природно щиро. Напевне, в цьому причина нашого спілкування у сні, адже я налаштувався спати після редагування одного зі своїх віршів.
Тільки-но почав занурюватися у спокій відпочинку, мене зворохобив телефонний зумер, що долинав зі світлиці. Піднявши слухавку, почув лагідний голос:
«Володику, мій любий, мій надійний друже,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відчув душею я, що на землі без мене ти все ж тужиш,
І ждеш од нині сущих біля тебе дій,
Таких,творцем яких був я колись – Віталій Колодій.
Застерігаю: не подивуйся надто ти тепер,
Що не існую на світі вже, та ніби й не помер.
У спогадах твоїх, як друг, я досі ще живу,
Тому й зустрінемось у сні, немовби наяву.
Осмислював недавно слово ти «опінія»,
Мою почути прагнеш думку:
Рядки «правдива, буцім, не крива,
Моїх потуг і поведінки лінія ,
Дала їй для буття права
Усіх людей, громад «опінія».
Зарахуй до вдалого ґатунку,
Опінія – громадська думка.
Словник «тлумачний» можеш в руки взяти,
Том п’ятий погортати».
Була, здається, озвучена і сторінка у п’ятому томі «Українського тлумачного словника» в 11 томах, де розтлумачено слово «опінія».
Віталій Дем’янович Колодій, особистість із багатим лексичним багажем, не тільки осмислював найсуттєвіші нюанси кожного слова, а й витонченим – абсолютним, як у віртуоза-скрипаля – слухом сприймав його перед використанням у авторському тексті. Ніколи не соромився порадитися з друзями-колегами стосовно якихось особистих сумнівів, обов’язково відповідав влучною, доречною порадою, коли зверталися до нього. Так, Віталій Колодій був бездоганним редактором Переконаний, що Всевишній підказав його сучасникам, які відповідали за видавничі процеси в Україні, призначити його, екс-журналіста з Буковини, головним редактором престижного, вагомого у масштабах Радянського союзу, одеського видавництва «Маяк». Посада – солідна, відповідальна, надто нелегка та й небезпечна… Знаю з оповідей Віталія Дем’яновича, як непросто було відвойовувати спочатку позиції у видавничих планах, а потім усе ж і видавати ряд книг славетних українських авторів. Особисто я не звертався до свого друга, аби він редагував мої рукописи, бо мені імпонувала співпраця, як уже згадав, з редактором Катериною Міщенко. Не наважувався, зізнаюся, зайвий раз надокучати своїми проблемами постійно зайнятій важливими справами людині. А взірцевим редагуванням, якщо вести мову про його редакторську працю на Буковині, вже поза кабінетами видавництва, тобто вже після повернення з Одеси на Чернівеччину, вважаю поетичні рукописи надзвичайно потужного поета, нашого краянина Василя Місевича. Можливо, це і суб’єктивне, проте моє враження. А про Колодієву школу редактора книжкового видавництва і про його ж школу людської мудрості взаємостосунків, відповідальності за колег неодноразово наголошував, спілкуючись зі мною, мій щирий багатолітній друг, відомий поет із Коломиї Василь Рябий, котрий за направленням Львівського університету проходив виробничу практику саме у видавництві «Маяк» під керівництвом В.Д.Колодія.
Упродовж майже двох десятиліть майстри художнього слова з буковинською пропискою пишалися очільником Чернівецької організації Національної спілки письменників України, котрим був поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, есеїст і культуролог Віталій Колодій. Історичний розвиток людства переконує, що учасники спілок, угрупувань, союзів, як правило, орієнтуються на найкращого поміж ними, визнають його лідером і проводирем. Історія вітчизняної літератури другої половини ХХ – початку ХХІ століть підтверджує, що кожна із книг Віталія Колодія, себто вірші, поеми, проза, переклади належать до найкращого літературного доробку України. Отже, у буковинців-письменників був надійний, зразковий провідник.
Для часткового підтвердження щойно сказаного мною, переконаний, доречно скористатися промовистими фрагментами з давнього-предавнього інтерв’ю чернівецького журналіста і письменника Тараса Шевчука з Віталієм Колодієм (воно, тим паче, досі актуальне та повчальне):
- Нещодавно побачила світ ваша нова поетична книга «Зоряне дерево», про яку вже зявились в періодиці схвальні відгуки. Як оцінюєте її Ви?
- Однозначної відповіді тут не може бути. Плідність пошуків завжди взаємопов’язана з успіхами і прорахунками. Успіх, якщо брати в часових вимірах, поняття відносне і дещо непостійне. Трапляються періоди, коли він заколисує, відкриває шлях для спочинку на лаврах. Скільки талановитих імен зникло з літературного обрію від першого ж оманливого зблиску слави…
Намагаючись критично оцінювати зроблене, не поспішаю виносити його на суд читацького загалу. Навіть коли відчуваю задоволення від вдалої знахідки, крапки ще не ставлю. Бо інколи так непомітно до повнозерня прилипає кукіль…
Щодо книжки, то нині на фоні вдалих творів бачу й певні прорахунки. Загалом, як на мене, вона вийшла різноплановою за тематикою і жанрами. Прагнулось проникнути в основні суперечності та конфлікти доби, заглибитись у внутрішню суть подій і явищ, а не просто зафіксувати чи прокоментувати їх, домогтися ідейно-соціальних узагальнень, торжества ідеалу. Наше дитинство обпекло чорне крило війни, отже, не можемо забути про неї. То – наш спільний, невтихаючий біль, наша гірка пам’ять і пересторога… Не можемо ми мовчати і зараз, коли так неспокійно, тривожно у світі… Відлуння минулої війни, тривога за долю планети, проникнення в складний багатогранний світ сучасника, любов до природи, її збереження і примноження – ось основна тематика «Зоряного дерева».
- Якщо не помиляюсь, у сімдесяті роки точилися суперечки з приводу того, що віршований епос відстає у своїм розвитку, втрачає перспективу. Саме тоді схвально була оцінена ваша драматична поема «Диспут». Згодом побачила світ нова лірико-драматична поема «Північний вирій». Отже, після творів цього ж плану – «Смутен Галич», «Засвіт на Русі», «Давня притча» – ви не побоялись продовжити роботу у «приречених на пригасання» жанрах?
– Критики тоді ламали списи над долею епічної поезії, шукали відповіді на запитання , що характеризує її стан: криза чи відродження? Один з відомих критиків (обмину тут його прізвище) в журналі «Литературное обозрение» навіть стверджував, що епічна поема з розповідним сюжетом «не має серйозної перспективи розвитку». Та час спростував ці висновки і довів: поема дедалі утверджує себе на царині художнього пізнання й осмислення сучасного світу з його боріннями за людську долю. Уважно стежу за висхідною дорогою таких майстрів поеми, як Юстінас Марцінкявічюс і Борис Олійник, а також за епічною творчістю мого ровесника Петра Скунця.
- Кілька слів щодо історичної тематики. Чим зумовлений ваш постійний інтерес до неї?
– Повноправним громадянством історичного жанру в літературі. Шукати істини, суті людських призначень і діянь, осягаючи різні епохи, народи й покоління – завжди значимо й актуально. Якщо узагальнювати, історія мистецтв своєю дуже значною частиною є художньо-філософським осмисленням історії.
