“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/volodymyr-melnychenko-vidpovidi-na-povsiakchasni-zapytannia-pro-shchodennyk-tarasa-shevchenka/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ФАНТАЗІЯ ПРО ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ШЕВЧЕНКІВ ЗАПИС У ЩОДЕННИКУ?
Подальша розповідь, як і попередня, повністю ґрунтується на поетових записах, інших документах і лише висновок із неї є моєю творчою уявою. Судіть самі…
Отже, 14 травня 1858 року Тарас Шевченко несподівано зустрічається у графині Анастасії Толстої з «моїм єдиним, моїм незабутнім другом М. С. Щепкіним», який приїхав у Петербург і розшукував поета. Наступного дня він обіцяв зайти до Михайла Семеновича о 7-й годині ранку, але… «проспав до 10-ї». Розстроєний і пригнічений Тарас Григорович каявся так, що, записуючи про це, не посмів назвати себе другом, а лише видавив іронічно: «Хороший приятель»… Мені випало всебічно дослідити історію дружби Тараса Шевченка з великим українцем, геніальним артистом Михайлом Щепкіним, почуття від якої пульсує у зізнанні самого поета: «Я безкінечно щасливий маючи такого друга». Тому маю необхідність і право наголосити на ментальній важливості для Шевченка цієї зустрічі.
Наступного дня – 16 травня – винуватець «не вмившись поїхав до Михайла Семеновича, але він уже зник». І що далі? Шевченко кинувся шукати друга ввечері? Та ні! Ввечері, разом із Семеном Гулаком-Артемовським і знайомим Сошальським, захопившись піснями співачки Ізабелли Грінберг, вони «в захваті заїхали вечеряти до Бореля й погасили свої захоплення у Адольфіни». Цю героїню специфічного закладу, як у нижньоновгородської мадам Гільде, поет знав іще з 1840-х років. Шевченко щиро самобичується: «Цинізм!». А затим 17 травня записує: «Із притулку Адольфіни о 7-й годині ранку відправився до Михайла Семеновича, застав ще в халаті. Наговорилися і домовилися обідати… що й виконали о 4-й годині». Зовсім іншою була зустріч друзів 18 травня, що пройшла вже у високопоетичній атмосфері салону Толстої, де «великий друг на прохання графині прочитав монолог “Скупого рицаря” Пушкіна… І прочитав так, що слухачі бачили перед собою юнака полум’яного, а не 70-річного старика Щепкіна. Геніальний актор і дивовижний старий». Не відсидівся і Шевченко: «Як пообіцяв, і я з горем пополам прочитав їм свої “Неофіти”. Не знаю, наскільки вони мене зрозуміли. Принаймні, уважно слухали…».
Насправді видатним підтвердженням того, що Щепкін оцінив авторське виголошення «Неофітів», було прочитання ним у відповідь Шевченкової поезії «Заворожи мені, волхве…» («Пустка»), написаної ще 1844 року і присвяченої йому:
Стань же братом, хоч одури,
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім’я розбити??!
Шевченко не сумнівався, що Щепкін дізнається про його походеньки в Петербурзі, бо за три місяці до того, на початку лютого 1858-го, Михайло Семенович уже жорстко шпетив улюбленого друга в листі до Нижнього Новгорода: «Ти, кажуть, друже, кутнув трохи, никакая пощечина меня бы так не оскорбила. Бог тебе судья!.. Погано, дуже погано… Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвёл меня в друзья, и потому пеняй на себя».
Справді, ледь повернувшись до Москви, Щепкін написав Шевченкові листа, в якому читаємо: «…Два слова старика: за діло і за діло! Не давай оволодівати собою бездіяльності… Так іще раз: за діло і за діло! Твій старий друг Михайло Щепкін».
Але 19 травня, Шевченко не знав про це, коли, за нотаткою у Щоденнику, «о 12-й годині провів мого великого друга М. C. Щепкіна на Московську залізну дорогу». Та чистим і смілим серцем відчував, що саме така настанова-порада дорогого йому старого й делікатного Майстра ніби висить у повітрі: за діло і за діло! У цей момент і згас у ньому інтерес до Щоденника.
