“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (327-328), травень 2022
«САГАЙДАЧНИЙ НАГНАВ ВЕЛИКОГО СТРАХУ»
Коротко скажу про передумови походу Петра Сагайдачного на Москву, спираючись на праці Михайла Грушевського.
Восени 1618-го двадцятитрирічний польський королевич Владислав підійшов до Москви, щоб посісти царський трон, який, на думку поляків, йому належав законно. Втім прихильники молодого російського царя Михайла Романова зібрали достатньо сил, аби обложити польський табір. Єдиною реальною силою, здатною надати швидку й надійну допомогу Владиславу, були козаки. На прохання самого польського короля Сигізмунда ІІІ підданий польської корони Петро Конашевич-Сагайдачний із двадцятитисячним козацьким військом вирушив на допомогу Владиславу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На той час за гетьманом реєстрового козацького війська Петром Сагайдачним міцно закріпилася слава сильного й талановитого полководця, який активно воював проти Османської імперії та Московії. Він уславився морськими походами 1609, 1613–1614, 1620 років проти турків і здобуттям важливої турецької фортеці Кафи, а також Варни, Очакова, Перекопа, Синопа, Трапезунда. Михайло Грушевський писав, що «ніколи перед тим козаки не мали такої сили й слави, як за Сагайдачного». Узагальнювальна оцінка вченим історичної постаті великого українця виглядає так: «Петро Сагайдачний був одним з найславніших гетьманів українських. Мало кого так шанували і славили на Україні, як його. Славився він як щасливий і зручний вождь на війні і як вірний син України, що любив свій народ український щиро і гаряче». Цікаво, що Грушевський в «Історії української літератури» (т. VІ, кн. 1) навіть виокремив розділ «Вірші на похорон Сагайдачного», в яких опісля смерті гетьмана було оспівано його кращі риси. В «Історії України, приладженій до програми вищих початкових шкіл» учений розповів, що над прахом Сагайдачного «братські школярі читали похвальні вірші йому, видані потім осібною книжечкою: прославляли його мужність, любов до свого народу, до його освіти й церкви, та давали в приклад козацтву».
У колективній праці «Історія українського війська» (основний автор — Іван Крип’якевич), що побачила світ у Львові в середині 30-х років минулого століття, зазначалося, що «гетьманство Сагайдачного — це час, коли козаччина остаточно стала українським національним військом». Молодий російський цар Михайло Романов мав усі підстави для тривоги, коли писав, що на Москву йде «всепагубний ворог» Сагайдачний.
Грушевський наголошував, що поляки не вперше використовували козаків у війні з Московщиною: «…Вони не відмовлялись, ходили в поміч польському війську раз у раз, і за се польське правительство позволяло козакам на Україні робити, що хочуть. Або не так позволяло, як не боронило».
Очевидно, Сагайдачний мав надію, що участь у поході на Москву дасть йому змогу закріпити такий стан справ, пом’якшити польські власті там, де вони все-таки «напосідали на козаччину», домогтися нових поступок козакам, можливо, навіть обстояти певну незалежність козацького війська від польського короля і т. ін. Більше того, неодноразово допомагаючи Речі Посполитій, гетьман, за словами Грушевського, «сподівався за те від короля польського полегші українцям…» Отже, не лише козакам. Інша річ, що польський уряд відповів українському гетьманові «чорною невдячністю» (Грушевський).
Серед причин козацького походу на Москву відомий український історик Костянтин Гуслистий також називав вороже ставлення «частини українського козацтва до уряду Михайла Федоровича, дипломати якого в цей час підтримували відносини з Туреччиною і Кримом, спонукаючи їхні орди нападати на Річ Посполиту, що загрожувало українським землям».
Щодо самого походу на Москву Грушевський зазначав:
«Потім в р. 1618 уславився Сагайдачний великим походом на Московщину, рятуючи королевича польського Володислава. Того Володислава бояри московські вибрали були царем, а потім відступили від нього. Володислав пішов на Москву з малим військом і не міг нічого зробити. Благав Сагайдачного, щоб прийшов йому помогти. Сагайдачний повів велике військо козацьке, взяв по дорозі багато кріпостей московських і прийшов під саму Москву та штурмував її разом з Володиславом».