– Найширше історичне полотно у вас – драматична поема «Диспут», що належить, як зазначали дослідники поеми, до найбільших за обсягом зразків українського епосу останніх років. Вона заселена багатьма персонажами, неоднорідною масою людей. Очевидно, непросто було простежити за їхніми вчинками, тим більше, що часова відстань між нами – понад триста років.
– Я пройнявся їхнім життям і тогочасною атмосферою. Обравши гостро драматичну мить історії, прагнув вивести звідти – від боротьби думок, ідей, переконань, від іспитованих досвідом та практикою вікових сентенцій – щось значиме й повчальне для нас, сучасників. І, безумовно, освітити відблисками історії деякі сьогоднішні соціально-проблемні явища. Як говорили древні, історія – це мати студіювання…
«Диспут» – досить складний для сприйняття твір. Поема зображує важливі перипетії соціальної, національно-визвольної боротьби в ХVII столітті в Україні і Білорусії, боротьби тодішніх прогресивних діячів проти ватиканської експансії на Схід.
-Високим духом братерства слов’янських народів пройнята драматична поеми «Північний вирій». У ній ідеться про перебування болгарського поета Івана Вазова в Україні та Росії, зокрема про одеський період його життя і творчості.
Поема вийшла окремою книжкою, мала прихильного читача і, якщо не помиляюся, й телеглядача. Близька й зрозуміла її основна проблематика – митець і батьківщина, вірність світлим людським ідеалам та гуманним принципам у двобої різнополюсових поглядів та пристрастей. А от щодо особи самого Вазова… Адже в художній літературі його образ відтворено, наскільки відомо, уперше. Чи така природна в подібній ситуації художня вигадка не затінює реальної особи? Скажіть, будь ласка, про ваш принцип підходу до змалювання конкретно-історичного персонажа.
- Глибоко переконаний, що історичну особу слід зображувати, ґрунтуючись на істинній, в жодному разі не вигаданій суті її як живої людини, як живого співрозмовника, з яким ведеться так само природна бесіда, але крізь літа, крізь товщу часу. Можна вигадати чи домислити деталь, жест, діалог, картину, однак в імя тієї ж істинної суті людини, про яку пишеш, я намагаюся і художні деталі добирати, по змозі, з того, що було насправді, хоч тут довільність цілком зрозуміла.
- Вас знають не тільки як автора багатьох поетичних збірок, але й здібного перекладача. Як ви вважаєте: перекладацька робота не відвертає від власного шляху?
- Навпаки, розширює творчі можливості. Це я для себе відкрив порівняно недавно. Входження в поетичну манеру , в духовний світ іншого автора – нелегкий, цікавий і завжди вдячний процес. Помічаємо нові прийоми образо творення, вслухаємося, точніше, втаємничуємося в несподівані нюанси музичного звучання вірша. Одне слово, в рідну літературу привносимо твори іншомовного автора і водночас поповнюємо власний художній арсенал. Недавно буковинські поети підготували і випустили у видавництві «Карпати» збірку «Синьоока Рязань». До неї увійшли твори наших рязанських колег, з якими у нас міцна дружба. Для цієї книжки я переклав поезії Любові Ваганової, Олександра Архипова, Валентина Сафонова, Анатолія Сеніна, Бориса Шишаєва, Олексія Корнєєва. Захоплююча була робота . Багато мав радості, працюючи над вінком сонетів відомого російського поета і прозаїка Володимира Солоухіна .
- Як відомо, ви підтримуєте близькі творчі стосунки з літераторами братніх соціалістичних країн. Розкажіть коротко про них.
- Найтісніші контакти підтримую з болгарськими та угорськими поетами. Особисті зустрічі вплинули на нові творчі зацікавлення. Я вже видрукував у періодиці переклади віршів Катано Юдіт, Шимона Міхая, Петрі Чатто Ференца, Полнера Золтана, Петера Аліпієва… Деякі твори друзів – ще на моєму робочому столі. Недавно одержав з Болгарії видрукувані в часописах фрагменти моєї драматичної поеми «Північний вирій» у прочитанні болгарських побратимів. А буквально кілька днів тому надійшла своєрідна поетична антологія з Угорщини, де вміщена велика добірка моїх віршів у перекладах Іштвана Бака…
Глибшає для духовного зору поетична течія, коли ідеш на мостах перевисання до народів…
- У періодиці останнім часом видрукувано два вінки ваших сонетів. Це данина формі чи воля поетичних стихій?
- І те, і інше воднораз. Та більше – данина жанрові. Очевидно, на якомусь відтинкові дороги виникає потреба розглянутись і звіритись на стовпові позначки обраного шляху. Вінок сонетів , як форма, – найвищий із них… Кожен художник мріє виконувати найскладнішу справу у тій робітні, куди ступив на поклик долі. Але як?.. Читачам, як мовиться, видніше. А попри все, сонет екзаменує поета на те, чи легковажить він словом, а чи орудує ним, занурюючись у важкодоступні сфери чуттєвих одкровень. Велика творча спокуса – збагнути спонтанні можливості цієї найскладнішої поетичної форми у розкритті думок та чуттів і, приборкуючи суворі канони, повести з читачем щиру й довірливу бесіду у багатосяжному, неквапному, розмисленому, чітко виграненому точним словом сонеті».
Не зашкодить зазначити, що Віталій Колодій особисто тішився власним перекладом одного із древніх вірменських текстів, а сучасні шанувальники і дослідники творчості класика румунської та молдавської літератур Міхая Емінеску вважають Колодіїв переклад безсмертного твору «Лучаферул» найвдалішим, найбільш суголосним з оригіналом у європейському світі. Наважуюся стверджувати про значний вплив саме чернівецького поета на згаданого вже Василя Рябого, творця найкращих, як на сьогодні, книг сонетів, що є також підтвердженням істини: у талановитого вчителя талановиті учні.
Зізнаюся, що використав значну частину давнього інтерв’ю зумисне, бо ознайомлення з ним спонукає розмірковувати і про різноманітні овиди письменницькі і дає підстави уявляти Віталія Колодія цікавим співрозмовником. Моя пам’ять досі відтворює літературні акції у Чернівцях, у Вижниці, у Сторожинці, Кіцмані, Путилі у коломийському музеї писанки, на Тернопільщині, в яких брав участь разом із Віталієм Дем’яновичем. Моя, на жаль вже покійна, дружина Людмила, викладала українську мову та літературу в чернівецькій школі №8, постійно запрошувала на зустріч зі своїми вихованцями місцевих письменників. Назву, не буду скромним, себе, її чоловіка, Галину Тарасюк, Віру Китайгородську, Катерину Міщенко, Мирослава та Мар’яна Лазаруків і неодмінно Віталія Колодія. У кабінеті літератури чернівецької школи №8 книг Віталія Колодія, здається, найбільше, ними й тепер, як підтверджують сучасні педагоги, цікавляться учні постійно.
У використаному інтерв’ю, Віталій Колодій констатував зболено: «Наше дитинство обпекло чорне крило війни, отже, не можна забути про неї. То – наш спільний, невтихаючий біль, наша гірка пам’ять і пересторога…» .
