“Українська літературна газета”, ч. 16 (334), 19 серпня 2022
Наприкінці 1970-х років мені, разом із Петром Перебийносом, — двом членам високопоставленої комісії перевіряльників ідеологічної пристойності завідувача відділом Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України Сергія Гальченка — випало порятувати його від убивчих звинувачень в українському буржуазному націоналізмі, чесно доповівши наверха, що насправді то була його патріотична робота на благо української культури. Тоді познайомився з Сергієм Анастасійовичем…
На повчальному прикладі великого українця і невтомного трудівника во славу нашої преславної України, неважко переконатися, що й за часів її незалежності виразною константою залишається наявність у людей такого масштабу достатньої кількості недоброзичливців і заздрісників, які, говорячи словами Михайла Стельмаха, «замурувалися тільки в своїх вузьких інтересах», але насправді здатні завдати шкоди інтересам державної ваги. Скажімо, 2005 року вони домоглися того, що сам президент України Віктор Ющенко велів Сергію Гальченку залишити посаду директора Національного музею Тараса Шевченка в Києві, який і здобув статус Національного під його керівництвом. Був свідком, як у травні 2017 року, виступаючи на важливому зібранні в Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського за участі Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, Сергій Анастасійович… Утім процитую з опублікованого музеєм звіту про цей захід: «В кінці промови він дарує Вікторові Ющенку захалявну книжечку Шевченка і, посміхаючись, загадково промовляє:
— Віктор Андрійович свого часу звільнив мене з посади директора Музею Тараса Шевченка, і відтоді почалося знищення шевченкознавства в нашій Україні…»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Взагалі-то Сергій Гальченко чоловік спокійний, терпеливий, врівноважений і до людей лагідний. Але свою правду він скаже де, коли й кому завгодно. Тому й недоброзичливців неабияких має…
Навіть у Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка (я входив до нього у 2010–2016 роках), згуртувалася невелика група членів, які демонстративно-послідовно не сприймали вкрай успішного літературознавця й архівіста — Сергій Гальченко двічі номінувався на Шевченківську премію, представляючи фундаментальні труди з шевченкознавства та про лицарів розстріляного Відродження Володимира Сосюру, Михайла Драй-Хмару, Григорія Косинку. І кожного разу номінант не добирав кількох голосів. Як відомо, сам успіх є найперше непростимим гріхом у сприйнятті вас частиною фахового середовища… Втім давно відомо: «Хто яму копає, той в неї впаде, а хто котить каміння — на нього воно повертається».
Щодо рішень Шевченківського комітету мені довелося виснувати в пресі таке: «Це — системний промах в оцінці вершинних досягнень української документальної, духовної публіцистики. Національна премія України імені Тараса Шевченка вияскравиться новою, необхідною барвою, коли серед її лауреатів з’явиться Сергій Гальченко». Сподівався на це, коли наприкінці 2020 року в абсолютно, цілком оновлений, мов срібна чаша, Шевченківський комітет було представлено монументальну книгу «Остап Вишня. Невеселе життя», над упорядкуванням якої Сергій Гальченко працював понад 30 років. Іще наприкінці 1980-х архівіст і дослідник поїхав у… далеке Заполяр’я, де в таборах Ухтпечлагу відбував свою «трагічну десятирічку» неперевершений «король тиражу і українського гумору» найпопулярніший (після Шевченка) у 1920-х роках письменник Остап Вишня. І там на Гальченка чекали несподівані відкриття: в архівах МВС тодішньої Комі АРСР у містах Ухта і Сиктивкар йому пощастило віднайти рукописи цього неординарного в’язня з України, який вів навіть щоденник у перший рік заслання, писав листи (справжні літературні шедеври!) до рідних, а ще змушений був офіційно працювати у 1934 році над книгою до 5-річного ювілею Ухтпечлагу, яку московське управління Гулагу не дозволило видавати… Затим дослідник багато років трудився у державних архівах України та в родинному архіві гумориста… Про все це можна прочитати в книзі «Остап Вишня. Невеселе життя», визначеної упорядником (точніше б сказати, творцем) новим в українській літературі жанром — «документальна біохроніка». Подібних видань ще не було у нас і, напевно, й у світовій літературі…