Серед українського козацтва побутувала легенда, що Владислав збирався розширити його права і привілеї. Відомо, що, зійшовши на трон 1632 року, він декларував рівноправ’я православної та уніатської церков і пішов на деякі поступки українській старшині. Втім якраз наприкінці правління Владислава ІV розпочалася Національно-визвольна війна українського народу 1648–1654 років під проводом Богдана Хмельницького.
За словами Михайла Грушевського, Сагайдачний, ідучи на Москву, «здобував кріпости й городи і нагнав великого страху, так що за чудо вважали, як котрому місту удалося від його відсидітись». Історик узагалі жорстко й правдиво зазначив у статті «250 літ» (1904), що козаки «без церемонії пустошили московські землі, коли польське правительство напускало їх на Москву, щоб дати вихід нагромадженій енергії козацької сили». Утім задовго до нього Михайло Максимович зафіксував, що «Сагайдачний, йдучи війною до Москви, не міг же бути фельдмаршалом миру…»
У вересні 1618 року гетьман, якого не зміг зупинити посланий царем князь Григорій Волконський, перейшов Оку, визволив із «тушинського полону» польського королевича Владислава і, з’єднавшись із ним, упритул підійшов до стін Білого міста, тобто до Кремля. Український історик Дмитро Яворницький писав: «Воєводи, вислані з Москви, щоб перешкодити об’єднанню королевича з гетьманом, повернулися назад ні з чим, бо за словами літописця, їх охопив великий жах». В «Історії українського війська» розповідається, що під самою Москвою відбулася сутичка запорожців із царською гвардією, в якій брав участь сам Сагайдачний. Він своєю булавою збив із коня московського воєводу Бутурліна. Згадалися мені Шевченкові рядки з «Гайдамаків»:
А ясновельможний, на воронім коні,
Блисне булавою — море закипить…
Ударні військові сили козаків на чолі з Сагайдачним були зосереджені біля Арбатських воріт, і в ніч на Покрову, 1 жовтня (за старим стилем) вони пішли на штурм.
«РУЙНОВАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ МОСКОВСЬКІЇ МУРИ»
Михайло Грушевський писав:
«Зійшовся [Сагайдачний] з королевичем, що страшенно утішився з цілим військом сею козацькою поміччю, і зараз же вчинив разом з польським військом нічний напад на Москву. Але в Москві знали наперед, що буде напад і встигли приготуватися, так що здобути Москви не вдалося».
Хіба це дійсно пояснює всі причини невдалого штурму? Та лише цим обмежився Грушевський. Правда, в «Історії України-Руси» він окремо додав, що «приступ не удався» також «через деякі нежданні розпорядження польських начальників». Знову непереконливо й фактично бездоказово.
