НАЦІОНАЛЬНЕ Й АНТИМОСКОВСЬКЕ У СЛОВІ ПЕТРА ГУЛАКА-АРТЕМОВСЬКОГО (ДО ЙОГО 230-РІЧЧЯ)
О. Г. Щепаку
Два минулорічні ювілеї – 250-річчя Івана Котляревського та 200-річчя Пантелеймона Куліша, особливо перший із них, видимо сколихнули увагу до їх постатей і спадщини, до уважнішого та вдумливішого прочитання класично відомих творів та й до всього того часу – рубежу ХVІІІ-ХІХ століть, всієї дошевченківської пори. З’явилася ціла низка публікацій, зокрема Петра Кралюка в газеті «День», у деяких вишах були проведені різноманітні наукові дискусії відповідного змісту під умовним гаслом «між Вітчизною та імперією». Скажімо, в Черкаському національному університеті – науковий семінар «Люди «старої» і «нової» України: трансформування української національної ідентичності кін. ХVІІІ – першої пол. ХІХ ст.». Остання, до речі, приурочувалась до ще одного ювілею – 230-річчя з дня народження ще одного класика – Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790-1865), спадщина якого теж потребує уважнішого прочитання. Зауважу, що в останні пів року-рік означена проблема ніби аж «витала в повітрі», бо не раз у різних контекстах прочитувалась. Як-от, скажімо, в публікованих «Літературною Україною» спогадах Юрія Мушкетика, один із записів у яких прямо торкається цікавої нам теми: «Українська тасьма (слід). Випливши з віків, ніколи не переривалась доконечно. Вона стоншувалась майже до ниточки, але існувала. Після славетних збройних патріотів Хмельницького, Дорошенка, Кривоноса, Богуна, Виговського, йшов Полуботок (були й люті запроданці – Брюховецький, Самойлович), відтак настає смуга туску і мовби повної втрати тасьми. Одначе ж не так. У гурті старшин – спомини і зітхання по українських «давнинах»… Тут письменник перелічує часи й імена, зокрема називає й цікавий нам час: «У кінці століття (ХVІІІ – В. П.) знову мовби «мертва зона». Але появляється Котляревський, за ним – Квітка. Обоє служать на державній службі імперії, їхнє патріотичне почуття проявляється в новій формі, пишуть по-українськи, ніяких антиімперських ідей не висловлюють (а П. Кралюк знаходить інше – В. П.).., але вже в описі побуту, звичаїв, людей – українство». І далі протягує цю «тасьму» Ю. Мушкетик (ЛУ. 2020. 29 лютого). Імені П. Гулака-Артемовського письменник не називає, але Петра Петровича мовлене теж стосується найбезпосередніше. Навіть більше, – про що далі.
П’ять років тому газета «День» опублікувала мою статтю про П. Гулака-Артемовського до його 225-річчя, а в ній мовилося передовсім про цілу низку новаторських кроків, які здійснив цей один із перших класиків у новому українському письменстві. Його заслуги там більш ніж неабиякі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тут же хочу пильніше поглянути на явлену в його писаній спадщині проблему тої самої самоідентифікації, передовсім національної, української. Для цього просто необхідно внести в цю розмову полемічний елемент.
Донедавно, а можливо, й досі в писаннях про П. Гулака-Артемовського (правда, він «писав себе» – Артемовський-Гулак, твори ж незрідка підпсував абревіатурою П. А. Г.) і його творчість про цього класика мовилося / мовиться не без уживання певних «штампів»: мовляв, марнославний, ганявся за царськими нагородами, з якогось часу відійшов від активної літературної роботи на українському полі, занедбав рідну мову, «запанів» і т.д. Зрозуміле й основне «джерело» таких закидів – вельми ваговите Шевченкове слово. Тарас Григорович, як відомо, в передмові до невиданого т. зв. «Чигиринського Кобзаря» 1847 року доволі критично «пройшовся» по своїх попередниках у письменстві, зауваживши, зокрема, що «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся». Можна зрозуміти Шевченка: тими словами промовляла і його гірка доля, й – особливо – досягнуте в тому часі його архетипно національне світоглядне прозріння після мандрів зруйнованою московитами Україною з «розритими могилами», гречкостійством і відступництвом еліти… Вочевидь цитовані й адресовані першим класикам Шевченкові оцінки вплинули й на судження, зокрема, щодо П. Гулака-Артемовського, таких сумлінно фахових і патріотичних дослідників, якими були С. Єфремов, В. Доманицький, П. Филипович… Скажімо, В. Доманицький із властивим йому запалом написав, що власне українська кар’єра Гулака-Артемовського скінчилася ще на студентській лаві, коли він «випадково (за що потім, певно, гірко каявся) согрішив «Паном та Собакою»… Пізніш, ставши професором і страшенним кар’єристом, Гулак-Артемовський зужив свій хист на компонування по-українськи істинно-патріотичних од, панегіриків панам, од яких залежало ще якийсь орден дістати..» Забігаючи дещо наперед, зауважу, що аж надто суворим і не вповні справедливим був цей великий достойник. Певно, й цитовані Шевченкові слова не в усьому були розважливими. Авторитетний сучасний дослідник Ю. Барабаш, мовлячи про згадану Шевченкову передмову 1847 р., не без слушності пише, що «…справедливість вимагає відзначити, що…подибуємо у Шевченковій «Передмові» натяжки і спрощення, передовсім надмірну задерикуватість, далеко не в усьому виправдану розгонистість у характеристиці стану української літератури,.. в конкретних оцінках попередників і