“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025
Закінчення. Початок у ч. 10
Справді, такі питання залишилися до нашого часу. Скажімо, як з’явилася назва Щоденник (Журнал) і коли поет зробив останній запис у ньому та чому він обірвав ведення Щоденника? Даю на них наукові, Шевченком обґрунтовані відповіді. Хоч є і моя творча уява…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли Тарас Шевченко зробив останній запис у Щоденнику?
Як однозначно відомо, Тарас Шевченко розпочав Щоденник 12 червня 1857 року в Новопетровському укріпленні наприкінці десятирічного заслання. Зовсім інакше сталося з датуванням останнього запису… Відразу скажу: Тарас Григорович закінчив свій Щоденник 20 травня 1858 року, бо після цього, упродовж більш як півсотні днів, не робив у ньому нотаток, а 12 липня, в день сорокаріччя близького друга Михайла Лазаревського, подарував Щоденник йому. Наступного дня, 13 липня, у вже подарований Щоденник, Шевченко вписав свій щойно створений вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), і, скажімо, автор фундаментальної книги «Труди і дні Кобзаря» Петро Жур (1914–2002) зафіксував: «Щоденник цим записом завершується». Певно, тому й нині читаємо в передмові до сучасного перекладу Шевченкового твору: «Текст Щоденника закінчується поезією “Сон”, запис від 13 липня 1858 року».
Насправді, нічого подібного, – Щоденник уже поетові не належав. І не мені належить первина цього висновку – ще сто років тому видатний шевченкознавець Сергій Єфремов (1876–1939) визначив, що Шевченків Щоденник «власне кінчився… 20 травня», бо 13 липня «поет вже не був тоді й власником свого журналу».
Саме так! І ця незаперечно-точна заувага вченого враховувалася де-факто в наукових виданнях упродовж десятиліть. Скажімо, у виданні «Дневника» (1954) примітки до Шевченкових записів закінчувалися саме 20 травня, так само – у виданні «Дневника» (1963). А у примітках до 13 липня в академічному виданні творів Тараса Шевченка у 1963 році зазначалося: «Шевченко подарував свій Щоденник М. М. Лазаревському 12 липня. Отже, вірш (“Сон”. – В. М.), записаний тут другого дня як своєрідний “додаток” до Щоденника».
Проте, на жаль, в академічному виданні Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах, яке побачило світ у нинішньому столітті й набуло міжнародного значення, неточне формулювання Петра Жура не знайшло відповідного коментаря. Зате в ґрунтовній статті українського літературознавця Богдана Рубчака (1935–2018) про поетів Щоденник у «Шевченківській енциклопедії» в 6 томах (т. 6) сказано: «Шевченко писав свій журнал від червня 1857 року до травня 1858…». Точніше: 12 червня 1857 року – 20 травня 1858 року.
І тут виникає ще одне прецікаве питання…
Чому Тарас Шевченко припинив вести Щоденник?
Нагадаю, що Тарас Григорович старанно вів розпочатий Щоденник в останні два місяці свого заслання, він ретельно занотовував подробиці свого повернення в Петербург, що тривало вісім місяців, зокрема, перебування в Астрахані, Нижньому Новгороді, Москві. Двадцять сьомого березня 1858 року колишній засланець лапідарно зафіксував, що ввечері «громоносний локомотив свиснув і зупинився в Петербурзі». Після повернення в місто Шевченко робив більші чи менші, але щоденні (!) записи 28–31 березня та в квітні і травні – всього 54 дні.
А затим раптом обірвав їх аж поки не подарував колишній Щоденник Михайлу Лазаревському…
Чому він мовчав у Щоденнику ще більш як півсотні днів? Явних причин цього, здається, немає, тим більше, названих або заторкнутих самим поетом хоча би натяком. Адже він навіть не зафіксував свій переїзд на початку червня 1858-го від Михайла Лазаревського в квартиру-майстерню у приміщенні Академії мистецтв, де мешкав до смерті. До речі, приблизно саме в цей час Тарас Шевченко, за спогадами Івана Тургенєва, показував йому «свій щоденник, який він вів російською мовою». Більше ніяких безпосередніх документальних згадок! Неважко переконатися, що літопис трудів і днів Шевченка в означений п’ятидесятиденний період описаний у подробицях значно бідніше, ніж той, який спирався на його щоденникові записи.
