Володимир Поліщук. Був такий поет – Май Дніпрович

530

ДО ЙОГО 125-РІЧЧЯ

Справжнє ім’я цього майже забутого поета, уродженця Черкас, Дмитро Артемович Майборода. Доля відміряла йому надто коротке життя сього 35 років. Народився він 4 лютого 1895 року, а на початку 1930-го численні періодичні видання, газети й журнали, повідомили, що «4 січня ц.р. помер член Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників ‒ поет Май Дніпрович (Дмитро Майборода)». Вже те, що так дружно й суголосно-сумно відізвалася періодика на трагічну подію, свідчить про немалий авторитет і відомість цього чоловіка. Його ім’я і справді було досить популярним у другій половині 20-х років, коли такі знані журнали, як «Гарт», «Червоний шлях», «Глобус», «Зоря», різні газети охоче друкували його твори.

Тридцятип’ятирічний життєвий шлях Май Дніпровича увібрав у себе дуже багато подій і з фактів. Поет був з тих людей, які не сидять на місці, часто мандрують, з доброї чи недоброї волі. «З обвіяних вітрил душа моя…» ‒ писав про себе в одному з віршів Дмитро Майборода.

Виростали ж вітрила душі майбутнього поета в Черкасах, на берегах Дніпра. «Дніпро перший слухач його віршів, ‒ писав згодом Лесь Гомін, ‒ перший свідок творчих прагнень поета. На його пісках, у лозі, 14-15-літній Дмитро Майборода, учень двокласової школи, писав свої перші твори російською мовою, наслідуючи російських поетів». Довго вчитися підліткові не довелося. Син робітника лісопильні, найстарша дитина в багатодітній родині, Дмитро зарані пішов у найми ‒ учнем залізничного десятника. Ця посада сприяла численним поїздкам у різні краї Російської імперії, наповнювала спостережливого і здібного юнака враженнями, які спонукали його до написання роману «Грабарі» (українською мовою). Твір, на жаль, лишився незавершеним і ненадрукованим, як і ще деякі речі письменника.

Важливі події революції та громадянської війни в Україні надихнули юнака на дальшу творчість, передусім поетичну. Початкуючий поет пережив досить складні й болісні часи роздумів і пошуків свого місця в письменстві. Можна з певністю казати, що Дмитро Майборода щиро симпатизував національним змаганням УНР і, очевидно, саме цією обставиною зумовлені рядки в посмертній статті про Май Дніпровича вже згаданого Леся Гомона про «приголомшеність соціяльно-неоформленого молодого поета, що вийшов з родини здекласованих міщан», про його «соціальну невиразність» і «політичну незрілість». Отут, мабуть, слід згадати про одну трагічну обставину в житті Дмитра Майбороди, про яку практично ніде в матеріалах про нього не йдеться. Черкаський професор-історик В. Масненко ще в 1992 році опублікував статтю «Трибунал 1923 року в Черкасах» (газ. «Черкаський край. 15.04.1992 р.»), в якій на основі архівних джерел розповів про фальсифіковану чекістами «справу» про «викриття» т. зв. «Городищенського відділення Визволення України», в належності до якого звинуватили 44 молодих людей, у т.ч. і Дмитра Майбороду, який «дал свое согласие на вступление членом в таковую организацию». Вирок був украй жорстоким: 17 осіб було засуджено до розстрілу, сімом із яких цей вирок «гуманно» замінено на тривай тюремний термін, інші учасники – переважно 20-30-літня молодь – теж були засуджені. Дмитро, за спогадом його брата Антона, із яким автор цих рядків спілкувався особисто на поч. 1990-х, відсидів у в’язниці «більше двох років, де захворів туберкульозом легенів і вмер ще молодим» (із листа А. А. Майбороди від 24.08.1996 р.). «Дніпрович, ‒ резюмує Лесь Гомін, ‒ почав шукати соціальної виразності». І з часом її знайшов, ‒ додамо. В одному з віршів збірки «Залізний тон» вже «соціально визначений» поет пригадує давні щирі терзання:

