Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
У знаменний час відзначення 30-річчя Незалежності України ми звертаємося до геніальних націєтворців, які найбільше причетні до цієї визначальної події. Тим більше, що цього року виповнилося 160 літ од смерті Тараса Шевченка і перевезення його праху в Україну. Михайло Грушевський, який залишив блискучі шевченкознавчі тексти, народився 155 років тому — у вересні 1866-го…
Нагадаю сучасним українцям, яким, говорячи словами Михайла Грушевського, «справді дорога́ визволена Україна й її відновлена державність» і які справді прагнуть «тямити тверді лекції історії»[i] деякі шевченкознавчі роздуми та висновки вченого, присвячені осмисленню національного єства Кобзаревої нації.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Шевченко не розділяє, а єднає» — так Михайло Грушевський афористично зафіксував у генотипі живих і ненароджених земляків історичний сенс життя і творчості Тараса Шевченка в ім’я духовної консолідації українців. На те був екзистенціальний запит, адже навіть видатні поціновувачі творчості Кобзаря Іван Франко і Пантелеймон Куліш у певні часи висловлювали сумнів щодо національної значущості й історичної живучості деяких Шевченкових творів. Скажімо, молодий Іван Франко через двадцять літ після смерті Шевченка писав, що «в “Гайдамаках” патріотичний епос не міг удатися», називав цей твір «одним із слабших між творами Шевченка» і дорікав поетові, що він схибив у «націоналізм козацький, котрий спонукав його шукати ідеалу життя України в минувшості і виспівати той ідеал у великій поемі», тобто, «заблудився з дороги». Пантелеймон Куліш у листі до Тараса Шевченка від 25 липня 1846 року заявив щодо поеми «Гайдамаки»: «…Это торжество мясников, а драма Ваша — кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься».
Втім, як відомо, Шевченко не врахував Кулішеві поради й вимоги щодо правок і скорочень у поемі. Через більш як півтора десятиліття після написання поеми, знаходячись на засланні, він записав у Щоденнику 1 липня 1857 року про визначальний період його життя — перебування й навчання у «витончено-розкішній майстерні» великого Карла Брюллова: «Чим займався я у цьому святилищі? Я займався тоді творінням малоросійських віршів, які пізніше впали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його дивовижними творами я задумувався і леліяв у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків». За словами Шевченка, то було «всемогутнє покликання». Я б сказав, — Богопокликання…
Ніяк не можна не відзначити, що Михайло Грушевський окремо розглянув і позицію російського письменника Володимира Короленка, життя якого було дуже тісно пов’язане з Україною, а сам він назавжди зберіг пошану й інтерес до рідної землі та творчості Шевченка. Втім, в автобіографічному творі «Історія мого сучасника» письменник розповів, як не сприйняв криваві епізоди з «Гайдамаків», а також:
«Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь…
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни…[ii]
…Я нашёл тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература…»[iii].
За словами Михайла Грушевського, «зробив певне вражіння голос російського письменника, що своє відчуження від української стихії, до котрої належав він походженням, толкував тими антипатичними нотами, які його вразили в сій книзі живота українського народу — Шевченковім “Кобзарі”».
Сам Грушевський якось процитував Шевченкову «Передмову» до видання «Гайдамаків» у 1841 році: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами». Процитував і виснував: «…Шевченко непогано пояснив ідею поеми; гайдамаки карали зло — тим вони й милі поетові, але вони карали зло злом — се була їх помилка й ся думка, се почуття надає сумного духу, котрим перенизана поема; синів і внуків ця поема має навчити, щоб іншим робом рятували правду»[iv].
Виходить, що Михайло Грушевський фактично випередив знаменитий висновок видатного російського філософа, уродженця Київщини, Миколи Бердяєва: «В революции происходит суд над злыми силами, творящими неправду. Но судящие силы сами творят зло».
Великий вчений і мислитель прекрасно розумів, що криваві рядки з «Гайдамаків» своїм пронизливим болем за Україну, що «навіки заснула», співставні з поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий був проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини. Стосовно «братання з ворогами», то нагадаю, що на час виходу поеми «Гайдамаки» пройшло після Коліївщини 1768 року трохи більше сімдесяти літ, як і, скажімо, донині після розгрому фашистської Німеччини. Історія свідчить, що не варто нехтувати заувагами національного Пророка, хоч би якими політично недоречними вони сьогодні здаються.