Бо вже наступного дня – 20 травня – зробив останній запис у ньому. Відзначив, зокрема, що до третьої години працював у Ермітажі, а ввечері був у Семена Гулака-Артемовського, де його дружина, премила Олександра Іванівна чарівно грала кращі уривки з опери Дж. Верді «Трубадур». Потім раптом записав слова «вельми немудрої пісні», яку «приписують самому Кармелюкові» й жорстко додав останні слова в Щоденник: «Наклеп на славного лицаря. Це рукоділля мізерного Падури». Серед творів польського і українського поета Падури Тимка (1801–1871) згаданої Шевченком пісні немає, але це в нашому контексті немає жодного значення – відчуття таке, що Тарас Григорович особливо хотів одринути від себе все мізерне…
Характерно, що Шевченко тоді не знайшов сили відповісти на цитований травневий лист Щепкіна. Втім і не забув про нього. Лише через півроку, 13 листопада 1858-го, він інформував артиста: «Як той щирий віл, запрягся я в роботу, – сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи!.. Оставайся здоров, мій друже єдиний! Згадуй інколи тугого мовчана і іскреннього твого Т. Шевченка». Тільки раз ужив поет це дивовижне, щиро-вибагливе слово в творчості та листуванні – «мовчан». Але своє довге мовчання він компенсував передачею через художника Василя Раєва гравюри – вже згаданого офорта «Притча про робітників на винограднику»…
Достойний звіт генія перед геніальним другом… І тепер уже Шевченко хвилювався, чи отримав його Щепкін, нагадуючи в листі на початку грудня 1858-го: «Благородний мій єдиний друже!.. Не пишеш ти мені, чи був у тебе художник Раєв з моєю новою гравюрою…».
Таки є зв’язок між останнім записом Тараса Шевченка у Щоденнику й щирої реалізації ним Щепкінової настанови: «За діло і за діло!».
Насамкінець нагадаю, що вписаний 13 липня Шевченком у вже подарований Лазаревському Щоденник щойно створений вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…») був найранішим варіантом із відомих нині п’яти автографів поета. Навесні 1859 року, коли Щепкін приїжджав до Петербурга, поет прочитав цей вірш у його присутності. Всі слухачі плакали, а великий друг Щепкін просто ридав…
ЯКИМ ПЕРОМ ПИСАВ ШЕВЧЕНКО СВІЙ ЩОДЕННИК?
Важливо буде вияснити й таку менше значущу, проте цікаву подробицю – чим почав писати свій Щоденник засланець Шевченко? Звісно, пером! Але яким? Уже на другий день – 13 червня 1857 року – Тарас Григорович зраночку занотував: «А писати охота страшенна. І пір’я є застругані». На початку 1920-х років літературознавець Богдан Лепкий (1872–1941) упевнено пояснював: «Застругані пера: тоді не було готових, сталевих пер, треба було стругати гусяче перо, щоб ним писать». Це твердження неточне. Сталеві пера тоді вже були, і Шевченко ними користувався значно раніше, зокрема й на засланні. Скажімо, у листі до Шевченка з Оренбурга в Орську фортецю у жовтні 1847 року від братів Василя і Федора Лазаревських повідомлялося, що вони надсилають йому «6 тетрадок бумаги, 2 палочки сергучу, облаток и стальных перьев…».
Отже, ідеться лише про те, що на момент початку Щоденника засланець не мав сталевого пера й вимушений був писати гусячим. А воно доволі швидко списувалося, що в роботі було незручно. За висловом Шевченка, «перо зопсувалось…». До речі, вже 7 липня Шевченко зафіксував, що «застругав нове перо», а 11 липня знову «застругав уважно перо»…
Тож Тарас Григорович уже на самому початку Щоденника не випадково бідкався: «Обрізуючи сей перший зошит для згаданих записок, я зламав перочинний ніж. Пригода, мабуть, незначна й не заслуговує тієї уваги, яку я їй виявляю, вносячи її як щось незвичайне в сю строкату книгу. Якби цей казус трапився в столиці або навіть у порядному губернському місті, то, натурально, він не потрапив би в мою пам’ятну книгу. Але це сталося в киргизькому степу, тобто в Новопетровському укріпленні, де подібна штучка для грамотної людини, як, наприклад, я, дорого коштує, а головне, що не завжди її можна дістати і навіть за чималі гроші».