 

Не сум-журбу, а боротьбу

нам сніжні дні ці нагадали,

як мрію жовто-голубу

на міць червону ми міняли…

 

Детальний аналіз відомого поетового доробку свідчить, що сумнівів він так і не позбувся до кінця життя, хоч у середині 20-х раз і назавжди примкнув до Спілки пролетарських письменників ‒ ВУСПП. Такому вибору посприяв і переїзд поета на Донбас, а потім на Криворіжжя. Можна припустити, що виїзд до Донбасу був продиктований спробою «сховатися» від подальших можливих переслідувань. Тут Май Дніпрович сповна пізнав складнощі шахтарського життя, відобразив його у своїх поезіях (вірші «Шахтар», «Криворіжжя», поеми «Залізо й кров», «Сатана» та ін.).

 

Залізнорудна сторона,

робочий краю полуденний!

Великий єсть твій труд підземний

у здобуванню цінних надр.

(«Криворіжжя»)

 

Але, повторимось, ідейно-естетичні позиції митця були непослідовними. Май Дніпрович неодноразово декларував прихильність до загальнолюдських цінностей («Життя вселюдське. Ось мій круг» і под.), але так само нерідко писав строфи, в яких на перший план виходило класове на противагу загальнолюдському. Подібну «хворобу», до речі, переживало більшість митців складної доби 20-х років. Загалом кажучи, поетові, як і багатьом його сучасникам, певно, непросто було збагнути всі складнощі і всю глибину свого часу.

У численних поетичних рядках Май Дніпрович означує власні ідейно-естетичні погляди (вірші «Поетові», «Поетам», «Пролетарські поети» та ін.). І досить виразно простежується суперечлива еволюція його позицій. Спочатку поет вістує «Поклав на серце я печать, Закув я серце в панцир міді» і закликає до цього ж інших митців (як тут не згадати трагічний процес «самоозалізнення» Павла Тичини, якого щиро шанував і нерідко наслідував Май Дніпрович). Невдовзі ж наш поет заохочує не тільки «жаливою простот жалить наш світ», але й бути Орфеєм, схилятися перед красою. У полемічному ж вірші «Пролетарським поетам», де вловлюються елланівські інтонації, в поглядах Май Дніпровича спостерігаємо навіть деяку упереджену агресивність щодо «доладних», «непролетарських» митців. Усе це, звичайно, обумовлювалось трагічним ходом тогочасних подій, а ще свідчило про щиру заблуканість Май Дніпровича серед тодішніх політичних, ідеологічних, літературних і навкололітературних хитросплетінь.

Та при всіх внутрішніх суперечностях Май Дніпрович залишався у своїх поезіях щирим і безпосереднім, з бажанням максимально прислужитися людям, народові.

Переважна частина його доробку ‒ громадянська лірика, яка нерідко сповнена декларативності, закличності, трибунності, заселена поширеними тоді символічно-алегоричними образами вітру, заліза, крові, Капіталу, Прийдешнього і под. Але й конкретна людина не випадала з поля зору автора. Май Дніпрович був прихильником класичної віршувальницької манери, хоч не цурався й модерних запозичень, ставився до них прихильно.

У творчій спадщині Май Дніпровича особливо приваблюють ліричні рядки, зігріті інтимними душевними переживаннями. Їх не так багато, але вони засвідчують в особі поета тонкого лірика, спостережливого, вразливого. 1927 року митець повернувся з Донбасу в рідне місто, привітавши його щирими рядками:

 

Димлять заводи. Дніпр – як ласка.

І в ранніх росах солов’ї.

Добридень, місто – синя казко

моїх ясних дитячих днів!

 

Більшість опублікованих періодикою віршів Май Дніпровича склали першу і єдину збірку поезій «Залізний тон» (1928). Окрім тут названих тенденцій у ній є немало й таких рядків, які, не помри поет у 1930-му, могли принести йому, тим паче вже раз засудженому, немало біди в час розгулу репресій. Судіть самі. У цікавій (чи не найцікавішій з інших поетових) «Поемі завтрього», присвяченій П. Тичині, прочитуємо такі рядки:

 

І ще: боротись яко мога

супроти рабства й кайданів.