А що ж історично новітній Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка? Він узагалі не прийняв до розгляду книгу Сергія Гальченка, повторивши свій зручний для відсторонення справді достойних конкурентів винахід 2019 року, коли не було навіть номіновано на здобуття Шевченківської премії капітальне чотиритомне видання доктора історичних наук, професора Василя Ткаченка про гостру, ментальну небезпеку для нашої ідентичності, пов’язану з агресивною Росією. Повномасштабне збройне вторгнення російських загарбників в Україну, між іншим, блискавично підтвердило гіркі прорахунки новозатвердженого «Шевкому», як його назвали інтелектуали…
До речі, ще влітку 2014 року Сергій Гальченко виступив з ініціативою видання серії книжечок для фронту «Бібліотека українського воїна». Першим з’явився «Кобзар» Тараса Шевченка кишенькового формату, виданий коштом жертводавців, яких зорганізував полковник у відставці Сергій Рудюк. Звичайно, Шевченкові тексти підготував і прокоментував, а також написав передмову «Вогненне слово Кобзаря» Сергій Гальченко. Він радів, що ця книжечка була дуже популярною на фронті. Велика українка Марія Матіос розповідала йому, що бачила цей «Кобзар» у листопаді 2014 року серед бійців, які відстоювали Донецький аеропорт. Кілька перевидань цього «Кобзаря» Сергій Гальченко здійснив за рахунок жертводавців і власних коштів, бо в тодішній програмі соціально-значущих видань, які з’являлися при державній підтримці, Шевченковій поезії місця не знаходилося. А ще у фронтовій серії були видані твори Андрія Малишка, Василя Симоненка, Бориса Грінченка, Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика та інших письменників. Після того як назву «Бібліотека українського воїна» перебрало Всеукраїнське товариство «Просвіта», Сергій Гальченко започаткував нову серію — «Сучасна бібліотека українського воїна», в якій у 2018 році з’явилися такі видання: Тарас Шевченко «Свою Україну любіть…»; Степан Руданський «Співомовки»; Остап Вишня «Зенітка»; Володимир Сосюра «Всім серцем любіть Україну свою»; «Сміх усе перемагає. Збірка перлин народного гумору та усмішок і байок Павла Глазового». Усі п’ять книжок видано завдяки підтримці Українського культурного фонду разом з Національним центром реабілітації учасників АТО та бойових дій. Сергій Анастасійович говорить, що й нова серія була затребуваною на Донбасі, де поезія Тараса Шевченка і Володимира Сосюри стала особливо популярною серед бійців АТО…
Цю необхідну й відповідальну роботу подвижник і популяризатор українського слова наполегливо продовжує в історично нових умовах агресивної, загарбницької війни Росії проти України…
З 1982 року Сергій Гальченко працює в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (за винятком 2000–2005 років, коли він очолював Національний музей Тараса Шевченка в Києві). З 2005 року — заступник директора з наукової та видавничої діяльності Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, понад двадцять років керує Відділом рукописних фондів і текстології, важливість якого в царині української духовності неможливо переоцінити.
В академічне літературознавство Сергія Гальченка залучив у 1980-х роках безмірно шанований мною мудрий Микола Жулинський, якого щасливо знаю майже півстоліття. Тоді він працював заступником директора згаданого інституту, а з 1991 року очолює Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України — академік, видатний учений, письменник, критик, політичний і громадський діяч, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Науковий і управлінський тандем Миколи Жулинського та Сергія Гальченка значною мірою став історичною запорукою славетних академічних успіхів і здобутків українського шевченкознавства у ХХІ столітті.
