Володимир Рутківський: «…Я все-таки був звичайним дитям того покоління, тієї епохи…»

258

До 75-річчя письменника

Володимир Рутківський — унікальне явище українського
культурного життя початку XXI століття. Усупереч гучним дискусіям про трагічний
непереборний розрив між «дітьми та батьками» в епоху глобальної інформатизації,
письменник став втіленням можливості та перспективності порозуміння між
поколіннями. Його особистість і тексти в єдиному гармонійному сплаві поєднали
стрижневі для української культурної традиції матричні коди з вільними
формально та ідейно новітніми гуманістичними дискурсами.

Власне, трилогія В. Рутківського про «Джур…», з її
неореалістичною докладністю та прозорістю, що тонко переводить постмодерний
хаос містифікації незнаного у русло піднесеної неоромантики, відкрила
принципово нову сторінку української літератури. Вміло чіпляючи дитинне, природне,
настроєне на миттєве чуттєве пізнання оточуючого в читачеві, письменник
спромігся пробудити в сучасниках Вічне, зачепити й актуалізувати не історичну
пам‘ять, а сам код її розгортання в процесі самоідентифікації особистості.

Читаючи В. Рутківського, з дитячою насолодою й легкістю ми
відкриваємо в собі український світ як цілісний, кревно близький нам образ
Людства.

Та перш ніж достукатися до сокровенного «Я» свого читача,
автор мусів пройти неймовірно болючий і драматичний шлях самоідентифікації. За
видимою легкістю та ясністю художнього світу Володимира Григоровича мало хто
завважує неймовірний за щирістю та екзистенційною силою мистецької реалізації
акт «автобіографічного чину» (за Ф. Леженом): нашумілі «Джури…» писалися
фактично водночас із завершенням, на жаль, досі належно не поцінованих
«Потерчат». Відтак, прояснення справдешньої історії «вільного народу»
відбувалося у свідомості письменника суголосно з виясненням сенсів власного
буття, а нарація «дитинства» української козацької вольниці органічно увібрала
в себе міф та індивідуальний досвід дитинства автора.

Та якщо про історичну прозу і творчість В. Рутківського
загалом написано чимало (зокрема й автором цієї статті), життя і, насамперед,
дитинство письменника лише побіжно та доволі белетристично окреслені ним самим
у численних інтерв‘ю та єдиній доступній нині загалові «Автобіографії» .  

Отож, народився Володимир Григорович Рутківський 18 квітня
1937 р. у с. Хрестителеве Чорнобаївського району на Черкащині у родині
вчителів.

Щодо суто генетичної спадковості, то Володимир Григорович
зазвичай       віджартовується, що «коли
скласти характери дідів і бабів, а також батька з матір‘ю та поділити це все на
шість», то це й буде він: «Часом люблю потеревенити, як моя мати чи баба
Христя, потайливістю нагадую батька, а впертість — то швидше від діда Кирила».
Як і більшість українців із покоління «дітей війни», чиї батьки та діди з
міркувань самозбереження рідко згадували при дітях минуле, письменник до зрілих
літ мав доволі міфологізовані уявлення про реальну долю рідних. Лише в 1990-х
рр. XX ст. він дізнався, що його батько, Григорій Якович Рутківський, — не
круглий сирота, як зазначав у всіх анкетах, а має братів і сестер, а прадід,
Михайло Федорович Рутковський, — знаний на Волині архітектор, похований 1881 р.
у с. Лука під Житомиром, куди батько під різними приводами все життя час-по-час
навідувався в надії дізнатися щось про рідних…

Саме «родові міфи», а не історично-документальна правда
буття родини, згодом лягли у засновок автобіографічної повісті «Потерчата»
(2008). Власне, твір тим і вирізняється на тлі собі подібних в українській
літературі, що відверто демонструє болючий (інколи нестерпно жорстокий!) процес
деміфологізації власної життєвої історії автором шляхом «переповідання»
винесених із дитинства сюжетів і символів на основі здобутих у дорослому бутті
контекстів. Водночас, міфологізовані образи рідних чітко проступають в типових
персонажах усіх прозових творів письменника. Так, батько — тип сильної, але
затаєної в собі людини (такої собі закапсульованої обставинами сили) постає не
лише в «Потерчатах» — «золотим воїном» Перемоги, добрим і всемогутнім татом
малого Володка чи старим зболеним чоловіком, котрий і перед смертю не має
спокою від нескінченної війни, по-пластунськи заповзаючи в найпотаємніші кутки
синового дому… Батьків «становий хребет» відчутний у насмішкуватому й
уважному дяді Кості з «Ганнусі» та гоноровому Водяникові Барбулі, котрий так
пишається «видумлякою»-сином, у затаєному й по-дитячи щедрому на самовіддачу
Боброкові та вічному самотникові лицареві-вивіднику Швайці. Власне, весь
лицарсько-інтелігентський ряд героїв В. Рутківського з їхньою справжньою
людяністю, мужністю й одночасною невиправною самотністю та затаєністю,
вихоплений письменником із батькового образу.