І тільки у виносці Грушевський наводив ще й цитату з праці Михайла Максимовича про Петра Сагайдачного, де зазначено, що гетьман у вирішальну мить завагався здобувати православну Москву для поляків-іновірців. Прочитаймо цю думку Максимовича: «Близько півночі Сагайдачний з усім своїм військом був уже біля Арбатських воріт, і вже виламані були петардою ворота Острожні. Але після першої сутички з москвитянами гетьман припинив облогу… Чому ж? Тому, я думаю, що облога Москви була йому не до душі… Його козацьке серце могло занепокоїтися від тієї думки, що він уже почав трощити єдиновірну йому російську столицю, для того, щоб віддати її в руки іновірця… І, можливо, такий роздум прийшов до нього в той самий час, коли Москва церковним дзвоном покликала православний народ до заутрені на свято Покрови, і руки козаків мимоволі піднялися на хресне знамення… Втім це моя особиста думка…»
Максимович ніби передбачив, що його романтичне трактування вчинку Сагайдачного пізніше викличе заперечення маститих українських учених. Скажімо, Грушевський, який назвав статтю Максимовича серед «значнійшої літератури» про Сагайдачного, коротко і трохи скептично прокоментував гіпотезу вченого: «Сю сентіментальність старого історика їдко висміяв потім Куліш». Можливо, ця «сентиментальність» і не стала головною причиною незавершеного штурму Москви, проте, на мій погляд, було б нерозумно нею нехтувати. Душі українських козаків справді не могли не відгукнутися на дзвін православних храмів, та ще й перед священною для козаків Покровою. Відомий мандрівник і письменник Павло Алеппський, який у середині ХVІІ століття двічі побував в Україні, спостеріг, що на «землі козаків» панує щира православна віра, на молитвах вони стоять од початку до кінця служби незворушно, немов камінні, безупинно доземно кланяються й усі гуртом, ніби з єдиних уст, співають молитви, і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. В «Історії Русів» сказано, що козаки понад усе ставили батьківську, тобто православну, віру…
Михайло Максимович наголошував і на тому, що гетьман Петро Сагайдачний називався «в літописах великим захисником православ’я». Нагадаю, як в оповіданні молодого Грушевського «Ясновельможний сват» (1897) закінчилася перемир’ям суперечка між спудеєм Київської Академії Грицьком Пісченком, який хотів до козаків податись, і отцем Кирилом Матербозьким:
«— А проте хто нам відновив митрополію, хто заступив нашу релію [релігію], як не небіжчик гетьман Сагайдачний? — сказав Грицько. Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання…»
До речі, Михайло Грушевський в усіх історичних працях і навіть в «Історії української літератури» наголошував на провідній ролі Сагайдачного у створенні національно-релігійного та громадсько-освітнього Київського братства, що стало, говорячи словами Грушевського, «бойовою організацією церковно-національної оборони: Що ж до організації братства в кінці 1615 р., то я думаю, що Сагайдачного безсумнівно можна і треба вважати ініціатором і головним промотором цієї справи». Усе Військо Запорозьке на чолі з Сагайдачним, як відомо, вступило 1620 року до Київського братства. У своїй «Всесвітній історії» Грушевський чудово написав і про те, що «козаччина, зіставшися в опозиції польському шляхетському режимові і опираючися на селянські маси в їх боротьбі против польського права, не покинула релігійного прапора».
Отже, неодмінно маємо пам’ятати, що на Покрову 1618 року перед Кремлем козацьке військо Петра Сагайдачного й поляки, як і завжди, стояли під різними релігійними прапорами, а в особливих історичних ситуаціях, як у випадку з московським штурмом, це дуже багато важить.
Нагадаю, що писав Грушевський у науково-популярній «Короткій історії України» (1907):
«Поляки були католики й мали то собі за обов’язок, щоб свою католицьку віру ширити, а інші віри тіснити, аби люди на католицьку віру переходили… Українці ж були православні, і для того у всім мали прикрості, і не було їм ходу ні в чім… За ніщо кождого православного мали…».
Тож, очевидно, не було нічого дивного в тому, що козаки під Арбатськими ворітьми звично перехрестилися, почувши дорогий і близький їм церковний дзвін на велике свято Покрова Пресвятої Богородиці, до якої запорозьке козацтво ставилося з безмежним благоговінням. Образ Богородиці вінчав козацькі корогви і штандарти, цю ікону козаки обов’язково брали в морські та сухопутні походи, перед битвами служили їй молебні. Таким чином, абсолютно даремно Михайло Грушевський і Пантелеймон Куліш явно недооцінювали глибоке й точне спостереження Михайла Максимовича. Саме він відчув, у чому була сублімована драма конкретної історичної ситуації, що склалася під Кремлем восени 1618-го…
В результаті Максимович ясно відзначив, що Сагайдачний з чистою совістю міг «відійти від Москви, що молилася…» Гетьман, очевидно, мужньо виконав свій військовий обов’язок перед польською короною й, водночас, не кинув православного «релігійного прапора» до ніг поляків-католиків…
Між іншим, Грушевський зірко підмітив це ще в юнацькому віці — у любительському вірші «Україна» (листопад 1883-го) сімнадцятирічний Михайло писав:
Руйновали козаченьки
Московськії мури,
Не мазали й панам-ляхам
Сальцем та по шкурі.
