“Українська літературна газета”, ч. 3 (347), березень 2023
«ЩО Ж НА НИВІ УРОДИЛОСЬ???!»
Тарас Шевченко написав у Москві один єдиний вірш, але то був доленосний для України «Чигрине, Чигрине…» (19 лютого 1844 року), що з особливою силою й уповні підтвердилося під час переможної боротьби українського народу проти загарбницької воєнної навали Росії…
Аналізуючи цю поезію у статті в «Шевченківській енциклопедії» (2015), Юрій Барабаш справедливо вказав на те, що в розмаїтті висловлених у літературі точок зору і припущень щодо «Чигрине, Чигрине…» таки «випадає один чинник, як видається, вирішальний, а саме — чинник емоційний, психологічний». Тож, уявімо собі цілком імовірний емоційний стан тридцятирічного генія…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Було далеко за північ, але Шевченко не спав. Лежав непорушно, широко розплющивши очі. Думав, тяжко думав-страждав… У Москву він приїхав уперше тиждень тому, його супровідником по місту став новий знайомий, професор Московського університету, земляк із українського містечка Варва, добрий козак Осип Бодянський. Ох, він очевидно має-таки запорозьку душу! Розмови з усезнаючим Осипом Максимовичем на теми з української історії, зокрема й про гірку долю Чигирина, рвали серце, поготів у Москві… Професор, хоч і кульгав, устиг показати багато, дуже багато… Власне, все було наявý і без чичероне.
Протягом чверті століття після наполеонівського нашестя трьохсоттисячна Москва воскресла, як фенікс із попелу. Тарас Григорович озирався, роздивлявся вражений, і гіркі сльози все більше наверталися не лише на очі, але й на душу. Поет якраз повернувся з дев’ятимісячного перебування в Україні, про яке пронизливо написав пізніше Якову Кухаренку: «…Скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями…» В останньому вірші, написаному перед приїздом у Москву в Березані 9 жовтня 1843 року («Розрита могила»), йшлося про те саме:
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
З голови не виходило ознайомлення, хоч і поверхове, з рукописом літопису Самійла Величка, який показав Бодянський. Особливо вразила Величкова передмова, де розповідалося про спустошену Правобережну Україну, яку бачив автор на початку 1700-х років, що гостро відобразилося в «Чигрине, Чигрине…»: «заснула Вкраїна, / Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла, / В калюжі, в болоті серце прогноїла…» За вражаючим висновком Юрія Барабаша, «зловісна тінь Москви-Московщини, захланної, неситої імперії, незримо зависла над створеною уявою Шевченка апокаліптичною картиною».
Тарас Григорович рвучко перевернувся в ліжку, вкотре згадуючи, як Осип Максимович привів його на Арбатську площу й показав те місце, звідки козаки гетьмана Петра Сагайдачного штурмували Москву на Покрову 1618 року. Тоді й спалахнуло раптом у Шевченковій свідомості гірке запитання:
За що скородили списами
Московські ребра??….
Як же довго українському народу не давали почути саме ці слова свого пророка! У Шевченковому «Кобзарі», виданому в Петербурзі 1867 року, в поетовому тексті було зроблено грубезну підміну: замість «московські ребра» з’явилися… «татарські ребра». Навіть Михайло Грушевський, виступаючи на Шевченковому святі у Львові 1896 року, цитував саме підправлений текст. Таке безжалісне спотворення стало справді «модним» за радянських часів. У російському чотиритомнику Тараса Шевченка (1977) «московські ребра» було замінено ребрами «царських слуг»… Видатні шевченкознавці Іван Дзюба та Микола Жулинський влучно зауважили, що це робилося, «аби не образити Москву».
…Шевченко знову й знову згадував і переживав, як він стояв неподалік багатих кремлівських палат і соборів, а над Арбатом сходило сонце та святково висвічувало маківки храмів святих Бориса і Гліба та Тихона. Тоді перед його очима постав укотре бідний, занедбаний повітовий Чигирин, який був гідний іншої, високої долі. Бо Чигирин пам’ятав себе за Богдана Хмельницького сотенним містом, а потім гетьманською резиденцією, фактично столицею України!
Надворі вже розвиднювалося, коли Тарас Григорович схопився з ліжка і швидко почав писати:
Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає,
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на сміх не скаже!!
Здається, у цілому світі не було ще виплеснуто в одній поезії стільки гіркого національно-патріотичного болю. Шевченко ніколи не вивищував свій народ над іншими, але його страждання вважав історично несправедливими, надлюдськими. Невгамовні душевні муки ставали ще пекельнішими в імперській Москві.
Так, так! Якраз присутність поета в Москві надала «Чигрине, Чигрине…» рідкісної пронизливості й скорботи за національною справою.