Найближче до відповіді на поставлене питання наблизився вже згаданий Богдан Рубчак. Процитую його:
«У Москві, а вже особливо в Петербурзі, коли поета заманює вир привітань, зустрічей, розмов, вражень – текст неначе з’їдає сам себе. Шевченко майже безупинно бігає по обідах та вечерях, і його проза задихано поспішає за ним, іноді не встигаючи… І коли поет зовсім поринає у життя Петербурга, особливо коли починає займатися вимріяною акватинтою, Щоденник раптом обривається».
Розглянемо докладно й неквапно цей висновок знаного літературознавця, долучаючи й інші його твердження та пояснення.
Найперше зазначу, що «вир привітань, зустрічей, розмов, вражень» розпочався значно раніше – ще в Астрахані, куди Шевченко приплив із Новопетровського укріплення 5 серпня 1857 року на рибальському човні, а затим продовжувався в Нижньому Новгороді, де вчорашній засланець мешкав із 20 вересня 1857-го до 8 березня 1858 року. Нагадаю, скажімо, Шевченків запис у Щоденнику 23 серпня:
«З 15 до 22 серпня було в мене у брудній і запиленій Астрахані таке світле, прекрасне свято, якого ще не було в моєму житті. Земляки мої, здебільшого кияни, так щиро, радісно, по-братському вітали мою свободу і до того розпростерли свою гостинність, що позбавили мене свободи самому вести свій журнал і взяли цей обов’язок на себе… І пам’ять про ці найщасливіші дні я вношу не в прозаїчний журнал мій. Я внесу до скарбниці мого серця».
Тут немає можливості та й потреби називати поіменно всіх Шевченкових земляків, які й започаткували в його Щоденнику записи приятелів і знайомих, наведу лише один: «…Я був ощасливлений зустріччю з улюбленим і шанованим мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком…».
Багато знайомств і зустрічей, обідів і вечерь відбулося у Нижньому Новгороді. Скажімо, завершальний запис поета в Щоденнику 7 березня 1858 року був таким: «Від першої години пополудні до першої години після півночі прощався з моїми нижньоновгородськими друзями».
Йдемо далі. На мій погляд, обов’язково необхідно бачити принципову різницю між побутуванням Тараса Шевченка в Москві (11–26 березня 1858 року) під щоденним покровительством Михайла Щепкіна («Зобов’язаний я моєму другу Щепкіну») і його невдалими спробами в Петербурзі «десь заховатися» від чергового запрошення на вечерю чи записом, як усе-таки «не поїхав на лукуллівський обід» або навпаки зізнанням, що «квитався за непомірну вечерю». За словами Пантелеймона Куліша, нові й давні приятелі Тарасові, «мов кажани проти світла, летіли з темряви своєї проти слави великого Кобзаря. Вони потурали всім його дурощам… вони споювали в столиці великого поета».
Нічого подібного зі Щепкіним не було й бути не могло, хоча, починаючи з 17 березня і до від’їзду в Петербург, у Шевченка щодня були дружні зустрічі, візити, гостювання, звані обіди, а кількість нових знайомств із «освіченими москвичами» на, так би мовити, дні перебування перевищувала петербурзькі: «Впродовж тижня я тут зустрівся і познайомився з такими людьми, з якими й упродовж багатьох років не вдалося б зустрітися». Утім у Москві Шевченко жодного разу не поскаржився на те, що можна «сурйозно захворіти» від застілля в Щепкіновому оточенні.