Зліва направо: Юрій Шаповал, Сергій Гальченко, Микола Жулинський
Не стану перелічувати численні літературознавчі й інші наукові премії кандидата філологічних наук, заслуженого працівника культури України Сергія Гальченка, але неодмінно треба відзначити, що 2017 року він став лауреатом Державної премії України в галузі освіти за наукову роботу «Науково-освітній Інтернет-портал “Тарас Григорович Шевченко”». Сергій Гальченко — знаний шевченкознавець, заступник голови редакційної колегії Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах і член редакційної колегії Шевченківської енциклопедії в шести томах, автор багатьох шевченкознавчих видань, деякі з них ще згадаю…
Вся трудова й наукова діяльність Сергія Гальченка пов’язана з невтомними пошуками архівних матеріалів. Між іншим, і мені довелося постійно займатися цим самим, але коли рядовий дослідник обмежується використанням щасливо віднайденого документу в своїй науковій роботі, то головна мета Сергія Анастасійовича — покласти нові документи до державного архівосховища, зокрема, створивши там персональний фонд особливо знаної в Україні постаті. Без таких рідкісних архівотворців був би значно біднішим і культурний грунт для літературознавства та мистецтвознавства…
Окинемо гострим поглядом результати трудів Сергія Гальченка у цьому столітті.
На самому його початку, в 2002-му, видавництво «Наукова думка» випустило в світ об’ємну книгу літературно-наукової спадщини видатного українського поета і літературознавця Михайла Драй-Хмари, в якій уперше було зібрано так повно його літературознавчі праці, статті, рецензії, матеріали наукової діяльності, щоденникові записи 1920-х років, листування та документи слідчої справи 1935–1938 років. Сергій Гальченко упорядкував цей том при допомозі своєї колеги Алли Ріпенко та аспіранта Олега Томчука, а прокоментував при сприянні професора із Вашингтона Григорія Костюка. 2015 року в цьому ж видавництві з’явилася фундаментальна книга творів Михайла Драй-Хмари, де вже було опубліковано всю його поетичну спадщину й переклади. Родзинкою цього тому стала републікація наукової праці «Фрагменти Менського пергаменового апракоса XIV в.», вперше опублікованої у майже недоступному тепер «Збірнику Комісії для дослідження української мови» (Т. 1. — К., 1931). Цій унікальній пам’ятці давньоукраїнської писемності на 35 арк. оригіналу Михайло Драй-Хмара присвятив свою фантастично цікаву мовознавчу працю майже вдвічі більшу за обсягом — 70 стор. у сучасному широкоформатному виданні. Сергій Гальченко сподівається, що ця публікація стане поштовхом до пошуку оригіналу XIV століття. Можливо, він зберігся в архівах Кам’янця-Подільського… Адже там було віднайдено чи не єдиний, хоч і погано збережений, примірник праці Михайла Драй-Хмари «Слов’янознавство. Підручник лекцій по слов’янізму, читаних року 1918–19 на історико-фільольогічнім факультеті Кам’янець-Под. Державного Українського Університету», де є розділ «Українці», фрагменти якого опублікував Сергій Гальченко у підготовлених ним виданнях.
І, нарешті, третє видання спадщини Михайла Драй-Хмари вийшло у видавництві «Фоліо» у 2018 році в серії «Митці на прицілі», до якого увійшли автобіографії письменника, поезії (збірка «Проростень» 1919–1926 років та вірші різних років), щоденникові записи, нотатки, листи до родини із заслання, документи слідчої справи та спогади дружини Ніни Драй-Хмари, які передала Сергію Гальченку донька поета Оксана Ашер.
До речі, проходячи в Києві по короткій вулиці Садовій, зверніть увагу на будинок № 1, де побачите меморіальну дошку, яка засвідчує, що тут жив Михайло Драй-Хмара. Її встановлення — заслуга Сергія Гальченка і Миколи Томенка, керівника добродійного фонду «Рідна країна» і вдячного земляка Михайла Драй-Хмари: він теж народився в Малих Канівцях Чорнобаївського району на Черкащині. А ще Сергій Гальченко мріє, щоб у приватній квартирі Михайла Драй-Хмари по вул. Садовій було відкрито музей неокласиків, адже там найчастіше збиралося «гроно п’ятірне нездоланих співців» — Микола Зеров, Максим Рильський, Освальд Бургардт, Павло Филипович.