Та повернемося до статті Михайла Грушевського, в якій він відповідав Володимиру Короленку. Знаєте, як назвав її автор? «Свято єднання»! Стаття була написана в 1912 році до річниці від дня народження Шевченка, і в самій назві вчений зосередив найголовніше — Шевченкова поезія розплющила очі приспаному українству і звела в одну національну сім’ю розшматовані частини української землі, українського народу:
«…Його сила лежала в глибині й інтенсивності його чуття, вражливого і гарячого. Але в основі своїй се чуття було глибоко гуманне, безмірно далеке від усякої національної виключності, націоналістичного канібалізму. Любування в зверхніх ефектах української минувшини грає у Шевченка дуже малу ролю, особливо в пізнішій творчості. Він шукає передусім моральних, етичних вартостей в сій минувшині й зневажливо відкидає зверхній блиск і “славу куплену кровію”»[v].
У моторошній сцені з «Гайдамаків», на яку посилався Короленко, справді «сконцентровано всю жахливість релігійної ворожнечі між людьми, особливо коли вона накладається на ворожнечу соціальну і національну» (Іван Дзюба). Та вона так само безмежно далека від оспівування національно-релігійного розбрату, як шекспірівський «Макбет» — від пропаганди насилля. Дітовбивця Гонта в Шевченка щиро просить Бога: «Нехай на сім світі / Мене за вас покарає, / За гріх сей великий», але він усвідомлює заради кого вчинив нелюдський злочин:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину».
Шевченкові рядки впродовж десятиліть ятрили українську душу, більше того, виховували українську націю. У наш час особливо виразно виявив це Василь Шкляр, котрий у романі «Маруся» розповів, як у багатодітній сім’ї майбутньої повстанської отаманші, де мати Ядвіга Квасніцька була уроджена шляхтянка, католичка, а батько Тимофій Соколовський — «мандрівний дяк-гайдамака» з Чигиринщини (Холодноярщини), виховували своїх дітей: «Їм би казочку про курочку Рябу чи Котигорошка, а він, окаянний, бере “Кобзаря” і читає “Гайдамаків”. Коли доходив до того місця, де Гонта ріже своїх синів, Ядвізі здавалося, що він, навіжений, зробить те саме, хоч вона ніколи не католичила їхніх дітей… Ядвіга довго гнівалася на ці Тимошеві читання, на те, як він грубо виховує дітей, а потім упіймала себе на тому, що в глибині душі вона вже пишається своїм чоловіком… він приніс на своїх плечах увесь Холодний Яр з його Мотрониним монастирем і гайдамацькими скарбами»[vi]. Зрештою всі діти «пішли в батька, вдалися у гайдамаку…».
Нагадаю, що у вірші «Холодний Яр», написаному через чотири роки після «Гайдамаків» і за тиждень до «Заповіту», Шевченко презирливо-нищівно відповів усім, хто паплюжив гайдамацький рух:
Та ще й Гонту зневажає,
Ледаче ледащо!
«Гайдамаки не воины —
Розбойники, воры.
Пятно в наший истории…»
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
В енциклопедичній статті «Гонта» (1913) Грушевський не забув нагадати, що «у народній пам’яті Гонта залишився героєм-борцем за право народу; таким оспівав його Шевченко в “Гайдамаках” на підставі народних оповідей»[vii].
У «Холодному Ярі» є два рядки, з яких особливо добре видно, що Шевченко журився за волелюбною відвагою гайдамаків, утраченою його сучасниками: «Де ж ти дівся, в Яр глибокий / Протоптаний шляху»? Яр, у якому зосереджувалися гайдамацькі загони перед початком народного визвольного повстання 1768 року (Коліївщина), названий поетом з великої, називної букви й виступає грізним символом остаточної переможної боротьби українського народу: «І повіє огонь новий / З Холодного Яру». Між іншим, саме цими Шевченковими словами закінчив я, студент 5-го курсу історичного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, статтю «Невмирущі символи звитяги», опубліковану в травні 1968 року до 200-річчя Коліївщини в обласній молодіжній газеті «Молода гвардія». Вважаю, що саме вони фактично стали передмовою до поетового «Заповіту» з історичною вимогою — «кайдани порвіте»…
Михайло Грушевський показав, що Шевченко могутньо сприяв прозрінню цілого народу, усвідомленню ним особливості та окремішности своєї Батьківщини. За точним визначенням ученого, Шевченко став «святим прапором нашої національної одності, одним із найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя – одноцільного, невважаючи на державні, церковні і всякі інші межі».
