Володимир Поліщук. «Літературна черкащина: від тисячоліття до пів століття»

“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022

 

ДО 50-РІЧЧЯ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

 

  1. Історія далека і ближча…

Можливо, заголовок трохи дивний. Але правдивий, якщо пильно подивитися на багату історію краю в самому центрі України. У тім числі історію літературну. Оці землі, оповиті блакитними стрічками Дніпра і Ятрані, Росі й Сули, Тясмина й Гірського Тікача, віддавна позначені в різних письменах, славляться іменами багатьох достойників із царини «почитания книжного». Ці землі широко позначені в «Повісті минулих літ» і «Поученні» Володимира Мономаха, вичитуються в «Слові о полку Ігоревім»: «По Росі і по Сулі гради поділили…», «Се в Римові кричать під шаблями половецькими…». Ще з XII століття на древній Канівшині творив молитви й роздуми Клим Смолятич…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Іще звучніше заявив про себе наш край у козацьких літописах і поезії XVII століття (а літописний Самовидець гіпотетично міг походити з Тальнівщини). У Кавраї на Золотоніщині плекав свій «Сад божественних пісень» мудрий Григорій Сковорода і в тому ж повіті писалася Енеїда» Івана Котляревського. Це тільки пунктир, «опорні точки», навколо яких було багато іншого цікавого і прецікавого.

Ближча до нас історія українського письменства промовляє іменами класиків і неокласиків, які народилися в цьому благодатному краї чи розгорнули тут свої таланти: Петро Гулак-Артемовський, Тарас Шевченко, Михайло Максимович, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Агатангел Кримський, Сергій Єфремов. Василь Доманицький, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Олексій Баранников, Тодось Осьмачка, Микола Бажан… І ще десятки й десятки інших знаних митців слова вже новітнього часу, як-от Докія Гуменна, Наталя Лівицька-Холодна, Василь Симоненко, Микола Воробйов, Василь Захарченко, Євген Попович, Дмитро Чередниченко, Михайло Слабошпицький..

Власне, йде мова про цілий материк нашого письменства, витворений майстрами слова з Черкащини…

 

***

Черкащина як область з’явилася в Україні порівняно недавно.

Можна зі значною часткою певності твердити, що до 1954 року, до створення Черкаської області, її регіони були віддаленими, глухими провінціями Київщини чи Полтавщини, і про якісь організовані форми літературного життя говорити майже не доводиться. Лише в окремі часові періоди, в окремих містечках брунькувалися ті «організовані форми»,проте існування їхнє було відносно нетривалим і не надто плідним утворчому плані (розуміється, звичайно, те, що для літературного таланту, для його зростання «організовані форми» якраз і не обов’язкові).

У XIX столітті знекровлена духовно, пригноблена імперською Росією Україна потребувала митців, сильних не лише творчими талантами, а й митців-патріотів, готових вдихнути животворну енергію в національний дух роду, повернути утрачену віру в краще майбутнє. Черкащина дала в ту пору Україні і світові Петра Гулака-Артемовського, Тараса Шевченка, Миколу Гулака, Олександра Навроцького, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Костянтина Думитрашка, Василя Доманицького, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського… Жили і творили вони здебільшого не в нашому краї, але завжди його пам’ятали, широко відображали у творах. У другій половині XIX століття на Черкащині (Прохорівка Канівського району) жив і працював широкознаний вчений-енциклопедист Михайло Максимович, притягуючи до своєї Михайлової Гори багатьох відомих людей, зокрема й Миколу Гоголя.

Можна в цьому контексті зауважити, що на рубежі 1810-20-х в Умані здобували освіту молоді поляки Богдан Залеський, Северин Гощинський, Міхал Грабовський, Александр і Сильвестр Грози, які згодом склали основу т. зв. «української школи» в польському письменстві, а в Ірклієві, що на Золотоніщині, народився Олександр Шкляревський, названий згодом «батьком кримінального роману» в російській літературі. У Мойсівці, що на тій же Золотоніщині, популярними в усій Україні стали бали графині Т.Волховської, де бували і Т.Шевченко, і Є.Гребінка, і Я. де Бальмен, і О.Афанасьєв-Чужбинський…

Перші ознаки більш-менш організованих форм літературного життя з’явились у роки Української революції та в роки Українського Ренесансу 20-х. Могутнім поштовхом для цього стало помітне вивільнення національних чинників особистості й держави. Явними показниками духовного відродження стали періодичні видання на місцях, у т.ч. й на Черкащині (Умань, Звенигородка, Черкаси та ін.), налагодження друкарської справи, хай і не дуже потужної.

