ДО ЙОГО 125-РІЧЧЯ
Справжнє ім’я цього майже забутого поета, уродженця Черкас, Дмитро Артемович Майборода. Доля відміряла йому надто коротке життя сього 35 років. Народився він 4 лютого 1895 року, а на початку 1930-го численні періодичні видання, газети й журнали, повідомили, що «4 січня ц.р. помер член Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників ‒ поет Май Дніпрович (Дмитро Майборода)». Вже те, що так дружно й суголосно-сумно відізвалася періодика на трагічну подію, свідчить про немалий авторитет і відомість цього чоловіка. Його ім’я і справді було досить популярним у другій половині 20-х років, коли такі знані журнали, як «Гарт», «Червоний шлях», «Глобус», «Зоря», різні газети охоче друкували його твори.
Тридцятип’ятирічний життєвий шлях Май Дніпровича увібрав у себе дуже багато подій і з фактів. Поет був з тих людей, які не сидять на місці, часто мандрують, з доброї чи недоброї волі. «З обвіяних вітрил душа моя…» ‒ писав про себе в одному з віршів Дмитро Майборода.
Виростали ж вітрила душі майбутнього поета в Черкасах, на берегах Дніпра. «Дніпро перший слухач його віршів, ‒ писав згодом Лесь Гомін, ‒ перший свідок творчих прагнень поета. На його пісках, у лозі, 14-15-літній Дмитро Майборода, учень двокласової школи, писав свої перші твори російською мовою, наслідуючи російських поетів». Довго вчитися підліткові не довелося. Син робітника лісопильні, найстарша дитина в багатодітній родині, Дмитро зарані пішов у найми ‒ учнем залізничного десятника. Ця посада сприяла численним поїздкам у різні краї Російської імперії, наповнювала спостережливого і здібного юнака враженнями, які спонукали його до написання роману «Грабарі» (українською мовою). Твір, на жаль, лишився незавершеним і ненадрукованим, як і ще деякі речі письменника.
Важливі події революції та громадянської війни в Україні надихнули юнака на дальшу творчість, передусім поетичну. Початкуючий поет пережив досить складні й болісні часи роздумів і пошуків свого місця в письменстві. Можна з певністю казати, що Дмитро Майборода щиро симпатизував національним змаганням УНР і, очевидно, саме цією обставиною зумовлені рядки в посмертній статті про Май Дніпровича вже згаданого Леся Гомона про «приголомшеність соціяльно-неоформленого молодого поета, що вийшов з родини здекласованих міщан», про його «соціальну невиразність» і «політичну незрілість». Отут, мабуть, слід згадати про одну трагічну обставину в житті Дмитра Майбороди, про яку практично ніде в матеріалах про нього не йдеться. Черкаський професор-історик В. Масненко ще в 1992 році опублікував статтю «Трибунал 1923 року в Черкасах» (газ. «Черкаський край. 15.04.1992 р.»), в якій на основі архівних джерел розповів про фальсифіковану чекістами «справу» про «викриття» т. зв. «Городищенського відділення Визволення України», в належності до якого звинуватили 44 молодих людей, у т.ч. і Дмитра Майбороду, який «дал свое согласие на вступление членом в таковую организацию». Вирок був украй жорстоким: 17 осіб було засуджено до розстрілу, сімом із яких цей вирок «гуманно» замінено на тривай тюремний термін, інші учасники – переважно 20-30-літня молодь – теж були засуджені. Дмитро, за спогадом його брата Антона, із яким автор цих рядків спілкувався особисто на поч. 1990-х, відсидів у в’язниці «більше двох років, де захворів туберкульозом легенів і вмер ще молодим» (із листа А. А. Майбороди від 24.08.1996 р.). «Дніпрович, ‒ резюмує Лесь Гомін, ‒ почав шукати соціальної виразності». І з часом її знайшов, ‒ додамо. В одному з віршів збірки «Залізний тон» вже «соціально визначений» поет пригадує давні щирі терзання:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не сум-журбу, а боротьбу
нам сніжні дні ці нагадали,
як мрію жовто-голубу
на міць червону ми міняли…
Детальний аналіз відомого поетового доробку свідчить, що сумнівів він так і не позбувся до кінця життя, хоч у середині 20-х раз і назавжди примкнув до Спілки пролетарських письменників ‒ ВУСПП. Такому вибору посприяв і переїзд поета на Донбас, а потім на Криворіжжя. Можна припустити, що виїзд до Донбасу був продиктований спробою «сховатися» від подальших можливих переслідувань. Тут Май Дніпрович сповна пізнав складнощі шахтарського життя, відобразив його у своїх поезіях (вірші «Шахтар», «Криворіжжя», поеми «Залізо й кров», «Сатана» та ін.).