сучасників…» Дехто з дослідників зауважує, що цитовані вище Шевченкові оцінки були йому «нав’язані» відповідними судженнями П. Куліша, і рація в такій думці є. Пошлемося на один цікавий, вочевидь редакційний, матеріал «Памяти П. П. Гулака-Артемовского», вміщенний у журналі «Киевская старина» (1895. т. 51. № 10) до 30-річчя з часу смерті класика. В публікації вміщено до того не публікований уривок зі статті М. Максимовича про українську словесність «в виде полемики с П. А. Кулишом, по поводу высказанных им мнений о значении И. П. Котляревского, Г. Ф. Квитки-Основьяненка и др. в деле развития новейшей малорусской литературы». Цей уривок якраз і стосується П. Гулака-Артемовського. У ньому Михайло Максимович цитує деякі фрагменти статті П. Куліша й аналітично їх осмислює. Зокрема, П. Куліш, згадавши «невеличку поемку «Пан та Собака», далі писав, що «… судилось лихій долі ще раз перейти нам дорогу впорожні! Піддурили пана Гулака, тогди ще молодика молодого, деякі людці лукаві, лакеюватий, – ударив об землю да й розбив свою бандуру. Замовкли голоснії струни; почав поет наш язиком грати да й грає собі на здоров’я аж досі…» (звісно, тут правопис «ярижку» осучаснюю – В. П.). Ясно, в цитованому алегорія бандури – то українське письменство. Далі М. Максимович, буквально «ловлячи» П. Куліша на словах, аргументовано заперечує цитовану й інші думки останнього, які відчутно перегукуються з цитованим вище Шевченковим судженням про П. Гулака-Артемовського. Повторюся, уважніший і розважливіший, емоційно стриманий погляд на постаті й твори перших класиків, особливо враховуючи плин історичного часу й конкретний суспільно-історичний контекст, дозволяє побачити в них ті смисли й підтексти (а художня література, як відомо, не є банально прямослівною), які раніше з тих чи тих причин не прочитувалися або ж «не бачилися» з причин ідеологічних, що і спробую довести.
Але передовсім варто звернути увагу на саму особу Петра Петровича, зокрема й на ті риси його вдачі та світогляду, які могли так чи інакше виявитись (і виявились!) у його творах.
Перш за все скажу, що Петро Гулак-Артемовський був яскравим представником української (тогочасним терміном – малоросійської) інтелектуально-творчої еліти. Народився в самому центрі України у священичій родині з глибоким козацько-духовним корінням. До слова, з цієї суспільної верстви пішло у світ немало подвижників української справи, хоча б згадані вище земляки Петра Петровича – Іван Левицький (Нечуй), Сергій Єфремов, Василь Доманицький, Павло Филипович… Домашнє народномовне виховання й така ж освіта заронили в його душу невитравний, як виявилось, національний сентимент. Логічна в долі П. Гулака-Артемовського й Київська духовна академія з високим рівнем навчання. Звідти – досконале володіння кількома іноземними мовами (латинь, французька, німецька, польська…), обізнаність із європейським гуманітарним простором, компетентний інтерес до освіти й науки, зрештою, – до творчого самовияву. У 35 років – професор, вісім років обіймав посаду ректора Харківського університету, тривалий час завідував навчальною частиною інститутів шляхетних дівчат у Харкові й Полтаві, зацікавлено дбав про наукову роботу студентів і вихованок. Усе це – Петро Петрович… Природно, що зробити в Російській імперії таку кар’єру могла тільки лояльна до панівного ладу людина. Скажімо, він користувався прихильністю «малоросійського генерал-губернатора», князя М. Г. Рєпніна, того самого, до речі, чиєю відомою прихильністю пізніше користувався й Тарас Шевченко. Гулак-Артемовський виказував таку лояльність, не прагнув «батогом обух перебивати»: «Терпи!.. За долею, куди попхне, хились…» – це з вірша «До Пархома». До нього П. Гулак-Артемовський узяв із Горація і промовисте мотто: «..Краще змиритися з майбутнім, яким би воно не було». Справді, більш ніж промовисте. Але…
Але не так усе однозначно, якщо враховувати деякі й інші риси вдачі та поведінки нашого класика. В умовах імперського політичного домінування й цензури П. Гулак-Артемовський, цілком певно, змушений був приховувати ті свої сентименти й переконання, котрі не узгоджувалися з офіційною політикою. Так само цілком певно, що Петро Петрович не завжди був послідовним у своєму «роздвоєнні», виказуючи інколи й надмірну лояльність до дій влади, як, скажімо, у випадку з підтримкою придушення царатом польського повстання початку 1830-х. Термін «роздвоєння» тут ужито не випадково, бо є відповідні свідчення сучасників класика, його знайомих. Так, свого часу юрист і філолог Андрій Шиманов, який був знайомий із П. Гулаком-Артемовським і його дружиною, вмістив у журналі «Киевская старина» (1889. т. 24. № 2) прецікаві спогади, в яких зокрема мовиться й таке: “Спогади харківців про моральнісну фізіономію П. П[етрови]ча двояться; майже безсумнівно, що якесь глибоке роздвоєння означувалося в душевному складі покійного. Гулак-Артемовський, очевидно, був одно людиною pro domo sua (прочитуємо – на людях – В. П.) й іншою pro ƒoro (в думках, у душі, приватно…В.П.), при тому з роками ця “друга людина” вочевидь подолала першу і під кінець, можливо, лишалася вже головною господинею…” Правда, і щодо останнього твердження слід допускати варіації.