Наголошую на цьому, бо традиційно вважається, що «вірш написано під враженнями од відвідин Шевченком Чигирина (гетьманської столиці 1648–1676 рр.) у липні-серпні 1843 р.». Якщо тільки цим обмежитися, то непереконливо й поверхово виходить. Чому ж ті враження виявилися не відразу, а півроку потому та ще й у самій Москві?! Між іншим, Степан Смаль-Стоцький свого часу взагалі категорично заявив, що в поезії «нічогісінько не вказує на… який-небудь зв’язок із розмовами Шевченка з Бодянським…». Очевидячки, мовляв, що Шевченко все знав і без цих розмов. Аякже, знав! Уже в «Гайдамаках» він картав козацьких провідників:
Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Однак емоційний градус Шевченкового тексту тоді був нижчим, і концептуально тема Чигирина визріла пізніше — під час поїздки Україною й відвідання 1843 року міста колишньої козацької слави. Іван Дзюба влучно називав поезію «своєрідною поетичною квінтесенцією пережитого і передуманого за дев’ять місяців перебування — не перебування, життя — в Україні…». Це твердження значно вагоміше за те, що пов’язує вірш лише з Чигирином і лише літніми місяцями 1843-го.
І все-таки, все-таки… Не можна нехтувати тим, що «Чигрине, Чигрине…» написано в Москві! Саме в ній відбувся поетичний катарсис!
В атмосфері бундючно-ситого й самовдоволено-байдужого міста поет особливо гостро й болісно, ніби вперше, пережив той очевидний факт, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є провинницею бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, що здатне паралізувати волю до боротьби за незалежність. Душевне потрясіння від побаченого й пережитого вибухнуло у безсмертних рядках:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??…. Засівали
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось???!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
Як бачимо, у Шевченка знаки питання наростають — з одного до двох і, нарешті, в узагальнювальному, головному, підсумковому рядкові — три знаки питання, хоча в Повному зібранні творів Тараса Шевченка надруковано лише два…
На мій погляд, узгоджений із видатним шевченкознавцем-текстологом Сергієм Гальченком, у поетичній творчості Кобзаря це — найбільш яскравий приклад експресивної підвищеності болісної питальної інтонації, підсиленої вигуком окличного знаку… Важливі й чотири (!) крапки після «Московські ребра??….», пропущені в офіційній публікації…
Тепер, увага! Первісний автограф «Чигрине, Чигрине…» не відомий, а вірш переписано Тарасом Григоровичем з невідомого автографа у рідному Києві до рукописної збірки «Три літа» в квітні-червні 1846-го… Тобто, пройшло більш як два роки та й ворожа, підступна, смурна від крові Москва була далеко, проте Шевченкові страсті знову закипіли не лише в автографі поетичних рядків, а й у розділових знаках…
Щодо двох надгірких висновувальних рядків Юрій Барабаш точно й сильно зауважив: «У синекдосі “волі… отрута”, якою обернулась рута, вочевидь приховується вказівка на Переяславську раду та її трагічні для України наслідки». За словами Івана Дзюби, вперше саме «Шевченко сказав землякам страшну правду, якої вони воліли не бачити…»
Вірш, народжений у Москві, досі пече національну свідомість Шевченковою жертовною любов’ю до України:
Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси,
І всю Україну.
……………………………….
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
З цього випливає Шевченкове грізне сподівання на те, що його слово таки послужить пригнобленій Україні, а з його сліз, посіяних на виораному ним перелозі виростуть… Та послухайте самі…
Може, зорю переліг той,
А на перелозі…
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне…
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Отже, знову триразове повторення знаку, тепер окличного! За ним — відповідь на попередній трикратний знак питання… Юрій Барабаш ясно й переконливо виснував, що «фантастичні перетворення» в «Чигрине, Чигрине…» несуть у собі вищу поетичну переконливість: «Вони позначають моменти переходу духовної енергії поета-пророка в якість буття його народу». Емоційна потужність поетових рядків дорівнювала потужності бойових закликів до нації…
Читачеві здається, що разом із Шевченковим його «серце плаче, просить / Святої правди на землі». Захоплений енергетикою поетового Слова, він своїм серцем дійсно починає відчувати найголовніше, — вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові. У цих рядках незримо присутні козаки війська гетьмана Петра Сагайдачного, які могли здобути Москву штурмом, але відступили від неї. Йшлося про сильну, справді державну й благородну козацьку кров.
Кажучи словами Миколи Жулинського, «Чигрине, Чигрине…» має «національно-рятівничий сенс». І не менше!
Згадую Ліну Костенко, у якої Богдан Хмельницький говорить історично-знаменні слова:
І вже ногою бувши в стремені,
я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: — Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.
