“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Утім, зазначені в заголовку іпостасі цього достойника можна міняти місцями залежно від того, про що, власне, мовиться в той чи інший момент. Більше того, вказані іпостасі Василя Пахаренка можна й розширювати, адже батьки і Всевишній щедро наділили його талантами і здібностями. Тут одразу слід наголосити до честі Василя Івановича, що всі згадані і не згадані таланти він не змарнував, а реалізував. І продовжує це робити…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відносно недавно (здається, що недавно!..) я писав про Пахаренка. що він молодий і вельми перспективний чоловік: і в сенсі біографічному, і в сенсі науково-творчому. А це от уже пишу слово до поважного ювілею вченого й митця. Банально казати, але Час таки стрімко й невблаганно летить… Спробую наївно заперечити його лет і в цьому конкретному вияві продовжувати казати, що Василь Пахаренко, хай трохи й відносно, але ще молодий і перспективний (доктор, професор, лауреат, трибун…)…
Що іще хочу про нього сказати? Василь Пахаренко вже давно знаний у наукових, освітянських, суспільно-політичних, літературних колах як неординарна особистість, ерудит, принципова, послідовна й комунікабельна людина. Він і політик (хоч у політики не рветься), і громадський діяч із цілою низкою вагомих обов’язків (як правило, неоплачуваних: «Ми добровільно взяли на себе пута…», – як писав Франко), і ще багато хто… Він – інтелігент у класичному розумінні слова, український інтелігент. Останнє уточнення принципово важливе, бо Василь Пахаренко перед усього – український патріот, глибокодумний, усвідомлений, переконаний і такий, що переконує й інших. Бо вміє переконати. А ще – він критичний і самокритичний.
Нагромадивши стільки позитивних епітетів, не вважаю, що збився на іконописання. І певен, що в героя нарису викличу тими епітетами кілька іронічно-гумористичних реплік. Та все ж пишу саме так, бо знаю Василя Пахаренка вже майже пів віку, і стежки наші життєві снуються поряд, часто перетинаючись. Але щоб не було зовсім єлейно, напишу і щось «критичне»: Василь Пахаренко байдужий до спорту. От! Правда, останніми роками більше ходить спортивним кроком (на роботу і з неї), звично й легко несе на плечі нелегку сумку…
У черкаських літературних колах Пахаренко був помічений ще за його школярства. Зі своєї «Слободи, що під Черкасами» (наш герой принципово не пише «Червона Слобода») він приїздив на засідання творчої студії при письменницькій спілці, пробував перо в поезії. Тому невипадковою була його поява серед студентів українського відділення філологічного факультету Черкаського педінституту. Тут Василь Пахаренко продовжив своє фахове філологічне зростання. Потім учителював у сільській школі, формувався як громадянин і патріот України. Напевне, Пахаренкові, як іще багатьом і багатьом йому подібним, пощастило з роками громадянського змужніння, які припали на відому горбачовську перебудову, коли дух свободи поширився по всій радянській імперії, призвів до національного ренесансу багатьох республік, звісно, й України теж. На Черкащині чи не найпомітнішою провідницею демократизаційних ідей у другій половині 80-х стала газета «Молодь Черкащини» з редактором Миколою Ткаченком. Саме на сторінках «молодіжки» Василь Пахаренко надрукував свій перший «проблемний» матеріал – статтю «Колискова наша мова», в якій обстоював права української мови в Україні, проблеми її збереження й розвитку. Та стаття, опублікована, здається, у 1986-му, багатьом не сподобалася, багатьох роздратувала. Передусім компартійних чиновників. На Пахаренка стали «косо» поглядати не тільки представники «компетентних органів»… Та молодого вченого це не злякало, скоріше – гартувало. З висоти нинішнього часу можемо казати, що та Пахаренкова стаття про мову стала першою в ряду інших, наступних, якими молодий автор засвідчив бачення і вміння публічно говорити про основоположні, концептуальні проблеми суспільства, передовсім суспільства українського, у сфері духовності, культурології, ідеології. Треба додати й те, що, як правило, осмислювані й досліджувані Пахаренком проблеми в часи, коли за них брався науковець, вважалися проблемами, м’яко кажучи, ризикованими. Звертатися до їх дослідження або прямо заборонялося, або дипломатично «не рекомендувалося». А Пахаренко брався. І досліджував. Чи це були «мовні» проблеми, чи тема голодоморів в Україні XX століття, чи проблеми духовного поневолення в СРСР, зокрема у сфері літератури й культури. Зробимо ще одне узагальнення: теми чи проблеми, досліджувати які береться Василь Пахаренко, як правило, назавжди залишаються в колі його наукових інтересів, він до них перманентно повертається. Скажімо, своєрідним продовженням згаданої його «мовної» статті в «молодіжці» стали статті наступні, зокрема ті, в яких ідеться про український правопис. До речі, про правопис і його норми. Вже тривалий час Пахаренко послідовно і принципово, вслід за рядом інших відомих українців (Є. Сверстюк та ін.), користується питомо українським, т. зв. «скрипниківським», правописом 1928 року, розробники якого у роки сталінщини були репресовані, а сам правопис став кваліфікуватися як «націоналістичний».