На завершення відзначу, що у праці «Історія українського козацтва», створеній на початку ХХI століття ученими Інституту історії України НАНУ під керівництвом академіка Валерія Смолія, сформульовано важливий висновок:
«Сагайдачний дійшов до Москви і врятував Владислава від майже неминучої поразки. Фактично і Москва, територію якої зайняли козаки, опинилася в їхніх руках, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і прийняв рішення про відхід. Існує думка, що Сагайдачний не прагнув знищення Московії через релігійні причини, як потенційного православного союзника. Однак, з погляду міжнародних військово-політичних відносин, головним було те, що похід Сагайдачного продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві».
На думку авторів книги, похід Петра Сагайдачного на Москву 1618 року поставив «останню крапку в тривалому конфлікті часів Смути».
Михайло Грушевський виснував, що після козацького штурму «правительство московське по сім стало далеко податливійше на польські жадання в переговорах і польські соймові комісари, що були при Володиславі, сповняючи бажаннє сойму, щоб сю війну закінчено якнайскорше, скористали з сеї податливости московської сторони і прийшли до згоди з Москвою».
На мій погляд, унікальний і непростий епізод українсько-російських відносин і політично-полководницької біографії Сагайдачного потребує дальшого серйозного вивчення та об’єктивної оцінки. Тим паче, що спеціально й ґрунтовно, всебічно й докладно цього не зробили свого часу ані Михайло Грушевський, ані Дмитро Яворницький. Цікаві спроби сучасних істориків поки що, здається, не втілилися в оригінальному й всебічному фундаментальному дослідженні.
ПІСЛЯСЛОВО
Взяли б українські козаки Москву, і невідомо, як далі пішла б історія… Звісно, вона не терпить умовного способу, проте ніколи не втрачає сили грізної застороги…
Як історик, який досконально вивчив українську творчо-будівничу присутність в арбатському світі впродовж століть, у тому числі двадцятирічну потужну духовну діяльність Національного культурного центру України в Москві на Арбаті, 9 в ХХІ столітті, не скидаю з історичних терезів і такий, сказати б, містичний момент, як попереджувальне витоптування козацькими кіньми на Покрову 1618 року саме цієї московської території, з якої військо Петра Сагайдачного й штурмувало Кремль… Я вважаю, що Національний культурний центр, який відкрився тут у 1998-му, тобто через 380 років, був останньою могутньою спробою незалежної, цивілізованої, європейської України показати Московщині єдину можливість мирного, культурного співіснування двох абсолютно різних держав… Про це можна сказати поетичними рядками Дмитра Павличка з його нещадного до московитів вірша «Пам’ять» (2002):
Ми вас не любимо, та жити
Потрібно так, щоб ворожда
Нас не спалила…
Росія вкотре вибрала за краще ворожду, поготів агресивну війну проти нашого народу, й цього разу спалила цивілізовані стосунки з Україною…
У такому гіркому історичному контексті хотілося б нагадати поетичні рядки Івана Буніна, який вважав, що «Шевченко — неперевершено геніальний поет» і від України «прекраснішої немає країни в світі», який, слухаючи українську народну пісню про Петра Сагайдачного, «журно і солодко чомусь заздрив…» Ці вічно непримиренні рядки, в яких акумульовано непрощенність більшовикам, абсолютно застосовні й до новітніх російських поневолювачів і їхніх злодіянь в Україні — краще не скажеш:
…Уж нет возврата
К тому, чем жили мы когда-то.
Потерь не счесть, не позабыть,
Пощечин от солдат Пилата
Ничем не смыть — и не простить.
Как не простить ни мук, ни крови,
Ни содроганий на кресте
Всех убиенных во Христе,
Как не принять грядущей нови
В ее отвратной наготе.
Україна не пов’язує своє грядуще з агресивною Росією…
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/