“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
Услід за 200-річними ювілеями Тараса Шевченка (2014) і Пантелеймона Куліша (2019) дістався до такої ж дати їхній щирий прихильник і побратим по Кирило-Мефодіївському братству Олександр Олександрович Навроцький (1823-1892) ‒ один із тих «братчиків», котрим випало значно менше публічної уваги в наступні десятиліття і століття. Менше, порівняно з тими ж Шевченком і Кулішем, тим же Миколою Гулаком, про якого навіть роман написано («Четвертий вимір» Р.Іваничука, твір, увінчаний Шевченківською премією). Між тим, наявні джерела, хай і нечисленні, виставляють О.Навроцького вельми достойною особистістю, цілком оригінальною поміж видатних сучасників.
У 1902 році, з нагоди 10-х роковин від кончини О.Навроцького, жовтневе і грудневе числа «Киевской старины» опублікували «Поминку» Володимира Науменка та розлогу статтю Олександра Шрамченка «А.А.Навроцкий», які, власне, стали основою для пізніших публікацій про кириломефодіївця, публікацій, у більшості з яких констатувально мовлено про його життєві віхи і творчий доробок. Зокрема про О.Навроцького писали і його земляки-краєзнавці Михайло Пономаренко та Григорій Голиш. Аби надто не повторюватись, означу тільки кілька біографічних моментів, звернувши більшу увагу на риси внутрішнього світу О.Навроцького, скориставшись окремими фрагментами тих же публікацій 1902 року, зокрема і вміщеним у публікації А.Шрамченка незакінченим листом самого Олександра Олександровича до невідомого адресата (адресатки ‒ ?), листом, у якому немало характеристичного й обійденого увагою в пізніших публікаціях.
Отже, майбутній кириломефодієвець і поет народився 9 серпня (за н.ст.) 1823 року в Антипівці Золотоніського повіту, в родині безпомісного дворянина. Рано втратив батька й надалі мав підтримку від знаних земляків ‒ Олексія Капніста і Миколи Гулака, брата в других, теж згодом «братчика». Тут варто звернути увагу на один цікавий історичний штрих: Золотоніщина була, певно, єдиним повітом у тодішній Україні, яка «делегувала» до складу Кирило-Мефодіївського братства трьох достойників ‒ крім О.Навроцького та М.Гулака ще й Олександра Тулуба ‒ дідуся відомої письменниці Зінаїди Тулуб…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
О.Навроцький поступово й успішно навчався в Золотоніському повітовому училищі, Полтавській класичній гімназії, на історико-філософському відділі Університету св. Володимира в Києві, котрий закінчив пам’ятного 1847-го, вже бувши членом братства. 1 квітня того ж року юнака було заарештовано. У колі братчиків О.Навроцький належав до радикального крила (поряд із Т.Шевченком і М.Гулаком). Арешт і слідство витримав винятково гідно й мужньо, всі обвинувачення відкидав, нікого не обмовив. Зрештою, вирок про в’язницю та заслання О.Навроцькому жандарми мотивували «не стільки за зближення з україно-слов’яністами, скільки впертістю в непризнанні». Далі були В’ятка, Єлабуга, зняття поліційного нагляду, Курськ, Петербург і до кончини ‒ Кавказ і Закавказзя (Дагестан, Єреван, Темір-Хан-Шура). В останньому з містечок (нині ‒ Буйнакськ) О.Навроцький і похований. Працював на різних чиновничих посадах, а паралельно ‒ дуже плідно творив як поет і перекладач. Цей великий достойник справді написав дуже багато оригінальних творів і ще більше здійснив перекладів. Про них мовлено в низці публікацій і новішого часу. Але «через різні обставини, а головне через надмірну скромність автора, до цих пір лишаються, за незначним винятком, в рукописах». Таке було мовлено 120 років тому, таке ж можемо казати й нині. Нащадки «зважили» на скромність О.Навроцького…
Отут і спробуємо пильніше глянути на внутрішній світ 200-літнього ювіляра, послуговуючись і його власними думками-судженнями, й оцінками його сучасників. Передовсім констатуємо відоме: на О.Навроцького, на формування його думок і почувань мали Т.Шевченко, М.Костомаров, М.Гулак. Їм, до речі, Олександр пізніше присвятив цілий ряд поезій-присвят і перекладів. Але впливи ті вочевидь були б не такими сутнісними, якби не був таким сприйнятливим і вдумливим сам О.Навроцький, мавши тонкий і вразливий душевний лад. Народжений за розквіту епохи романтизму, він і душу мав цілком романтичну, зберігши такий її стан до старості. «В 1882 році, ‒ писав один із сучасників, ‒ Навроцькому було років за 60, але на вигляд від здавався молодшим за свої роки, душею ж це був юнак, сповнений світлих поривань і надій, що не бажав бачити життєвого бруду, що ігнорував дріб›язковість його і підносився мріями в романтичну далечінь. За складом свого світогляду це був справді романтик у кращому розумінні цього слова». Доцільно зіставити цитоване судження з характеристичним судженням Василя Білозерського про О.Навроцького в 1846 році, де про останнього мовлено як про «юнака доброго і простодушного характеру. але з відомою логічною стрункістю в думках і почуттях».