У передмові до видання спадщини неокласика Сергій Гальченко привертає увагу до слів Михайла Драй-Хмари: «Лежавши на печі, держави не збудуєш»: «В одному з листів до рідних він зізнавався, що вся його провина в тому, що він — українець. Так, він був Українцем і Людиною з великої літери».
У згаданій серії «Митці на прицілі» 2018 року вийшли ще три книжки, упорядковані Сергієм Гальченком і з написаними ним оригінальними передмовами та науковими примітками і коментарями: «“Захалявна” творчість Володимира Сосюри», «Кривава офіра Григорія Косинки», «Трагічна десятирічка Остапа Вишні». Кожна з цих книжок — своєрідне відкриття маловідомих і зовсім невідомих сторінок життя та творчості видатних майстрів слова. Над кожною з них дослідник працював не одне десятиліття.
До речі, у січні нинішнього року Сергій Гальченко мав би відзначати п’ятдесятиріччя своєї наукової діяльності як архівіста-текстолога і музеєзнавця. Втім він і це зробив по-своєму: у видавництві «Основа-принт плюс» з’явилася книжка Павла Тичини «За всіх скажу, за всіх переболію…» (Вибрана поезія. Проза. Підготовка текстів, передмова, коментарі та примітки Сергія Гальченка. — 763 с.). Передмова «Злети й падіння Орфея» — це вражаюче мінідослідження науковця, який заявив про себе як талановитий тичинознавець ще в 1991 році, коли в січневому номері газети «Сільські вісті» з’явилася до 100-річчя з дня народження письменника стаття під такою ж назвою. Тичинознавчий доробок Сергія Гальченка — це і кандидатська дисертація, і монографія «Текстологія поетичних творів П.Г. Тичини» (1990), і брошура «Грані великого таланту» (1990), і кілька томів творів поетичної й прозової спадщини Павла Тичини. У згаданому виданні «За всіх скажу, за всіх переболію…», крім поетичних шедеврів, надруковано три ранні оповідання за 1913 рік і републіковано з абсолютно новим блискучим коментарем щоденник-повість «Подорож з капелою К. Г. Стеценка», написаний Павлом Тичиною під час подорожі у вересні-листопаді 1920 року Правобережною Україною.
Цікаво, що в цьому досить об’ємному томі упорядник умістив і коротке дослідження Андрія Ніковського «Vita Nova. Павло Тичина» та щоденникові записи про поета відомого тичинознавця Станіслава Тельнюка, які, за словами Гальченка, «представляють П. Тичину як поета і мудрого державного діяча-патріота: він тоді зрікся найвищої посади Голови Верховної Ради УРСР, щоб протистояти затвердженню закону про двомовність українського народу».
Важливо відзначити, що в численних наукових дослідженнях і публікаціях Сергій Гальченко представляє Павла Тичину і як хорового диригента, музиканта та фольклориста. Нагадаю, що в 12 томі листів Павла Тичини, зібраних знаним упорядником і коментатором, надруковані також фольклорні записи Павла Григоровича, тексти народних пісень, і навіть ноти до них.
Не буде перебільшенням сказати, що без Сергія Гальченка нині не можна уявити всю повноту й багатогранність творчої спадщини Володимира Сосюри. Літературознавець опублікував близько двадцяти окремих видань поета із найцікавішими творами, які були заборонені до друку або зберігалися лише в рукописах в архівах України та далекого зарубіжжя.