Ще один важливий штрих до розуміння сутностей нашого класика. Ще раз покликаюся до “Киевской старины”, але вже іншого часу [1893. Т. 41. №6. с. 520-521]. Тут уміщена коротка “замітка” про Петра Петровича, автор якої – “Гулак-Артемовський”, певно один із родичів чи нащадків (можливо, син Яків), зауважує на помилковості двох раніших у часі тверджень, одне з яких поширюється й досі. Мовиться про біографічний епізод із часів учнівства П. Гулака-Артемовського в академії, коли він, мовляв, голодував і навіть харчувався кавуновими кірками, збираними на базарах. Цю історію ще й відносно донедавна вміщували в різних біографічних публікаціях і передмовах до творів П. Гулака-Артемовського.
Так от, автор замітки пише про цю історію як одну з містифікацій Петра Петровича. “Неможливо пропустити, – нотує родич класика, – щоб це було в дійсності, бо цей рік (1811-й – В. П.), за словами сучасників, знаменитий був своїми кометами, спеками й безприкладним урожаєм (курсив авт.), а до того ж Артемовський разом із двома братами й сестрою мали при містечку Горидищах в хуторі Гулаківщині 36 десятин землі, які могли дати йому можливість за казенного утримання не харчуватися гарбузовими кірочками”. Особливо ж нам цінна наступна думка: “Якщо покійний Артемовський і говорив комусь про це, то він робив це через властивий йому гумор і національну рису – схильність до самоіронізування…” (тут курсив мій – В. П.). Певен, що через призму цієї властивої класикові риси слід розглядати і його нібито гіпертрофоване марнославство, бажання нагород і посад тощо, явлені скажімо, в його віршах “Петро мужик не показний”, “Голився я на тиждень раз…”, “Писав пан: звізду дав…”, “Чого ж мені журитися?”, деяких інших. Бо хіба ж не чується ота самоіронія в таких, до прикладу, рядках:
То що й казать! Петро пішов у славу!..
Петрові стрічку й хрест Микола втеребив.
Петра Микола в двір до Самої водив…
Петро у вірші – то сам поет, Микола – цар, а Сама – цариця… Так Гулак-Артемовський відгукувався на царську нагороду – орден Святої Анни зі стрічкою. У кількох наступних віршах поет іронічно називає орден “Білою Галкою” чи “Білою Галькою” – в бурлескному стилі. В одному з віршів про ту нагороду класик мовить і такими, явно не пафосними й не вірнопідданими словами:
Ну все – таки
Далась взнаки
Мені та Галка Біла!
Мов чиряки
На печінки,
Отак притьмом і сіла!
Варто висловитись і про нібито кар’єристські пристрасті П. Гулака-Артемовського. Оминаючи певну вульгаризацію тлумачення особистої кар’єри людини за радянських часів, зауважу, що і в часи Гулака-Артемовського, й нині прагнення людини до побудови власної успішної кар’єри було і є цілком нормальним, природним явищем. Прагнув до того і Петро Петрович, який мав на те немало чеснот, зокрема й добрі організаторські здібності, неабияку працьовитість, можливо, навіть до рівня трудоголіка. Є в нього один явно автобіографічний вірш (принагідно зазначу, що автобіографізм пронизує ледь не всю творчість класика, звісно, явлений більш чи менш виразно) “Ой мені тяжко…”, триразовим рефреном у якому постав рядок “Як без роботи жити мені трудно!”.