Матір письменника, Ганна Кирилівна Заболотна, була родом із
давньої козацької родини та вирізнялася неабиякою затятістю і силою. Володимир
Григорович часто згадує показовий факт: «коли треба було перенести з місця на
місце важенну колоду, мати бралася за товстий кінець, а ми з братом (я —
випускник школи, знаний в селі футболіст, брат — восьмикласник, початківець із
штовхання ядра) парилися над тонким» . Така фізична сила жінки нікого не
дивувала, бо здавна козацький рід Заболотних сусідив і родичався із Піддубними,
а батько Ганни — Кирило Трохимович Заболотний доводився троюрідним небожем
самому Іванові Піддубному! Як згадує письменник: «Дід був людиною могутньої
статури. Проте знаходився під каблуком у моєї маленької — йому по груди — але
затятої до всякої роботи баби Христі. Чи не тому в селі його називали “Христач
пузатий”, хоча і не пам‘ятаю, щоб у нього був живіт. Своєю “куркульською”
жадібністю до роботи вони викликали кпини з боку незаможних селян. Проте
оскільки експлуатували лише себе та своїх дев‘ятеро дітей (із яких шість
померли в голодовку 1932–1933 рр.) — обійшлося лише тотальним розкуркуленням.
Дід був вдачі суворої та консервативної. Був проти шлюбу моєї матері з якимось
“полячком“ (судив, мабуть, по батьковому прізвищу), хай навіть і директором
школи. А оскільки мати теж була неабияким впертюхом, то втекла з сім‘ї до
батька, чого дід їй не міг пробачити до самої смерті…».

Саме Заболотні з їхньою працьовитістю, хазяйським гонором і
кодексом честі «добрих господарів» сформували у Володимира уявлення про
справжню родину та внутрішні критерії поцінування світу та людей у ньому. З
Ганни Кирилівни, безперечно, списана не лише автобіографічна незборима, страшна
та неминуча, як сама смерть, мати з «Потерчат», а й домовита замашна і
тонкосльоза водночас сестра Іллі Муровця Миланка зі «Сторожової застави»,
беручка до роботи, міцна та романтична кохана Манюні Ждана з «Джур» та Ахметова
дружина Устина із «Синіх Вод». Щодо Кирила Трохимовича, то низка мудрих,
насмішкуватих і затятих дідів-мудрагелів, охоронців пам‘яті та слави
української землі, котрі присутні ледь не у всіх творах письменника, мають його
риси. І це не випадково, бо саме дід Кирило відіграв у долі В. Рутківського чи
не вирішальну роль, привнісши в його життя як народну (не мовчав про Голод, про
«наших партизанів» у плавнях тощо), так і Божу правду («Охрестив мене дід під
час окупації»).

На думку письменника, його долю визначив насамперед
«…антагонізм між людиною і суспільством. Несприйняття суспільством інтересів
окремої людини. А оскільки суспільство значно сильніше, то людина змушена все
життя пристосовуватися до його вимог і забаганок. Ті, хто цього не робив,
змушені проходити всі кола земного пекла. Це стосується всіх моїх родичів, яких
я знаю особисто, а відтак – і мене… Кожен із них мав викручуватися, аби
зберегти життя собі та своїй сім‘ї. Як, зрештою, і я. Та головне, — попри всі
жахи і труднощі, вони якось умудрилися не зламати свій становий хребет».

Гадаю, саме ця «проблема станового хребта», в якому змалку
виявив генетичну відсутність гнучкості й, водночас, на рівні тваринного
інстинкту виживання не можеш допустити, аби той хребет тобі зламали, й
визначила магістральну лінію долі письменника.

Іншим фактором, що відіграв ключову роль у формуванні
особистості В. Г. Рутківського, стали «…воєнні, повоєнні та
суспільно-літературні негаразди». Духовний і буттєвий статус письменника чітко
поділений на «до війни» та «потім». Хлопчик народився та ріс перші роки життя у
шанованій родині директора школи та вчительки: мав інтелігентних батьків,
щиросердну няню, іграшки та товариство, котре щоранку збиралося навколо
«директорського синка» та його цяцьок. Життя було надійне і щасливе. У квітні
1941 р. Володі виповнилося чотири роки. А вже у вересні він із мамою та
дев‘ятимісячним братом Вітею опинилися серед окупаційного лихоліття. «Війна
викинула нас на вулицю без хати над головою (бо ж шкільна квартира — це не своя
хата з городом). Як мати виходила нас з меншим братом — навіть уявити важко. Я
й зараз не можу спокійно пройти повз пасльони, калачики, бузину та квітки
акації. Іншими словами, опинилися на самому дні окупаційного суспільства… Із
тих перипетій вийшов із однією думкою — людина мусить покладатися лише на себе.
Іншими словами, — я глибоко в душі індивідуаліст, а не член якоїсь соціальної
співдружності, що в соціалістичному побуті не схвалювалося. Але ця відчуженість
ні в якому разі не є проявом сумирності, скромності чи законослухняності».

Згодом сформована у ранньому дитинстві усвідомлена
відторгненість від спільноти та внутрішня закапсульованість особистості В.
Рутківського витворили своєрідний спосіб його буття, таку собі
«спороподібність»: письменник «проростає» в те чи інше середовище чи особу
рівно настільки, наскільки вони готові його сприйняти. А щодо іншого оточення
залишається відстороненим, непроникним, а отже, — непідвладним йому. Саме в цих
особистісних станах автора приховано витоки правдивості художнього відтворення
характерів його різноликих у різних товариствах і ситуаціях образів козацьких
«вивідників» і двоїстої натури чарівних персонажів (водяник Бухтик, відьма
Ядвіга Олізарівна, чаклунський кіт Аристарх). Усі вони абсолютно цілісні при
видимій варіативності та суперечливості вчинків, станів і навіть зовнішнього
вигляду.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!