Володимир Мельниченко. Як Михайло Щепкін пропагував поезію Тараса Шевченка в Москві

527

«Побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкіна…»

Шевченків запис у Щоденнику від 4 липня 1857 р. розповідає про, сказати б, золотий, справді дуже дорогий для поета сон:

«… Побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкіна, таким же свіжим і бадьорим, як бачив я його в останній раз у 1845 році. Говорили про театр, про літературу. Я йому зауважив, чому він не продовжує свої “Записки артиста”, початок яких надруковано в першій книжці “Современника” за 1847 рік. На що він мені сказав, що життя його протекло так тихо, щасливо, що нема про що і писати. Я хотів йому на це заперечити щось, але ми опинилися в Новопетровському укріпленні…»

Отже, Шевченко побачив уві сні доброго друга М. С. Щепкіна, з яким познайомився у Москві в лютому 1844 р., під час їхньої останньої зустрічі, наприкінці березня – на початку квітня 1845 р., коли поет їхав із Петербурга в Україну через Москву.

Тепер про надзвичайно цікаву Шевченкову нотатку щодо «Записок актора Щепкіна», котрі справді друкувалися в січневому номері «Современника» за 1847 р. Вражає, що Шевченко й через 10 років пам’ятав про це так точно. Відомо, що ці спогади були розпочаті за настійною порадою О. С. Пушкіна, роботу над ними підтримував М. В. Гоголь. Шевченко, прекрасно розуміючи важливість спогадів артиста, турбувався про їхнє продовження. Немає сумніву, що поетове бажання перейшло з його реальних роздумів у сон, утім, як і реальне прагнення поговорити з М. С. Щепкіним «про театр, про літературу» чи внутрішня незгода з тим, що у М. С. Щепкіна було «тихе» життя. Недарма уві сні М. С. Щепкін опинився з Шевченком у… Новопетровському укріпленні. Справді, у довгому житті М. С. Щепкіна ніколи не було спокою, тому він мав право сказати словами, написаними в 1853 р. у листі до О. І. Герцена: «…По силам я исполнил свой человеческий долг…» От я й думаю: може, поет інтуїтивно відчував не лише неоднаковість, контрастність, а й духовну схожість та внутрішню близькість доль – своєї та М. С. Щепкіна?

Радянський щепкінознавець А. А. Дерман у 1930-х рр. наголошував: «Кріпосне право повернулося до Щепкіна своїм голублячо-розпусним боком, а до Шевченка – жорстоким і загартовуючим… Один був утіленням компромісу, інший – втілена боротьба». Втім, не можна повністю прийняти твердження А. А. Дермана про те, що між артистом і поетом не було навіть натяку на суспільно-політичну єдність. Така настроєва єдність між геніями була. Більше того, під впливом Шевченка зміцнилися антикріпосницькі настрої М. С. Щепкіна та самоусвідомлення його етнічної належності.

Український літературознавець М. М. Мочульський писав, що «вузлами приязні були: кріпацтво й тернистий шлях до слави». Письменник К. Г. Паустовський додав ще один вузол – національний: «Сдружила Шевченко со Щепкиным общая судьба – оба были украинцами и бывшими крепостными». Так, сплетіння цих схожих життєвих обставин справді сприяло заприязнюванню геніїв. Але неможливо навіть уявити, що ці два «вузли» подружили б Шевченка з сином кріпака з тернистою долею, російським монархістом М. П. Погодіним, з яким він познайомився в Москві. Отже, стрижнем обопільної приязні та щирої, міцної дружби двох високорозумних особистостей була дивовижна суголосність душ і висока людська моральність, яку зауважив ще М. К. Чалий. Про людей, достойних його дружби, М. С. Щепкін так і говорив: «Он, право, этого стоит и по нравственности…»

Моральні сили й душевні чесноти Шевченка й М. С. Щепкіна з’єдналися в захмарній височині, й сотворилася Богом їм дана дружба. Геніїв, як відомо, судять по тому, що вони залишили після себе людству. Так-от, окрім своєї творчості, два геніальних українці залишили всьому світові дивовижний феномен чоловічої дружби. «Я щасливий, маючи такого друга!» – це Шевченкові слова…

 

«Заворожи мені, волхве, друже сивоусий…»

У листі до Шевченка, відправленому в Новопетровське укріплення 18 грудня 1856 р., його друг, письменник і військовий діяч Я. Г. Кухаренко (1799–1862) розповів, як, будучи в Москві, зайшов до М. С. Щепкіна: «В Москві Щепкін прочитав мені напам’ять “Пустку”, я зараз одгадав: се, кажу, Тарас писав. Щепкін здивовався, що я вгадав. Хіба диво пізнати мову Тарасову, знавши Тараса добре? Щепкін, по просьбі, списав і передав мені твою, брате, “Пустку”».

Тарас Григорович довгенько намагався згадати, про який вірш йдеться, та даремно. В листі до Я. Г. Кухаренка від 2 квітня 1857 р. запитав і зізнався: «Яку він там тобі “Пустку”читав? Я, поганий з мене батько, забув свою рідну дитину».

Ця історія мала продовження. В лютому 1858 р. Тарас Григорович одержав листа від давнього знайомого, інженер-майора відомства шляхів В. М. Погожева, який у Москві зустрівся з М. С. Щепкіним у своїй сім’ї: «Старик, із теплотою вічно юної душі і непостарілого серця його, з особливим розчуленням прочитав цю “Пустку”. Він просльозився, і ми всі просльозилися». В цих неминучих сльозах артиста втілилися не стільки сентиментальність і емоційність літного Майстра – плакали ж усі, скільки його щира й глибока любов до геніального друга. Того дня, 10 лютого, Шевченко записав у Щоденнику: «В. Н. Погожев пише із Володимира, що він днями бачився в Москві з М. С. Щепкіним і що він йому читав напам’ять якусь мою “Пустку”. Зовсім не пам’ятаю цієї речі. А чую про неї вже не вперше».