Принагідно згадаю, що Сергій Гальченко провів у Національному культурному центрі України в Москві прекрасний вечір, присвячений Володимиру Сосюрі. А ще запам’яталося, як у листопаді 2012 року на творчій зустрічі з літературознавцем, присвяченій 100-річчю з дня народження Андрія Малишка, Сергій Анастасійович оприлюднив заціпенілим слухачам промову письменника на похороні Володимира Сосюри в січні 1965 року:
— Ми, осиротілі, лишаємось з своєю великою любов’ю до людей, до слова, до поезії, до великої нашої матері — України. Камінь розпадеться і дерево тисячоліття розцвіте і опаде, а твоя поезія залишиться. І хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний в ній ти…
До речі, в січні 2020 року в санаторії «Конча-Заспа» Сергій Гальченко розповів мені, що Володимир Сосюра помер саме тут, архівіст зумів здобути навіть історію хвороби і смерті письменника, яку заповнював і зберіг відомий лікар, поет і перекладач Микола Фененко. Сергій Анастасійович працював тоді над розділом «Останні дні земного життя Володимира Сосюри» до монографії про творчість великого українського письменника. Сподіваюся, вона побачить світ найближчим часом…
Мене зворушила розповідь автора про втрачену поему Володимира Сосюри «Махно» (1924), рукопис якої дружина поета Марія Гаврилівна, боячись за життя свого «Володічки», у 1931 році віднесла «на збереження» у ГПУ, де вона й пропала: її, здається, знищили у 1980 році в КДБ УРСР разом із справою-формуляром із компроматом на поета. Сергію Анастасійовичу пощастило в домашньому архіві Юрія Смолича виявити рукопис — фрагмент поеми (16 чотирирядкових строф). Він захоплююче говорив про цей твір в одній із своїх авторських радіопрограм «Скарби літературних архівів» (нині ця програма звучить під назвою «Таємниці архівних манускриптів»). І до Сергія Анастасійовича завітав один із радіослухачів, який повідомив, що в його батька Олеся Лебедя у місті Прилуках є текст поеми «Махно», переписаний ним ще наприкінці двадцятих років у селі Дмухайлівці на Дніпропетровщині від знайомого Володимира Сосюри Карпа Гупала, який приїхав із Харкова. Про все це можна прочитати тепер у грунтовних коментарях Сергія Гальченка до видань творів Володимира Сосюри, як і про першу поетичну збірку «Пісні крови», видану в Проскурові 1919 року на кошти отамана Омеляна Волоха, й досі не знайдену. Втім талановитий дослідник і архівіст гіпотетично визначив зміст цієї збірки на підставі газетних публікацій козака третього гайдамацького полку Володимира Сюсюри (саме в такій транскрипції прізвища книжечка з’явилася у світ).
Хочеться коротко згадати про вечори пам’яті Володимира Сосюри, які щороку проводив Сергій Гальченко в січні у Будинку вчителя. Останній такий вечір відбувся 22 січня 2014 року, коли центр Києва вже палав у вогнях Революції гідності. Втім і далі з ініціативи вченого такі зустрічі з трансляцією по радіо проводилися в Будинку звукозапису…
Пошукова робота літературознавця і архівіста Сергія Гальченка сприяла тому, що він налагоджував дружні контакти із самими фондоутворювачами та їхніми спадкоємцями. У відомого українського поета-модерніста, представника розстріляного Відродження Андрія Чужого він одержав ще у 1980-х роках рідкісні матеріали його літературної діяльності; у правнука Марка Вовчка Бориса Лобача-Жученка він буквально вимолив оригінали 133 листів української письменниці. Зачарована Гальченком, донька письменника і критика доби розстріляного Відродження Валер’яна Поліщука Люцина подарувала для зберігання в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України оригінал щоденника свого знаменитого батька.
Вже давно звернув увагу на те, що Сергій Анастасійович може легко відповісти на запитання, які і чиї саме архіви йому довелося «здобути» для державної скарбниці, але, на жаль, не назве точної цифри своїх публікацій, бо ж очевидно не задумувався над виданням біобібліографії. Добре пам’ятаю, що сказав йому про це привселюдно на презентації серії книг «Митці на прицілі» на початку 2019-го. За три з половиною роки в даній царині нічого не змінилося. Звісно, 75 — це ще не вік, але й роботи по науковому впорядкуванню власної публікаторської творчості накопичилося чимало. Та й час обов’язково видати окремою книгою прецікаві спомини, начерки, оповідки про власне творче життя…
Добре, що колишня аспірантка вченого, талановита дослідниця Галина Карпінчук надрукувала вельми цікаву статтю про солідний шевченкознавчий доробок Сергія Гальченка, а це близько півсотні видань спадщини Кобзаря. Відзначу, зокрема, два подорожніх альбоми художника Шевченка; факсимільні відтворення «Малої (“захалявної”) книжки», «Більшої книжки», Щоденника, збірки «Три літа», «Другого “Кобзаря”» (у співпраці зі своєю колегою Наталкою Лисенко). А ще були репринтні видання «Кобзаря» (1840), «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків” (1844) і взагалі всіх прижиттєвих видань творів Тараса Шевченка.