У «Словнику української мови» одне зі значень слова «перо» – «застругана велика пір’їна гуся… що в давнину використовувалася для писання». Тобто «перочинний ніж» – це невеликий кишеньковий ніж для застругування гусячого пір’я. Немає жодної потреби перекладати Шевченковий термін як «складаний ніж», а тим більше – діалектним словом «цизорик» (або «цезорик»), як це робили Сергій Єфремов і Леонід Білецький. Очевидно, що це слово Шевченко вживав. Ось у листі до Андрія Лизогуба від 7 березня 1848 року з Орської фортеці він удячно перелічував усе, що той надіслав йому в подарунок: «І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі – все цілісіньке». Проте в Щоденнику нам залишено Шевченків словотвір – «перочинний ніж» – автор уживає його кілька разів, і в цьому контексті, на мою думку, він має залишитися в перекладі «перочинним ножем». Від слів «перо» (гусяче) та «чинити», тобто робити що-небудь, у цьому випадку – «застругувати перо».
До речі, лише в поемі Павла Мовчана про Тараса Шевченка зустрів я хвилюючо точні слова про незастругане перо:
От коли б знов огонь добути,
спіймати знов високу мить,
допоки на дорозі сутінь
й перо нестругане скрипить…
Як відомо, більше ніж тисячу років, з VII до XIX століття, головним інструментом для писання було пташине перо, найчастіше гусяче. Воно й досі залишається символом літературної творчості та поезії.
Та повернімося до Шевченкового Щоденника. Через сорок днів після його початку, списавши два зошити, 22 липня 1857 року поет занотував: «…Дістану свіжих чорнил… нове перо та паперу на третій зошит для свого журналу». Наступного дня підтвердив, що каптенармус (завідувач військового складу) Франц Куліх забезпечив його «папером, пером і чорнилом…». Можливо, що поет отримав тоді сталеве перо, принаймні записи від 22 і 23 липня суттєво відрізняються. Не викликає сумніву, що гусяче перо станом на 22 липня було відчутно списаним. Але напевне розібратися у цьому можуть лише фахівці-почеркознавці.
До речі, вже в Петербурзі 3 квітня 1858 року Шевченко мимохідь занотував, як до нього прийшли гості, «тільки-но встиг я покласти перо…». Невже в той момент і в столиці він писав гусячим пером? Чи маємо справу з Шевченковим фразеологізмом? На пересічний погляд, поетові щоденникові нотатки в Петербурзі деінде здаються написаними різними перами, втім, знову-таки, остаточне слово за професіоналами. Знаний шевченкознавець-текстолог Сергій Гальченко вважає, що в цьому контексті доцільно буде здійснити почеркознавче дослідження Щоденника. Слушна думка!
Нагадаю маловідоме. Свого часу Сергій Єфремов звернув увагу на те, що закоханість Шевченка в Катерину Піунову вплинула на характер його записів у Щоденнику, які мають «виразні сліди хвилювання: видно історія ця більш, далеко більш коштувала поетові, ніж сказав він сам змістом свого журналу…». Гадаю, такий прецікавий підхід можна було б застосувати й до багатьох інших нотаток Тараса Шевченка…
ЧИ МОЖЛИВА НЕВИПРАВДАНА ПРАВКА ШЕВЧЕНКОВОГО ТЕКСТУ В СУЧАСНОМУ ВИДАННІ ЩОДЕННИКА?
Звернімося до саме такої рідкісної правки у сучасному академічному виданні Щоденника. Двадцять восьмого липня 1857 року поет, строк заслання якого добігав кінця, занотував, що домовився із друзями Феліксом Фіалковським і Андрієм Обеременком провести цей недільний день разом подалі від «противного укріплення» – засмажити баранину, випити по чарчині… Для цього, пише Шевченко, вони «назнали місце в балці» поблизу Новопетровського укріплення. Олександр Кониський переклав, як «обібрали місце», а Леонід Білецький — «призначили місце». У деяких виданнях минулого століття ішлося про те, що друзі «назвали місце», на жаль, ця невиправдана правка Шевченкового тексту вкоренилася і в сучасному академічному виданні Щоденника.
Здається мені, що найперше мала б яскраво згадатися Шевченкова поезія «Не спалося, а ніч, як море…», написана ще в казематі ІІІ відділу орієнтовно 19–30 травня 1847 року: «Таки ж у нашому селі / Назнав я дівчину…».
