“Українська літературна газета”, ч. 5 (385), травень 2026
Розповідь про неймовірний злет поетичної творчості Кобзаря після семи років мовчання
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До періоду Шевченкового заслання в Новопетровському укріпленні застосовні його слова з поеми «Гайдамаки»: «Тяжко, нудно розказувать, / А мовчать не вмію. / Виливайся ж, слово-сльози…» Таки так, але відомо, що після прибуття в укріплення в жовтні 1850 року перший Шевченків поетичний автограф з’явився лише навесні 1857-го. То був текст другої редакції поеми «Москалева криниця», написаний після отримання 7 квітня 1857 року листа від Якова Кухаренка і присвячений йому: «зобгав / Тобі поему на спомини, / Мій друже щирий, мій єдиний!» (датується 16 травня).
У відповідь на лист свого друга – українського письменника, історика, етнографа й військового діяча Якова Кухаренка (1799–1862) від 18 грудня 1856 року, отриманий запізно, зате саме на Великдень, Тарас Шевченко зізнався йому 22 квітня 1857 року: «Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать». І це була лише гірка фіксація факту. Хоча в попередні засланчі 1847–1850 роки він наперекір долі створив понад сто поезій, останній вірш «І досі сниться: під горою…» було написано… сім років тому. Далі Тарас Григорович вивів: «А тепер уже і Бог його святий знає, чи й напишу що-небудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосердний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й думать».
Між іншим, на початку ХХ століття Михайло Грушевський, явно під впливом і цього листа, не лише зазначав, що на засланні в поета фізичні й духовні сили були підтяті, а й навіть стверджував: «талант його очевидно ослаб…». Але насправді минуло ледь півтора місяця, й 5 червня 1857 року рядовий Окремого оренбурзького батальйону Тарас Шевченко розпочав лист до недавнього наказного отамана Чорноморського війська, автора п’єси «Чорноморський побит», генерал-майора Якова Кухаренка зовсім в іншому тоні:
«Постриг ти мене в брехуни своїм братерським листом… Я писав тобі, друже мій єдиний, що вже не втну нічого віршами. Отже і збрехав. Збрехав і не схаменувся. Правда, я сам думав, що я вже зледащів, захолонув в неволі. Аж бачу – ні. Нікому тілько огню положить під моє горем недобите старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того святого вогню. Спасибі тобі, друже мій єдиний. Довго я читав твій лист, разів з десять, чи не білше. Та дочитався до того, що в мене не тілько очі, серце заплакало, мов та голодна дитина. А серце, сказано, не дитина, його галушкою не нагодуєш. Що тут на світі робить? – думаю собі, та, вставши раненько, помолився Богу, закачав рукава та й заходився коло оції “Москалевої криниці”. Бог поміг, то сяк, то так кончив. Мені і полегшало трохи. Не знаю тілько, чи подобається вона тобі, мій друже єдиний».
Але що саме писав отаман Чорноморського козацького війська (1852–1856) Яків Кухаренко своєму другові? Розглянемо все по чину. Похвалився, що був направлений у Москву на коронацію царя Олександра II (відбулася 26 серпня 1856 року): «Я, брате Тарасе Григоровичу, сподобивсь бути на священній коронації нашого Батька Государя… Милость Батька Государя всім подданим, всім прощеньє!».
У межах цієї статті немає можливості та й потреби докладно розкривати хрестоматійно відоме ставлення Шевченка до царів узагалі й до Олександра II зокрема. Коли поетів знайомий, скульптор Михайло Микешин запропонував увічнити українського Кобзаря серед інших видатних діячів культури в пам’ятнику «Тисячоліття Росії» (установлено в Новгороді 1862 року), Олександр II рішуче викреслив його зі списку. Зауважу лише, що московська коронація царя, котрий правив імперією з Петербурга, прохоплює згадкою про Шевченкову поему «Сон» (1844), в якій «на багнищі город» – «може, те, що й московський». Московський!
