“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
(П’ЯТЬ ІСТОРИЧНИХ МІНІАТЮР)
«Це всемогутнє покликання…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
це невгамовне покликання»
У записі Тараса Шевченка в Щоденнику від 1 липня 1857 року міститься вирішально-вичерпне пояснення його стратегічного життєвого вибору в той історичний момент, коли він щасливо став улюбленим учнем великого Карла Брюллова й навіть жив у його майстерні:
«І що ж я робив? Чим займався я в цьому святилищі? Дивно подумати. Я займався тоді написанням малоросійських віршів… Перед його прекрасними творами я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків».
Скажімо, поема «Тарасова ніч» (1838) починалася рядками:
На розпутті кобзар сидить
Та на кобзі грає…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Грає кобзар, виспівує,
Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи
Бились з козаками.
Як бачимо, москалів молодий поет одразу поставив на перше місце в історичній агресії проти України.
У творчості Шевченка образ кобзаря пронизує багато творів або зустрічається в них – «Тарасова ніч», «Катерина», «Перебендя», «Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», пізніше – «Сліпий», «Великий льох» та ін.
Стосовно «кровожерних гайдамаків», то поет добре розумів, що в його гайдамаків «улиці, базари / Крились трупом, плили кров’ю». Він добре пам’ятав повчальні слова Пантелеймона Куліша про те, що жорстокість гайдамаків – це «торжество м’ясників, а драма Ваша – кривава бійня, від якої мимоволі відвертаєшся». Та Шевченко не врахував Кулішевих пропозицій щодо правок і скорочень у «Гайдамаках». Іван Дзюба назвав Шевченкових «Гайдамаків» трагедією «на міру шекспірівського прямоназивання людських безумств». Микола Жулинський показав, що гайдамаки, які «трохи не рік шляхетською кров’ю напували Україну», для Кобзаря є месниками за нещадне гноблення українців, але їхній «червоний бенкет» поет, як і весь український народ, переживав болісно.
Повертаємося до поетового Щоденника: «В тіні його (Брюллова. – В. М.) витончено-розкішної майстерні… переді мною мелькали мученицькі тіні наших бідних гетьманів… розстелявся степ усіяний курганами».
Не промину привернути увагу до того, що у варіанті щоденникового автографа стосовно гетьманів було поправлено такий попередній текст: «мелькали жорстокі тіні». Це надзвичайно важливо, бо в поетичному наративі Шевченка мученики – постаті великі, святі й праведні… З гетьманами Кобзар пов’язував історію героїчного козацтва…
Процитую з тієї ж «Тарасової ночі» слова, вкладені поетом у вуста запорозького гетьмана
Тараса Трясила (Федоровича):
«Де поділось козачество,
Червоні жупани?
Де поділась доля-воля?
Бунчуки? Гетьмани?
Де поділося? Згоріло?
А чи затопило
Синє море твої гори,
Високі могили?..
Мовчать гори, грає море,
Могили сумують,
А над дітьми козацькими
Поляки панують».
Знову Шевченків текст із Щоденника:
«Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна… І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої краси.
Покликання, і нічого більше».
Отже, бідні гетьмани, сиріч, бідна Україна… Знову таки у «Тарасовій ночі» міститься чітке тлумачення: бідна, сиріч, поневолена…
Бідна моя Україно,
Стоптана ляхами!
То був хвилюючий, знаменний і непростий час духовного вибору, коли вчорашній безправний кріпак, а нині вільний молодий художник і поет, повною мірою відчув силу свого Божого покликання не лише у власній творчості, а й у долі всієї України. За словами Михайла Грушевського, «в серці своїм чув він дар Божий великий – хист до поезії, до пісень». Наш видатний сучасник Іван Дзюба писав про Шевченкове звернення до рідного Слова: «Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висловити своє відчуття України, стати її речником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам’ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку згодом Україна сприйме як місію апостола і пророка. Але на це ще тільки заходило…»
Шевченко залишив усім українцям упевнене, сильне й переконливе розуміння свого поетичного покликання – він усвідомлював його як божественну настанову. То було Богопризначення!