По всій Україні створювалися філії ряду літературних об’є­дна­нь, найперше ‒ «Плуга», «Гарту», «Молодняка» та ін. Черкащина в цьому не була винятком. І хоч місцеві літературні філії не мали якихось епохальних здобутків, але помітно консолідували й підтримували літературно обдарованих людей, помітно пожвавлювали літературний рух. Зрештою, ті віддалені від столиці філії ставали міцними сходинками у творчому зростанні багатьох згодом знаних письменників.

Так, у 20-х роках на Черкащині діяли три помітні філії Спіл­ки се­лян­сь­ких пись­мен­ни­ків «Плуг»: Чер­кась­ка, Уманська, Золотоніська – та плужанські літературні гуртки в Кате­ри­но­по­лі й Медведівці. З числа учасників тих літературних об’єднань доволі голосно заявили про себе в письменстві Микита Шумило й О. Лан (Коршак), Юрій Лавріненко й Володимир Штангей, Раїса Троянкер і Ярослав Гримайло, Юхим Ґедзь (О. Савицький) й Антон Хуторян…

Пролетарський «Гарт» у ті ж роки вкоренився в Черкасах, із його рядів вийшов Лесь Гомін (О. Королевич), автор відомого роману «Голгофа» та інших творів. Саме Лесь Гомін разом із молодим Семеном Скляренком та іншими здібними юнаками «розворушили» літературне життя в «Сонгороді», як вельми влучно назвав Черкаси 20-х гуморист-сатирик Юхим Ґедзь. Допомагали їм у цьому й черкаські «молодняківці» ‒ члени філії «Молодняка» Іван Семиволос, Василь Півторадні, Ярмолай Ясиновий та ін. Молодняківські гуртки означили себе і в Умані, Корсуні, Золотоноші.

Черкаські письменники — члени “Гарту”

У Києві ж і Харкові Українське Відродження 20-х творили Павло Филипович і Михайло Драй-Хмара, Олекса Влизько й Тодось Осьмачка, Марія Галич і Юрій Смолич, Іван Кулик та Віталій Чигирин, багато інших уродженців Черкащини, котрі й про батьківщину не забували: при першій-ліпшій нагоді навідувалися у рідні місця, підтримували літературне життя краю. Скажімо, поет і вчений Павло Филипович, будучи в Лозуватці, гостюючи в батьків, піклувався творчою долею талановитого поета Степана Бена.

Сталінський період історії темними тонами зафарбований і на Черкащині. Пагони літературного життя, пророслі у 20-х, у наступних десятиліттях практично завмирають. Репресії 30-х років лишили кривавий слід і в нашому краї. Серед тисяч безневинно замордованих людей були і письменники: у Черкасах 1937-38 рр. розстріляні поет Степан Бен, прозаїки і публіцисти Онопрій Турган і В. Стеблик (Гр.П. Варавва), в Умані ‒ прозаїк Роман Гуцало та ін. Загалом було репресовано понад  50 письменників-земляків. Писати про якісь тогочасні творчі здобутки в літературі на теренах краю практично не доводиться.

У роки Другої світової війни близько пів сотні письменників ‒ уродженців Черкащини воювали на фронтах, у підпіллі чи в партизанах, відтворили воєнний час у численних текстах: Семен Скляренко, Іван Ле, Григорій Донець, Михайло Масло, Валентин Лагода… Звісно, годилося б згадати й Олександра Корнійчука, якби не його відомі одіозні діяння… Не повернулися з фронтів Петро Альтман, Пилип Шутір, Клим Ткач, Мойсей Хащеватський. У ті ж роки, обороняючи Черкащину чи визволяючи її, навічно тут лишилися письменники ‒ вірменин Григор Акопян, чех Крал Франтішек, росіяни Аркадій Гайдар, Юрій Кримов, Борис Котов…

Звичайно ж, винятково важливим кроком для відродження краю стало створення в січні 1954 року Черкаської області. Її адміністративно-територіальні межі охопили навдивовиж багаті не тільки економічним а й історично-духовним потенціалом регіони. Самі лише назви ‒ Умань, Канів, Корсунь, Чигирин, Кам’янка, Моринці, Шевченкове, звичайно ж, Черкаси ‒ чого варті! То вже не тільки географічні координати, то вже і насамперед ‒ координати духовні. І не тільки Черкащини, а всієї України. Із глухих, віддалених провінцій ті райони, зібрані в єдиний вузол, дедалі більше й закономірніше стали сприйматися як духовний центр України. Особливо це проявилося в роки незалежності нашої держави. «Стаємо духовним центром України» ‒ назвала одну зі своїх статей відома черкаська письменниця Людмила Тараненко.