Біль, безумовно, був невтихаючий, адже у 1945 році не стало тата Дем’яна. Тож дитинство і юність Віталія Колодія були напівсирітськими, доводилося виходити на путівці буття з повоєнних злиднів. Про біди, нелегке виживання Віталій Колодій нечасто згадував у наших розмовах, охоче оповідав про рідне місто Первомайськ Миколаївської області, про дорогі для його споминів три місцевих ріки – Південний Буг, Синюху, Кодиму та про двох шкільних друзів – Миколу Вінграновського, кіноактора, кінорежисера, видатного письменника і Андрія Антонюка, відомого українського художника. А якось зауважив сумовито: «Згадую той час, то зринає і вірш Тараса Шевченка «На Великдень. На соломі». Діти, пригадуєш, хваляться своїми різноманітними дарунками з нагоди свята. Лише сирітці нічим похвалитися: «А я в попа обідала», – сирітка сказала. Оце моє і про мене».
Господь не обділив хлопця талантами, ангел-охоронитель застерігав, аби не розтринькував їх. Гарантовано, що таки з волі Всевишнього школяр, а небавом юнак-студент нафтового технікуму, намарно не гаяв часу і сил, переймався осмисленням художнього слова, наснажувався духовно насамперед українською рідною мовою. Тільки з Божої волі, переконаний я тепер, випускник механічного відділення одеського нафтового технікуму Віталій Колодій одержав призначення на роботу у Сторожинець (на нафтобазу), що неподалік від Чернівців. Саме філологічний факультет Чернівецького держуніверситету став маяком для майбутнього письменника. Але ж необхідного для вступу до вузу атестата про базову середню освіту нема, а є диплом технікуму про фах механіка-нафтовика, тобто не йшлося про навчальний заклад гуманітарного профілю. Спочатку допоміг Михайло Ткач, тогочасний голова чернівецької організації Спілки письменників. З його ініціативи було направлено на філологічний факультет рекомендацію про необхідність зарахування надзвичайно здібного молодого літератора студентом. На щастя, позитивно зреагував, підтримав ініціативу письменників, незважаючи на всілякі застереження, славетний Василь Максимович Лесин, тодішній декан філологічного факультету. Віталій Демянович постійно згадував про батьківську роль нашого улюбленого педагога. А хіба він міг забути те, як професор підтримував його, студента, у скрутний період безгрошів’я? Або ж і про те, як переконував, коли він, Колодій, намірився переводитись до Одеського університету: «У нас – українська атмосфера. А там – переважно російськомовні орієнтири… Ви ж прагнете стати українським поетом?».
Життя переконало Віталія Колодія та й мене, що Михайло Ткач і Василь Лесин – добросовісно чесні і своєрідно талановиті трударі на літературних нивах і надзвичайно порядні люди, з якими солідарно можна і творити, і, не для красного слівця, а для правди, край боронити. Про власні взаємини з В.М.Лесиним писав у спогадах, що ввійшли до книги: Василь Лесин: Наука доброчинності: спогади, присвяти, бібліографія /уклад. Б.Мельничук, Л.Ковалець. – К.: Академвидав, 2014. – 320 с. – (Серія «Унікум»), а щодо стосунків із Михайлом Ткачем, хоч були спільні літературно-мистецькі акції у Чернівцях та в ряді міст Південної Буковини, пам’ять зберігає нашу зустріч з ним у Києві на вулиці Прорізній, коли я на прохання Віталія Колодія передавав одну із його щойно виданих книг буковинцеві-землякові.
Михайло Миколайович зрадів щиро нашій зустрічі та презентові, сказав те, що годилося б запам’ятати нинішнім і прийдешнім співвітчизникам: «Я щасливий, що причетний до письменницької і, дозволю твердити таке у столиці України, до буковинської долі Віталія. Якби не Чернівці, не Буковина, не було би такого своєрідного українського письменника. Моя думка, що тепер у Чернівцях – це найсильніший, найчесніший, і водночас найскромніше пошанований владою письменник. Ви погодитеся, сподіваюсь, зі мною?»
Погодився, зрозуміло, я зі своїм співрозмовником і зачепив тему, котра мене бентежила ще з юних літ: «Пане Михайле, якщо Ви не забули, нещодавно у Сучаві на літературно-мистецькому вечорі, куди ми були з Вами запрошені Союзом українців Румунії, я розповідав, що вірші Михайла Ткача спонукали мене у дитинстві писати власні поезії,а пісня «Марічка», створена у моєму рідному Путильському районі, що народився я на березі Путилівки, котра, саме так, як у пісні, «В’ється, наче змійка, неспокійна річка, тулиться близенько до підніжжя гір. А на тому боці там живе Марічка в хаті, що сховалась у зелений бір». Середню освіту я здобував у Сторонці-Путилові, як називали райцентр при Австрії. Довелося протягом двох років їздити з рідного села Киселиці до школи велосипедом. Від свого однокласника Миколи, котрий мешкав навпроти райлікарні, на протилежному березі, почув, що створити «Марічку» спонукала Вас його сусідка – Марія Киселиця. Скажіть, будь-ласка, це правда чи вимисел?»
«Не вимисел, а свята правда, – засвітився усмішкою поет, – суть у тому, що мою уяву спонукали створити вірш реальні події. У 1954 році мене та кількох моїх однокурсників направили на фельдшерську практику у Карпати, у Путилу. Помешкання для нас, майбутніх медиків, виділили специфічне – нас поселили у щойно збудовану трупарку, або, якщо іншою мовою, анатомку. Спочатку ми, аби потрапити всередину, добиралися туди хіба що через вікно. Проте такі побутові незручності були мізерією у порівнянні з природною чарівністю Карпат і місцевих дівчат-гуцулок. Однією з них була і Марія-Марічка-Киселиця, про яку запитуєте Ви. Жила вона в хаті, що навпроти лікарні, на протилежному березі Путилівки, а працювала кухаркою райлікарні. Якось, довідавшись, що я пишу вірші, запитала сором’язливо, чи не зміг би їй присвятити хоч пару рядків поетичних. До того ж і хлопці-однокурсники під’юджували, що красуня краще годуватиме нас. Одним словом, вірш я створив, бо красуня-дівчина таки вартувала того. Приготовлена Марією їжа нам смакувала надзвичайно відтоді, а завгосп посприяв і покращенню умов житлових. Певною мірою це стало для мене переконанням, що вірш удався, а після публікації тексту в газеті «Радянська Буковина» з ініціативи директора Обласного будинку народної творчості Бориса Кулініченка оголосили конкурс на кращий варіант музичного супроводу поетичного тексту. У конкурсі взяли участь понад сорок авторів, а перемогу здобув нині знаменитий, тоді керівник студентського ансамблю Степан Сабадаш. Попри всілякі прикрощі і, навіть, інсинуації, «Марічку», окриленою музикою саме Сабадаша, сприйняв народ і я, щасливий від того, що її найчастіше сприймають саме як народну пісню».
Нині я зобов’язаний наголосити, що про життя і творчість унікального поета-пісняра Михайла Ткача є книга Світлани Телешман «Пісня Михайла Ткача», котра побачила світ 2012 року у Чернівецькому видавництві «Букрек» із передмовою Віталія Колодія «Душа зринула піснею».