У поезії «Кобзареві» обрана Богом і Шевченком українська поетеса Ліна Костенко сказала найголовніше про це від імені Кобзаря:
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Урешті-решт Шевченків «Кобзар» уособив у собі найвище покликання Поета-націєтворця, розбудив національну свідомість, сформував єдину національну волю, духовно консолідував українців і показав їм, що історична правота належить не Московщині з підвладною їй Малоросією, а вільній – саме вільній, новій! – Україні. Так було змінено історичну долю України.
«Справді, дивне це невгамовне покликання»!
«За неї Господа моліть»
Знаходячись у Михайла Щепкіна в Москві дорогою з заслання в Петербург, Тарас Шевченко занотував у Щоденнику 18 березня 1858 року, що «закінчив переписування або проціджування своєї поезії за 1847 рік», розпочате ще в Нижньому Новгороді.
Впадає в очі переписаний без змін історично вагомий вірш «Мені однаково, чи буду…» (17 квітня – 19 травня 1847 року) з апокаліптичним провіщенням української будущини:
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Іван Дзюба виснував: «Це, мабуть, найтрагічніший зі сповідних віршів Шевченка. Тут сльози ніби запечені кривавим болем. Тут усе перегукується з переяславським “Заповітом” – як його заперечне продовження». У Москві Шевченко переписував цей вірш, зціпивши зуби…
Болючими були й пронизливі рядки вірша «Понад полем іде…» з циклу «В казематі», названого пізніше «Косар» (19–30 травня 1847 року), який поет переписав із виправленнями 18 березня:
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе – гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!
Що й говорити, «Косар» геніально передав образ неминучої й безжалісної смерті. І ось тут – увага! Переписуючи цей вірш, поет поміняв його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: тепер перед ним стояв вірш «В неволі тяжко, хоча й волі…», що закінчувався так:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Під текстом вірша «Чи ми ще зійдемося знову?» поет поставив дату занесення усього циклу «В казематі» до «Більшої книжки»: «Москва. 1858. Марта 18».
Після закінчення московського «проціджування поезії» цикл «В казематі» вінчали вогненні рядки:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Такий порядок розміщення віршів, який має вирішальне значення, Шевченко визначив, перебуваючи в помешканні Михайла Щепкіна.
Це не було випадковістю. Саме в Москві поет зробив особливий смисловий наголос на скрижальних рядках, які навіки стали його заповітом усім українцям.
«Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну…»
Новітню працю Миколи Костомарова, що друкувалася в журналі «Отечественные записки» під назвою «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» Шевченко прочитав у Нижньому Новгороді, зокрема 22 вересня 1857 року зафіксував у Щоденнику: «…Читав “Богдана Хмельницького” Костомарова. Прекрасна книга, яка цілком зображає цього геніального бунтівника». Зігнорувавши нелюбу йому назву твору, поет сформулював коротшу й точнішу, до речі, саме так автор озаглавив окреме видання книги 1859 року – «Богдан Хмельницький». В унікально-несподіваному словосполученні «геніальний бунтівник» Шевченко персоніфікував історичне призначення «праведного гетьмана», «козачого батька» як організатора, натхненника й ватажка героїчного козацтва, всього нескореного народу в збройній боротьбі проти поневолення України Річчю Посполитою та Московщиною… Наступного дня – 23 вересня – Тарас Григорович знову записав: «Я постійно… читаю Зіновія Богдана. Прекрасна, сучасна книга!».