Найгірше від усіх богів

ненавиджу земного бога!

 

У віршах збірки й у творах, які не ввійшли до неї, Май Дніпрович торкнувся багатьох популярних тоді тем, його поезіям властиві переважно оптимістичні, життєствердні інтонації. Поет, здається, несхитно вірив, що він і його країна, його народ вийшли на міцний гостинець, який веде до вільного, щасливого життя. Відтак кликав іти цим шляхом інші народи (ілюзорна ідея всесвітньої революції), таврував світовий капітал, «рідні» негаразди й підступи, зокрема, дуже популярні в літературі рубежу 20-30-х років «міщанство» і «шкідництво» тощо… Цікаво, що Май Дніпрович уважно стежив за літпроцесом, узяв скромну участь у знаменитій і сумнозвісній літдискусії 1925-1928 років, опублікувавши під криптонімами М. Д. і Май-Дн. в журналі «Зоря» дві доволі цікаві статті «Етапи літературних дискусій на Україні» та «Музика масам (Гопак чи Бетховен?)», у яких показав добре розуміння суті полеміки, а в «музичній» статті означив цілком конструктивні думки щодо царини музичного мистецтва. До слова, один із Дмитрових братів пригадував його приїзд у Канів, гру на кобзі та спів «Заповіту» на Тарасовій горі.

Поет мав підточене здоров’я, хворів на сухоти. Прагнучи підлікуватись, у 1929 році переїжджає до Балти, а потім до Тирасполя, де працює журналістом і продовжує писати вірші, поеми. Друкував їх і в молдавській, і в українській періодиці. «Привіт, Молдавіє, тобі від берегів Дніпра нового», – пише в одній із поезій. Тут, у Тирасполі, Май Дніпрович і помер на самому початку 1930 року. Залишив по собі немало написаного, та немало і нескінченого, запланованого.

Життя митця обірвалося на злеті. Крім поезії, він уже пробував писати прозу (журнал «Зоря» встиг надрукувати оповідання і шкіци Май Дніпровича «Саник», «Вирок», «Зима»), драматичні твори, літературно-критичні матеріали, переклади. Працював і над музичними творами, причому успішно. Все так і лишилося нерозквітлими пагінцями…

P.S. У 2000 р. автор цієї статті уклав і видрукував збірку віршів і поем Май Дніпровича «Залізний тон».

 

Май ДНІПРОВИЧ

 

НОВОЇ ЕРИ ДЕНЬ

З обвітрених вітрил душа моя.

Ви думаєте – в небо камінь?

Через туманний ранок бачу я,

як південь вквітчано вінками.

Через туманний ранок – в далечінь!

Як легіт – легко і як сонце – бризно!

В душі моїй Прийдешнього ключі

і в серці сад прекрасно-ясно-вісний!

Нової ери день! Чи чули ви,

як він прийшов по згарищах, уламках?

Не бійтеся, що ями та рови –

хіба він – день – не в радіо, не в танках?

Хіба він – день – не сам торує шлях?

Ви думаєте, він спинився?

Ні, він іде – і вся жива земля,

весь світ живий на нього задивився!

А ви копаєтесь на грядочці малій

і скиглите на місці, як каліки.

Ідіть і дайте відітхнуть землі!

Ідіть за ним – за волі днем великим!

З обвітрених вітрил душа моя.

Лечу в Прийдешнє, як у казку мрійну.

За мною – ніч. Над мною – день-маяк.

З обвітрених вітрил душа моя!

 

ДЕНЬ!

Іде мажорний ясний день

у дзвоні срібному пісень,

у льоті сяючих надій,

у шумі радісних подій,

у бурі красно-молодій!

День!

III.1927

 

В САДУ

Нам кажуть: ніч. А ми за ватри!

А ми – в ярку електросіть.