З коронацією Олександра II та його «всепрощенням» засланець пов’язував можливе звільнення з Новопетровського укріплення, але цього не сталося. Скаржився другові: «Але ще й досі нема нічого офіціального. І чорт його знає, коли воно й буде, те прокляте офіціальне? Може, ще й зимовать останусь за сим скаженим морем». Утім, насправді надія на те, що клопотання друзів про звільнення з заслання (Кухаренко й Щепкін не мали можливості цим займатися) у Шевченка не згасала (офіційна звістка про звільнення прийшла 21 липня), сама надія стала важливим тлом яскравого й плідного реагування засланця на лист Кухаренка, який читаємо.
Тепер – про найголовніше. Кухаренко повідомляв у своєму листі Шевченкові про хвилюючу зустріч із Михайлом Щепкіним:
«В Москві Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”. Потім приходив Щепкін до мене на квартирю. Я йому прочитав твоє письмо до мене. Він заплакав. Довгенько говорили об тобі, хто що знав, і порозходились. Щепкін просив мене тобі кланяться. Отже ж його клон».
Крім того, Кухаренко повідомляв у листі, що у нього є всі Шевченкові твори, надруковані до його заслання – «до твоєї лихої години». Окремо відзначив, що «добув» поему «Гамалія» й уже згаданий вірш «Пустка»: «То що найдеться опріч сього, брате Тарасе Григоровичу, прошу списати і до мене прислати, а якщо є вже друковане, то назвати його і сказати – відкіль виписати».
Повертаюся до Шевченкової відповіді Кухаренкові: якщо таки «Москалева криниця» йому сподобалася, то поет просив у доброго писаря переписати не тільки її, а й поему «Чернець» (1847) та вірш «Садок вишневий коло хати…» (1847):
«Та пошли старому Щепкіну. Нехай на старість читає та не забуває безталанного Кобзаря Тараса Дармограя. Я умисне приписав “Ченця” і “Вечір”, щоб порівняв його з “Криницею”, бо “Криниця”, бач, сьоголітня, а “Чернець” і “Вечір” Бог зна колишні. Чи помолодшав я через 10 літ в неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний».
Отже, немає жодного сумніву, що Шевченкові була вкрай важливою підтримка друзів, їхнє добре, розумне слово правди і любові. Сам він записав у Щоденнику 20 червня 1857 року: «Вірші виявилися майже однакової добротності з колишніми моїми віршами. Трохи пружніші й уривчастіші. Але це нічого, дасть Бог вирвуся на свободу, й вони у мене потечуть плавніше, вільніше і простіше, веселіше».
Цей абсолютно щирий оптимізм, оприявлений у нещодавно розпочатому Щоденнику, багато вартував у безпросвітному засланчому житті Шевченка. Так і хочеться повторити рядки з першої редакції «Москалевої криниці» (1847): «Отак-то, друже мій, живи, / То й весело на світі буде. / І буде варт на світі жить, / Як матимеш кого любить».
Звертаю увагу на те, що високій і справедливій самооцінці наодинці з собою передувало, здавалося би буденне пояснення в Щоденнику:
«Отримавши від Кухаренка листа,.. я віддячив йому листом же зі вкладенням власного поличчя і другим листом із вкладенням ще менше речовинним. Із вкладенням небувалої розповіді мнимого варнака під назвою “Москалева криниця”. Я написав її відразу після отримання листа від батька отамана кошового».