Такий емфатичний настрій пояснюється тим, що поет сприйняв книгу Миколи Костомарова цілісно і поготів спраглою до духовного читання душею. Втім, очевидячки, не втратив аналітичного підходу до неї: «Повчальна, напутлива книга! Історична література сильно рушила вперед упродовж останнього десятиліття. Вона освітила подробиці, закопчені димом фіміаму, ревно кадимого перед порфірородними ідолами». Це було надзвичайно важливо, і Шевченко навіть у Щоденнику не залишив найменшого натяку на будь-яку незгоду з описами й оцінками знаного історика й друга. Хоча неважко припустити, що він не лише захоплювався розгорнутими дослідником документальними полотнами, а й переживав, обурювався, радів… Скажімо, Костомаров докладно показав, як Богдан Хмельницький із козаками присягав російському цареві, а ми знаємо, що у концептуальному Шевченковому «Великому льосі» (1845) гріховною була сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, котрий «їхав в Переяслав / Москві присягати!..». Зате поетові напевно лягли на душу рядки про те, що невдовзі після Переяславської ради «незважаючи на свіжий союз українців із москвитянами, між ними вже посіялась якась недовірливість…»
Нагадаю найголовніше: книгу Костомарова читав поет, який ще чотирнадцять років тому написав «Розриту могилу» (1843):
Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Важливо пам’ятати й про те, що, прочитавши працю вченого Миколи Костомарова й возвеличивши її, поет Тарас Шевченко ні на йоту не поступився в оцінці рокованої приреченості розрахунку Богдана Хмельницького на московитського царя. У нібито рятівній в історичній перспективі двоєдиній формулі Костомарова про те, що Хмельницький, «здавалося, діяв стільки ж на користь Південної Русі, скільки ж і на славу царя покровителя», національний Кобзар обов’язково відкинув би першу частину, бо він абсолютно виключав можливість живодайного державного союзу з Московщиною, заповівши українцям порвати московські кайдани й пророче передбачивши, що волю доведеться окропити «вражою злою кров’ю»…
Тому не випадково, що через два роки після цитованих нотаток у Щоденнику Шевченко написав у серпні 1859 року в історичному Переяславі неймовірно жорсткий вірш «Якби-то ти, Богдане п’яний…»:
Амінь тобі, великий муже!
Великий, славний! та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь
Або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі
Тебе преславного. Амінь.
Унікальна Шевченкова еманація щирого захоплення Хмельницьким і його нещадного засудження проникає в наші душі й нашу свідомість, вчить, як і сьогодні «скородити списами московські ребра», будувати незалежну від Московщини європейську державу.
У контексті сказаного наголошу, що не буквально за творами Шевченка вивчаємо ми історію України, але без Кобзаревого поетичного слова її неможливо пізнати в усій різнобарвній повноті та національній гіркоті. Шевченкове осмислення історії України, переплавлене в поетичні твори, мало й має незмірно більший вплив на читачів, аніж будь-які наукові праці.
«Так, мов я читаю історію України»
Тарас Григорович залишив у Щоденнику 10 грудня 1857 року захоплений відгук і на монографію свого друга, українця з Варви, професора Осипа Бодянського «О времени происхождения славянских племён», передану йому автором у Нижній Новгород: «Ця книга дивовижно як поповнила сучасну нашу історичну літературу».
Свого часу в роботі над «Гайдамаками» Шевченкові було дуже складно, бо розрізнені публікації не відповідали його уявленням про справді масштабну працю з історії України, зокрема Коліївщини, тому він заявляв, що веде свою поетичну розповідь «без книжної справи». Зате важливим джерелом народної оцінки цих подій були для Шевченка перекази, у тому числі й розповіді рідного діда Іван Швеця: «Спасибі, дідусю, що ти заховав / В голові столітній ту славу козачу: / Я її онукам тепер розказав». Високу поетову повагу до народної пам’яті про славне минуле передано в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847): «…Прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать…»
У Шевченкових «Гайдамаках» сказано, що до поетової хатини прийшли пишними рядами отамани, сотники з панами і гетьмани – всі в золоті: «Прийшли, сіли коло мене, / І про Україну / Розмовляють, розказують…»
А в Епілозі до поеми Шевченко написав:
Вибачайте, люде добрі,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами…
А ще залишив українцям історичну пересторогу щодо результатів усіх майбутніх революцій і майданів:
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває…
Через півтора десятиліття після написання «Гайдамаків», як ми переконалися з оцінки Шевченком уже згаданої книги Костомарова, поет уже інакше оцінював стан історичних досліджень – «книжкової справи» в Україні. Значною мірою це було зумовлено тим, що на засланні поет осмислив наукові праці та літописи, надіслані Осипом Бодянським. В описі особистої бібліотеки Шевченка є такі видання, що надійшли від Бодянського: Летописное повествование о Малой России Ригельмана (М., 1847); Летопись Самовидца (М., 1846); Симоновский П. Описание о казацком малороссийском народе и о военных его делах (М., 1847); Миллер Г. Исторические сочинения о Малороссии и малороссиянах (М., 1846); История Русов или Малой России. Сочинения Георгия Конисского, архиепископа белорусского (М., 1846). У листі з Новопетровського укріплення від 1 листопада 1854 року засланець щиро дякував Осипу Бодянському: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа,читаючи їх! Спасибі тобі!»