Залізнорудна сторона,
робочий краю полуденний!
Великий єсть твій труд підземний
у здобуванню цінних надр.
(«Криворіжжя»)
Але, повторимось, ідейно-естетичні позиції митця були непослідовними. Май Дніпрович неодноразово декларував прихильність до загальнолюдських цінностей («Життя вселюдське. Ось мій круг» і под.), але так само нерідко писав строфи, в яких на перший план виходило класове на противагу загальнолюдському. Подібну «хворобу», до речі, переживало більшість митців складної доби 20-х років. Загалом кажучи, поетові, як і багатьом його сучасникам, певно, непросто було збагнути всі складнощі і всю глибину свого часу.
У численних поетичних рядках Май Дніпрович означує власні ідейно-естетичні погляди (вірші «Поетові», «Поетам», «Пролетарські поети» та ін.). І досить виразно простежується суперечлива еволюція його позицій. Спочатку поет вістує «Поклав на серце я печать, Закув я серце в панцир міді» і закликає до цього ж інших митців (як тут не згадати трагічний процес «самоозалізнення» Павла Тичини, якого щиро шанував і нерідко наслідував Май Дніпрович). Невдовзі ж наш поет заохочує не тільки «жаливою простот жалить наш світ», але й бути Орфеєм, схилятися перед красою. У полемічному ж вірші «Пролетарським поетам», де вловлюються елланівські інтонації, в поглядах Май Дніпровича спостерігаємо навіть деяку упереджену агресивність щодо «доладних», «непролетарських» митців. Усе це, звичайно, обумовлювалось трагічним ходом тогочасних подій, а ще свідчило про щиру заблуканість Май Дніпровича серед тодішніх політичних, ідеологічних, літературних і навкололітературних хитросплетінь.
Та при всіх внутрішніх суперечностях Май Дніпрович залишався у своїх поезіях щирим і безпосереднім, з бажанням максимально прислужитися людям, народові.
Переважна частина його доробку ‒ громадянська лірика, яка нерідко сповнена декларативності, закличності, трибунності, заселена поширеними тоді символічно-алегоричними образами вітру, заліза, крові, Капіталу, Прийдешнього і под. Але й конкретна людина не випадала з поля зору автора. Май Дніпрович був прихильником класичної віршувальницької манери, хоч не цурався й модерних запозичень, ставився до них прихильно.
У творчій спадщині Май Дніпровича особливо приваблюють ліричні рядки, зігріті інтимними душевними переживаннями. Їх не так багато, але вони засвідчують в особі поета тонкого лірика, спостережливого, вразливого. 1927 року митець повернувся з Донбасу в рідне місто, привітавши його щирими рядками:
Димлять заводи. Дніпр – як ласка.
І в ранніх росах солов’ї.
Добридень, місто – синя казко
моїх ясних дитячих днів!
Більшість опублікованих періодикою віршів Май Дніпровича склали першу і єдину збірку поезій «Залізний тон» (1928). Окрім тут названих тенденцій у ній є немало й таких рядків, які, не помри поет у 1930-му, могли принести йому, тим паче вже раз засудженому, немало біди в час розгулу репресій. Судіть самі. У цікавій (чи не найцікавішій з інших поетових) «Поемі завтрього», присвяченій П. Тичині, прочитуємо такі рядки:
І ще: боротись яко мога
супроти рабства й кайданів.