Ще одною темою Пахаренкових наукових зусиль на тривалий час стала тема голодоморів в Україні. І тут він виступав відкрито якщо не першим, то одним із перших, наживши собі ще більше, м’яко кажучи, одіозних опонентів з числа блюстителів комуністичного режиму чи вічних обережників. Переді мною невилика замітка з «Молоді Черкащини» за 1989 рік (1 – 7 травня) під заголовком «Таємниця Пахаренка». Тут же – фото молодого інтелектуала, біля якого текст: «… Лист був анонімний і сповнений погроз. Обіцяли, що, коли настане більш сприятлива обстановка в суспільстві, Василя Пахаренка кинуть до в’язниці. Так послідовники Сталіна відгукнулись на передрук у газеті «Літературна Україна» статті з «МЧ». Уперше в Україні учитель української мови і літератури Дубіївської середньої школи Черкаського району Василь Пахаренко написав про голод 1933 року…» Справді, в його громадянському «активі» і погрози, і «тихі репресії», коли Пахаренкові всіляко перепиняли шлях до аспірантури, й інші прикрі речі. Але це, скажемо так, «джентльменський набір» справжнього українця перебудовної і постперебудовної доби. Пахаренко ніс його з честю. Він тільки активніше й цілеспрямованіше став працювати над багатьма актуальними темами, глибше досліджувати ті ж апокаліптичні голодомори 33-го, 47-го років. Результатами роботи в цій темі стали десятки статей у різних виданнях України і зарубіжжя, книжки «Слово, що здолало смерть» і, особливо, «Віті єдиного древа» (Україна Східна і Західна в апокаліпсисі ХХ століття). На багатому й різногранному історичному, архівному матеріалі, на прикладі сотень і сотень людських доль Василь Пахаренко осмислює історичну долю і шлях України в минулому столітті, проєктуючи осмислене на ближче й дальше наше українське майбуття. Цілком заслужено ця подвижницька праця дослідника була увінчана літературною премією «Берег надії» імені Василя Симоненка 2007 року.
Концептуальність, оригінальність Пахаренкового науково-дослідницького мислення особливо яскраво виявилася в його шевченкознавстві. Ми тут можемо сказати, що Пахаренко, з його концептуальністю мислення, об’єктивно не міг «пройти мимо» Шевченка, Шевченкової постаті і Шевченкового слова. Можна, мабуть, сказати й так, що Шевченкова доля і творчість посутньо вплинули і формували ту ж Пахаренкову концептуальність. Бо, пишучи про те чи інше, про Хвильового, Єфремова чи Симоненка (останній – ще одне «вічне» захоплення Пахаренка), дослідник майже завжди в якихось контекстах виходить на Тараса Шевченка.
Отже, Пахаренкове шевченкознавство. Так нині можна сказати, бо Василя Івановича вельми шанують найавторитетніші шевченкознавці, залучають до реалізації відповідних шевченкознавчих проєктів, написання тої ж «Шевченківської енциклопедії». Але «вступ до шевченкознавства» у Пахаренка виявився не без певної оригінальності. Принаймні, за його ж зізнаннями, наполеонівських планів у цій темі молодий дослідник на початку 1990-х років не мав. Але, взявшись до написання звичайної статті на шевченкознавчу тематику, так «засів» у цій ключовій сфері нашого літературознавства, що, зрештою, стаття «виросла» в солідне монографічне дослідження, яке нині широко знане, і яке є в бібліотеках шевченкознавців України й зарубіжжя. Звісно, йдеться про «Незбагненого апостола» (Нарис світобачення Шевченка), вже двічі виданого і свого часу відзначеного Дипломом президії НАН України для молодих учених. Дещо парадоксально звучить, але цю освою знану працю Василь Пахаренко писав нібито на «аматорських кресах». Він був в аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, писав кандидатську дисертацію зовсім не шевченківської тематики (пізніше вона стане книгою «Поєдинок з Левіяфаном: Міт і псевдоміт в українській літературі 20-років»), яку, до речі, успішно захистив, а паралельно поставав «Незбагнений апостол». «Вічні» Пахаренкові шевченківські зацікавлення реалізувалися і в низці інших тематичних видань – навчальному посібникові «Шкільне шевченкознавство», працях «Тарас Шевченко», «Начерк Шевченкової етики» (всі ‒ 2007), звичайно ж, у фундаментальній монографії «Шевченко як геній» (2013, докторська дисертація), і в цілому ряді інших досліджень, над якими працює вчений: оригінальному проєкті «Тарас Шевченко. Текст і контекст» (6 видань), численних статтях, підручниках.
