Володимир Мельниченко: «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський: «Спасенна наука нашому народові»

459

У знаменний час відзначення 30-річчя Незалежності України ми звертаємося до геніальних націєтворців, які найбільше причетні до цієї визначальної події. Тим більше, що цього року виповнилося 160 років од смерті Тараса Шевченка і перевезення його праху в Україну.

Михайло Грушевський, який залишив блискучі шевченкознавчі тексти, народився 155 років тому — у вересні 1866-го…

Нагадаю сучасним українцям, яким, говорячи словами Михайла Грушевського, «справді дорога́ визволена Україна й її відновлена державність» і які справді прагнуть «тямити тверді лекції історії», деякі шевченкознавчі роздуми та висновки вченого, присвячені осмисленню національного єства Кобзаревої нації.

«Шевченко не розділяє, а єднає» — так Михайло Грушевський афористично зафіксував у генотипі живих і ненароджених земляків історичний сенс життя і творчості Тараса Шевченка в ім’я духовної консолідації українців. На те був екзистенціальний запит, адже навіть видатні поціновувачі творчості Кобзаря Іван Франко і Пантелеймон Куліш у певні часи висловлювали сумнів щодо національної значущості й історичної живучості деяких Шевченкових творів. Скажімо, молодий Іван Франко через двадцять літ після смерті Шевченка писав, що «в “Гайдамаках” патріотичний епос не міг удатися», називав цей твір «одним із слабших між творами Шевченка» і дорікав поетові, що він схибив у «націоналізм козацький, котрий спонукав його шукати ідеалу життя України в минувшості і виспівати той ідеал у великій поемі», тобто, «заблудився з дороги». Пантелеймон Куліш у листі до Тараса Шевченка від 25 липня 1846 року заявив щодо поеми «Гайдамаки»: «…Это торжество мясников, а драма Ваша — кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься».

Втім, як відомо, Шевченко не врахував Кулішеві поради й вимоги щодо правок і скорочень у поемі. Через більш як півтора десятиліття після написання поеми, знаходячись на засланні, він записав у Щоденнику 1 липня 1857 року про визначальний період його життя — перебування й навчання у «витончено-розкішній майстерні» великого Карла Брюллова: «Чим займався я у цьому святилищі? Я займався тоді творінням малоросійських віршів, які пізніше впали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його дивовижними творами я задумувався і леліяв у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків». За словами Шевченка, то було «всемогутнє покликання».

Я б сказав, — Богопокликання…

Ніяк не можна не відзначити, що Михайло Грушевський окремо розглянув і позицію російського письменника Володимира Короленка, життя якого було дуже тісно пов’язане з Україною, а сам він назавжди зберіг пошану й інтерес до рідної землі та творчості Шевченка. Втім, в автобіографічному творі «Історія мого сучасника» письменник розповів, як не сприйняв криваві епізоди з «Гайдамаків», а також:

«Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь…

 

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни…

…Я нашёл тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература…».

За словами Михайла Грушевського, «зробив певне вражіння голос російського письменника, що своє відчуження від української стихії, до котрої належав він походженням, толкував тими антипатичними нотами, які його вразили в сій книзі живота українського народу — Шевченковім “Кобзарі”».

Сам Грушевський якось процитував Шевченкову «Передмову» до видання «Гайдамаків» у 1841 році: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами». Процитував і виснував: «…Шевченко непогано пояснив ідею поеми; гайдамаки карали зло — тим вони й милі поетові, але вони карали зло злом — се була їх помилка й ся думка, се почуття надає сумного духу, котрим перенизана поема; синів і внуків ця поема має навчити, щоб іншим робом рятували правду».

Виходить, що Михайло Грушевський фактично випередив знаменитий висновок видатного російського філософа, уродженця Київщини, Миколи Бердяєва: «В революции происходит суд над злыми силами, творящими неправду. Но судящие силы сами творят зло».

Великий вчений і мислитель прекрасно розумів, що криваві рядки з «Гайдамаків» своїм пронизливим болем за Україну, що «навіки заснула», співставні з поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий був проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини. Стосовно «братання з ворогами», то нагадаю, що на час виходу поеми «Гайдамаки» пройшло після Коліївщини 1768 року трохи більше сімдесяти літ, як і, скажімо, донині після розгрому фашистської Німеччини. Історія свідчить, що не варто нехтувати заувагами національного Пророка, хоч би якими політично недоречними вони сьогодні здаються.