Безсумнівною додатковою мотивацією до роботи і прагнення успішної кар’єри для П. Гулака-Артемовського була його родина. Назагал і за низкою творів, і за іншими джерелами достатньо добре зрозуміло, що Петро Петрович був “сімейним” чоловіком, щиро дбав про родину, турбувався про дітей. Зримо це проглядає хоча б у циклі віршів, адресованих донці Аполлінарії (Полінашці). Або ж у віршах, де об’єктом його дружина: “Послухав жінку…”, “Скачи, мати…” й ін. Родина ж у нього була немаленька, біографи пишуть про кількість дітей від 10 до 14-ти, тривалий час хворіла дружина, та й самого главу родини хвороби не минали, про що він інколи сповіщав у листах до приятелів та знайомих. Усе це вимагало додаткового часу, зусиль і коштів. Тож попри високі чиновні посади, царські нагороди, одночасну зайнятість на різних роботах, П. Гулак-Артемовський не жив на аж надто широку ногу. Навіть брав квартирантів, двоє з них стали згодом вельми відомими: Амвросій Метлинський, – поет і фольклорист, і особливо – Микола Костомаров, – історик, письменник, громадсько-політичний діяч. Останній у домашніх умовах навчав дітей Петра Петровича в рахунок оплати за помешкання.
Одначе П. Гулак-Артемовський не надто переймався доволі скромними побутовими умовами: “Був він людиною старосвітською, – слушно пишуть сучасні біографи, – навіть за часів ректорства жив у простому одноповерховому дерев’яному будинку, що стояв на вулиці, яка виходила в поле. Про нього як сім’янина в Харкові ходили легенди, адже доля дітей у нього була на першому плані”.
В епіграфі до своєї “побрехеньки” “Тюхтій і Чванько” Петро Петрович, можна думати, подавав своєрідний начерк власного психологічного портрета, зазначивши таке: “Мої дні – це тканина з чудних контрастів: я живу плачучи, я плачу сміючись. Кохання – це солодкі чари для багатьох сердець – для мого серця було джерелом болю і сліз. Щоби полегшити свою долю і свої пекучі жалі, зітхаючи, я пишу кумедні вірші. Яка ж бо справді смішна наша доля! Бажаючи плакати, я смішу інших!” Цікава самохарактеристика, в якій вичитуються і згадана роздвоєність душі, й покірність долі, й пародоксальність реакцій на життєйські обставини, й самозаглибленість… “Щоб не плакать, я сміялась,” – значно пізніше висловить схожі почуття Леся Українка.
Висловлю певність, що згадані болі й жалі П. Гулака-Артемовського причиною мали не тільки родинні та кар’єрні негаразди. Розумний і вдумливо чуттєвий класик вдивлявся і в суспільно-політичну сферу, в якій чувся не тільки лояльним до панівного режиму чинновником, але й українцем із природнім глибоким корінням, небайдужим до свого родового єства. Щоб це побачити і зрозуміти, варто пильніше вчитатися в його твори, праці, листи, в спогади про класика. У них доволі зримо й непоодиноко виявляються маркери не тільки національного (українського) самовідчуття, але й антиімперського, про що в текстах про Петра Петровича практично не мовилося.
Розпочати цей – основний – аспект моєї студії варто з мовного питання. Згадаємо цитованого на початку Ю. Мушкетика: навіть саме творення українською мовою в мороці русифікації та заборон уже тримало “тасьму” національного буття. А ще згадаємо Шевченків “мовний присуд” П. Гулаку-Артемовському. Присуд, скажу, і не зовсім справедливий, і, як виявилось у дійсності, помилковий. Так, Петро Петрович не тільки чув рідну мову з дитинства, зростав у ній, але й надалі в житті не цурався ніколи. І приклад цьому – не тільки його твори українською мовою. Вже цитований вище А. Шиманов згадував про одну з зустрічей із П. Гулаком-Артемовським: “Ще в кінці 50-х нам довелося бачити раз П. П[етрови]ча, коли він був уже у відставці чи закінчував довгі роки своєї служби. В першій кімнаті університетського управління стояв на диво високий і, як здавалося, ще зовсім міцний, сивий старик, і добродушно-начальницьким тоном звертався з якимось проханням до службовця-солдата чистою малоросійською мовою. Видно було, що чиста народна мова було для нього звичайною мовою…” Навіть звичайна констатація цитованого – в тогочасних умовах є констанцією одної зі світоглядних рис класика. У низці творів і листів Петра Петровича натрапляємо на ряд цікавих фрагментів відповідного змісту. Передовсім зауважу, що П. Гулак-Артемовський не був послідовним у називанні української мови саме мовою, інколи називав наріччям, вочевидь, не надаючи таким словам якогось строгого термінологічного значення. Але значно частіше називав мовою. Найочевидніше це бачимо в листах до М. Максимовича та російського бібліографа В. Анастасевича. Із тих листів Петро Петрович постає цілком компетентною людиною в різних аспектах лінгвістики. Зокрема, скажімо, він доволі критично й мотивовано оцінює запропонований М. Максимовичем правопис (т. зв. “максимовичівка”), нотуючи в листі до цього вченого: “Щодо орфографії, яку Ви пропонуєте запровадити у Вашій книзі (мається на увазі збірник “Малороссийские песни” – В. П.), то дозвольте мені, шановний пане, сказати Вам з усією одвертістю, яка випливає з почуття глибокої моєї до Вас поваги, що ця орфографія, на мій погляд, не відповідає ні смаку наших земляків, ні духу самої мови: росіяни читатимуть її по-російському, а українці почуватимуть при читанні одні тільки труднощі…” Звертаю увагу зокрема й на чітку диференціацію тут і в інших текстах П. Гулака-Артемовського понять “росіян” і “українців” (а не “малоросіян”, скажімо), “нас” і “їх”. Із опублікованих у книгах його писань творів і листів, здається, тільки раз, у листі до поляка З. Доленги-Ходаковського Петро Петрович зараховує себе в “росіяни”.
