“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
«ОПОВІДАННЯ ПРО ПОХОДЕНЬКИ
В МОСКВІ, ЗАПИСАНЕ ПІД ДАТОЮ 1КВІТНЯ, ЦІЛКОВИТА ФАНТАЗІЯ»?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Першого квітня 1858року Шевченко записав у Щоденнику: «Обманюють і обманюються. Добре, якби це траплялося тільки першого квітня. Звідки взяв свій початок цей недоладний звичай?»
Перша безпосередня згадка про 1квітня, як Свято дурнів, датується 1686роком. Утім є версія, що на нашій прабатьківщині відзначення 1квітня коріниться ще в Давній Русі: нібито в цей день зі сплячки виходив домовик, а його зустрічали веселощами, дотепами, витівками. Відомо чимало гіпотез походження свята 1квітня у багатьох країнах світу. Науковці припускають, що в Україну звичай відзначати цей день прийшов із Німеччини, імовірно на початку XVIII століття.
Цитований уривок зі Щоденника – це, здається, єдиний відомий випадок поетового безпосереднього реагування на веселий день 1квітня. На жаль, він залишився практично не поміченим, але насправді є повчальним. Нагадаю, що запис зроблено через чотири дні після повернення Шевченка із каторжного заслання в Петербург. Ледь занурившись у життя імперської столиці, поет занотував 31березня, що в ньому «сильно відбилася важка казармена лапа “неудобозабываемого” дресированого ведмедя», тобто МиколиI, який і після смерті царя 1855року, залишався для Шевченка «коронованим катом», уособленням імперського деспотизму, антиукраїнської політики. На мій погляд, у цьому контексті й народилася наступного дня Шевченкова першоквітнева засторога не впадати в оману…
Приверну увагу й до того, що саме 1квітня 1854року Шевченко взявся у Новопетровському укріпленні за доволі незвичний свій лист до щирого друга, письменника, історика, військового діяча Якова Герасимовича Кухаренка (1799– 1862), який дописував 10та16квітня. Настільки незвичний, що видатний шевченкознавець Сергій Єфремов стверджував: «Оповідання про походеньки в Москві, записане під датою 1квітня, цілковита фантазія». Це не так. Отже, про все по чину.
У листі до Кухаренка, розпочатому 1квітня 1854року, Тарас Григорович залишив чимало цікавого й тільки недавно розшифрованого про його перебування в іншій імперській столиці – Москві:
«Я оце сижу та сидячи думаю: Господи! Господи! Як-то швидко ті літа минають; молодії то ще так і сяк, а що вже ті старі (погані літа), то так і летять, неначе той шуліка за куркою…
Я оце сидячи лічу літа та долічуюсь до того року, як ми з тобою вперше побачились. Угадай, чи багато я налічив їх, тих нікчеменних марних літ? Трохи чи не буде чотирнадцять, коли не брешу, а як матимеш час, то сам здоров перелічи (Шевченко полічив правильно, з часу його знайомства з Яковом Кухаренком минуло 14років. – В.М.). Остатній лист твій получив я року Божого 1846-го в Миргороді. І того ж Божого року, написавши тобі лист і гарненько власними руками у тім же богоспасаємім граді Миргороді оддавши на почту, поїхав собі гарненько в престольний град Москву…».
Щодо згаданих листів, то вони обидва невідомі…
Шевченко в Москві у 1846році? Ні не було його тоді в місті. Втім, як і в Миргороді. Щоправда, поетів біограф Леонід Хінкулов висловив припущення, що могло йтися про весну 1847року, але воно не підкріплювалося серйозними аргументами й не було підтримане більшістю вчених, зокрема, Петром Журом у «Трудах і днях Кобзаря». До того ж, сам Шевченко у Щоденнику двічі чітко вказував рік, якого він востаннє перед засланням був у Москві. Четвертого липня 1857року поет записав, що бачив Михайла Щепкіна «востаннє в 1845році». Ще більшої уваги заслуговує чітка констатація, зроблена Шевченком у Москві в березні 1858року, коли він вів Щоденник особливо скрупульозно: «Я не бачив Кремля з 1845року». Тож прислухаймося нарешті до самого поета.
Академік Микола Жулинський справедливо відносить події, описані Шевченком у процитованому листі, до весни 1845року:
«Шевченко наприкінці березня – на початку квітня 1845року, прямуючи в Україну, “з тиждень чи й більш блукав” по тій Москві, розглядав “як чоловік іностранний” “то церкви, то собори” і випадково зустрів чорноморського козака. Спинив він його і почав розпитувати:
“А що-то там поробляє наш кошовий Кухаренко? – Який, каже, Кухаренко? – Та Яцько, кажу! – Еге! каже, його на Зелених святках поховали. – От тобі й на! – подумав собі, – чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву. А його вже й поховали! – Попрощавшися з чорноморцем, зайшов у якусь стару-престару церков, одправив по твоїй душі панахиду…”».
Так описав Тарас Шевченко цю історію у листі з Новопетровського укріплення в квітні 1854року до наказного отамана Чорноморського війська Якова Кухаренка.