Не промину зауважити, що лексема «небувала» («небувалий») у поетичній творчості Кобзаря не зустрічається. Певно у Тараса Григоровича тоді був таки саме небувалий стан його праведної душі, а лист Якова Герасимовича не лише радував її, а ще й, кажучи по-шевченківськи, «врачував серце». Про Кухаренка засланець записав у Щоденнику 13 червня 1857 року, тобто на другий день (!) його ведення:
«Чудове явище між людьми цей справді благородний чоловік. З 1847 року, за розпорядженням вищого начальства, всі друзі мої повинні були припинити зі мною всякі зносини. Кухаренко не знав про таке розпорядження. Але так само не знав і про моє місцеперебування. І, бувши в Москві під час коронації депутатом од свого війська, познайомився зі старим Щепкіним і від нього дізнався про місце мого ув’язнення. І, найблагородніший друг! написав мені найщирішого, задушевного листа. Через дев’ять років не забути друга, і ще в нещасті друга. Це рідкісне явище між себелюбними людьми…»
Справді животворною для засланця стала згадка в листі Кухаренка про Щепкіна, якого він не бачив уже дванадцять років. Не випадково Михайло Семенович невдовзі з’явився уві сні, про що Тарас Григорович занотував у Щоденнику 4 липня: «Побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкіна, таким же свіжим і бадьорим, як бачив я його востаннє в 1845 році. Говорили про театр, про літературу…»
Через півроку, наприкінці 1857-го Щепкін відвідав Шевченка в Нижньому Новгороді, де вчорашній засланець надовго застряг з вини імперії, котра не хотіла пропускати його в обидві столиці. Тарас Григорович виплакав у Щоденнику: «Шість днів, шість днів повного, радісно-врочистого життя! … Чим я заплачу тобі за це щастя? За ці радісні солодкі сльози? Любов’ю! Але я люблю тебе давно, та й хто, знаючи тебе, не любить? Чим же? Крім молитви за тебе, найщирішої молитви, я нічого не маю… Друг мій єдиний, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкін».
Повірте, неможливо перебільшити значення живильно-духовної з’яви двох істинно великих друзів у «безмежній тюрмі», в якій Шевченкові на багато років буквально замкнули поетичні вуста, поготів, що «сім тяжких літ у цьому безвихідному ув’язненні мені не здавалися такими довгими і страшними, як ці останні дні випробування». Шевченко відчув у той момент особливе піднесення, ніби друзі (обидва!) були поруч і… взявся за другу редакцію поеми «Москалева криниця», що стала, по суті, новим твором. Отже, тим самим, повторю на завершення, Кобзар відновив поетичну творчість після семирічної перерви.
Про відповідь Кухаренка на лист Шевченка від 5 червня 1857 року, який ми розглядали, дізнаємося з нижньоновгородського запису в Щоденнику 10 лютого 1858 року:
«Отримав листа від кошового батька Я. Кухаренка від 7 серпня. Він з Катеринодара прогулявся через Новопетровське укріплення і Оренбург та тільки сьогодні досягнув своєї мети. А все-таки краще пізніше, ніж ніколи». Цей лист Якова Герасимовича виходить за часові межі моєї розповіді. Втім є у ньому штрих, який не можу обминути, а саме: Кухаренко, який їздив в Одесу, зібрав й узагальнив подорожню інформацію про Тараса Шевченка: «Та й люблять же тебе на Україні, брате!..»
І ще вкрай важливе для нашої теми звернення Кухаренка до друга:
«Не кидайся діла, сіреч, не оставляй писати, бач сам здоров: погасило кляте лихо огнище твого талану, але добрий вітерок повіяв, позносив золу, найшов іскорку, – ще не погасла, – та й почав роздувати огонь, отже і гляди, як покотить пожаром. Поплюй в кілочки та строй кобзу сміло і далі грай, як грав єси».
Шевченко відповів 16 лютого 1858-го, що «недавно скомпоновав» вірші «Доля», «Муза» й «Слава» (автограф видатного триптиха, надісланий Кухаренкові, нині не відомий), а поему «Неофіти», яка «ще не вироблена», посилати не став.
Нагадаю, що цю поему Шевченко подарував Щепкінові 24 грудня 1857 року в день його приїзду до Нижнього Новгорода.
Вже лише ці неперевершені твори, що не з моєї волі потрапили в завершальну частину розповіді, незаперечно свідчать, наскільки потужним і яскравим був новий поетичний злет Тараса Шевченка наприкінці заслання. А попереду ще були три роки геніальної творчості…
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.