Та повернемося до статті Михайла Грушевського, в якій він відповідав Володимиру Короленку. Знаєте, як назвав її автор? «Свято єднання»! Стаття була написана в 1912 році до річниці від дня народження Шевченка, і в самій назві вчений зосередив найголовніше — Шевченкова поезія розплющила очі приспаному українству і звела в одну національну сім’ю розшматовані частини української землі, українського народу:

«…Його сила лежала в глибині й інтенсивності його чуття, вражливого і гарячого. Але в основі своїй се чуття було глибоко гуманне, безмірно далеке від усякої національної виключності, націоналістичного канібалізму. Любування в зверхніх ефектах української минувшини грає у Шевченка дуже малу ролю, особливо в пізнішій творчості. Він шукає передусім моральних, етичних вартостей в сій минувшині й зневажливо відкидає зверхній блиск і “славу куплену кровію”».

У моторошній сцені з «Гайдамаків», на яку посилався Короленко, справді «сконцентровано всю жахливість релігійної ворожнечі між людьми, особливо коли вона накладається на ворожнечу соціальну і національну» (Іван Дзюба). Та вона так само безмежно далека від оспівування національно-релігійного розбрату, як шекспірівський «Макбет» — від пропаганди насилля. Дітовбивця Гонта в Шевченка щиро просить Бога: «Нехай на сім світі / Мене за вас покарає, / За гріх сей великий», але він усвідомлює заради кого вчинив нелюдський злочин:

 

Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину.

 

Шевченкові рядки впродовж десятиліть ятрили українську душу, більше того, виховували українську націю. У наш час особливо виразно виявив це Василь Шкляр, котрий у романі «Маруся» розповів, як у багатодітній сім’ї майбутньої повстанської отаманші, де мати Ядвіга Квасніцька була уроджена шляхтянка, католичка, а батько Тимофій Соколовський — «мандрівний дяк-гайдамака» з Чигиринщини (Холодноярщини), виховували своїх дітей: «Їм би казочку про курочку Рябу чи Котигорошка, а він, окаянний, бере “Кобзаря” і читає “Гайдамаків”. Коли доходив до того місця, де Гонта ріже своїх синів, Ядвізі здавалося, що він, навіжений, зробить те саме, хоч вона ніколи не католичила їхніх дітей… Ядвіга довго гнівалася на ці Тимошеві читання, на те, як він грубо виховує дітей, а потім упіймала себе на тому, що в глибині душі вона вже пишається своїм чоловіком… він приніс на своїх плечах увесь Холодний Яр з його Мотрониним монастирем і гайдамацькими скарбами». Зрештою всі діти «пішли в батька, вдалися у гайдамаку…».

Нагадаю, що у вірші «Холодний Яр», написаному через чотири роки після «Гайдамаків» і за тиждень до «Заповіту», Шевченко презирливо-нищівно відповів усім, хто паплюжив гайдамацький рух:

 

Та ще й Гонту зневажає,

Ледаче ледащо!

«Гайдамаки не воины —

Розбойники, воры.

Пятно в наший истории…»

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане,

Не розкує закований

У ваші кайдани

Народ темний, не заріже

Лукавого сина,

Не розіб’є живе серце

За свою країну.

 

В енциклопедичній статті «Гонта» (1913) Грушевський не забув нагадати, що «у народній пам’яті Гонта залишився героєм-борцем за право народу; таким оспівав його Шевченко в “Гайдамаках” на підставі народних оповідей».

У «Холодному Ярі» є два рядки, з яких особливо добре видно, що Шевченко журився за волелюбною відвагою гайдамаків, утраченою його сучасниками: «Де ж ти дівся, в Яр глибокий / Протоптаний шляху»? Яр, у якому зосереджувалися гайдамацькі загони перед початком народного визвольного повстання 1768 року (Коліївщина), названий поетом з великої, називної букви й виступає грізним символом остаточної переможної боротьби українського народу: «І повіє огонь новий / З Холодного Яру». Між іншим, саме цими Шевченковими словами закінчив я, студент 5-го курсу історичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, статтю «Невмирущі символи звитяги», опубліковану в травні 1968 року до 200-річчя Коліївщини в обласній молодіжній газеті «Молода гвардія». Вважаю, що саме вони фактично стали передмовою до поетового «Заповіту» з історичною вимогою — «кайдани порвіте»…

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?