Зовсім скоро після створення області в Черкасах стало гуртуватися обласне літературне об’єднання, до якого входили знані письменники: Іван Рябокляч, тоді вже лауреат Державної (Сталінської) премії СРСР, Леонід Недоля, а також молоді і зовсім молоді Лариса Письменна, Олег Онищенко, Михайло Масло, Микола Негода, Іван Дробний, Микола Єременко, Кость Дяченко, Яків Івашкевич, Василь Оглоблін, Михайло Ліхцов, Андрій Ярмульський та інші. Окремі з них мешкали не в обласному центрі, а представляли різні райони Черкащини. Твори названих авторів в основному і склали перший колективний літературно-художній збірник «Партія веде» (1955). Назва збірника доволі характеристична, як і те, що наступні збірники отримали значно поетичнішу і явно ближчу до красного письменства назву ‒ «Дніпрові зорі». Така еволюція назв стала досить виразним посвідком тому, що й до Черкащини долинули животворні подихи відомої духовної «відлиги». У творах помітно поменшало бадьористої казенщини, бо зримий оптимізм і будівнича сутність у прозі й поезіях черкасців здебільшого спиралися на такі ж видимі реалії оновлюваного життя, як те бачимо в поезії М. Масла:

 

Черкаси, Черкаси! Моє рідне місто,

Вогні над тобою мов з іскор намисто.

Он баштові крани уперлись в блакить,

Щоб в праці змагатись, творити і жить…

 

Позитивні зміни відбувалися і в суто естетичній палітрі творів черкаських літераторів, вона помітно збагачувалася й урізноманітнювалася що, власне, теж було знаком доби. Правда, як і «по всей стране великой», на теренах літературної Черкащини теж відлунювали столичні ідейно-естетичні «битви», виявляючись у спробах «скубнути» когось із письменників, звинуватити їх у якихось творчих «гріхах». Так, наприклад, один із тодішніх черкаських критиків писав в огляді «Про поезію молодих»: «Деякі початківці, не бажаючи себе утруждати вивченням життєвої дійсності, йдуть по лінії літературщини, часом скочуються до словесного штукарства. Такий нахил позначився, зокрема, на віршах О. Найдена та М. Вейцмана»  («Дніпрові зорі». ‒ Ч-си, 1958. ‒ С. 205). Зі спогадів Марка Вейцмана: «Після того, як у «Комсомольской правде» з’я­ви­ла­ся стаття «Чайльд-Гарольди з Тверського бульвару», яка поклала початок критичним випадам на адресу нових поетів Євгенія Євтушенка, Андрія Вознесенського, Белли Ахмадуліної і Юнни Моріц, у черкаській обласній газеті побачила світ інформація про засідання обласного літоб’єднання, де обговорювалися вірші молодого віршотворця Марка Вейцмана, котрий чомусь навчається поетичному ремеслу не в Ісаковського і Долматовського, а у футуристів і символістів, на що тому ж таки М. В. було вказано з надією, що в майбутньому він звільниться від того шкідливого впливу. Порадники, либонь, не розуміли глибокої відмінності між футуризмом і символізмом, але це нікого не хвилювало» [Хол. Яр, 2018. №2. с. 225]. А дещо пізніше Михайло Масло, явно маючи на увазі модерну трагедію Івана Драча «Ніж у Сонці», вступив із ним у «заочну» творчу полеміку:

 

… Хто ж метнув ножа у сонце

Жестом диким і крутим?

Де дружинники?

Ей, хлопці,

Краснодонці! Волгодонці!

Не допустим! Захистим!