Нашими спільними з Віталієм Дем’яновичем Колодієм друзями або приятелями була значна частина творчої інтелігенції Буковини та людей, причетних до «краю Черемоша й Прута», як мовиться у пісні. Цьому сприяли різноманітні заходи, урочисті події у наших родинах, чи й власні ініціативи кожного із нас. Якось, пригадую, у моїй квартирі на вулиці Руській зібралося письменницько-акторське тріо – Віталій Колодій, Володимир Вознюк і актор музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської Вадим Нечипоренко. Наше зібрання мало кодову назву «дегустація». Справа в тому, що мій прекрасний друг Радомир Білаш, відомий український історик і культуролог у Канаді, привіз мені пляшку добротного віскі, а з моїх рідних Киселиць передали вітчизняну самогонку, приправлену по-гуцульськи. Забігаючи наперед, скажу, що висновок був одностайним – вітчизняний продукт смакує краще, аніж закордонний, дотримуємось давнього українського гасла: «свій до свого по своє». Була і скорботна причина чаркування: треба було пом’янути, на жаль уже покійного, своєрідного, ще зовсім молодого, якого у Чернівцях уже називали театральним світилом, актора театру Едуарда-Едика Цісельського. Його відхід у занебесні світи обпік кожного із нас вогнем щирого болю.
Домінував, природно, спогадами про свого молодого колегу Вадим Нечипоренко, говорив, зокрема, про те, що відчуває зі свого боку, що, мабуть, не спромігся вчасно і реально допомогти Едикові, коли ним опановувала депресія. Як на мене, тоді Вадим даремно собі дорікав, по суті, займався самоїдством, так би мовити, адже, за моїми спостереженнями, покійний завжди відчував його плече щирої допомоги.
Поділився і я власними спогадами про моє недавнє перебування разом із Вадимом Нечипоренком та Едуардом Цісельським у польських містах Венгожево та Сейни.
Болісно згадував і про один із днів життя нашого прекрасного актора, симпатичну та щиру людину – Едуарда Цісельського. Мовилося про Венгожево. Митці Чернівецького музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської налаштовувалися увечері зіграти виставу за одноіменним твором Юрія Федьковича «Запечатаний двірник». У пообідній час, за три години до спектаклю, Едуард запросив своїх колег і мене до місцевого китайського ресторану: «Хлопці, сьогодні день народження мого сина… – очі захмарилися смутком – Не можу не пом’янути його. Розумію, що перед виходом на сцену пити негоже, тож символічно пригубите разом зі мною по п’ятдесят грамів». Минуло кілька років після того, як згасло життя його маленького синочка Юліка. Едуард буквально щоденно згорав од рідної втрати. Спопеляло сумління ще й те, що за акторську зарплатню не міг спорудити пристойного надмогильного пам’ятника. Щоб заробити гроші, поїхала працювати у Грецію дружина – успішна актриса Людмила Скрипка. Це ж вона у 1984 році з Е.Цісельським (виконавці головних ролей), автором п’єси Ярославом Стельмахом і режисером-постановником Константином Пивоваровим була відзначена престижною республіканською премією імені М.Островського за створення вистави «Запитай колись у трав». Досі печуть Едикові слова, неначебто знічев’я кинуті при виході з того ресторану: «Знаєш, я не бачу смислу в цьому житті…» Можливо промовляло осмислене розчарування , а може, і передчуття, що життя насправді хутко завершиться. На жаль, незабаром так і сталося – не витримало серце.
За дві години до вистави мені довелося розгортати в міському палаці культури виставку з фондів нашого Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської про життя і творчість письменниці. Враховуючи, що будемо експонувати її в Польщі (наступного дня виставляли також у місті Сейни), ще у Чернівцях видрукували анотації українською і польською мовами . Отож у вестибюлі палацу компонував основні і допоміжні матеріали. Раптом бачу, що виконавець головної ролі у виставі, ролі двірника (сільського старости), заслужений артист України Вадим Нечипоренко несе на своїй спині шафу – головний реквізит вечірнього театрального дійства. Його, як залицяльника до чужої жінки, «запечатують» у шафі. Нагадаю, що написану в 1872-1873 роках Ю.Федьковичем п’єсу «Запечатаний двірник» глядачі вперше побачили на сцені нашого театру в серпні 1984 року, коли святкували 150-річчя від дня народження письменника. Завдяки оригінальній інтерпретації режисера-постановника Анатолія Литвинчука, майстерній грі акторів, художньому та музичному оформленню вистава впродовж десятків років користувалася успіхом у глядачів. Гумор, іронія, пісні, коломийки, жанрові танці, весела метушня з отією шафою викликають постійних сміх, регіт. Апогей наступає, як пише мистецтвознавець Тадей Сулятицький, коли шафа починає «розмовляти». То подає голос двірник. Щоби вивільнитися, він має погодитися на шлюб доньки зі своїм підлеглим, сільським писарем. Роль двірника завжди неперевершено грав Вадим Нечипоренко. Побачивши його із шафою, запитав: «Вадиме Івановичу, хіба це ваша робота? Із вас витече сто потів під час вистави»… «Дорогий друже, тепер я не артист, а робітник сцени. За це доплачують», – прозвучало у відповідь. Актори таким чином трохи підробляли: до офіційної місячної платні їм доплюсовували ще 30% за фізичну роботу.
Під вечір міський палац культури заповнили мешканці Венгожева та довколишніх сіл. Виставу на сцені цього закладу чернівчани зіграли так само натхненно, як і в день прем’єри. Свіжим і бадьорим був двірник – Вадим Нечипоренко, зовсім безтурботним – Едуард Цісельський . І сприйняття вистави було таким щирим, як і під час прем’єрного показу в Чернівцях. Серед глядачів переважали українці, але, цікаво, що наступного вечора в Сейнах, де наші актори грали перед майже стовідсотково польською аудиторією, також був справжній фурор.
Звичайно, у час «дегустування» і пошанування пам’яті у моїй квартирі мовив своє слово з приводу печальної втрати Едуарда також Віталій Колодій. Відтак його заполонила розмова із Вадимом Івановичем, який небавом також попрощався з реальним світом – підкосила смерть раптово у розквіті життєвих і творчих сил. Саме тогочасна розмова письменника і актора у моїй домівці на вулиці Руській, видається мені, стала основою нарису «Чую кроки твої, друже Вадиме…», що увійшов до книги Віталія Колодія «Перо в облозі часу» (Чернівці, Букрек, 2009). Уміщений у ній на 110-116-ій сторінках матеріал починається зі слів: «Ставний, могутній красень. Математик за освітою, він раптово засяяв в акторському покликанні. І так само несподівано, миттєво згас у розквіті життєвих сил і таланту. Але буковинська сцена пам’ятає його неповторність». Далі ж подано основні відомості про цю непересічну, універсально талановиту особистість.