Ставлячи питання про те, «хто може бути українцем», Грушевський лапідарно-вичерпно відповідав:
«Передусім, розуміється, всі ті, хто з роду українець, родився й виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіма свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю. Але не тільки хто прирождений українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра… Коли він почуває себе найближчим до українців і ділом се показує, він українцям товариш і земляк» .
Так учений і державець бачив формування української політичної нації з українців і всіх прихильників українства, незалежно від національності.
Але, але… Михайло Грушевський очевидячки дав зрозуміти, що в його науковій максимі «Шевченко не розділяє, а єднає» стосовно Росії-Московщини найперше йдеться про єднання заради розділення з імперією, вивільнення від її кайданів – згадаймо знову Кобзаревий «Заповіт». Учений, як ніхто інший, вичерпно розкрив Шевченкове неприйняття Московщини, показав, що в його поезії саме Москва стала символом російського гноблення українців, уособленням наруги над українською історією та духовністю. Більше того, сто років тому в історично нових умовах саме Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць…». У наш час яскраво проголосила це геніальна Ліна Костенко: «Аби лиш не з Москвою. / Хай Україну чаша ця мине». Національний класик Дмитро Павличко у вірші «Молитва», народженому в грудні 2013 року на Майдані, по-шевченківськи полум’яно звертався до Господа:
Тож яви нам всі майбутні дати,
Відповідь на запит наш яви:
Скільки ще разів нам помирати
Й воскресати на хрестах Москви?
У цьому запитанні вже містилася відповідь – Україна нарешті почула Михайла Грушевського й зробила свій європейський вибір. Остаточно.
Навіть ідея федералізму, прихильником якої деякий час був Грушевський, остаточно згоріла у вогні більшовицького походу на Україну на початку 1918 року. У тогочасній статті «Очищення вогнем» Грушевський заявив, що для радянських військ «завдання сього походу – “бити хохлів”, що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу… Се продовження під брехливими демагогічними большевицькими гаслами того самого завдання на винищення українства…».
Цю невелику статтю варто було б прочитати нині кожному українцеві, бо в ній ідеться про те, що в більшовицькій навалі на Україну згорали історичні, культурні, економічні й усякі інші зв’язки народу українського з народом великоруським: «Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського. Один наступає, другий борониться» .
Ніби сьогодні сказано! Приголомшливий історичний висновок, який у радянські часи табуювався понад сімдесят років, і воскрешений в українській пам’яті лише в цьому столітті. Відомо, що історія не знає умовного способу, зате вона має звичку повторюватися й карати за пропуск її уроків. Нині мусимо визнати, що зустрічі Шевченка й Грушевського з Москвою – реальні й віртуальні, – нас майже нічому не навчили. Бо ж інакше в українських відносинах із нею у післярадянський період було б набагато більше їхньої духовної сили та історичної прозорливості, здорового глузду й безкомпромісної віри, державницької мудрості й політичної рішучості.
Між іншим, учений Грушевський, який виріс із Шевченкового кореня, впливав на політика Грушевського, котрий змушений був ураховувати конкретні реалії історичного моменту. Адже саме він вказав на те, що «федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим “федералізмом” лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм» . Як це вбивчо звучить у наш час, коли «старий московський централізм» воює з Україною!
Щодо Кобзаревої науки, здобутої в його геніально-пророчій поезії, то Михайло Грушевський пояснював, нагадував, наполягав: «І Шевченко, розкриваючи перед земляками образи минувшини і сучасності й огненним словом накликаючи земляків, щоб приглянулися до них і розважили собі їх, сподівався, що з того вийде спасенна наука нашому народові, нашому громадянству, на будуще його». Ту «спасенну науку» Шевченко сформулював, без найменшої неприязні до російського народу, відомим історичним афоризмом: «У їх народ і слово, і у нас народ і слово».
Шевченкове сприйняття рідної минувшини оголеними нервами не допускало, що хтось сторонній «історію нашу нам розкаже»:
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
На ці поетові питання, життєво важливі для ствердження національної самосвідомості українців, відповів історик Грушевський. У цьому найперше вбачаю духовний зв’язок між двома великими українцями. Поетично осмислюючи рідну історію без опертя на фундаментальну історію України, Шевченко ніби пророчив появу вичерпної наукової праці Грушевського та її величезне значення для самоідентифікації українського народу.
Особливої уваги заслуговує те, що в праці «Звідки пішло українство і до чого воно йде», написаній на історичному зламі навесні 1917 року, яку сам Грушевський називав «коротким нарисом української історії», він звертався до Шевченкової містерії «Великий льох», аби поетовими словами, вкладеними в каркання трьох ворон – української (1-ша), польської (2-га), російської (3-тя), розкрити, що замишляли «злі духи – вороги України у Шевченка в “Великім льоху”» в тяжкі для неї часи.
