Володимир Садівничий. Сімдесятиріччя меду, солі та полегшуючих обставин під затяжним дощем. До 70-річчя Івана Яцканина

286

28 серпня виповнюється 70 років від дня народження Івана Яцканина. Відомий в українському соціумі як письменник, публіцист, перекладач, науковець, голова Спілки українських письменників Словаччини, головний редактор літературно-мистецького журналу «Дукля» та дитячого часопису «Веселка» (Пряшів).

 

Народивсь у селі Ряшів Бардіївського округу Пряшівського краю Східної Словаччини. Закінчив Пряшівську українську гімназію та педагогічний факультет Кошицького університету ім. П. Й. Шафарика (1972). Вчителював, займався радіо– та пресовою журналістською, редакторською діяльністю, викладав на філологічному факультеті Університету Матея Бела в Банській Бистриці.

Однак увесь цей час головним визначальником діяльності Івана Яцканина була літературна творчість. Перші оповідання, а саме мала проза є його незрадливою формою, опублікував у студентські роки. Серйозний дебют припав на 1982 рік – саме тоді в Словаччині вийшов колективний збірник «Молоде вино». Через п’ять років вийшла друком перша авторська книжка «Місце проживання».

«1987 року вийшла моя перша збірка оповідань «Місце проживання». Прочитали її односельці – і почали «знаходити» персонажів із нашого села. У декотрих були навіть зауваження, що се і те не точно описано. Хоча у згаданій збірці є тільки один твір, який має автобіографічні ознаки – «А поле грало парубоцьку…». Важко було когось у селі переконати, що існує правда реальна – й літературна. Та я нікого й не переконував…» (із інтерв’ю Івана Яцканина українському книжковому веб-порталу «ЛітАкцент»).

Відтоді він написав і видав добрий десяток збірок оповідань та новел «Місце проживання» (1987), «Наталка вже не плаче» (1988), «Усе залишиш» (1990), «Тіні й шрами» (1994), «Втеча» (1995), «Дерев’яний смуток» (1997), «…як збиті пси» (1998), «Вернісаж» (2000), «В усьому винні чоловіки» (2004), «Чарівний рюкзак» (2006), «Чорний ящик зрілої дами» (2009), «Втеча без вороття» (2010), «Задуха», «Мій дід Робінзон» та «Пора вузеньких вулиць» (2013), «Мить блискавки» (2015), «Мед і сіль» (2016), «Стороннім вхід заборонено» (2018); повісті «Ангел над містом» (2001); художніх перекладів зі словацької, чеської та польської мов.

У 2010 році, споряджуючи передмову до книжки «Втеча без вороття», Петро Осадчук вихідною вказав екзистенційну тему втечі з закладеною ідеєю «повернення до самого себе, до своєї сутності, до власного родового коріння» (П. Осадчук). А вже у 2018 році Олександр Ігнатович, представляючи вихід збірки оповідань «Стороннім вхід заборонено», вказав, що книга «про світовідчуття людини, зваженість чи запальність вдачі, і про те, що свої болі й печалі вона завжди носить із собою, бо від них не вивільнитися» (О. Ігнатович). Своєю чергою Михайло Роман у стильовій палітрі прози І. Яцканина спостеріг «ознаки експресіоністичного, імпресіоністичного, реалістичного і романтичного зображення». Дмитро Федака у післямові до збірки «Дерев’яний смуток» характеризував І. Яцканина як письменника з чітко окресленою селянською тематикою, у якій виокремлюються ті чи інші аспекти митця з особливою увагою до «рідного фольклору та літератури, зокрема багатющої української новелістики». На пріоритет селянської тематики вказували також Олекса Мишанич та Віталій Конопелець, називаючи джерелом творчості письменника дитяче оточення та середовище, в якому він виріс.

Село і самотність, а чи то сільська самотність, а радше – самотність у селі після мандрів містами, країнами, військовими гарнізонами, столицями виринає в багатьох творах майстра. У різних ракурсах показана, зокрема, в оповіданнях «Стороннім вхід заборонено», «А чия ж вона?», «Спокуса», «Американський план», «Стежки не заблудні», «Діра» тощо.

«Я досі люблю перечитувати твори Михайла Коцюбинського, віднаходячи в них завжди щось нове. Люблю твори письменників «Розстріляного відродження», зокрема, Валер’яна Підмогильного. Із сучасних українських авторів ціную Валерія Шевчука, із зарубіжних – Вільяма Фолкнера, Вільяма Сарояна, Мілана Кундеру, Кнута Гамсуна, Ґабріеля Ґарсія Маркеса, Івана Буніна. Читати цих письменників – справжня насолода» (із інтерв’ю Івана Яцканина українському книжковому веб-порталу «ЛітАкцент»).

Легко вдається авторові, якщо виходити з позиції споживача тексту, а не його творця, заскочити читача зненацька закінченням оповіді: тільки налаштуєшся смакувати подальшим розвитком дії, а тут крапка. І не та, що в кінці речення, а та, що в кінці твору.

«Він почав жити своїм життям, змішуючи свою уяву з уявою інших, навіть із запозиченою уявою» («Мить блискавки»).

Саме на це, наявність у багатьох творах автора недомовленості, звернули увагу свого часу Олег Василишин та Ігор Фарина: «дальша дія залежить від фантазії читача. Зрозуміло, що у цьому прийомі є певний ризик і викликає спротив у деяких сучасних сприймачів художніх текстів, яких дратує ця недомовленість, котра постійно змушує уяву працювати. Та чи варто звертати увагу на них і творчо перевтілюватись, якщо цей метод є манерою письма оповідача?».