Найгірше від усіх богів
ненавиджу земного бога!
У віршах збірки й у творах, які не ввійшли до неї, Май Дніпрович торкнувся багатьох популярних тоді тем, його поезіям властиві переважно оптимістичні, життєствердні інтонації. Поет, здається, несхитно вірив, що він і його країна, його народ вийшли на міцний гостинець, який веде до вільного, щасливого життя. Відтак кликав іти цим шляхом інші народи (ілюзорна ідея всесвітньої революції), таврував світовий капітал, «рідні» негаразди й підступи, зокрема, дуже популярні в літературі рубежу 20-30-х років «міщанство» і «шкідництво» тощо… Цікаво, що Май Дніпрович уважно стежив за літпроцесом, узяв скромну участь у знаменитій і сумнозвісній літдискусії 1925-1928 років, опублікувавши під криптонімами М. Д. і Май-Дн. в журналі «Зоря» дві доволі цікаві статті «Етапи літературних дискусій на Україні» та «Музика масам (Гопак чи Бетховен?)», у яких показав добре розуміння суті полеміки, а в «музичній» статті означив цілком конструктивні думки щодо царини музичного мистецтва. До слова, один із Дмитрових братів пригадував його приїзд у Канів, гру на кобзі та спів «Заповіту» на Тарасовій горі.
Поет мав підточене здоров’я, хворів на сухоти. Прагнучи підлікуватись, у 1929 році переїжджає до Балти, а потім до Тирасполя, де працює журналістом і продовжує писати вірші, поеми. Друкував їх і в молдавській, і в українській періодиці. «Привіт, Молдавіє, тобі від берегів Дніпра нового», – пише в одній із поезій. Тут, у Тирасполі, Май Дніпрович і помер на самому початку 1930 року. Залишив по собі немало написаного, та немало і нескінченого, запланованого.
Життя митця обірвалося на злеті. Крім поезії, він уже пробував писати прозу (журнал «Зоря» встиг надрукувати оповідання і шкіци Май Дніпровича «Саник», «Вирок», «Зима»), драматичні твори, літературно-критичні матеріали, переклади. Працював і над музичними творами, причому успішно. Все так і лишилося нерозквітлими пагінцями…
P.S. У 2000 р. автор цієї статті уклав і видрукував збірку віршів і поем Май Дніпровича «Залізний тон».
Май ДНІПРОВИЧ
НОВОЇ ЕРИ ДЕНЬ
З обвітрених вітрил душа моя.
Ви думаєте – в небо камінь?
Через туманний ранок бачу я,
як південь вквітчано вінками.
Через туманний ранок – в далечінь!
Як легіт – легко і як сонце – бризно!
В душі моїй Прийдешнього ключі
і в серці сад прекрасно-ясно-вісний!
Нової ери день! Чи чули ви,
як він прийшов по згарищах, уламках?
Не бійтеся, що ями та рови –
хіба він – день – не в радіо, не в танках?
Хіба він – день – не сам торує шлях?
Ви думаєте, він спинився?
Ні, він іде – і вся жива земля,
весь світ живий на нього задивився!
А ви копаєтесь на грядочці малій
і скиглите на місці, як каліки.
Ідіть і дайте відітхнуть землі!
Ідіть за ним – за волі днем великим!
З обвітрених вітрил душа моя.
Лечу в Прийдешнє, як у казку мрійну.
За мною – ніч. Над мною – день-маяк.
З обвітрених вітрил душа моя!
ДЕНЬ!
Іде мажорний ясний день
у дзвоні срібному пісень,
у льоті сяючих надій,
у шумі радісних подій,
у бурі красно-молодій!
День!
III.1927
В САДУ
Нам кажуть: ніч. А ми за ватри!
А ми – в ярку електросіть.
Розвісив клен зелені патли
і думав день наш погасить.