Тезу, висловлену М. Максимовичу, наш класик ширше розгортає в листі до В. Анастасевича: “Не можу не відзначити і того – нотує П. Гулак-Артемовський, – що думка його (М. Максимовича – В.П.) про певну напівм’якість істинно твердого (в листі – “дебелого”) ы є не заснована на природі малоросійського наріччя, у крайньому разі в тих випадках, у яких він розуміє. Без сумніву, йому через подібне пом’якшення хотілося, так би мовити, оделікатнити рідну нашу мову, але ж, ваше високородіє, погодьтеся, що з мови ще більше, ніж із пісні, слова не викинути”. Певно, саме тут найдоречніше звернути увагу на одну описану в найновішій на сьогодні книзі про П. Гулака-Артемовського (колектив авторів – І. Коляда та ін., 2016) ситуацію, за якою Петро Петрович після написання перших творів українською мовою нібито розчарувався в ній, визнав її грубою, нездатною передати тонкі зворушливі почуття, і що саме “в піку” йому Г. Квітка-Основ’яненко написав свою сентиментальну “Марусю”. Про це вже після Квітчиної смерті його вдова нібито розповідала І. Срезневському: “…Ганна Григорівна… незабаром після смерті чоловіка на питання І. Срезневського “Як він (Квітка – В. П) дійшов до того, що почав писати малоросійським наріччям?” – відповіла: “Артемовський казав, що малоросійська мова груба, а Григорій Федорович написав “Марусю”. Чи справді так було, чи, може, хто збрехав? – мовиться у відомій байці.
Навіть якщо П. Гулак-Артемовський у якийсь момент міг був засумніватися у виражальних можливостях рідної мови, принципового значення це не має, тим паче, що в його творах натрапляємо на рядки, котрі виразно спростовоють цитоване судження Квітчиної вдови. Звернемо увагу, що в писаннях Петра Петровича, де йдеться про мову, класик, як правило, проводить зіставлення з мовою російською (частіше класик уживає слово “московською” і под., ніби уникаючи вживавння слова “російською”). Уже в ранній його “казці” “Солопій та Хівря” автор укладає в уста Солопія, котрий свариться зі своєю жінкою, такі цікаві рядки:
…Щоб горошиночки в твоїх кишках бісовських
Так набубнявіли, як барабан московський!
Багацько дечого співав тут Солопій,
Молився за ввесь рід хрещений і за світ,
І вже роззявив рот, щоб по-кацапській лаять,
Та засоромився… (курсив мій – В. П.)
І значно пізніше поет повторює схоже судження на адресу лайливої брутальності мови поневолювачів у явно “дисидентському” вірші “Ой не дарма, Катре, ненько… ”, що його не включали до жодного зі збірників творів класика та який буде повністю зацитовано далі. У ньому, зіставляючи рідну мову з чужою, нав’язаною, П. Гулак-Артемовський нотує:
Інший звичай, інша мова,
Рятунок в пригоді:
Сороміцького ж ти й слова
Не схопиш в народі…
Вочевидь так тоді й було… Між тим класик не тільки поетичним, а й прозово-публіцистичним словом розгортав цю думку у своїх текстах. Симпатія його була явно на боці рідної мови. У роздумі “Дещо про того Гараська” (1814), написаному не без бурлескних вкраплень, класик пише: “Воно то, бач, оце по-нашому (зауважу: в багатьох текстах вжитті слова “наш”, “по-нашому”, “по-наськи” й под. є виразними маркерами українськості письменника – В.П.) Гарасько, а по-московській, либонь, Горацій. О! Вже вони хоч що перековеркають по-своєму! Там-то вже предивенна їм мова! От часом трапиться так, що стоїш перед ним з добру годину, а він тобі січе та рубає!.. Що ж? Хрін його й слівце второпає, що він там верзе та паплює? От тільки буцім-то й дочуваєш, що “”вот-с”, та “што-с”, та “да-с”, та “нет-с”, та “гаварю-кажу”, “гаварю-кажу”, а що він там говорить-каже, того, далебі, що із попом не розбереш!…” А ще далі тут Петро Петрович, зіставляючи слова “по-нашому” та “по-московській”, не без саркастичної іронії висловлює “крамольне” судження щодо ситуації в Україні: “Звісно, кожний хрещений народ говорить по-своєму: в Туреччині – по-турецькому, в Німеччині – по-німецькому; тільки вже наш пречистянський дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій; ну, а може, деінде і не так… Бог його святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм!.. У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені?”. Це вже повторення думки, ще гостріше висловленої поетом у ранішій на рік “Супліці до Грицька Квітки”, в якій, м’яко дорікнувши адресатові “супліки” (“Хоч ти, Грицько, пошивсь з ріднею в москалі….”), її автор пише й віршем, і прозою:
Бо як почне москаль по-своєму складати
Так вот!… Та штьо?..Та как?.. – читавши промовляти,