Діючи переважно думками, герої літературних творів Івана Яцканина таким чином творять настрій, відчуття, характери та й загалом лише йому притаманний світ літератури – дивний і вигаданий, правдивий і екзотичний, привітний і дійсний, уявний і земний, контрастний і поетичний. Його, Івана Яцканина, світ літератури: «… здавалось, що він схожий на всіх, ніби від кожного щось узяв. Та все було інакше» («Ноша гріхів»); «Люди зникають, як і розповіді про них, бо зникли зі світу і ті, котрі про них ще пам’ятали» («Діра»); «Вона і не запримітила, як опинилась на залізничному вокзалі. Її щось підштовхувало якнайшвидше підійти до каси й відчувати в руках зворотній квиток» («Затемнення серця»); «На час не треба скаржитись, він сам знає, як йому бути, а до того на час надають лише забагаті» («Смуток сховався у куток»).

Значне місце в його творах займають розмови: місце сюжето– й характеротвірне, художньообразне, місце мотиву й атрибутиву. Так, у новелах «Відлуння кроків» та «Асфальтовий хлопець» як форму викладу використано внутрішній монолог, оповідь ведеться від першої особи, а оповідачем є чоловік. Натомість «Американський план» розпочинається із внутрішнього діалогу з зошитом із історії кіно на горищі та значимим самовисновком: «усе збиралося, щоб пізніше винести на горище». Сам діалог закінчується прогнозовано, передбачувано, без сюжетних та композиційних закручувань і водночас із недомовкою: «Запанувала мовчанка, зошит зашелестів і обережно згорнувся».

Значний період свого життя віддав Іван Яцканин популяризації України, найперше через пропаганду українськомовної літератури. Ще в 1985 році переклав словацькою українські народні казки й видав книгою під назвою «Majster Ivanko» («Майстер Іванко»). У 1989-му – переклади творів українського письменника Словаччини Степана Ганущина «Vysoké schody» («Високі сходи»). У 1994-му – антологію сучасного словацького оповідання «Полегшуючі обставини», у 2009-му – вибрані оповідання українських письменників «Mesačný úsmev» («Місячна усмішка»). Ця книга донесла до словацького читача твори таких знакових українських авторів, як В. Домонтович, М. Хвильовий, Г. Косинка, Б. Лепкий, Л. Мосендз, В. Підмогильний, В. Винниченко та інших. «Місячна усмішка, за визначенням словацького літературознавця Яна Юрчо, не лише «збагачує словацьку літературу», а також «засвідчує факт, що сучасну українську літературу та історію України словаки не знають». Далеко не один рік захоплено перекладає на словацькою байки Григорія Сковороди й друкує їх у тамтешній пресі.

У січні 2020 року презентовано ще один твір у його словацькому перекладі: цього разу історичний роман «Талісман кохання» української письменниці Ксенії Заставської.

Зі словацької на українську переклав прозу Леопольда Лаголи, дитячі твори Юліуса Балца («Гороб’ячий король») та Станіслава Штепки («Ластівчані казки»). Також управляється з чеської та польської.

А ще він автор літературно-критичних праць, у яких розкриває українсько-чесько-словацькі літературні та культурні взаємини. Зокрема у 2008 році видав книжку статей «Діалог літератур».

Добрий десяток років Іван Яцканин на різних рівнях і перед різними аудиторіями невтомно й багатоповторно говорить, що діаспора не відчуває, що за нами стоїть велика держава – Україна. Також говорить про відсутність в Україні концепції підтримки українців закордоння. Скільки влад за цей час змінилося, скільки реформ проведено (а ще більше проголошено й завалено), а в роботі з діаспорою спостерігається мурована, така собі аж залізобетонна стабільність – відсутність концепції роботи з ними. На одній із читацьких конференцій він наголосив: коли до Словаччини приїжджають чільні урядовці, дипломати інших держав, вони обов’язково зустрічаються зі своєю діаспорою в цій країні. Та коли «до Словаччини приїжджають, скажімо, українські міністри, то їм би не зашкодило, і нам би не зашкодило, якби їхній візит якоюсь мірою був спрямований і в наш бік, і до наших проблем».

Іван Яцканин – лауреат літературних премій імені Івана Франка (Словаччина), Григорія Сковороди, Дмитра Нитченка, Олени Пчілки, імені Зореслава, Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя. У 2016 році Національна спілка письменників України висувала його на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, про його творчість захищено кандидатську дисертацію.

9 січня 2020 року в Чеській Республіці комісія з нагородження Премією ім. Архипа Тесленка визначила лауреатів літературної нагороди, засновниками якої є Товариство «Опір Західної України» та редакція міжнародного незалежного чесько-українського літературного часопису «Мандрівник». У номінації «Найкращий прозовий твір» лауреатом названо Івана Яцканина за оповідання «Графік смерті».

«Все. Так воно все і є, хоч він постійно не хоче цього розуміти, а ще менше – вірити» («Мед і сіль»).

Отож, вітаємо пана Івана з сімдесятирічним ювілеєм, повним меду, солі та полегшуючих обставин під затяжними і незатяжними дощами.  Розуміємо його, віримо в нього, в його незгасну творчу силу і бажаємо такої само віри в себе йому самому.

м. Суми

 

Редакційний колектив «Української літературної газети» долучається до привітань з нагоди ювілею Івана Яцканина.

З роси і води, шановний пане Іване!

“Українська літературна газета”, ч. 17 (283), 28.08.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!