Буквально вся творчість Віталія Колодія, суспільне співіснування, а то й виживання – підтвердження його глибинного людинознавства. Він умів у кожній людині підмітити властиве лише їй, умів збагнути особливості будь-якого індивіда. Завдячую і тепер, що свого часу саме завдяки Віталієві Дем’яновичу трансформував своє тодішнє, дещо упереджене, як переконався, сприйняття цікавого поета, щирої людини, головного редактора обласної газети «Зоріле Буковіней» Іона Кілару. Також із вдячністю відзначаю, що упродовж років, коли потрапив у немилість наших обласних компартійців, мій доробок у галузі літературознавства, краєзнавства міг дійти до читачів здебільшого у перекладах молдавською мовою на шпальтах редагованої ним газети. Сприяли цьому мої друзі-журналісти, зрозуміло, відав про це головний редактор. Приємно досі згадувати моє неодноразове перебування разом з Іоном Кілару в одному товаристві під час дружніх зустрічей, усіляких застіль. Проте, я категорично не сприймав його невгамовного прагнення звеселяти присутніх анекдотами про молдованів. Подумки, хутчіше себе, а не його, запитував: «Хіба не гріх сприяти посміховиську з рідної нації, котра тобі дала кров, мову, змогу елітно жити і творити?». Одного разу Віталій Дем’янович пояснив, що то напускне у Кілару – жартом і дотепом він борониться від системи і оточення. Ще промовистіше переконує в цьому його публіцистичний твір «На безборонній пелюстці», що також вміщений у книзі «Перо в облозі часу». Пропоную увазі уривок: «Якщо говорити про визначальну рису його вдачі, то, на мою думку, це – глибоко внутрішня відкритість. Часом надміру виповнена та безкордонна.
Перший обкомівський секретар біля входу до партійної святині запитав його:
- Ідете до друзів?
- Що ви? – спішно відказав Іон Кілару, – Хіба тут можуть бути друзі? Тут тільки товариші…
Його лукавство було завжди неприховано-очевидним, як це зазвичай притаманне
людям, що обдурюють себе – ніби вони хитрі, будучи простодушними та щирими».
Цікаво, що ілюстрацію одного анекдоту з арсеналу Іона Кілару стала колись поїздка моїм автомобілем, в якому перебував я із дружиною Людмилою та Віталій Колодій зі своєю супутницею життя Ольгою Йосипівною, на наші дачні ділянки, що були під Чорнівським лісом у Садгорі. Доки рухалися від оселі Колодіїв до вулиці Головної, хтось із нас переказав сюжет анекдоту про поїздку молдованина з Чернівців до Кишинева. Суть у тому, що поїздку до столиці сусідньої республіки він здійснив за пів дня, а повертався назад додому аж три дні. Зажуреній і наляканій родині пояснив, що дивуватися нема чому, бо коли рухався вперед, то використовував аж чотири передачі на автомобілі, а щоб їхати назад, то для цього існує лише одна – задня – передача. Завершення анекдоту співпало і з моментом, коли нам необхідно було виїжджати в районі «Резерву» із другорядної вулиці на першорядну, тобто на Головну. І треба ж, аби у цей час ми помітили, що Головною рухається авто з молдавськими номерними знаками, і рухається таки заднім ходом. Хочеш-не хочеш, засмієшся, навіть розрегочешся. Опісля хтось із нас запитав слушно: «А звідки знати, хто у тому автомобілі водій – українець, росіянин чи направду молдаванин?». Проте було те, що було.
Доводиться констатувати: частина буковинців – здебільшого населення Новоселицького району нашої області – зараховують себе за національною ознакою до молдованів, але в районах, що між Чернівцями і Південною Буковиною, себто ближче до Сучавського повіту сусідньої країни, – до румунів. А про Герцаївський район області побутує навіть твердження-припущення: коли визначали кордони між двома державами, у представника Радянського союзу олівець був заструганий таким чином, аби прихопити і Герцу, котра до Буковини і не належала. Викладаючи за сумісництвом у Чернівецькому національному університеті імені Ю.Федьковича культурологію, переконався, що зі студентами якраз із Герцаївського району необмінно знаходив порозуміння, не виникало мовних проблем, хоч практичні заняття проводив принципово українською мовою. Була, пригадую, студентка Ольга. Відповідала, як і всі, українською, щоправда, акцент звучав помітно. Одного разу одногрупники почали мовлене нею зневажати сміхом. Я зреагував пропозицією: якщо ви завтра будете розмовляти румунською так, як вона сьогодні українською, зможете заливатися сміхом радості, а тепер подякуйте дівчині за її старання. Подіяло позитивно – відтоді студентка почувала себе більш упевнено. Тепер ніхто не здогадається, що вона не українка, вважає себе повноцінною громадянкою України.
Роль Віталія Колодія щодо спорудження духовних мостів єднання та взаєморозуміння між українським і румунським народами незаперечна. Уже згадано про його високомайстерний переклад «Лучаферул» М.Емінеску. Завдяки Віталію Дем’яновичу українці мають змогу читати перекладені ним твори ряду румунських авторів: Кароліни Іліки, Василе Левицького, Іона Келару, Іона Георгіци та інших. В одній із публікацій Віталія Колодія читаємо: «Нині гріх не визнавати високовартісного ґатунку творів моїх румунських колег. І я відчув природну для літератора потребу зробити їх надбанням і української поезії, яка сьогодні – серед найпомітніших у світі. Тож поступово, упродовж багатьох років, побачили світ у моїх перекладах українською мовою книги віршів і поем Мірчі Лютика – «Суть», «Відлуння вогню», «Таємничий пілігрим», Іліє Зегрі – «На краю ночі», вибрана лірика Васілє Терицану…».
Одними із найвдаліших заходів нашого Чернівецького літературно-меморіального музею О.Кобилянської вважаю українсько-румунський і румунсько-український поетичні тандеми Віталія Колодія та Мірчі Лютика, озвучені у меморіальному кабінеті письменниці. До слова, 29 травня цього року Мірчі Савовичу Лютику виповнилося 80 років. Йому, щирому побратимові Віталія Колодія, а нині також і моєму, присвячений мій вірш «Похвала перлин творцеві»:
«Не благородять світ нам вітражі палаців-
чорнющі і для нас всі чорні болі,
життям-буттям ведуть не спалахи овацій,
а для розкрилля Сили Духу праця –
Господь зіслав нам літописців ролі.
Не зваблюють перлини нас і золоті дукати,
за труд і за чесноти ми не прагнем нагород.
Збагачують метафори, поете-брате,
де небо і земля, де Прут, Дністер, Карпати,
де і любов та й збурення світил, вітрів і вод.
Нагадує обом нам світанково днина,
що слово щире – для нас твердиня і покрова.
У поетичній мушлі рідне слово –
осмислене в часи добра й біди, та й гонорово –
всякчас од Вас – для душ людських перлина.
До Вас – од Всевишнього Бога вимога,
прохання од святих, од ангелів, од мене лине:
без помислів, що вік наш бистроплинний,
у безмежжі вселюдськім во вічну славу Буковини,
поете-брате, творіть свої поезії-перлини!»
Книга Васілє Терицану «Я істинно той, хто є» перекладена Віталієм Колодієм, є у домашній бібліотеці з дарчим автографом: «Моєму побратиму Володимиру Вознюку, який залишає глибоку борозну з Карпат до моря на поетичній ниві, – здоров’я, щастя від натхнення та від чудових дітей! З любов’ю братерською В.Терицану. 22.12.2010».