Читаючи міркування самого О.Навроцького й судження про нього інших людей, маємо констатувати, що цей чоловік великою мірою сам формував себе, світ власних думань і почувань. Навіть за означеного вище впливу його достойників-сучасників.
Хтозна, чи був знайомий О.Навроцький хоча б із якими творами Григорія Сковороди, про це, здається, не мовлено в публікаціях про нього. Але ряд суджень Олександра Олександровича, їх семантика, дуже виразно навертають до ідей сковородинства, й таке навертання великою мірою було обумовлене ніжністю і вразливістю його власної душі. Мовлячи про сковородинство О.Навроцького, маємо на увазі принаймні кілька вельми показових рис, а саме: усвідомлене прагнення до самопізнання з юнацьких літ, таке ж саме усвідомлене бажання «жити серцем» («філософія серця», кордоцентризм), щире захоплення красою та гармонією світу, природи, піднесення категорій любові й добра тощо. Можна казати і про певний світоглядний дуалізм, бо духовно-релігійний чинник завжди, особливо ж у юнацькому віці, мав для О.Навроцького вельми важливе значення. Усе це можна достатньо переконливо доказувати рядками вже згадуваного листа О.Навроцького до невстановленого адресата. «Живучи серцем, ‒ зокрема писав у ньому Олександр Олександрович, ‒ я був наївно релігійним, бездумно вірував, тепло й палко молився, релігія та життя для мене йшли якось роз’єднано, я не бачив між ними ніяких протиріч. Треба відзначити, що молитва ніколи не була для мене обов’язком, а завжди натхненням, тобто привабою серця, а я молився тоді майже щоденно ‒ і навіть часто на свіжому повітрі, йдучи до університету, захоплений спогляданням київської природи та її незвичайною ясністю (Київ я й тепер люблю безтямно), я тепло й усердно молився… То була простодушна, щаслива пора готування до саморозвитку,.. коли людині треба усвідомити й визначити свою діяльність щодо себе самого, щодо інших і до всього довкілля».
Молюся, Господи, молюся:
Від злоби тяжкої спаси!
Хай агнцем тихим я зроблюся, ‒
Єлей твій в душу принеси…
Це з вірша «Молитва», одного з небагатьох, текст якого потрапив у статтю про О.Навроцького й був оприлюднений, бо ж сила-силенна (майже не гіпербола!) інших лишається досі в рукописах. І можна бути певним, що ідея Бога, щирої віри, проникливої релігійності в тих інших віршах, недрукованих, дуже виразна.
Зробимо тут один такий собі «ліричний відступ», ширше аргументуючи питому вагу і прихильність О.Навроцького до релігійно-духовного чинника, фактору віри хоча б тим, що цей чоловік і в пізніші свої десятиліття не випускав із поля духовного зору Святе Письмо, інші духовно-релігійні книги, користався ними й популяризував, зокрема й прикладаючи-переспівуючи їх українською мовою, до того ж, якщо не скрізь першим, то безперечно одним із перших. Окрім понад ста «Псалмів пророка Давида» перу О.Навроцького належать переклади уривків із першої Мойсеєвої книги Настання, Піснч пісень Соломона, об›ємні фрагменти Євангелія від Матвія, книг пророків Аввакума, Наума, Софонії, Огія, Ісайї, деяких інших біблійних текстів, із яких цей талановитий і глибокодумний митець черпав натхнення і поживу для розмислів. Власне, як і його видатний земляк і попередник Г.Сковорода, хоча б при творенні свого «Саду божественних пісень, який приріс із зерен Святого Письма».