Мене вразило прочитання того воронячого каркання відомою сучасною письменницею, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Галиною Пагутяк:
«Вони каркають суржиком про розваги, тілесні розкоші, викривляються наче блазні над людськими чеснотами й простотою. Дійсно, краще живі ворони, ніж мертві орли. Кожна ворона намагається показати якнайвигідніше власну розбещеність, безсоромно роззявляє дзьоба, викаркуючи банальні житейські мудрощі. Історії трьох слов’янських народів у їхньому трактуванні – це брудні потоки захланності, ницості та жорстокості. Українська ворона уважно прислухається до порад московської та польської ворон. Усі три, зачувши мертвечину, злетілися на учту – поганьблення святинь України… На те, що ми нині з гіркотою звемо нашою незалежністю, теж чигають ворони, заглядаючи у Великий Льох».
У Шевченковій містерії, варіанти кінцевого фрагменту якої Грушевський, до речі, надрукував 1903 року, українська ворона накаркала й таке:
Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде… оце вже наш!
Катам помагати.
Про «проблему двох Іванів» у Шевченка свого часу писав Дмитро Донцов, а в наш час – Юрій Барабаш:
«Навряд чи це можна витлумачити інакше, ніж знак трагічного розщеплення єдиного національного організму, симптом хронічної хвороби “української людини” (М. Шлемкевич), усієї нації – хвороби роздвоєння, що криє в собі величезну руйнівну силу. Тому й “регочеться” божевільним сміхом “навісна мати” близнят – майбутніх ворогів, тому й “сміється і ридає / Уся Україна”, – їх гнітить передчуття того, що очікуваний шлях до “правди й волі”, яким поведе націю Іван Месія, шлях до національного воскресіння, проляже через Голгофу, через криваві випробування й потрясіння, і то зумовлені не тільки діями зовнішніх ворожих сил, а й – не меншою мірою – трагедією ворожнечі між братами. Розбрат у поемі ще не оприявнився, не набув чітких ознак і конкретних форм, адже близнята щойно народилися, та він потенційно невідворотний, фатальний, наперед визначений екзистенційною природою України, її долею. В цьому Шевченковому провіщенні закладено містичне зерно, і ця містика не суперечить історичній правді, бо вона є містикою самої історії, історії України» .
Зауважу, що гірке і славне XVII століття, яким закінчив Грушевський фундаментальну «Історію України-Руси», завершувалося «роздвоєнням України, руїною» та смертю в російському засланні «славного гетьмана» Петра Дорошенка.
З української руїни гетьман Іван Мазепа простогнав у своїй «Думі»:
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
На жаль, у цих словах є багато сучасного смислу… Не випадково великий Іван Драч вбивчо писав про національну трагедію:
Нас від нас хто оборонить
Закопає рідні схрони
Коли б так ішли на ката
Як ідемо брат на брата.
За висновком видатних шевченкознавців Івана Дзюби й Миколи Жулинського, національна трагедія, як вона постає в містерії «Великий льох», полягає в тому, що сотворений гріх доти не буде спокутаний, доки не буде вичерпане до дна терпіння народу і він, доведений до відчаю жорстокістю, насильством і руйнуванням святинь, вибухне праведним гнівом і помстою. Кожен, хто вільно чи невільно прилучився до великого гріха – втрати народом своєї волі, несе в Шевченка покару смертю. Про це варто було б пам’ятати й сучасним правителям України.
Коли читаєш Грушевського, починаєш особливо болісно розуміти висловлену згаданими авторами думку про те, що саме історична правда, хоч би якою гіркою для національної гордості й честі вона була, має нарешті згуртувати українство в єдиний національний організм і зміцнити ослаблену ідентичність українського народу. Без цього не досягти нам духовної незалежності, яка є визначальним чинником формування державницького самопочуття, а отже, фактором морально-психологічної стабільності України .