Ще одне спостереження. Маючи природжений хист теоретика літератури, культуролога, Василь Пахаренко не обмежується тільки теоретизуванням, а перманентно виходить на практичну реалізацію осмислених ним тем і проблем. Природно, що їх найкраще реалізувати у шкільній чи університетській аудиторії. Те, що він улюблений викладач і лектор у студентів і вчителів, загальновідомо. Популярністю у викладачів і студентів користуються Пахаренкові книги «Художнє слово. Короткий нарис практичної поетики» (2001), «Українська поетика» (2002), «Секрети мистецтва слова» (2022). На рубежі 2010-2020-х і дотепер Василь Іванович дуже плідно працює як автор чи співавтор шкільних підручників із української літератури (5-11 класи), шкільних хрестоматій для різних класів, блоків тестових завдань, низки методичних розробок і відповідних публікацій в освітянській періодиці. Загалом треба відзначити, що освітянський аспект роботи Василя Пахаренка вельми помітний і важливий. Його охоче запрошують до роботи в різних міністерських комісіях і журі, він охоче консультує «малих академіків» – школярів і студентів, які пишуть різні наукові дослідження… І коли та як він усе це встигає?.. Через те, що байдужий до спорту? Можливо…
А якщо говорити без жартів, то всі успіхи Василя Пахаренка мають доволі банальне пояснення: небуденний талант і виняткова працездатність. А ще ‒ постійне бажання самовдосконалюватись. Ще на початку 90-х років минулого століття Пахаренків ровесник і приятель, популярний нині письменник Степан Процюк писав про нашого героя: «Василь ріс на очах. Який далекий тепер від того несміливого хлопця у великих окулярах цей молодий ерудит – літературознавець, публіцист, поет і навіть (що зовсім незвично для нинішнього літературного середовища ) політик. Постійна праця і – уявіть собі! – печать монашої аскези. Тільки не думайте, що Пахаренко із питущими виливає за пліт чи не закохується.
І разом з тим, який… близький він зараз до студента Черкаського педінституту десятирічної давнини. Скільки наших ровесників є вже втомленими життям 32-літніми старцями… А В.Пахаренко зберіг той же юнацький романтизм, ту ж ідеалізовану віру в Україну його мрії. У її великих мужів.
…Він завжди готовий чогось навчатися. Кожної хвилини. У нього немає ні грама пихатості, метризму. Як і тоді, коли був двадцятирічним хлопчиною-студентом… Україна і література. Література і Україна. Між ними він – українець нового типу – Василь Пахаренко».
Що ще можна до сказаного додати? А можна ж. І немало. Скажімо, про Пахаренка-поета й перекладача, який своєю збіркою «Скалки» став переможцем Міжнародного конкурсу «Гранослов», а модерною збіркою «Білий налив» ‒ лауреатом літературно-мистецької премії ім. М.Старицького. На жаль (і це можна закинути Пахаренку), він, здається, переважено занедбує цю іпостась свого таланту або ж сповна її не реалізовує.. Може, політика надто відволікає? Можливо. Бо Василь Пахаренко до політики небайдужий, хоч політиком ставати не прагнув, здається, ніколи. Між тим, його громадсько-політична діяльність вельми помітна: від знаменитого черкаського культурологічного «Заповіту» з кінця 1980-х через багато подій – до активної участі в Помаранчевій революції та в Революції Гідності (він би написав ‒ Гідности…). А ще – він професор Черкаського національного університету, член Національної спілки письменників України, «Будівничий України» й володар численних інших нагород..
Маючи стільки талантів і здібностей, Василь Пахаренко усе ж пріоритети віддає письменству, книзі. А вже через них виходить на інші сутнісні обшири. За вірність книзі й Україні він удостоєний міжнародної української премії імені Дмитра Нитченка.
Василь Пахаренко у свій іще молодий вік уже зробив багато. Певен, що зробить він іще більше. У Пахаренка просто інакше бути не може. З цими твердими надіями й завершую про нього своє слово.
Володимир Поліщук,
доктор філології, професор
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.