Збіжності між розмислами Г.Сковороди й О.Навроцького бачимо і в осягненні явища краси як ціннісної категорії, хіба що молодший із них дивився на це явище передовсім через призму літературну, поетичну. Мовлячи про свою від дитинства пристрасть до читання, котре в ньому самому збуджувало перші сплески творення, О. Навроцький у тому ж листі зауважив, що все те «не минуло даремно, воно розвинуло в мені смак і чуття прекрасного, а ще більше розвинуло серце щодо голови». Облишимо на момент останню фразу, а наголосимо на розумінні О.Навроцьким сутностей «чуття прекрасного». Він зауважив, що «Краса не одна тільки розкіш і насолода життя; вона носить у собі корені добра й істини; без неї людині було б незатишно (він пише ‒ «неловко») в житті, чогось не вистачало б їй». У контексті цих своїх розмислів означив і цікаве, вочевидь його суб’єктивне, міркування про важливість са́ме поезії як «органу життя», бо ж, на його думку, «ніщо так не очищає нашу душу і всю нашу моральнісну природу, як поезія…». І зовсім суб›єктивне: «Мені завжди не подобались люди, які не співчувають поезії; мені здається, що такі люди не можуть бути добрими». Мимовільно пригадується фраза Павла Тичини, ‒ глибокого знавця й шанувальника Сковороди, ‒ зі збірки «Замість сонетів і октав»: «Я ніколи не покохаю жінку, якій бракує слуху…».
Тепер про облишене вище «серце щодо голови». Власне, про гармонію між чуттєвим, емоційним і мисленним, розумовим. Явно мавши схильність до філософського осмислення буття, за всієї своєї романтично-душевної чуттєвості О.Навроцький розумів і відзначав конструктивну (чи творчу) властивість раціональної його, буття, складової. Щодо себе. залюбленого в літературу й захопленого читанням, він висновує, що «читання легке не дає ще знання, ‒ я взявся за читання серйозне, філософсько-історичне: замість товариства став відповідати студентські сходки ‒ і тут-то відкрився переді мною новий, чарівний світ, повний життя і всього, чим тільки виблискує палка, прекрасна юність». Тобто йдеться про шлях світопізнання й самопізнання, що над ним задумувався, зважимо, юнак-студент ще на порозі самостійного дорослого життя. Знову ж, хтозна, чи було хоч якось опосередковано присутнє в цьому процесі світо- й самопізнання сковородинське слово, але думка любомудра Сковороди щодо «пізнай себе і сотвори себе» в цитованих писаннях О.Навроцького прозирає досить виразно. Всі ті розмисли студентські про облаштування суспільного життя, нотував О.Навроцький, «краще за всякі книги розвивали в мені всі інстинкти добра; бувало, вчишся для них і на них. Як суворо обговорювались, як правильно розумілися кожна нова думка, кожен світлий учинок, чиї б вони не були, ‒ як вірилося нам у щасливу запоруку майбутнього!…». Знаємо, як жорстко чи й жорстоко вдарив царат по цих сподіваннях і мріях, у т.ч. вдарив О.Навроцького: арешт, в’язниця, заслання…
Утім, романтичного й життєлюбного кириломефодіївця негаразди не зламали, хоч стан несвободи його видимо гнітив. У О.Навроцького було особливе ставлення до свободи, особливо загострене її відчуття. Власне, як і в Сковороди з його «De Libertate». Щодо О.Навроцького, то можемо казати і про свободу, сказати б, фізичну, і про свободу внутрішню, духовну, які в окремі моменти його життя перепліталися. У цитованому листі О.Навроцький кількаразово пише про моменти свободи/несвободи, навіть цим самим акцентуючи на особливій важливості цих станів для нього самого. Скажімо, перебуваючи два місяці під слідством жандармів, отримавши вирок і ставши на етап, поет описує свій стан поза стінами в›язниці: «Червень, дорога, свіжість і буяння полів і лісів, незнайома мені північна природа, ‒ все це здалося мені блаженством після двомісячного ув’язання, я дихав і не надихався повітрям; на душі так стало легко, вільно і просто, що я вмить забув і третє відділення, і майбуття, яке мене чекало; я весь був споглядання». До речі, відчуття природи як свободи, гармонії життя серед природи теж сковородинські.