Ніколи раніше й ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядкованими і ненав’язливо керованими, настільки продуманими і доброзичливо протежованими ззовні, як у період його гостювання у великого українця Щепкіна. Взаємний облагороджувальний вплив коренився в основі їхньої дружби. Не промину нагадати слова Сергія Єфремова: «Хоч і зберегав Щепкин чисту українську мову, хоч і удавав він соковиті українські постаті на кону, але навряд чи помилимося ми, стверджуючи, що українцем почував себе Щепкин тільки з Шевченком, у якого національний темперамент виявився найяскравіше».
Стосовно Петербурга також не можна довіряти Кулішевим словам, бо Шевченко зустрічався й знайомився не лише з випиваками, а й із достойними людьми, відвідував виставки й театри, працював у Ермітажі, готував офорти на академічні виставки та на здобуття звання академіка, став академіком із гравірування, носив у серці вірші…
Щодо цього висловлювався й Богдан Рубчак: «Можливо, що текст врешті “ковтають” не тільки обіди, але щось куди важливіше – поезія. Адже вона таки повертається до Шевченка… Запис поезії “Сон – На панщині пшеницю жала”, яку Шевченко переніс у журнал, коли він уже був у М. Лазаревського, себто через два місяці після останньої щоденникової нотатки, можна вважати з цього погляду символічним».
Розберемося в тому, що значить, за Рубчаком, нібито Шевченків текст Щоденника «ковтають обіди» чи він «з’їдає сам себе». Вчений справедливо розглядав Щоденник, як «високовартісний літературний твір», але, на жаль, щирі й одверті записи інтимного характеру вважав… лише «засобом літературної гри». З цього випливало, що й неодноразове відвідування Шевченком у Нижньому Новгороді специфічного закладу «чарівного сімейства мадам Гільде» чи «притулку Адольфіни» в Петербурзі… «це все від початку до кінця – література». Тобто, літературний вимисел…
Звісно, це не так. Якраз у щирих і правдивих подробицях Шевченкового життя, в тому числі вкрай інтимних, одверто зафіксованих автором у Щоденнику, зосереджено неймовірну цінність цього неповторного автобіографічного документу.
Послухаймо, як чітко й переконливо говорив про це Сергій Єфремов у Передмові до академічного видання Шевченкових Щоденних записок (Журналу) у 1927 році:
«Літературний автопортрет Шевченка зберіг усі притаманні риси, усі властивості свого великого творця.
Не підкрашуванням, не ретушованням дійсности і дійсного свого образу досягає цього Шевченко. Навпаки, перед нами твір, що його рівного рідко знайти в літературі – саме через його правдивість, через ту щирість і безпосередність, що вже з перших сторінок вражають читача, а далі цілком його заполоняють. Це справжній, не надуманий і навмисне не вигаданий, не підкрашений і не підроблений великої душі документ, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається – навіть з власними своїми вадами та негарними вчинками, аж до “глумления пьянственного”, або навіть з мало принадними походеньками в “очаровательном семействе” якої-небудь m-me Гільде… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалася, не спиналася на котурни, не драпувалася в якусь пишну тогу, не кокетувала й перед собою, як це частенько таки буває, навіть у найінтимніших записках, і може в них найчастіше…
І через те журнал Шевченків не тільки одно з найцінніших до його життєпису джерел, а разом і ключ до його творчости… Дійсно можемо подякувати долі, що навернула поета на таку спасенну думку – записати мало не з фотографичною докладністю хоч один рік із свого життя» (Виділено мною. – В. М.).
У цьому глибокому контексті не можна погодитися і з категоричною заявою Богдана Рубчака, що «завдання журналу, отже, не записувати, а саме писати». Що й говорити, гостра потреба «заспокоїти спрагу писати» (Рубчак) була важливою передумовою й спонукою народження та системного ведення Щоденника. Проте вже на другий день з часу його початку Шевченко чітко визначився: «Запишемо все бачене й чуте і все, що серце продиктує»). А на третій день, ще не призвичаївшись до нового жанру, навіть запитав самого себе: «Яку ж казусну подію запишу я сьогодні?». Невдовзі, 15 червня, журився: «Що ж я сьогодні занесу в свій журнал? Зовсім нічого занести… Про вечір зовсім нічого написати».