Ця книга, тим паче автограф, як відчуваю, від щирого серця, – вагомі та промовисті для мене. Проте водночас нагадують і про один прикрий момент у загалом дружніх стосунках із Василем Дмитровичем. Були ми з ним однокурсниками, студіювали філологію, я – українську, він – румунську. Кожен окремо, але одночасно здійснювали вхідчини у храм літератури. Опісля завершення навчання в університеті часто пліч-о-пліч прямували житейськими дорогами. Перед виходом моєї першої збірки віршів саме він рекомендував, аби художньо оформляв її Орест Криворучко, який перед тим працював над ошатністю його книжки «Арфи дощу». Якби ж не корегувала буття дійсність… 1970-1980-ті роки, як пригадуйте, характерні для багатьох європейських народів визначенням і ствердженням національної гідності. Я, зізнаюся відверто, доволі болісно сприймав інформацію, що у багатьох українських селах Південної Буковини діти вивчають рідну мову здебільшого факультативно. Одночасно пам’ять нагадувала, що у 1927-1928-му роках, коли Чернівецька область була окупована Румунією, не було жодної української школи, і панувала обов’язкова вимога «розмовляти тільки румунською». Довідавшись, що Василіке Терицану почав перейматися виданням газети «Плай Романяске», я обурився. А оприлюднювати його, схоже, потрібно було толерантніше. Я ж у вагоні, котрим делегація буковинських літераторів прямувала на письменницьке зібрання у Києві, випалив сердито: «Що ти чиниш, Василю? Прагнеш збурення українців? Українською мовою виходять газети «Буковина», «Буковинське віче», «Молодий буковинець», але у їхніх назвах нема вказівки, що це часописи українські. Ти ж чомусь провокуєш навіть назвою своєї газети. Адже «плай» перекладається і як «стежка», і як «край». А хіба в нас не буковинський, а румунський край? Його нема і вже, переконаний, не буде тут ніколи.». «Він є і завжди буде!» – відповів співбесідник розлючено. Я також не забарився з аналогічною відповіддю: «Тоді мені одному з перших доведеться брати в руки автомат». Зерна розбрату було засіяно. Небавом про нашу словесну сутичку з’явилася інформація в одній із румуномовних газет, завершувалася вона обіцянкою, що мені обов’язково подарують скоростріл на день мого народження.
Довідавшись про такий розголос нашого словесного протистояння у вагоні, Василь Іванович Фольварочний, колишній очільник нашої чернівецької обласної організації Національної спілки письменників України, котрий у той час щиро переймався питаннями ідеології як заступник голови Чернівецької обласної держадміністрації, наполягав, щоб я гідно зреагував, заявивши у пресі про зумисну ідеологічну інсинуацію, роздуту із приватної розмови. Однак я зволікав із адекватною відповіддю, адже не прагнув, щоби поглибилася яруга роздору, сподівався, що небавом постане, якщо не місток, то хоч би кладочка порозуміння, а відповідав колезі-письменнику по простонародному: «З великої хмари – малий дощ. Дочекаюся свого дня народження». Мої, хоч і химерні, сподівання, слава Богу, підтримував також Віталій Дем’янович. Від нього почув думку, котру він пізніше зафіксував своїм поетичним афоризмом: «…Хтось камінь кинув – і луна сичить, – єдиний відгук від людей в цю мить.».
Помирився та відновив, сподіваюся назавжди, я дружні стосунки з Василіке Терицану таки після свого дня народження. Зустрілися ми з ним випадково в кабінеті заступника головного редактора газети «Зоріле Буковіней», чудової людини, відомого румуномовного письменника, публіциста і перекладача Григорія Кригана. Щоправда, візит мій до побратима випадковим не був – я завітав, аби передати його дружині, також прекрасній поетесі і перекладачці Олені Маріці, котра співпрацювала зі мною, рукопис нової поетичної книги, що, зрештою, побачила світ ( Протяте Каміння – Pietroasa. Поезія. Володимир Вознюк: Пер. рум. мовою Олени Маріци. – Чернівці: Золоті литаври. 2000. – 68 с. – текст парал. укр..рум.) з такою анотацією: «Нова книга відомого українського письменника Володимира Вознюка – своєрідний звіт автора в полудень свого віку перед українським та румунським народами, які живуть на його рідній Буковині».
Доки я спілкувався з Григорієм Георгійовичем, надійшов і Василь.. «А де обіцяний скоростріл? Чи ти забув про нього? Адже мій День народження уже минув», – мовив я уздрівши його. «Та нема і не буде», – почув у відповідь. «Тож по-християнськи годиться розпити мирову», – усміхаючись зауважив я. «Так нам і Бог повелів», – також посміхнувся мій друг. Отже, мир і злагода запанували. Сприяв цьому, зрозуміло, і Віталій Колодій.
Парадоксально, однак ми, українці, не спромоглися, щоби Віталій Дем’янович Колодій заслужено став лауреатом Національної премії імені Т.Г.Шевченка, не наполягали, щоби відзначити його за літературну працю урядовими нагородами чи почесним званням, зате румуни та молдовани проявили себе по-європейськи – він був лауреатом зарубіжних премій – ім..М.Емінеску, ім.. Г.Вієру (Румунія – Молдова), Спілки письменників Молдови, а також премії «За переклади румунської літератури в зарубіжжі (Бухарест), був нагороджений медаллю Президента Молдови. Треба нагадати і про такий факт: колишній старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка АН України літературознавець і поет, який переклав низку творів Віталія Колодія російською, виходець з румунської сім’ї Олег Іванович Гайнічеру запропонував, щоби В.Д.Колодію присвоїли звання «Почесний буковинець», до цього долучився також його молодший брат Михайло Іванович Гайнічеру, в той час – голова Чернівецької обласної ради. Але відповідь чиновників подивувала – виявляється претендувати на таке звання може лише уродженець Буковини, а наш знаменитий письменник, як відомо, народився не тут. Хоч доля розпорядилася, щоби вічний спочинок був саме в землі Буковини, щоб із Буковиною він поєднався навіки.
Підмічено: талановита людина – талановита у всьому. Віталій Колодій талановито редагував газету «Буковинське віче». Саме з його, головного редактора, ініціативи часопис приваблював неординарними рубриками, високоякісними матеріалами і про визначних людей, і про начеб то рядових, звичайних наших сучасників, там побачили світ численні твори буковинських літераторів, з’явилися висококваліфіковані статті про творців культури України. Мені приємно відзначити, що разом із Віталієм Дем’яновичем запланували, а відтак і реалізували заплановане: з’явився окремий, спеціальний випуск «Буковинського віче», де вперше в Україні запропоновано увазі вітчизняних читачів рідкісний матеріал – «Лист письменниці Ольги Кобилянської до українців в Америці». То був передрук із щоденної української газети «Свобода» з Нью-Йорка за 6 березня 1924 року, що зберігся у фондах музею письменниці. Опісля він увійшов і до окремої книжки, що побачила світ у львівському видавництві «Каменяр».
Був намір В.Колодія щодо значно об’ємнішого висвітлення літератури, культури, народних промислів, театрального життя у газеті «Літературно-мистецька Буковина». Як засновник і головний редактор писав у першому номері: «Сьогодні відновлюється ще одна славна традиція в історії нашого краю – виходить перший номер новоствореної газети «Літературно-мистецька Буковина», духовну основу якої закладали ще Юрій Федькович, а згодом Осип Маковей у художньо-просвітницьких випусках «Неділя» і «Зерна».
Побачили світ, однак, тільки два номери. Якби ж хтось нині продовжив почате письменником…
Неабиякі знання з історії Буковинського краю та культурологічні, як і організаторські, здібності Віталія Дем’яновича проявилися у музеї буковинської діаспори. Створений та очолюваний ним заклад був новаторським для України.