Тоді хоч умикай із хати!…
А прозою мовить іще колючіше та виразніше в антипатіях до чужого та симпатіях до нашого, рідного: “Сказано: москаль! Він без «вот» і не ступить; язик, мов у постолах; який же його одмінок второпає – що він верзе? От так вони й книжки друкують. Уже нема його й на світі нічого кращого, як (царство небесне!) Еней в нашій одежі; еге! Та ба! Москаль, бач, порався й коло його, – і його одягнув по-московській”. Вочевидь класик свідомо загострює порівнювані мови зокрема й те, що для вуха українця московська мова – не звична, чужа. Більш ніж прозора теза, про дві різні мови та два різні народи – їх носії. Невипадково П. Гулак-Артемовський тут же не менш прозоро натякає на крамольність висловлених думок, через які можна й постраждати. “…Лучче прикусить язик, – пише він, – москаля не зачепи – лихо, а зачепиш, то й десять”. Письменник не бунтує сам, не кличе до бунту на захист свого й інших, але ж і не спостерігає мовчки та байдуже. У тодішніх умовах це теж була позиція, хай і не активна.
Щира українська душа П. Гулака-Артемовського щодо рідної мови озвалась і в інших смислових площинах. Скажімо, в широкому вживанні у творах нашого фольклорного багатства, передовсім прислів’їв і приказок. У листі до етнографа В. Терещенка класик пише про «родимые наши песни»: «Зізнаюся вам щиросердно, що я сам полетів би збирати їх під дахами земляків…»
Із іншого листа Петра Петровича вичитуємо про його нездійснене, на жаль, бажання створити “Словарь малороссийский”. Так, він вочевидь уже не вірив у відродження материнської мови, але творчістю своєю прагнув хоч трохи продовжити її буття, а ще бажав залишити нащадкам спогад про неї хоча б у словнику. “Думка, що, можливо, близький той час коли не тільки ознаки маларосійських звичаїв і старовини будуть згладжені навіки, але й сама мова зіллється в велетенському потоці величавого, панівного великоросійського слова і не залишить, можливо, після себе, жодних темних слідів свого існування, наводить на мене таку хандру, що інколи приходять хвилини, в які я б зважився відмовитись від облесливих надій мого тілесного честолюбства і подався в мирні хащі простодушного полянина – ловити останні звуки рідної мови, яка з кожним днем умирає…” Власне, можемо вести мову про глибоку душевну драму небайдужої людини й митця.
Судячи і за творами, і за листами (до слова, вельми цікавими і важливими) класика, його дуже виразні українофільські, а почасти й антиімперські настрої та симпатії виявилися в період 1818 – поч. 1830-х років. Причин тому, певно, було кілька, зокрема і зовсім свіжа пам’ять майже всуціль “українського” дитинства. Ще про одне вельми важливе джерело таких настроїв молодого і освіченого чоловіка цілком певно можемо судити з деяких фрагментів його листів. Мовлю про інтерес П. Гулака-Артемовського до історії України. Так, у листі до історика В. Анастасевича (1828 р.) Петро Петрович написав “Мені сердечно бажано було б поговорити з вашим високородієм багато про що, а особливо щодо історії Малоросії. У мене є рукопис, який належить мені, котрий, як мені здається, зовсім був невідомий автору історії Малоросії п. Б[антишу] К[аменському]…”. А далі Петро Петрович цілком компетентно та з інтересом висловлюється про різні історичні джерела, в т.ч. зарубіжні, пише про низку придбаних ним рукописних стародруків, висловлює палке бажання консультуватися з шанованим ним істориком. Він пише про власні студії над рукописами (“…Я порівнював у деяких місцях текст манускрипта…”. і т.д.), що так само промовляє про неабиякий інтерес до історичного минулого України.
Не виключено, що український патріотичний сентимент П. Гулака-Артемовського плекався й у часи його вчителювання в заможних польських родинах, де національний гонор господарів завжди був неабияким. У цьому сенсі слушно зауважують автори новітнього нарису про нашого класика: “можна припустити, що саме в шляхетських сім’ях він набув зовнішнього лоску і вишуканих манер, там же він познайомився з багатою польською культурою, а заодно із численними суспільно-політичними й морально-етичними проблемами, які хвилювали польську громадськість”. Зазвичай, як відомо, польська історіографія щільно і своєрідно дотикалася й до “українського питання”, що теж могло збудити інтерес талановитого і вдумливого вчителя. Достатньо своєрідно поляками трактувалися і стосунки з Московією, які, природно, накладалися й на розуміння українсько-московських суспільно-політичних взаємин.