«МОСКВА ВНОЧІ ЗАПАЛИЛА…»
Знаменно, що саме віршем «Чигрине, Чигрине…» Шевченко відкрив уже згаданий рукописний збірник «Три літа», до якого включив 23 поезії, написані в 1843–1845 роках, а завершив «Заповітом». Якщо «Заповіт» таки й був написаний останнім у 1845 році (25 грудня), то «Чигрине, Чигрине…» поет поставив першим у геніальному ряді за повною, вичерпною суголосністю з його душею. Шевченко бачив вірш смисловим заспівом до знаменитого поетичного циклу.
«Чигрине, Чигрине…» незаперечно свідчить, що Москва викликала у Шевченка тяжкі емоції та рефлексії, але в ній, очевидно, висталилися його поетичний голос і почуття національної гідності та людської незалежності. Саме цей вірш відкрив антимосковський період Шевченкової творчості.
Якщо в «Розритій могилі» (1843) козацька могила потерпала від «москаля», то в комедії «Сон» (липень 1844 року) поет уперше покладає відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву:
“…Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, Боже милий”.
Ці слова Шевченко вкладає в уста чернігівського полковника, наказного гетьмана Павла Полуботка (бл. 1660–1724), який прагнув усунути російську адміністрацію з України, за що й був ув’язнений Петром І у Петропавловській фортеці. Тож наказний гетьман, який закінчив життя в «темній темниці» петербурзькій, проклинає Москву за випалення України…
Нічого дивного! Бо сам Петербург — є місто… московське! Так, так! Читаємо в поемі «Сон»:
Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Московський!
І хоча ключова дія поеми «Сон» відбувається в царських хоромах у Петербурзі, для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язане саме з «московською блекотою».
Як писав Іван Дзюба, поемою «Сон» Шевченко «ставав на прю з царизмом». А я додам, що віднині у поетовій творчості самодержці та самодержиці будуть пов’язані з Москвою. Зверніть увагу на моторошний сюжет із історії про сплюндрування у 1708 році Батурина й безжалісне знищення його жителів російським військом за наказом Олександра Меншикова. Нагадаю, що вже п’ять років інтенсивно велося будівництво Петербурга й до перенесення сюди столиці залишалося ледь чотири роки, але для Шевченка Петро І є саме «царем московським» і саме Москва у «Великому льосі» (1845) залишалася винуватицею страшної трагедії:
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Так само будівництво залізниці між Петербургом і Москвою, що розпочалося в 1843 році за петербурзькими указами Миколи І й потягло за собою багатотисячні жертви кріпосних селян, у Шевченка ведеться «в Московщині».
І ще важливе, може, й несподіване для читача підтвердження. В щоденниковому записі від 17 вересня 1857 року Шевченко прямо вказав, що «головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я». Ішлося про те, що офіційне православ’я фактично було казенною, насильницькою релігією, знаряддям духовного пригнічення не лише російського народу, а й «іновірців» (Шевченко якраз пропливав тоді повз чуваське місто Чебоксари). Та зараз наголошую зовсім інше — поет абсолютно чітко писав саме про «московську внутрішню політику». Московську!
Ще в поемі «Кавказ» (18 листопада 1845 року) Шевченко вбивчо зафіксував, що православ’я по-московськи навчає «Кайдани кувати, як і носить!..»
«ВСТАНЕ УКРАЇНА. І РОЗВІЄ ТЬМУ НЕВОЛІ, СВІТ ПРАВДИ ЗАСВІТИТЬ…»
Вкрай важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…» (грудень 1845 року) у контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами В’ячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів…»:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Так уперше Шевченко затаврував ту верхівку козацької старшини, що прислужувалася то російським царям, то польській шляхті, зраджуючи власний народ. Роман Лубківський назвав їх «узагальненим образом лиха, що паразитує на наших незгодах, отже призводить до перманентних поразок».
У концептуальному «Великому льосі» (1845), який, за словами Івана Дзюби, є «поглибленням символу могили», гріховною була сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, котрий «їхав в Переяслов / Москві присягати!..». Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо навіть і те, що дівчина
…Цареві московському
Коня напоїла
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Взагалі присутність Москви-Московщини буквально пронизує містерію «Великий льох». Особливо страшно відчувається це у другій частині поеми, де всі три ворони, здається, зосереджені на знищенні українського духу. Московщина виникає вже на початку їх зловісного каркання: «Ну, а в твоїй Московщині / Є чим поживиться?»
Нагадаю моторошне зізнання 1-ї, української, ворони:
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють.