Та повернімося до щоденникової прози. Мабуть, редактори виходили з того, що в поетовому тексті трапилась описка. Насправді Шевченко вжив слово, що є в Словнику Володимира Даля: «Назнавать – дознаваться чего, узнавать и разузнавать». Так само його трактовано й у «Словнику української мови»: «Назнати – узнавати, вивідувати про існування, наявність чого-небудь». Скажімо, у Панаса Мирного: «Назнав, каже, двір, що продається». Правильне прочитання поетового тексту – у єфремовському виданні Щоденника (1927), у Повному зібранні творів Тараса Шевченка в шести томах (1963) та виданні «Дневника» (1963).
У ЩОДЕННИКУ Є ЗГАДКА ПРО ШЕВЧЕНКІВ ТВІР, ЯКИЙ УЗАГАЛІ ВТРАЧЕНО?
Справді, 18 квітня 1858 року Шевченко занотував, що «сьогодні я захопився своєю “Лунатикою”» і, якби не завадив гість, то «я закінчив би “Лунатику”». Звісно, йшлося про його твір, автограф або списки якого не відомі. Проти Шевченкового запису на лівому полі аркуша ще Михайло Лазаревський засвідчив: «Как-то где-то совсем пропала».
Сто років тому Сергій Єфремов виснував:
«Не маємо жадних відомостей, … що був за твір у Шевченка під цим заголовком. Більш він про його нігде не згадує¸ хоча, як видно… твір був мало не зовсім готовий, закінчений. Мало пояснює справу і зроблена рукою М. Лазаревського дописка на рукопису журнала… На цьому власне й кінчаються усі відомості про цей затрачений або може власними руками знищений твір нашого поета».
Це найпросторіший коментар до згаданого поетового запису. У «Шевченківській енциклопедії» (Т. 3), виданій 2013 року, лапідарно зафіксовано: «”Лунатика“ – невідомий твір Шевченка… Імовірно, це була повість». У сучасному Повному зібранні творів Тараса Шевченка «Лунатика» числиться серед «незнайдених творів»: «Можна здогадуватися: що це була повість. Датується орієнтовно: кінець березня – квітень 1858 р. …».
Втім, уважне вивчення щоденникових записів свідчить, що саме в той, початковий у Петербурзі, час, учорашній засланець, говорячи словами вже цитованого Богдана Рубчака, «безупинно бігає по обідах та вечерях», гірко фіксуючи «не зовсім помірний обід» або розуміння того, що з «незвички можна сурйозно захворіти»…
Отже, навряд, щоб за вказані три тижні Шевченко встиг би написати повість, можливо вона розпочата раніше – в Нижньому Новгороді, чи то був узагалі невеликий вірш. Хоча це вже не має принципового значення…
ОСОБЛИВЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ПЛАЩА І ФРАКА?
Дуже коротко – про домашніх невігласів, які чіпко поселилися в Інтернеті, множать публікації з немотивованими вимислами й безпідставними гіпотезами, спробами перетлумачити чи скоригувати, спростувати чи «уточнити» самого Шевченка. У кожному разі їхнє слово, говорячи по-шевченківськи, «брехнею підбите»…
Скажімо, в інтернет-публікації «Кобзар, якого ви не знали» з апломбом оголошено, що нібито «у своєму щоденнику поет писав про особливе задоволення, отримане від придбання гумового плаща – макінтоша, який вартував 100 карбованців». Нічого подібного в Щоденнику Тарас Григорович не писав, а мимохідь згадав про плащ у повісті «Художник»: «Сто рублів кидаю на який-небудь плащ». Отже, повчальник очевидьки не читав ні повісті, ні Щоденника!
У цьому контексті, пов’язаному з одягом, розповім унікальну історію, вибрехану в Інтернет-сьогоденні. Відштовхується вона від того, що 5 квітня 1847 року в Києві на поромній переправі через Дніпро було заарештовано …нібито святково вдягненого Тараса Шевченка, якого запросив Микола Костомаров боярином на його весілля (до речі, Костомарова відправили до «кутузки» ще за тиждень до того). Власне ця драма «шевченкоїдів» не цікавить. Адже, скажімо, вчителька на даному прикладі роз’яснює дітям, що поет був… тим іще модником: «навіть під час арешту Шевченко був одягнений у фрак». Або народний депутат упевнено-бадьоро повторює: Шевченко був настільки вже денді, ну настільки, що «його навіть арештували у фраку».