Яскравим прикладом гіркої, але цілющої правди стало затаврування Михайлом Грушевським історичного феномену «українського самозречення»:
«Ох, це українське самозречення, класичне самозречення… Ці земляки-українці, які пишалися своїм зреченням від вузьких місцевих і національних інтересів на користь “загальноросійських” і загальнодержавних, повторюючи при цьому нещасні фрази про те, що слід відректися від національних поділів в інтересах спільноти і братства народів, – так ніби відречення від своєї національності давало перехід до стану позанаціонального, – чи втішали своє сумління такими міркуваннями, що вирішення загальнодержавних проблем само по собі принесе вирішення національного питання та надасть українському народові умови розвитку й самовизначення! Звісно, вони не уявляли й не уявляють собі, що це відречення від національних інтересів насправді є аж ніяк не подвигом, не свідченням громадянської звитяги з їхнього боку, а малодушним дезертирством, відходом від позицій, які вимагають більшої витримки, такту, громадянської мужності, ніж пасивне плавання за течією всеросійських настроїв, що це відречення, завдаючи непоправної шкоди культурному й суспільному розвиткові українського народу, робить занадто двозначну послугу і “спільній справі”, яка зовсім не потребує для свого успіху такого дезертирства…» .
На превеликий жаль, сучасна історія показала, що «українське самозречення» може мати не лише проросійський характер, і Україна, яку звично «розпинають» власні сини, знову дорого платить за «современні огні» новітнього просвітянства…
Михайло Грушевський осмислив націотворчу поезію Тараса Шевченка і її непроминальне значення для духовної консолідації українства. Фактично він яскраво показав, що поетичний наратив Кобзаря назавжди залишається історичною запорукою національної ідентичності та безпеки України. Тарас Шевченко – «Гетьман Слова» (Ліна Костенко), життєво необхідний нам як духовне повітря…
Вчений дав зрозуміти, що не буквально за творами Шевченка вивчаємо ми історію України, але без Кобзаревого поетичного слова її неможливо пізнати в усій різнобарвній повноті та національній гіркоті. Шевченкове осмислення історії України, переплавлене в поетичні твори, мало й має незмірно більший вплив на читачів, аніж будь-які наукові праці.
Михайло Грушевський залишив нам істинне мірило діяльності сучасних можновладців, із якого випливає, що вони спрямовують свою любов лише на себе і не здатні по-шевченківськи душу погубити за Україну.
Нагадаю, що в історичному романі у віршах «Берестечко» Ліни Костенко Богдан Хмельницький говорить знаменні слова:
Є боротьба за долю України
Все інше – то велике мискоборство.
Народ український споглядає нині «все інше»… Тільки й можна вкотре повторити за Михайлом Грушевським: «Се правда, вони не шевченки».
Насамкінець. Ми справедливо пишаємося тим, що в Україні та в усьому світі зведено величезну кількість пам’ятників нашому національному Генію й Пророку Тарасу Шевченку. Та знову згадався мені мудрий Михайло Грушевський, який перше століття з дня народження Кобзаря назвав у 1914 році великими роковинами й писав тоді з цього приводу: «Шевченкове століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження – святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета».
Ця думка ще більше стосувалася наступного – другого – століття Шевченкового безсмертя, котре ми недавно поминули. Та насправді вимріяне Шевченком і Грушевським українське відродження випаде на третє Кобзареве століття, в якому живемо… Бо інакше – ніколи!
Тим пронизливіше звучать нині заклично-віщі слова Михайла Сергійовича про те, що національна пам’ять вимагає від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченкові свята…». Зокрема він закликав тоді «взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї». Звісно, маючи на увазі не лише монумент…
А що нині може стати справді гідним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Запитання для кращих умів української нації…
[i] Грушевський М. Твори: у 50 т. Т. 4, кн. 1. Львів, 2007. С. 134.
[ii] Ці поетичні рядки Короленко взяв із Шевченкового вірша «Гоголю» (1844). Чи й варто доказувати, що в них немає «пекучої туги» за синовбивством заради Вкраїни. Кобзаря хвилювало зовсім інше: «Не заріже — викохає / Та й продасть в різницю / Москалеві…». Це так само неприпустимо, як віддати Тарасового сина Андрія з «Тараса Бульби» польській шляхті.
[iii] Короленко В. Г. Собрание сочинений: в 5 т. Т. 4. Л.: Художественная литература, 1990. С. 268–270.
[iv] Грушевський М. Твори. Т. 14. Львів, 2008. С. 54–55.
[v] Грушевський М. Твори. Т. 2. 2005. С. 430–431.
[vi] Шкляр В. Маруся. Харків, 2014. С. 191–192, 193.
[vii] Грушевський М. Твори. Т. 8. 2007. С. 341.
Титульне фото: на вулицях Києва в березні 1917 року.
“Українська літературна газета”, чч. 17 (309), 27.09.2021 — 18 (310) 10.09.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.