Щоденник абсолютно суголосний із поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми «Гайдамаки» (1841): «Серце болить, а розказувать треба…». Якось Шевченко зізнався, що є почуття, «яким переповнено моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистому моєму побаченні…», проте насправді навіть такі сильні й задушевні почуття навічно збережено завдяки саме його записам.
Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт зболеного й чистого Тарасового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми.
Таким чином, насправді, не мудруючи лукаво, можна лише припустити, що Тарас Григорович утратив інтерес до щоденних записів. Очевидно, це значною мірою зумовлювалося його зануренням в роботу безпосередньо в Ермітажі в галузі офорта і акватинти. Наприклад, 3 травня Шевченко записав: «Був у Ермітажі один… Зустрівся і познайомився зі знаменитим гравером Іорданом.
Він чув про мій намір зайнятися акватинтою і запропонував мені свої послуги в цій новій для мене справі… Після уважного огляду зупинився я на ескізі Мурільйо “Свята родина”». Тепер – наступні записи: «Почав працювати в Ермітажі» (10 травня); «Працював в Ермітажі до трьох годин» (11 травня); «Пішов до Ермітажу і працював до третьої години» (15 травня); «До трьох годин працював у Ермітажі» – так починається останній запис у Щоденнику 20 травня. Копію з картини іспанського художника Бартоломе-Естебана Мурільйо (1618–1682) «Свята родина» (папір, офорт) Шевченко зробив 10 травня – 12 липня. Далі. Малюнок за картиною голландського живописця і графіка Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606–1669) «Притча про робітників на винограднику» Шевченко виконав не пізніше 15 липня, а відповідну гравюру – до листопада 1858-го. До речі, за цю та інші гравюри він отримав звання академіка з гравірування. Згадаю й про те, що Шевченкові малюнки «Дві дівчини» й одні з перших офортів у техніці акватинта з них було виконано художником не раніше травня. Не занурюючись у цю тему, лише привернув увагу до тодішніх захоплень Шевченка та його доволі напруженої творчої роботи.
Щодо поетичної творчості, то після згаданого вірша «Сон» Шевченко написав у 1858 році (22 листопада) ще поезію «Я не нездужаю нівроку…» з пророчими рядками:
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть ти ждеш?
Певно, що «добром нагріте серце» Кобзаря відчувало, віщувало новий поетичний розкрил останніх років життя, може, «чуло серце недоленьку» й останнього вірша «Чи не покинуть нам, небого…».
Утім, очевидно, це не мало безпосереднього зв’язку з обірваністю ведення Щоденника…
На мій погляд, особливої уваги заслуговує Шевченкове зізнання самому собі, зафіксоване вже на третій день з часу початку Щоденника – 14 червня 1857 року: «Не знаю чи довго триматиме цей письменницький жар?». Але незаперечно, що поет турбувався про збереження свого страдницького Щоденника, тому й подарував надійному другові Михайлові Лазаревському: «Пошли, Господи, всім людям таку дружбу і такого друга, як Лазаревський». Не випадково, в день отримання 21 липня 1857 року офіційної звістки про звільнення з заслання, Шевченко на радощах записав: «Лазаревському замість листа посилаю ці два зошити мого журналу, нехай читає з Семеном (Семен Гулак-Артемовський. – В. М.) в очікуванні мене, його щирого щасливого друга». Тоді Шевченко не відіслав розпочатий Щоденник (до відбуття з Новопетровського укріплення залишалося трохи більше десяти днів), а взяв із собою, певно не передбачаючи неймовірно довгого повернення з заслання, що, до речі, прив’язало його до записів. Але насправді Тарас Григорович уже тоді запрограмував долю свого Щоденника, що й збулася з затримкою на десять місяців. В цьому суть відповіді самого Шевченка про причину припинення ведення Щоденника, розрахованого на вже недовгі засланські й, можливо, перші післязасланські часи.
Як з’явилася назва Щоденник (Журнал)?