Кожне нове місце перебування підневільного О. Навроцького додавало йому додаткових неприємних відчуттів, коли до офіційних обмежень свободи додавалися суто індивідуальні його «примхи», котрі, втім, теж свідчили про вразливість його натури. «Взагалі, ‒ згадував О.Навроцький пізніше, ‒ всяка нова зміна місця проживання справляє на мене якесь ніяково-неприємне враження. Я дивовижно як зживаюся з місцем, з невідомою обстановкою… Нове місце, самотність і вже не така свобода і простір знову болісно вплинули на мене». Усе ж гнітючий стан фізичної, сказати б, несвободи, котрий моментами доводив О.Навроцького навіть до думок про самогубство, був подоланий. Зокрема й тим, що цей чоловік мав міцне підґрунтя внутрішньої свободи, умів знайти точку душевної опори в людях, які траплялися йому в житті, в тих же добротворних ідеях молодості, які не забувалися й «обростали» новим досвідом, особливо ж у творчості ‒ в поезії та перекладах, якими О.Навроцький, розпочавши з гімназійного «рифмопльотства», займався до останніх літ. Вийшовши з-під пильного ока жандармів, Олександр Олександрович доволі часто міняв місця проживання, займався різними чиновницькими справи, але те тривале чиновництво явно не було його «сродною працею» (за Сковородою), хоч і в цій сфері, як доносять джерела, він вівся з гідністю, не гнувся перед начальством. От, скажімо, цікавинка в одній зі статей: «Як веселий співбесідник, душа товариства, губернський «тулумбаш» (тобто, тамада ‒ В.П.) Навроцький не мав собі рівних в Єревані. Говорити він любив, говорив багато, гучним голосом, часто захопливо і, як це буває з балакунами, повторювався… Вищі світу цього платили О[лександру] О[лександровичу] холодністю чи прямо-таки неприхованою ворожбою. Всюди прославили його невживчивим лібералом…». Саме літературна творчість ‒ оригінальна поезія й поетичні переклади ‒ була виразним виявом і «сродності» праці, і глибокої внутрішньої свободи, що їх в окремих контекстах можна сприймати і як протестну. Більшу частину свого життя О. Навроцький провів поза Україною, але в абсолютній більшості його поезія й переклади ‒ українською мовою. І це все в пору дії сумнозвісних Валуєвського циркуляру та Емського указу, спрямованих на нищення й заборону української мови, в пору офіційного імперського зросійщення України. Свого часу Володимир Науменко слушно зауважив, що «Навроцький усе життя своє не переставав працювати над українським словом», інший же дослідник розширив цю думку, мовивши, що «ім›я Навроцького важливе для тих, хто цікавиться рідним словом, як ім›я людини, пройнятої щирою любов›ю до української літератури, що дала взірці прекрасної мови і зачіпала у своїх літературних творах животрепетні питання». Задля аргументу зацитуємо тут хоча б один вельми промовистий вірш О.Навроцького:
Ні, недарма в України
Серце пробудилось.
На їй воно добро, правду
Любити навчились.
За Вкраїну довелося
Боліти, тужити,
Усього дознать, щоб краще
Було людям жити.
То до неї б бажалося
Мені пригорнути,
Щоб хоч в її холодочку
Вічним сном заснути.
Прокнинуться на їй люде
На добро, на працю:
Як їм краще жити стало,
З могили побачу.
Розростуться поміж ними
Добро і наука:
Серце зразу звеселіє,
Спаде з його мука,
Бо й в могилі буду жити,
І тобі благати
Щастя-долі, Україно,
Убогая мати!..
Не будемо тут казати про поетичну мову автора, її самобутність чи наслідуваність тощо, більше зосередимось на вкладених у поезію його думках і почуттях, які вельми щирі й благородні. А ще, мабуть, спонукальні для нащадків. Через свою природну скромність, а вона таки була, О. Навроцький лишив свій величезний творчий доробок у рукописах. Тільки якась дещиця, зовсім незначна, потрапила в друк, видимо безсистемно. Вже кілька поколінь українців, мабуть, демонструючи свою «скромність», обминають серйозною аналітичною увагою об›ємну спадщину митця, якій треба-таки дати виважену дослідницьку оцінку, назвати цікаве цікавим, а слабке слабким, визначити місце О.Навроцького в українському класичному літпроцесі, його роль і місце в історії нашого перекладацтва, в утвердженні української школи перекладу. Бо, скажімо, тільки «географія» й епохи, з яких перекладав О.Навроцький, захоплюють: античність, біблійні твори, середньовічний епос наш і зарубіжний, широке коло європейських сучасників перекладача, думки з теорії та практики перекладу…
В України, української науки, в нашого літературознавства великі й давні борги перед Олександром Навроцьким, сьогоднішнім 200-літнім ювіляром. А борги в добрій громаді, як відомо, слід повертати…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.