Ото указ надрюкують:
«По милості Божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»
Вдумаємося у висновки Івана Дзюби і Миколи Жулинського щодо «Великого льоху» Тараса Шевченка, зроблені на початку цього століття в передмові до видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка:
«Три українські душі караються за невільно вчинені гріхи-злочини і не відають, коли ж буде прошення їхніх гріхів, бо після цих трагічних для України подій (переяславська угода, поразка гетьмана Мазепи під Полтавою, знищення Батурина, зруйнування Катериною II Запорозької Січі) розпочалася Велика Руїна. Все забрала Москва в свої руки (“І ви наші, і все наше, / І гоже й негоже!”), сплюндрувала квітучий край, з числа вельможних байстрят “дворянства страшну силу / У мундирах розплодила” і добирається тепер до найбільшої української святині — Великого льоху. Та не судилося Москві дошукатися “Великого ж того льоху”, хоч малий льох у Суботові таки розкопала…
Великий льох — це глибока національна таїна української душі й останній притулок надії, віри, правди. Тому українська ворона застерігає москалів од розкопування Богданового льоху, бо народиться новий Іван Гонта, що “…розпустить правду й волю по всій Україні”. Водночас вона передбачає: народиться і другий Іван-близнюк, який творитиме не добро, а зло в Україні:
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде… оце вже наш!
Катам помагати.
Зловісне пророцтво української ворони, яке так трагічно здійснювалося в Україні XX ст., віриться, вичерпалося, символічна церков-домовина, в якій була похована душа поневоленого народу, його правда, честь і гідність, розпалась-розвалилася, і справдилося Шевченкове пророцтво — встала Україна, розвіяла тьму неволі, засвітила світ правди.
Та не втішаймо себе ілюзіями, що наше духовне невільництво скінчилося, що агресивне яничарство впокорилося, витравилося з душ багатьох із нас, що більше не народиться лютий близнюк Івана Гонти. Ще довгі роки ми будемо переборювати, за словами Івана Франка, “своє духовне відчуження від рідної нації”».
Втім якраз у героїчній війні проти російських загарбників український народ продемонстрував історично-небачене згуртування в одне нерозривне, непереможне ціле й назавжди підтвердив Шевченкову незламну віру у відродження нації, духовні, ментальні скарби якої надійно сховані у великому льосі й насправді недосяжні для Москви.
Так малий льох в Суботові
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась.
І не дошукається! За Шевченком, історична правота належить не Москві, а вільній — саме вільній! — Україні. Тому нічого фатального не значить, що сміялися з України стороннії, чужі люде, які не знають історичної правди:
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Тут і повертаємося до вихідної точки нашої розповіді — поезії «Чигрине, Чигрине…», в останній строфі якої Шевченко висловив невигубну надію, що була вилучена, з огляду на цензуру, в петербурзькому «Кобзарі» 1867 року, але невідворотно проросла через півтора століття в Державному гімні України:
Спи, Чигрине, нехай гинуть
У ворога діти,
Спи, гетьмане, поки встане
Правда на сім світі.
Як відомо, в Державному гімні України (слова Павла Чубинського) втілено непереборну віру нації в те, що неминуче «згинуть наші вороженьки», тож у «Чигрине, Чигрине…» тридцятирічний український Пророк постає незмірно нещаднішим і, сказати б, упевнено лютим. Одночасно Кобзар одверто покладав надії на те, що Чигрин спатиме лише доти, поки підростуть якраз козацькі діти:
Поки сонце встане,
Поки тії недолітки
Підростуть, гетьмани.
Настав час осмислити повною мірою, нічого не притлумлюючи, втілене в «Чигрине, Чигрине…» непримиренне ставлення великого гуманіста Тараса Шевченка до ненависної Московщини, від якої можна й треба визволитися, лише скропивши волю «вражою злою кров’ю»…
Щодо «Правди на сім світі», то у поета йшлося про планетарний світ, який немислимий без України… Нагадаю, що у Шевченковому творі «Юродивий» (1857) — імовірному вступі до ненаписаної поеми — за точним узагальненням Юрія Барабаша, «поетова мисль сягає царини міленарної»: «Коли / Ми діждемося Вашингтона / З новим і праведним законом? / А діждемось-таки колись». У цих словах — і широке сакральне бачення справедливості й свободи, і піонерський для української поезії Шевченків інтерес до конкретно-історичного досвіду США в особі першого президента Джорджа Вашингтона. До речі, той же Барабаш одразу доречно зауважив, що Пушкін у статті «Джон Теннер» (1836) поклав агресивний початок антиамериканському струменю в російській суспільній свідомості й літературі, а після нього Гоголь протиставив американським Сполученим Штатам ідею «повносилого монарха». Отже, на прикладі трьох геніїв, з яких два були українцями, всім очевидні протилежні ментальні полюси — монархічно-русофільський і Шевченків — антиімперський, україноцентричний. Як екзистенційно важливо пильнувати істинно Шевченків генотип української нації!
Заповідаючи порвати московські кайдани, Кобзар завірив, що «полину / До самого Бога» лише тоді, «Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу…». Значить, у священній війні проти російських поневолювачів Шевченкова душа з нами, і ми нарешті повністю виконаємо Заповіт національного Пророка…
Володимир Мельниченко
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.