Уже з вище цитованих творів і листів П. Гулака-Артемовського видно, як доволі часто він уживав слово “москаль” і похідні. Зауважу, що контекстуальні смисли цього слова в писаннях Петра Петровича не завжди були однаковими. Інколи, але вельми рідко, як-от, скажімо, у віршах “Сидить Абдул”, “Ой не мандруй султане…”, це слово мовлено стосовно московських вояків. Але частіше цим словом іменуються в нього московити (росіяни) – інколи зовсім прямо, інколи, як у знаменитій байці “Пан та Собака”, з “подвійною” семантикою: наче й солдати-москалі, а наче й не обов’язково солдати. Правда, навіть якщо за словом “москаль” Петро Петрович і мав на увазі солдатів московського війська, то конотація цих образів була переважно негативно-викривальною. У тій же згаданій байці і в першій, і в другій “серії про Рябка” грабунок чинили передовсім саме москалі. Навіть частотність уживання слова на три рядки тексту семантично містка:
[Рябко] До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;
То знов назад чимдуж, – щоб часом москалі
(А їх тогді було до хріна на селі)
Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори…
А в “другій серії”, коли Рябко не стеріг майно, –
Що вже москалики в коморі й на дворі –
Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі…
Оце “мов тут вони й господарі” явно прочитується неоднозначно та набирає ширших, загальніших смислів.
Уживав класик слово “москаль” частіше на позначення московського люду, як це кількаразово спостерігаємо в різних його “супліках” і листах, а також уживав переважно з негативованою конотацією слова “московський” і похідні. Не без іронії, скажімо, писав, що його добрий знайомий М. Лонгінов “натури доброї від москалів набрався”. Із тою ж тональністю звертався до іншого свого знайомого (вірш “Голився я на тиждень раз…”), котрий перейняв світські манери:
Тепер тогді він тілько збитень смокче,
Куйовдиться, не їсть і спать не хоче,
Бо поведенція московська, бач, така!
Аби увиразнити розмежування свого і чужого (маркерами останнього якраз виступали номінативи “москаль”, “московський”), П. Гулак-Артемовський в низці своїх творів вводить слова “козак”, “козацький” як маркери свого, нашого, рідного. Інколи такі “опозиційні” маркери стоять поруч: “Ледачий з їх москаль та й миршавий козак” (нарікає поет на нікчемну сучасну йому молодь); “білий цар” “…звелів не некрута, а козака з нас брати” (третя ода Горація); “нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш…” (“До Любки”) і под. Сюди логічно долучити рядки віршів, де поет згадує хай і не в політичному, але ж видимо позитивному українофільському сенсі імена Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Івана Мазепи, Семена Палія (“XVI ода Горація”, “Колись було…”). Натомість промосковського Брюховецького називає “гетьманом-дряпічкою” (“Дещо про того Гараська”).
У сенсі світоглядно-суспільному П. Гулаку-Артемовському справедливо закидають не тільки лояльність, але й майже видиму апологію московської імперської політики щодо придушення польського повстання (поч. 1830-х) та розв’язання війни з Туреччиною (перша пол. 1850-х). Отут найвиразніше проявилася світоглядна роздвоєність поета з явним ухилом у негацію. Водночас зауважу, що твори Петра Петровича “на тему” російсько-турецької війни не такі однозначно москвофільські, як це можна б подумати. У віршах “Сидить Абдул…” та “Ой не мандруй султане…” достатньо виразно означений або чується український елемент. Зокрема в другому з названих віршів можна вловити ремінісценції зі знаменитого листа запорожців турецькому султану. В обох же віршах Петро Петрович кількаразово акцентує на українському походженні героя війни адмірала П. Нахімова, називаючи його Нахименком, Нахимком, співає “козацьку Нахимка справу”:
Сполать тобі
В Руській землі,
Нахименку хвацький,
Що попалив
І потопив
Байдаки султанські…
Таку ж тенденцію відзначу й у вірші “У Полтаві, в славнім місті…”, де П. Гулак-Артемовський віршами описує святковий післяекзаменаційний настрій учениць місцевого інституту шляхетних дівчат і риторично запитує:
Хто ж їх мати? Хто родина
Об їх печалиться?