Не можна оминути унікальне видання альбому-каталога «Повернені шевченківські раритети. Упорядкування, науковий опис колекції та примітки Сергія Гальченка та Наталки Лисенко», опублікованого при підтримці Американського посольського фонду зі збереження культурної спадщини. У цій рідкісній книжці «представлено репродукції з оригінальних гравюр, рукописів, світлин, листів, унікальних видань (першого “Кобзаря” 1840 року та кількох саморобних рукописних “Кобзарів”, які поширювалися серед читачів у другій половині XIX ст.), а також інші матеріали, що були вивезені з України в 1943 р.». Процес їх повернення започаткував у 1992 році саме Сергій Гальченко, який, працюючи в архіві Української Вільної Академії Наук (УВАН) у США, виявив ці матеріали і дещо навіть отримав від генерального секретаря УВАН Василя Омельченка, а завершився цей процес у 2006 році, коли УВАН передала всю найціннішу Шевченкіану, що поповнила рукописну і книжково-документальну базу Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.
У червні-серпні 1992 року Сергій Гальченко працював у Колумбійському університеті, де й досі зберігаються в Архіві Східно-Європейської історії документи Володимира Винниченка. Метою того двомісячного наукового відрядження було виконання заповіту Розалії Винниченко, в якому зазначено, що після здобуття Україною незалежності всю спадщину Володимира Винниченка необхідно передати Академії наук у Києві. Оскільки в Інституті літератури сконцентровано найповнішу колекцію рукописів українських письменників, то, зрозуміло, Сергій Гальченко і поїхав за дорогоцінним архівом українського письменника, політика і державного діяча. На жаль, і дотепер заповіт Розалії Винниченко виконано лише частково: у 2000 році УВАН передала до Інституту літератури малярську спадщину Володимира Винниченка, яку, завдяки ініціативам Сергія Гальченка, відреставровано і проекспоновано в кількох музеях України, а видавництво «Мистецтво» навіть видало альбом «В. Винниченко – художник», підготовлений нашим «ініціатором».
Сергій Гальченко взявся також за підготовку 25-томника вибраних літературних творів Володимира Винниченка, і 14 томів (проза і драматургія) вже готові до друку. Та вийшло лише кілька томів (проза, драми і щоденник), а все інше чекає видавців. «Чому саме двадцятип’ятитомник?» — запитував я Сергія Анастасійовича. Відповідь була такою: «У 1920-х роках видавництво “Рух” і “Книгоспілка” видавали по 23 і 24 томи відповідно, але ми маємо перевершити наших попередників, які все-таки друкували спадщину письменника, оголошеного радянською владою “поза законом” через його політичну діяльність».
Йдемо далі. У 2019 році видавництво «Фоліо» розпочало видання серії «Бібліотека української літератури», а вже наступного року побачили світ книжки, упорядковані незмінним Сергієм Гальченком: Володимир Винниченко. «Щось більше за нас. Мала проза» та три книжки Михайла Івченка: «Шуми весняні», «Землі дзвонять», «Робітні сили» (роман). У передмові до них під назвою «Письменник відкритого серця» Сергій Гальченко зробив украй важливі штрихи до творчої біографії українського письменника і перекладача, названого «чи не найтоншим після М. Коцюбинського ювеліром художньої прози». Сергій Анатасійович радіє, що знайшов аспіранта, який вже пише дисертацію про Михайла Івченка, і, можливо, опублікує й весь творчий доробок письменника, в тому числі і його щоденникові записи 1920-х років.
Зауважу, що Сергій Гальченко впродовж кількох десятиліть у своїх працях надає особливої уваги саме мемуарним джерелам — листам і щоденникам. Він завжди намагається насамперед відтворити епістолярні діалоги митців. Погляньте, наприклад, на підготовлений ним і Галиною Карпінчук двотомник «Епістолярій Тараса Шевченка», в якому в хронологічній послідовності надруковані листи Шевченка і відповіді на них чи навпаки. Це і є зразок справді наукової публікації мемуарних джерел.