Щодо назви Шевченкового твору, то найперша містилася уже в його початковому реченні: «мої записки». У сучасному Словнику української мови читаємо: «Щоденні записи індивідуального характеру про події, факти, враження від чогось тощо; зошит для таких записів» – це щоденник. У Шевченка справді зустрічаємо й такі найменування: «зошит… щоб записувати», «записний зошит». Але найчастіше поет вживав назву «журнал»: «мій журнал», «в моєму журналі», «прозаїчний журнал мій», «свій журнал», «монотонний журнал», «дорожній журнал», «записуючи в журнал»… І це зрозуміло, бо французьке слово «журнал», у Шевченкові часи тлумачилося як «щоденник». У Словнику Шевченкового знайомого Володимира Даля читаємо: «Журнал (франц.) – щоденник, поденне записування». Шевченко не знав, як дехто вважає, французької мови, але це жодним чином не стосувалося загальновживаного конкретного поняття.
Важливо не замовчувати, що відомий автор першої біографії Тараса Шевченка, письменник Олександр Кониський (1836–1900) у Вступному слові до перекладу Шевченкового твору (Львів, 1895) зазначив: «Записки Шевченка “Основа” назвала “Дневником”; ми відкинули сю назву, уважаючи її не зовсім відповідною, і взяли назву з уст самого автора. З першого слова він свої щоденні замітки назвав – Записками, – хоча інде іменує і журналом».
Але насправді через 130 років Шевченків твір справедливо називається Щоденником. Це було зроблено вже у подарованому ним Лазаревському автографі – на лицевому боці оправи окремого саморобного зошита-альбому, виготовленого з дев’яти пронумерованих менших зшитків, зброшурованих і вбраних в коричневий сап’ян (зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (Ф. 1, од. зб. 104). Як Щоденник, поетові записи вміщено в 5-му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах, виданого в нинішньому столітті.
Звісно, не можна обійти й питання про те, чи передбачав поет друкування свого Щоденника. Відповім на нього вичерпними словами нашого великого сучасника, видатного шевченкознавця, мудрого Івана Дзюби:
«Розпочинаючи його, Шевченко, як це зазвичай робиться, запевняє, що пише його для самого себе та ще хіба для друзів, а не для друку. Мабуть, це не зовсім так. Шевченко добре розумів значення своєї постаті і, оскільки знищувати щоденник або заповідати не оприлюднювати його не збирався, то не міг не рахуватися з тим, що рано, чи пізно, він стане надбанням історії. Це – усвідомлено чи не усвідомлено – впливало на відбір фіксованого матеріалу за мірою значущості, тобто дрібниці (хоч і не завжди) відсіювалися. Але що цікаво – і в цьому особливість Шевченкового Щоденника, не часто подибувана в інших авторів, – він мало дбає про те, щоб виставити себе в щонайкращому світлі або принаймні уникати таких записів, які колись можуть бути використані (і тепер використовуються!) у недоброзичливому до нього сенсі… Цією простодушністю й щирістю Шевченків Щоденник нагадує його поезію».
Прислухайтеся ще раз до великого українця Сергія Єфремова, який писав:
«Коли брати на увагу безбоязну щирість автора, сміливість і одвертість, повну відсутність позування, то в Шевченковому журналі маємо виключної ваги документ, якому рівних не багато знайдеться у світовому письменстві… В йому знаходимо найкращу автохарактеристику поета, його справжній автопортрет, що докидає стільки великих і дрібних рисочок до відомого з инших джерел образу. Скільки дотепних оцінок, виразних характеристик усяким людям, що стрівалися з Шевченком на життьовій дорозі, розсипано тут; скільки влучних думок про всякі цікаві поетові з’явища й події, надто в сфері мистецтва й політики; скільки глибоких психологічних уваг поміж рядками, скільки цікавих присудів про бачене й читане!..».
На завершення цього сюжету інформую, що період ведення Щоденника (з 12 червня 1857 року до 20 травня 1858 року) становить 343 дні, з яких 34 дні поет пропустив, а ще за 10 днів записи зробили його приятелі та знайомі. Тобто, Тарас Шевченко залишив у Щоденнику 299 безцінних власноручних нотаток.
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.