Розвісив клен зелені патли

і думав день наш погасить.

Аж зирк! У кучерях заквітло

червоно-жовто-голубим!

І бризне сонця тріль привітна

над віком нашим молодим.

Веселий шум і сміх – як повінь.

Оркестр іскриться, як вино.

І кожна гілка ніжно ловить

дівоче тепле рамено.

І всі до одного – про Завтра.

І всі до одного – дзвенять.

Нам кажуть: ніч. А ми – за ватри.

Нам кажуть: ніч. А ми – до дня!

 

ДОБРИЙ РАНОК!

Димлять заводи. Дніпр – як ласка.

І в ранніх росах солов’ї.

Добридень, місто – синя казко

моїх ясних дитячих днів!

Здоров, товаришу! Я знову

зеленим вулицям твоїм

приніс весну мою червону

і день розлітно-шумний мій.

Шумлять сади твої, як перше,

гудуть, як перше, тартаки.

Але новий вже побут креше

твої квартали і кутки.

Новим життям струмують ріки

в заводах, клубах і садах.

І в шумі праці, в буйних криках

зростає сила молода.

Добридень, місто! Добрий ранок!

І добрий час тобі – міцній!

… Завіє вранішній серпанок

веселий свіжий вітровій.

Димлять заводи. День тріпоче

блакитно-радісним шатром.

Дніпро струмує, ласку точе…

Димлять заводи над Дніпром.

Черкаси, 1927

 

ВІТЕР

За полем поле – полинем…

Полинем, вітре! Витрем сльози,

розвієм тугу, розморозим…

За полем поле. – полинем…

Яких це сліз полинні сходи?

Якого горя плід гіркий?

То ваше горе, гірняки,

то сліз селянських тьмаві сходи.

 

Отам росла вона колись,

недоля наша робітнича, –

в кривавім поті, в грізних січах

отам росла вона колись!

За полем поле – полинем…

Чорніють димарів сигари,

стовпів, копрів, будівель хмари –

і все над сивим полинем.

Ти чуєш грім в підземних ходах?

Навис над шахтами туман.

І свище вітер тут і там

під полинем в підземних ходах…

Рудий шахтар в гулкій імлі,

зарившись в саме серце земне,

з червоних жил на світло денне

вигонить стиглу кров землі.

Беріть її, полинні діти!

Беріть її, ту земну кров –

і куйте щастя і любов –

над полинем червоні квіти!

За полем поле – полинем.

Полинем, вітре! Витрем сльози,

розвієм тугу, розморозим…

За полем поле – полинем…

1928

 

АКВАРЕЛІ

I

Не ранок – рана. Мов з екрана –

дерева, трави, рух за рогом…

І мрійне місто – мов кохана

в обіймах сонця молодого.

Побігла гусінь золотава

по вітах, плитах і карнизах.

Пора, пора! Земля вже встала –

земля весела, злоториза.

І ось встає. Розкрило крила,

набрало вітру повні груди-

і трубним гулом буйногривим

робочі душі думи трудить…

 

II

Який крайобраз! Ліс в зеленій манті

маніжиться над кремезом-Дніпром.

Красіє зелень лук в м’якім лелінні сонця.

І небо -– ніжна синь.

І небо – голуба безмежна приязнь.

Літеплом Дніпрова течія.

Запросин вже давно чекає вечір,

та день ще ніжить лінь…

І раптом хмара. Тінь. Здригнувсь Дніпро.

Шушукнув вітер, заховався в лозах.

–Ах сонце! Не давай, не дай нас на поталу!

–Несила, діти… Сон…

 

III

А хмара гускне, сизіє, росте.

Промчався вихор, піну збив на хвилях.

І ось удари – перший! другий! третій…

І ось вже – шум і рев!..

І я в тій гамі фарб і відчувань,

через ліси, і ріки, і простори,

іду – ступаю – дивний і великий

творець нового дня!

Мости і греблі, камінь і залізо,

елктроструни, радіоключі –

в гулких бетонах і в легких аеро

симфонія моя!

“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!