«БИЙ ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ»
У згаданому листі до Якова Кухаренка Тарас Григорович взагалі писав про минулі події великими мазками, не дотримуючись точного датування. Скажімо, виходило, що часом свого арешту він називав не 1847рік, як це було насправді, а 1846-й. Утім, нагадаю, що навіть в Автобіографії, написаній в 1860році, Шевченко неточно назвав і рік свого звільнення: «У 1858році 22серпня… звільнили його з Новопетровського укріплення». Тоді як засланець залишив Новопетровське укріплення 2серпня 1857року, тобто на рік раніше. Або Шевченко заявляв у квітневому листі до Кухаренка: «Засадили мене в Петропавловську хурдигу…» Насправді поет був ув’язнений в казематі IIIвідділу, а не у Петропавловській фортеці (між іншим, ця неточність стала джерелом численних помилок у біографічних працях про Шевченка). Або Тарас Григорович писав: «Через півроку вивели мене на світ Божий…» Насправді – через неповних два місяці…
Ще однією загадкою чи дивницею Шевченкового листа є переказ поетом слів Якова Кухаренка: «…Чи давно чоловік мені радив, щоб я бив лихом об землю, як той швець мокрою халявою об лаву». Річ у тім, що це дослівне(!) повторення жартівливої поради Кухаренка в листі до Шевченка, написаному 25травня 1845року: «Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву». Лише на підставі цього факту дехто міг би стверджувати, що Тарас Григорович був у Москві 1846року, бо ж у 1845-му він від’їхав із міста вже на самому початку квітня. Коли б не безліч отаких неточностей у Шевченковому листі. Щодо буквального повтору фрази Кухаренка, то Шевченко, маючи добру пам’ять, одразу засвоїв народну приказку, а, скоріше, уже й знав її. Підтвердженням є й те, що у повісті «Варнак», написаній у Новопетровському укріпленні (орієнтовно 1853року), зустрічаємо буквально те саме: «Е,е! Земляче! Бий лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву».
«МЕНІ В МОСКВІ ЗУСТРІВСЯ НЕ ХТО ДРУГИЙ, ЯК САМ САТАНА»
Цікаво, що Шевченко цілком у дусі довгого й місцями химерного листа пояснив невірну інформацію про смерть Якова Кухаренка сатанинськими витівками: «Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана. Та й справді, яка-таки недобра мати понесе чорноморця в Москву? Чого він там не бачив?… Аж тепер тілько догадався, що я хоч і в школі вчився, а сам бачу, що дурень. Та ще хто і одурив? Сатана, ледачий син, бодай йому і в пеклі добра не було!».
І ще раз: «…Чорноморець той мерзенний, уповательно думаю собі, що ніхто інший, як сам сатана (бодай він здох), скинувши свою повшедну одежу (німецький куций жупанок) та надів чорноморську достатню одежу…».
Годі й казати, справді першоквітневий, сказати б, легковажний дух пронизує Шевченків лист. Але його зміст не є «цілковита фантазія», не вигадка, не побрехенька на догоду дню бездумної неправди й безтурботного обману.
Навпаки, жартівливо-точні штрихи до московського перебування наповнені високим і серйозним смислом, а ще – в’їдливим сарказмом. Ось Шевченко пише: «…Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний…» Яке жорстке позиціювання своєї гордої козацької персони до ментально чужого, нерідного міста! Чи, побувавши в Кремлі, Шевченко не шукав, як усі інші, духовної опори в Успенському соборі, Кобзарева зацікавленість не мала релігійного забарвлення. Скажімо, його ровесник і шанований поет Михайло Лермонтов схилявся перед дзвіницею Івана Великого, а Шевченко буденно-глузливо зауважив, що буквально «тілько вже не лічив ворон на Івані великому». Між іншим, дуже точне спостереження щодо ворон, які впродовж віків обсідали кремлівські храми.
Очевидно, стосовно Москви таки йдеться про 1845рік, коли Шевченко побував у Миргороді, а ще до того їхав з Петербурга в Україну через Москву. Про цей приїзд Шевченка лапідарно писав Петро Жур: «28 березня. Прибув до Москви. Тут зустрівся з М.С.Щепкіним та О.М.Бодянським… 2квітня. Виїхав з Москви на Україну…»
Тож асоціювався той першоквітень з Москвою, переплівся через дев’ять років з оповідками в листі із заслання. До речі, нагадав я про це у березні 2019року, перед найнезвичайнішим у новітній українській історії першоквітневим днем, коли він наступив одразу слідом за днем першого туру виборів Президента України. Дуже хотілося тоді щоб під покровом старовинного Дня Сміху чи Дурнів над нами вчергове не посміялися злобливо та не пошили в дурні… Та саме так і сталося… Кажучи по-шевченківськи, «всякий день перед нами стид наш перед нами»…
Виходить, що ще попереду справжнє довгождане національне усвідомлення того, що зінтегрований розум українців неминуче й швидко міцнішатиме за умови невідкладного й рішучого звільнення суспільства від надлишку непорядних, аморальних (не лише суціль корумпованих), а й інтелектуально недолугих осіб у владі. Малознайому нам формулу залежності розуму від моралі в болісних духовних шуканнях вистраждав шанований Шевченком українець Микола Гоголь: «Розум іде вперед, коли ідуть вперед всі моральні сили в людині, і стоїть без руху та навіть іде назад, коли не підносяться моральні сили». Можна сказати простіше словами давньогрецького філософа Антисфена, який застерігав, що держави гинуть тоді, коли люди перестають відрізняти дурних від розумних і порядних.
У цьому контексті нагадаю Шевченкове поетичне моління з його «Давидових псалмів», написаних за кілька днів до Заповіту:
Молюсь, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.
Бо на душу мою встали
Сильнії чужії,
Не зрять Бога над собою,
Не знають, що діють.
P.S.Очевидно, що в першоквітневому Шевченковому записі в Щоденнику найголовнішим є конкретне душевне побажання, а саме: коли вже впасти в оману, то лише на Свято Дурнів… «Цу-цу дурні! схаменіться! Чого се ви раді!»… Тарас Григорович мимохідь скористався нагодою, щоб залишити землякам історичну настанову – не обманюватися, насамперед із москалями. Скажете, перебільшую? Нітрохи.
Володимир Мельниченко, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України
ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.