Можна перераховувати і перераховувати прекрасні діяння та досягнення Віталія Дем’яновича, але відчуватиму гріх, якщо не згадаю про його щиру допомогу колегам і друзям. Талант доброчинності В.Д.Колодія, переконаний, підтвердять більшість майстрів слова із Чернівецької обласної організації Національної спілки письменників України. Він сприяв не одному літераторові, аби його твори побачили світ, щоби достойні автори врешті-решт поповнили ряди Спілки, він редагував і не одну книгу. Я вдячний Богові, що Михайло Івасюк, Микола Ільницький та Віталій Колодій дали мені рекомендації для вступу до Національної спілки письменників, адже були і супротивні дії щодо цього.
Принаймні за часів керівництва обласною письменницькою організацією покращили свої житлові умови Тамара Севернюк, Микола Бучко, Марія Матіос, Віра Китайгородська, а також і я.
Не забуду, що у період розвалу Радянського союзу таки очільник організації та його дружина Ольга Йосипівна, котра тоді працювала в обласній структурі торгівлі, турбувалися, щоби письменницька братія мала змогу придбати у спеціалізованому магазині хоч якісь пристойні харчі, адже відсутність навіть звичайнісіньких сардельок стала повсякденністю, багатолюдні черги вимальовували звичну картину дійсності відповідно до канонів соціалістичного реалізму.
Дефіцитними, причому видавалося, що то на всі часи, були побутова техніка, телевізори, магнітофони, радіоли. Проте, для письменників існували певні квоти щодо придбання телевізорів. Коли я привіз батькам у село придбаний завдяки потугам Спілки телевізор, мій, тоді майже 90-літній, тато, котрому довелося пережити чимало катаклізмів, особливо в роки другої світової війни, мовив розчулено: «Дякуйте Богові за Колодієву мудрість. За усіх часів, при будь-якій владі товар завжди був цінніший за тлінні тимчасові купюри».
У тому, що Віталій Колодій – майстер на всі руки, переконувався неодноразово. Після знайомства(а познайомив нас – картинку знайомства і тепер відтворює незатуманена роками пам’ять – відомий поет, наш спільний друг, Віталій Григорович Демченко біля чернівецького кінотеатру імені Івана Миколайчука) ми, слава Богу, здружилися сім’ями.
Одного разу гостювала в мене рідна сестра Валентина зі своїм чоловіком Михайлом. Оповідали про власні клопоти: їм, випускникам Чернівецького медичного інституту, себто, як молодим спеціалістам: сестра – психіатр, шваґер – хірург – у місті Дунаївцях Хмельницької області виділили ділянку для забудови. Вони вже звели будинок і переймаються, що треба валькувати стелю, а це можуть зробити хіба що сільські фахівці. Доведеться привозити Михайлових родичів із села Слобідки, що неподалік Чимирівців на Хмельниччині. Присутні при тій розмові Колодії запевнили, що вони допоможуть. На клаку з цього приводу поїхали разом зі мною і вони. Отож, спільно з хмельничанами ькували, набувалися, виспівували «Горіла сосна, палала…», «Цвіте терен», «Гуцулку Ксеню»…
Якщо мені дошкуляли проблеми з електротехнікою, неодмінно звертався до свого друга письменника. Віталій Колодій, Віталій Демченко, Олег Гайнічеру та я зводили мій дачний будиночок. Те, що ми всі випускники філологічного факультету, спонукало Олега Гайнічеру називати скромну споруду «філологічним будинком». А монтував я свій металевий гараж разом із Віталієм Колодієм та нашим спільним другом, журналістом Ярославом Садовим. Після того, як розпили виставлений мною могорич, почали казати, що для нас це – «ресторан «Шина». Оприлюднюю те, що було, адже підмічено народом: із пісні слів не викинеш.
Коли я придбав автомобіль, найпершим сміливцем-пасажиром став якраз Віталій Колодій. У видавництві «Карпати» готували до друку наші поетичні збірки. Те, що зі мною приїхав до Ужгорода Віталій Дем’янович, зіграло позитивну роль для мене: він умовив літературного редактора трохи збільшити обсяг запланованої книжечки. Завдяки Віталієві Дем’яновичу тоді познайомився зі своїм улюбленим поетом, дуже авторитетною для мене людиною – Петром Скунцем. Перед тим він включав до колективних збірників, які видавали «Карпати», мої вірші. Заочно знав, що Петро Скунць вимогливий і доброзичливий редактор, а тоді переконався, що він – щира, безпосередня, нічим не закомплексована особистість. Був свідком телефонних «розшуків» його дружини, пані Олени. Петро Миколайович зрадів гостям і, як ведеться, почав накривати на стіл, але не зміг згадати, куди напередодні дружина сховала пляшку коньяку. Не довго думаючи, зателефонував на роботу до пані Олени. А та у справах подалася до міської ради. Отож, не вагаючись набрав номер приймальні: «Вас турбує відомий український письменник , лауреат премії імені Дмитра Вакарова Петро Скунць. До Вас пішла моя дружина. Якщо Ваша ласка, запитайте її, куди вона поділа пляшку коньяку. Мені ж треба частувати гостей». Невдовзі пані Олена скорегувала чоловікові пошуки. Бажаний напій виявився на книжковій полиці, від людських очей його ховав товстелезний фоліант.
Того дня Петро Миколайович подарував мені свою книгу «Розрив-трава» (Ужгород, «Карпати», 1979 р.), і вона наприкінці 1970-их була однією з найвагоміших в українській літературі. Дарчий напис неодноразово примушував осмислювати лаконічний зміст. «Володі Вознюку з побажанням, щоб йому приходили в життя не музи, а люди. 2 вересня 1981. Петро Скунць».
Той напис відтворює в памяті тогоденну оповідь Петра Миколайовича, пов’язану з його поетичною книжкою «Розпяття». Комусь у Києві, в цеківських верхах, потрапив до рук сигнальний примірник збірки. Чиновникові щось не сподобалося у ній, полетів наказ увесь тираж книги пустити під ніж. Її нищили в друкарні, де й набирали, верстали, друкували, святково споряджали перед виходом у світ. Уранці, тільки-но повинні були розпочати процес нищення, Пентра Скунця викликала з робочого кабінету молоденька дівчина: «Петре Миколайовичу, почекайте мене, будь ласка, у підсобному приміщенні». Сама хутенько пішла у виробничий цех. Через якусь хвилину повернулася, зашарівшись, попросила його: «Відверніться, будь ласка, до стіни». З-під плаття витягнула кілька цілісіньких книжок. Таким чином врятувала добрий десяток примірників. «Те дівчатко – вчорашня випускниця школи. Неймовірно сором’язлива, а яка в ній кмітливість, людське взаєморозуміння. Таким людям і потрібна наша поезія» – завершив розчулено оповідь. Одна частково вціліла (нема титульної сторінки та сторінки з бібліографічними даними) книжка опинилася у книгозбірні Віталія Колодія. Він казав, що то видання 1971 року.