Їх родина – Україна,
А ненька – цариця
Торкаючись у своїх творах питань історіософського, суспільно-політичного плану, Петро Петрович мав зважати і на цензурні перепони, про які він писав і прозорими натяками, і “прямим” текстом, як , скажімо, в листі до І. Срезневського. Мовлячи про публікацію своїх “малоросійських побрехеньок” (такий собі топос самоприниження, до якого він інколи вдавався), класик висловлював сумнів, “…чи пройдуть вони безпершкодно горнило цензури”. Утім, можна сказати й те, що цензура незрідка й не могла йому зашкодити, бо цілу низку своїх творів він уміщував у приватних листах, а не в періодичних виданнях того часу. Відомо, що за життя П. Гулака-Артемовського його твори окремими виданнями не виходили, а вже по смерті класика дослідники вишукували ту приватну кореспонденцію й оприлюднювали вірші. Петро Петрович полюбляв писати своєрідні вірші-присвяти, ставши, певно, й не плануючи того, зачинателем т. зв. адресованої лірики в нашому новому письменстві.
Якраз в епістолярії, а, власне, в листах до відомого українського та російського письменника, автора історичних романів і повістей Григорія Данилевського, свого часу професор Д. Багалій виявив та опублікував у журналі “Киевская старина” (1903. Т. 82. № 9. С. 100-101) вірш П. Гулака-Артемовського “Ой не дарма, Катре, ненько…”, присвячений Катерині Григорівні Іванчиній-Писарєвій – матері Г. П. Данилевського. До слова, останній, уродженець Харківщини, написав немало популярних історичних романів і повістей української тематики – “Втікачі з Новоросії”, “Мирович”, “Уманська різня” та ін. Так от, згаданий вірш, написаний Петром Петровичем у Харкові і датований 31 липням 1857 року, посутньо корегує усталені уявлення про світоглядні позиції класика. Цей вірш не публікувався в збірниках творів П. Гулака-Артемовського і лише, здається, раз публікувався у Львові 1928 року з приписом “Австроугорщина” (саме так!). Текст вірша заслуговує на публікацію повністю . Отже…
Ой не дарма, Катре, ненько,
Тужиш по родині!
Чи є ж де жить так гарненько,
Як в тій Україні?
Ой, сто літ чи й більш на нивах
В ній москаль товчеться,
А збожжя в ній щорік в жнива
Так рясне, аж гнеться.
Не їсть наша земля-мати
Ні гною, ні калу;
Поскребемо, аби знати,
Та й сієм по ралу.
Червоніють в нас в затиші
Яблучко та грушка,
А дівчата червоніші:
Що дівка, то душка.
І сонечко веселіше
У нас вранці сходить,
І ввечері люб’язніше
За гори заходить.
І все у нас в Україні
Не те, що кацапство:
Кращі й квітки на долині,
Краще й співа птаство.
Інший звичай, інша мова,
Рятунок в пригоді,
Сороміцького ж ти й слова
Не схопиш в народі.
Нема збитків в нас гарячих,
Є тепле серденько,
Ми й без борід тих козлячих
Любимось вірненько.
Та й любляться у нас щирше,
І менш в нас користі,
І без грошей – життя ширше,
Тільки було б з’їсти.
А москалям тільки б гроші:
Нема, так підцуплять;
Ну, вдались собі хороші!
А брешуть, де ступлять!
Та й ти ж, Катре люба, вчинна.
Була б же так мила,
Якби тебе Україна
На світ не зродила?
Ні! не дарма серцю туга
Та люба родина.
Чи є ж в світі мати друга,
Як та Україна?
Справді, нема в цьому вірші заклику “обух сталить та добре вигострить сокиру”, але ж є більш ніж виразна апологія України та українців у їх протиставлені “кацапству”. Є чітка настанова нашого “иншого звичаю” та “иншої мови”… Громадянська позиція П. Гулака-Артемовського явлена цілком недвозначною, попри його схильність до “роздвоєння”, саме щодо принципових розмежувань між Україною та Московщиною. І написано цей вірш уже в ту пору, коли Петро Петрович давно як “у пани постригся”, мавши 67 літ від роду.
Ще раз акцентую: цитований вірш не мав ніякого видимого впливу на будь-кого, не мав будь-якого суспільного значення. Але цей вірш принципово важливий для розуміння постаті Петра Гулака-Артемовського як особистості, української, наголошу, особистості. Водночас, цей вірш, як і інші спостережені тут грані особистості і творчого “Я” класика, хай доволі пасивно, але виходять на площини загальніші, суспільні й національні. Вони – твори, інші писання класика – теж уживлювали ту саму “тасьму”, яка не дала розтанути українству в асиміляційному русифікаторстві. І вже тільки через це не хочеться згоджуватися з авторами недавнього нарису “Петро Гулак-Артемовський” (2016), які зазначали, що “громадянськими доблестями П. Гулак-Артемовський похвалитися не міг, як, між іншим, не могли ними похвалитися й багато інших українських письменників того часу, за винятком, може (!?? – В.П.), самого Т. Шевченка”. Лишимо те “може” на сумлінні авторів. Та і щодо Шевченкових попередників, як виявляється з новітніх студій, далеко не все так однозначно щодо їх громадянськості. Треба лиш уважніше вдивлятися в ту епоху і вчитуватися у твори, уникаючи усіляких штампів і шаблонів.
“Українська літературна газета”, чч. 19 — 20 (285 –286)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.