Підсумовуючи, хочу наголосити, що з таким багатющим наративом видатний літературознавець і текстолог, хранитель унікальних джерел української духовності Сергій Гальченко впевнено йде своєю праведною дорогою, на якій придорожня курява його небо не закопчує…
Звісно, залишається чимало поки-що не вирішених питань. Скажу про це коротко на прикладі з видатним українським вченим-сходознавцем, мовознавцем, істориком і письменником Агатангелом Кримським. Сергій Гальченко переживає, що видавництво «Фоліо» затримує випуск у світ книги «Агатангел Кримський — Іван Франко. Епістолярні діалоги (1890–1904)», підготовленої ним і Наталкою Лисенко. В липні минулого року спільно з Гальченком я здійснив подорож до Звенигородки на Черкащині, бо Сергія Анастасійовича турбує доля тамтешнього будинку Агатангела Кримського, 150-річчя від дня народження якого у 2021 році в Україні фактично широко не відзначалося. Мерові міста Олександрові Саєнку Гальченко подарував тоді щойно підготовлений ним і виданий у видавництві «Фоліо» роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський». У день трагічної загибелі вченого 25 січня 1942 року в Кустанайській тюрмі в Казахстані Сергій Анастасійович знову зорганізував поїздку до Звенигородки відомих учених і політиків, аби нарешті зрушити з місця справу відкриття музею в будинку Агатангела Кримського. Турбується він і про видання малої прози Агатангела Кримського «Щастя — тим, хто має жити». Майже випадково Гальченко виявив у домашньому архіві покійного професора Василя Микитася неопубліковану монографію «Геній у терновому вінку (А. Кримський)». І вже нині ця книжка підготовлена до друку у видавництві «Наукова думка». Подібних прикладів можна навести немало.
Зауважу, що в творчому неспокої Сергій Анастасійович постійно виступає з ініціативами, але вони ніколи не вичерпуються словесними закликами, а в кожному випадку вчений активно починає роботу сам і лише потім агітує за неї й інших. Скажімо, дякуючи йому, мені також довелося звернутися до витоків величезної духовної діяльності Агатангела Кримського, тісно пов’язаних із творчістю Тараса Шевченка, й опублікувати на цю тему статтю. Сергій Гальченко знаходився біля джерел моїх публікацій про Григорія Косинку, Мусія Кононенка та ін. Саме з ним порадився, коли близько десяти років тому розпочинав роботу над книгою «Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка. Авторський коментар», а, завершивши, передав її для наукової редакції знаному класику науково-коментаторської справи Сергію Гальченку…
Насамкінець скажу й про те, що Сергій Анастасійович є блискучим Майстром радіослова, впродовж майже двох десятиліть він провів кілька сотень авторських передач у вже згаданих програмах «Скарби літературних архівів» на 1-му радіоканалі й «Таємниці архівних манускриптів» на каналі «Культура». Літературознавець і архівіст, опираючись на документи, захоплююче розповідав про згаданих у цій статті великих українських митців, а також про Олеся Гончара, Івана Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, Івана Огієнка, Максима Рильського та багатьох інших.
В епоху домінування інтернету як джерела інформації, коли пустопорожні теревені-вені чи, навіть, недоумкуваті плітки та побрехеньки нерідко набирають десятки, а то й сотні тисяч переглядів, інтелектуальний голос Сергія Гальченка, що лунає з історичної реальності й завжди обгрунтований документально, звучить ненав’язливо-тихо втім, очевидно, набуває екзистенційної ваги, поготів у воєнний час. Нагадаю, що Зигмунд Фройд, батьки якого походили з Галичини, вивів аксіоматичну формулу: «Голос інтелекту тихий, але він не втомлюється повторювати — і слухачі знаходяться». Це — про Сергія Гальченка, якому довіряють багато слухачів і читачів із розумового, духовного, стрижневого прошарку суспільства — нині й прісно.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/