Якраз дорогою із Чернівців до Ужгорода мені вдалося реально підтвердити приказку: «Хто не ризикує, той не п’є «Шампанського». Ні, я не прихильник цього напою, та переконався, що від доцільності ризикувати категорично відмовлятися не варто. Тоді ми, здолавши глибокі вибоїни у Рахові, сподівалися, що надолужимо згаяний час уже на трасі поза Тячевом, однак потрапили в тягучку – рухалася колона з автобусів та вантажівок. Після того, як мені набридло нидіти у «хвості» дальнобійників, наважився обганяти автомобіль за автомобілем. Та був момент, коли мій супутник злякався: йому видалося, що ми не встигнемо наново вклинитися в нашу колону, побачивши, що зустрічне авто несеться шалено швидко. Однак я зі словами: «Здається, встигаємо. Нам своє робить!» таки наново вклинився в колону, хвиля зустрічного вітру різко вдарилася об автомобіль. Про той момент і моє «здається, встигаємо» Віталій Дем’янович згадував частенько.
На перевалі Німчич, якщо ми їздили у моє рідне село, доводилося нераз у негоду моєму супутнику-пасажиру, а не мені, водієві, підштовхувати на шутрованому повороті наш транспортний засіб, але ж дрібне каміння і пісок не щадили ні обличчя, ні одягу знаменитого поета – ніхто їх не попереджав чомусь.
А колись за Розтоками Путильського району, за селом, звідки родом наша славна письменниця Марія Матіос, мали змогу запримітити, що природа залюбки кепкує із нас, істот земних. Гутющий і доволі крупний – як голубине яйце – град змусив нас зупинитися на обочині, аби дочекатися завершення стихії. Вчувалося, що і град благословляє наше дійство, стукаючи в автомобільну поверхню: «Таки так, тук-тук, таки так». Рушили далі, коли буцім наступило затишшя. А сховались ми попередньо перед крутим поворотом. За якийсь десяток метрів після нього постало сухе-сухісіньке дорожнє полотно. Хіба не повіриш, що світ наш сповнений чудес, переконатися у цьому можна будь коли й будь де!
Наша перша з В.Колодієм поїздка до Ужгорода, як і десятки наступних, спонукали присвятити пасажирові-побратимові вірш «Крутизна».
Із-під коліс – каміння рветься градом.
А ми – ні з місця…
І сумний фінал
Нам урвище підказує злорадо:
Став на диби
Карпатський перевал.
А хто просив?
Ну нас в гори кликав?
Яка сюди зманила ненасить? –
Була мета.
Здавалось нам, велика:
Промчати там, де рідко хто промчить.
Остережись! – до урвища півкроку.
Що ми не там – ото вже дивина.
Тримають, правда, гальма ще нівроку,
І друг всі сили в тілі напина.
Підштовхує натруджену машину,
Напружену,
Тривожну, як і ми.
Але в одвіт лише буксують шини,
І ті ж дерева зиркають з пітьми.
А крутизна попереду й позаду.
І темна ніч,
І зливи лютий шквал.
Тепер уже забуто про браваду –
Є порятунку гарячковий шал.
І сумніви озвались без потреби,
Роз’ятрюють неначе рану сіль:
Чи не пора подумати про себе?
Залишмо ночі наш автомобіль.
Але чому?
Але чому, мій друже,
В годину цю до відчаю складну
Усе ж таки меті своїй ми служим,
Усе ж таки долаєм крутизну?
Не знаєш ти…
І я цього не знаю.
Та блискавкою здогад перебіг:
Чи не тому, що ми себе шукаєм
На бистрині
І крутизні доріг?
Про дороги згадав і Віталій Колодій, коли дарував моїй родині свою книгу «Зоряне дерево» (Ужгород, «Карпати», 1982 р.): «Дорогим і милим Вознюкам – на щасливу зірку над усіма дорогами батьків і дітей, незрадливих друзів і зустрічей! 2.05.82. В.Колодій». Спільно з ним подолали ми тисячі кілометрів по Карпатах, Буковині, Тернопільщині, Хмельниччині, Закарпатті, Молдові. Були гожі днини, були залиті дощами, вкриті туманами й снігами шляхи. Переважала радість нових спілкувань і відкриттів. Віталія Дем’яновича та його дружину Ольгу Йосипівну дуже полюбили мої батьки, сусіди в місті й моєму рідному селі. До слова, наша хата в Киселицях розташована неподалік від могили рідного дядька Юрія Федьковича, котрий був і першим вчителем видатного поета, Івана Ганицького. Віталій Колодій казав, що перебування там сприяло його праці над творами, присвяченими «буковинському соловію», у нашому селі народжувалися нові задуми.
Зі щемом згадую поїздки в рідне село Ольги Йосипівни на терени Галицького Тернопілля. В її земляків треба вчитися того, як ми, ще живі, повинні оберігати предківські могили. Там цвинтар вражає якоюсь незбагненною урочистою скорботою. А в селі їхніх сватів, що також на Тернопільщині, вкотре оцінив з гордих круч, на яких воно постало, наш славний Дністер, звичаї, обряди, пісні тамтешніх мешканців, їхній незламний український дух.
Крутизною лягали автомобільні шляхи й побутові житейські дороги , неодноразово намагалися перепиняти наш дружній, наш спільний рух. Але завжди єднало порозуміння, взаємоповага. У моїй бібліотеці нині є більше двадцяти книг з автографами Віталія Колодія. Поповнилася вона і п’ятитомним зібранням його творів, кожен том з окремим автографом. Хіба не схвилюють рядки: «Дорогим Людмилі й Володимирові – з ностальгійним відчуттям спільно пройдених доріг»; «Хай добрі ангели оберігають вас, Люду, Володю й усю Вашу родину та ближніх!»; «Любі мої Вознюки! І в життєвій прозі, і в поетичних піднесеннях йду до Вас із найщирішою повагою та найкращими побажаннями!»; «Дорогі Володю і Людмило! Оце стою. Задумався. Згадав Киселиці. Людей дорогих – сущих та в Божому світі сяючих… І отого воскреслого гуцула при ви спраглому вині – і світлом святкую. Дай, Господи, добра і радості!».
Отого «воскреслого гуцула», очевидно, доречніше характеризувати як гуцула-дивака. Чимало моїх земляків-гуцулів намагаються строго дотримуватись Великого Посту. Доки він триває, не зловживають алкогольними напоями аж до Великодня. Мені ж із Колодіями довелося спостерігати, як один з киселицьких прихожан після того, як священик освятив його кошик, хутенько дістав з-поміж освяченої дори пляшку вина і привселюдно почав спрагло споживати. Автограф, одним словом, підказаний житейською оказією.
Навічно душею занотував я такий автограф: «Дорогий Володю! З великою втіхою згадую про наші давні милі спілкування. З великою тугою переживаю, що немає при нас усміхнено-незабутньої Люди… Хай будуть тобі наступні літа, наскільки це можливо, утішливими і добром просвітлені. 21.04.2014. В.Колодій».
На жаль, зарано завершилося земне життя-буття дорогих для мене людей – дружини Людмили та друга, колеги, порадника-розрадника Віталія Дем’яновича Колодія. На його пам’ятникові викарбувана строфа з його ж поезії, котру сприймаємо, як сповідь душі:
«…Я не міняв з нестями
Сумління й честі на зірки вигод.
І не ступив за двосторонню браму
Страхів старечих та хлоп’ячих мод».