Аж зирк! У кучерях заквітло
червоно-жовто-голубим!
І бризне сонця тріль привітна
над віком нашим молодим.
Веселий шум і сміх – як повінь.
Оркестр іскриться, як вино.
І кожна гілка ніжно ловить
дівоче тепле рамено.
І всі до одного – про Завтра.
І всі до одного – дзвенять.
Нам кажуть: ніч. А ми – за ватри.
Нам кажуть: ніч. А ми – до дня!
ДОБРИЙ РАНОК!
Димлять заводи. Дніпр – як ласка.
І в ранніх росах солов’ї.
Добридень, місто – синя казко
моїх ясних дитячих днів!
Здоров, товаришу! Я знову
зеленим вулицям твоїм
приніс весну мою червону
і день розлітно-шумний мій.
Шумлять сади твої, як перше,
гудуть, як перше, тартаки.
Але новий вже побут креше
твої квартали і кутки.
Новим життям струмують ріки
в заводах, клубах і садах.
І в шумі праці, в буйних криках
зростає сила молода.
Добридень, місто! Добрий ранок!
І добрий час тобі – міцній!
… Завіє вранішній серпанок
веселий свіжий вітровій.
Димлять заводи. День тріпоче
блакитно-радісним шатром.
Дніпро струмує, ласку точе…
Димлять заводи над Дніпром.
Черкаси, 1927
ВІТЕР
За полем поле – полинем…
Полинем, вітре! Витрем сльози,
розвієм тугу, розморозим…
За полем поле. – полинем…
Яких це сліз полинні сходи?
Якого горя плід гіркий?
То ваше горе, гірняки,
то сліз селянських тьмаві сходи.
Отам росла вона колись,
недоля наша робітнича, –
в кривавім поті, в грізних січах
отам росла вона колись!
За полем поле – полинем…
Чорніють димарів сигари,
стовпів, копрів, будівель хмари –
і все над сивим полинем.
Ти чуєш грім в підземних ходах?
Навис над шахтами туман.
І свище вітер тут і там
під полинем в підземних ходах…
Рудий шахтар в гулкій імлі,
зарившись в саме серце земне,
з червоних жил на світло денне
вигонить стиглу кров землі.
Беріть її, полинні діти!
Беріть її, ту земну кров –
і куйте щастя і любов –
над полинем червоні квіти!
За полем поле – полинем.
Полинем, вітре! Витрем сльози,
розвієм тугу, розморозим…
За полем поле – полинем…
1928
АКВАРЕЛІ
I
Не ранок – рана. Мов з екрана –
дерева, трави, рух за рогом…
І мрійне місто – мов кохана
в обіймах сонця молодого.
Побігла гусінь золотава
по вітах, плитах і карнизах.
Пора, пора! Земля вже встала –
земля весела, злоториза.
І ось встає. Розкрило крила,
набрало вітру повні груди-
і трубним гулом буйногривим
робочі душі думи трудить…
II
Який крайобраз! Ліс в зеленій манті
маніжиться над кремезом-Дніпром.
Красіє зелень лук в м’якім лелінні сонця.
І небо -– ніжна синь.
І небо – голуба безмежна приязнь.
Літеплом Дніпрова течія.
Запросин вже давно чекає вечір,
та день ще ніжить лінь…
І раптом хмара. Тінь. Здригнувсь Дніпро.
Шушукнув вітер, заховався в лозах.
–Ах сонце! Не давай, не дай нас на поталу!
–Несила, діти… Сон…
III
А хмара гускне, сизіє, росте.
Промчався вихор, піну збив на хвилях.
І ось удари – перший! другий! третій…
І ось вже – шум і рев!..
І я в тій гамі фарб і відчувань,
через ліси, і ріки, і простори,
іду – ступаю – дивний і великий
творець нового дня!
Мости і греблі, камінь і залізо,
елктроструни, радіоключі –
в гулких бетонах і в легких аеро
симфонія моя!
“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/