Навесні 1857 року Тарас Шевченко ознайомився з книгою Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси», якою щиро захоплювався:
«Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні показана»; «Такої книги, як “Записки о Южной Руси” я ще зроду не читав… Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими сліпими товаришами-кобзарями».
Отже, у неволі Шевченко чимало прочитав з історії України, а ще більше хотів знати й прочитати. Певно, що його критичне сприйняття офіційного імперського погляду на історію України загострилося. Маємо тому яскраве підтвердження. У статті журналіста Георгія Дем’янова «Т. Г. Шевченко у Нижньому Новгороді (1857–1858)», опублікованій 1893 року за спогадами очевидця Костянтина Шрейдерса, є дуже цікавий сюжет про знайомство поета з відомим письменником-нижньоновгородцем Павлом Мельниковим-Печерським. Той почав розповідати в колі слухачів про історію свого краю. Шевченко слухав уважно. Проте невдовзі…
«Нарешті від історії Росії він перейшов до історії Малоросії. Не зустрічаючи жодних заперечень, Мельников і далі вів розмову один. Нарешті, помітивши допитливий погляд Шевченка, він раптом зупинився, ніби обірвав, і запитально подивився на нього.
– Що ж ти, Павле Івановичу, далі не брешеш? – запитав Шевченко в Мельникова, – ти вже насрав три короба, сери й четвертий…
Затим поет спокійно й методично пояснив оратору, що він мовчав доти, доки той не торкнувся історії Малоросії, яку він, Шевченко, знає як свої п’ять пальців».
Очевидно в цій ситуації виплеснувся поетів біль за славну й нещасну історію України, біль, усотаний з молоком матері, на генному рівні, несумісний з імперським аристократизмом тих російських інтелектуалів, з якими Шевченко рішуче розходився в історичних поглядах.
Тяжко, тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
Поетове сприйняття минувшини оголеними нервами було чужим освіченим росіянам, у тому числі Павлу Мельникову-Печерському, а Шевченко таки не міг допустити, що хтось «історію нашу нам розкаже». Із цитованих спогадів добре видно, що російський письменник, на думку Шевченка, брехав, і я вірю Кобзареві:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
На ці запитання, життєво важливі для ствердження національної самосвідомості українців, відповів Михайло Грушевський. У цьому найперше вбачаю генетичний зв’язок між нашими двома великими співвітчизниками. Поетично осмислюючи рідну історію без опертя на фундаментальну історію України, Шевченко ніби пророчив появу вичерпної наукової праці Грушевського та її величезне значення для самопізнання й самоідентифікації українського народу.
Шевченко – це код нації, у його поезії закодовано генетичні підвалини української духовності, а Грушевський обґрунтував право українців на самостійне державне існування, слідом за Шевченком духовно консолідував український народ, виконував історичну місію націєтворця. Вони навчили українців, кажучи поетичними рядками Василя Стуса, «не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ».
Звідси й акумульоване Ліною Костенко у вустах Богдана Хмельницького відразливо-зневажливе ставлення до Москви:
Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити – Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, –
така страшна захланна калита!
Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!
В умовах війни Московщини проти України незабутній Дмитро Павличко по-шевченківськи жорстко сформулював імператив української ненависно-нещадної відповіді:
Нас живих і мертвих бити буде
Братньо так – смертельно, з-за плеча,
Доки ти не встромиш їй у груди
Кованого, братнього меча.
«Та й знову думать заходивсь про те ж таки, що й перше думав»
За три місяці до смерті Шевченко написав, здається, призабутий нині вірш:
Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… та йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
– Якби-то, – думаю, – якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра! і був би брат!
А то… нема тепер нічого…
Ні Бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїзжачі,
Хортів годуємо та плачем.
Отак-то я собі вночі,
Понад Невою ідучи,
Гарненько думав. І не бачу,
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня.
А то два ліхтаря горять
Коло апостольської брами.
Так осудливо додивлялася за Кобзарем українським і дослухалася до його дум «апостольська брама» Петропавлівської фортеці – знаменитої політичної в’язниці, символу російського рабства…
А що сам Кобзар? Як він одреагував і як би він хотів, щоб ми вчинили у такій ситуації? Чи залишив настанову? Аякже!
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
Отже, саме так мислить і героїчно воює народ український із мерзенними російськими напасниками. За Шевченковим Заповітом «во ім’я матері нашої України»:
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.