Насправді Шевченко ніколи не був «фрачником» – саме так тоді називали тих, які любили носити фрак. Варто заглянути у Шевченків Щоденник, де 6 квітня 1858 року поет особисто лише раз ужив це слово: «Мав велике нещастя вбратися у фрак і з’явитися до свого головного наглядача графа Шувалова». Звісно, варто зауважити, що вчорашньому засланцеві взагалі був неприємним обов’язковий офіційний візит до петербурзького обер-поліцмейстера, в тому числі, у фраку.
До речі, в «Описі речей Т. Г. Шевченка, що залишилися після його смерті» значиться суконний фрак, але ставлення до нього у поета нітрохи не виходило за межі тодішнього, так би мовити, дрес-коду. Скоріше, навпаки…
Прийшовши з вечора «фрачників» і, скидаючи нелюбу одежу, Тарас Григорович бурчав собі під ніс: «Ні, не люблю я у такій беседі – ні чарки, ні шматка хліба!». Олександр Афанасьєв-Чужбинський згадував, як у Києві в 1846-му Шевченко зранку намірився в гості до «знайомих з вищого кола». Втім увечері відбулася між ними така розмова, зініційована Тарасом:
«– А не хочеться мені натягати отого фрака, щоб він ізслиз.
– То й мені не треба…
– А справді! Ходім лучче на Дніпро, сядем де-небудь на кручі і заспіваємо.
І часто замість світського салону ми вирушали до Дніпра, сідали на кручі і, споглядаючи чудову панораму, співали пісні…».
Наголошую в цьому випадку не на високій історичній очевидності Шевченкового вибору між… Дніпром і салоном-фраком, а на тому, що завжди сміховинно виглядає легковажно-надмірне випинання надуманих Тарасових захоплень і схильностей. Це набуває навіть драматичності, коли в згаданому з учителькою прикладі вимисел пропагується … на інтернет-уроці «Міфи про Шевченка: вивчаємо та розвінчуємо». Не схоже, що розвінчуємо…
Знаєте, що справді вражає мене з одягу в згаданому «Описі речей Т. Г. Шевченка…»? Кількість полотняних чоловічих сорочок – 27 і носових хусточок – 15… На мій погляд, це символи гардеробу людини чепурної, схильної до чистоти й дбайливості в одязі. Характерно, що в листі до свояка Варфоломія Шевченка від 2 листопада 1859 року Тарас Григорович заявив про свою невигубну людську гордість, яку «ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної кріпачки», хоча «в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки». Так що, не фрак уберігав у своїй чутливій душі гордий українець Шевченко…
ПІСЛЯСЛОВО
Богдан Рубчак писав: «Українці не полюбили журнал. Вони воліють читати “Кобзар”…». Погодьтеся, що у всього українського народу насправді немає Шевченкового твору, який би він очевидно «не полюбив». Але, на превеликий жаль, ми знаємо й цінуємо поетів Щоденник значно менше, ніж «Кобзар». Нинішній час особливо настійно вимагає подолати нарешті цю давню й прикру традицію-недоречність. Адже на вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник важить не менше, ніж «Кобзар».
Український письменник і літературознавець Богдан Лепкий, який переклав Щоденник українською мовою і видав понад сто літ тому, у грізні для України 1919–1920 роки напрочуд точно зазначив, що «з його сторінок промовляє до нас історичний момент тими дрібними, буденними словами, які не записують літописи й монографії, а з яких перш усього складається людське життя». Відома шевченкознавиця Марієтта Шагінян особливо точно й вичерпно визначила: «У нас його недопустимо мало знають, між тим, “Щоденник” Шевченка – одна з найбільш величавих, монументальних книг світової літератури за своєю глибиною, правдивою і чистою людяністю».
На мій погляд, концептуально важливим є підхід до Кобзаревого Щоденника як втечища його душі, дорогоцінного свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, його інтелектуальної величі, безпрецедентного вмістилища Шевченкових світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, незводиме до жодних кон’юнктуро-політичних схем і примітивно-пересічних тлумачень.
Читайте Щоденник Тараса Шевченка!
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.