 

З літераторами Черкащини проводилися творчі семінари за участю науковців і відомих письменників з Києва. Зокрема, 1958 року на такому семінарі побували Михайло Чабанівський, Семен Журахович, Борислав Степанюк. У різні роки гостями-наставниками черкаських літстудійців були також Павло Тичина, Дмитро Білоус, Іван Гончаренко, Дмитро Косарик, Павло Загребельний, Микола Гірник, Іван Манжара та ін. Про літературне життя Шевченкового краю неодноразово писала республіканська періодика, зокрема «Літературна Україна».

1958 року поетичними рядками на сторінках «Дніпрових зір» заявив про себе Василь Симоненко. Зі спогадів Марка Вейцмана: «Ані я, ані мої побратими-літстудійці не підозрювали тоді, що Симоненко пише вірші. Тим-то, коли очільник літ­об’є­днан­ня Микола Негода протягнув мені стосик блідого машинопису зі словами: «Це вірші Василя», ‒ я вельми здивувався. Виявилося, що Симоненко представив свій «творчий набуток» для обговорення на засідання літоб’єднання. «Набуток» цей належало прочитати й висловити свою думку про вірші. <…> Я прочитав увесь рукопис, як кажуть, затамувши подих, і, попри свій скромний життєвий  літературний досвід, збагнув, що маємо справу з істинним поетом ‒ неординарним, органічним і цілісним. Усі присутні на засіданні літоб’єднання були одностайні: ми живемо поряд із чудовим поетом. Славослів’я, що сипалося на адресу Василя, відверто  лягало йому тягарем на плесі, але, все ж, він почувався іменинником» [Хол. Яр. 2018. №2. с. 233-234]. На той час уже мали перші поетичні збірки Микола Негода («Ростуть сини») і Михайло Масло («Дорогою в поле»), книги прози ‒ Лариса Письменна («Томка з Боготола» та ін.).

60-ті роки для літературної Черкащини виявилися неоднозначними. Поза сумнівом, наш край привернув до себе увагу всього світу відзначенням двох Шевченкових дат: у 1961-му ‒ 100-річчя від дня смерті, 1964-го ‒ 150-ліття з дня народження. 1961 року в Черкасах вийшов друком збірник «У вінок Кобзареві», присвячений ювілеєві Т.Шевченка. До явних здобутків слід віднести появу Симоненкових «Тиші і грому» і «Земного тяжіння», апофеозу поетично-пісенної творчості М. Негоди ‒ пісні-реквієму «Степом, степом» (спільно з композитором А.Пашкевичем). Кілька збірок віршів надрукував Михайло Масло, мужніли поетичні голоси Івана Дробного, Марка Вейцмана, Петра Линовицького, Василя Марсюка… Цікавими віршами заявив про себе Андрій Ярмульський. Із Києва «навідувався» поет Василь Діденко, чиї поезії публікували обласні газети. Несподіванкою для багатьох став роман сільського письменника-самородка Василя Безпалого «Гомін степів». На іншому полюсі почуттів ‒ передчасна гірка втрата ‒ відліт у вічність Василя Симоненка, смерть Леоніда Недолі… Перестали виходити збірки обласного літературного об’єднання, виїхали з Черкащини Іван Рябокляч, Лариса Письменна, Григорій Аврахов (літературознавець).

Цікава подія в «літературних» Черкасах сталася у квітні 1964 року ‒ виїзне засідання редакції газети «Літературна Україна» і проведення нею в місцевому педінституті читацької конференції. «У просторому залі педінституту ‒ кількасот студентів та викладачів. Усі вони ‒ давні друзі газети, її вдумливі читачі, суворі й доброзичливі критики… Конференцію відкриває декан філологічного факультету, доцент Г.Г. Аврахов. Григорій Герасимович якраз і є ініціатором цієї зустрічі, він же  і один з багатьох дописувачів «Літературної України». Доцент повідомляє, що на конференцію прибули поети Дмитро Павличко, Олесь Жолдак, працівники редакції Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Станіслав Тельнюк, головний редактор Дмитро Цмокаленко» [ЛУ. 1964, 28.04]. Від черкаських літстудійців і письменників тоді виступили студент Петро Линовицький, Валерій Чмир, Микола Воробйов, Валерій Шпак, Ніна Черняк, Микола Негода, викладачі педінституту, звісно ж, кожен із гостей.

 

Володимир ПОЛІЩУК,

голова Черкаської обласної письменницької організації, професор

(Закінчення буде)

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/