Поетові щирі зізнання радянський літературознавець С. П. Шестериков на початку 1930-х рр. навіть трактував, як «провал пам’яті» у Шевченка. То було не лише некоректно, але й ненауково, адже вірш «Заворожи мені, волхве…», найвірогідніше, назвав «Пусткою» сам М. С. Щепкін, а Шевченко довгий час про це не знав і, звісно, не міг згадати те, чого насправді не робив.

Ще письменник і літературознавець Б. С. Лепкий зауважував, що «Шевченко написав дві “Пустки”. Перша, це “Заворожи мені, волхве, друже сивоусий…” Друга – “Рано вранці новобранці” в цитаделі… В автографах оба вони без наголовків».

Друга поезія, написана між 19 і 30 травня 1847 р. у казематі ІІІ відділу, справді містить образ хати-пустки:

 

Минули літа, а село

Не перемінилось.

Тілько пустка на край села

Набік похилилась.

 

Але цей вірш отримав довільну редакторську назву «Пустка» аж у 1860 р. і, до того ж, ніколи не читався М. С. Щепкіним. А вірш «Заворожи мені, волхве…» (13 грудня 1844 р.), присвячений йому, Михайло Семенович читав друзям багаторазово:

 

Може, вернеться надія

З тією водою

Зцілющою й живущою,

Дрібною сльозою.

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимовати,

Хоч всередині обілить

Горілую хату.

І витопить, і нагріє,

І світло засвітить…

 

Цей вірш Шевченка був уперше надрукований без заголовка в журналі «Пантеон» у 1856 р. Під заголовком «Пустка» (без зазначення імені автора) він був опублікований також у газеті «Русский инвалид», але давня версія про те, що «назва ж “Пустка” з’явилася… у першій публікації твору в газеті “Русский инвалид” (1857. – 17 березня)» не відповідає дійсності. Ми вже знаємо, що М. С. Щепкін називав вірш «Пусткою» значно раніше.

Нагадаю, що восени 1844 р. відбулися гастролі М. С. Щепкіна в Петербурзі (закінчилися 31 жовтня), де Шевченко зустрічався з артистом. Після цього і з’явився вірш «Заворожи мені, волхве…». (Див. докладно: Тарахан-Береза З. П. «Заворожи мені, волхве…» Тарас Шевченко і Михайло Щепкін. – Київ: Мистецтво, 2012).

Вже перші його рядки містили в собі неймовірну енергетику поваги, любові до Майстра, хоча й досі звучать загадково:

 

Заворожи мені, волхве,

Друже сивоусий,

Ти вже серце запечатав,

А я ще боюся.

 

Он який яскравий давньо­слов’янський образ викликав в уяві поета артист – ворожбита, чарівника, що, може, навіть перебуває у контакті з Вищою силою, вміє вгадувати волю Бога. Вже першим рядком знаменитого вірша поет зізнається в тому, що великий артист уже заворожив, тобто зачарував, захопив його, вплинув на нього своїми людськими чарами та чаклунством свого таланту.

Але що закладено в основоположній, ключовій метафорі, яка висвітлює різність, осібність дивосвітів артиста та поета – «серце запечатав»? Вичерпного, чіткого тлумачення досі немає. Стверджувалося, що «йдеться про реалістичне, позбавлене ілюзій ставлення Щепкіна до життя й тодішньої суспільної ситуації в Російській імперії». Тоді виходить, що Шевченко, який уже написав «Чигрине, Чигрине…», «Розриту могилу» й поему «Сон», «боявся» реалістично й без ілюзій поглянути на сучасну йому царську імперію? Літературознавець Л. Т. Білецький висловлював думку, що Шевченко мав на увазі Щепкінову «відчуженість і зверхню байдужість до українського національного питання і до України». В таке жорстке формулювання з вуст залюбленого в артиста Щепкіна поета Шевченка повірити неможливо. Втім, очевидно, що Михайло Семенович був доволі далекий від болісних Шевченкових турбот про рідне Слово як осердя самозбереження й відродження нації.

Отже, на мій погляд, Шевченко відразу відчув і зрозумів, що безмежно добрий, людяний і совісний артист урешті-решт «запечатав» своє серце від рішучої, радикальної боротьби з соціальною й національною несправедливістю, а поет якраз боявся таким чином своє серце «поховати». На підтвердження наведу слова М. С. Щепкіна з листа до О. І. Герцена, написаного ще у вересні 1853 р., про які Шевченко, звичайно, гадки не мав:

«Історію не посунеш, вона йде за своїми невідомими людині законами… Що стосується рівності, то на це може тобі служити відповіддю вся природа: в ній немає ні в чому рівності, а між тим усе в повній гармонії. Залиште світ рости за своїми природними законами, і допомагайте його росту розвитком у людині морального почуття, сійте думку, а не поливайте кров’ю».

Втім Шевченко називав артиста братом і звертався до нього з історично важливою порадою-питанням:

 

Стань же братом, хоч одури,

Скажи, що робити:

Чи молитись, чи журитись,

Чи тім’я розбити??!

 

Втім, як пише І. М. Дзюба, вибір уже зроблено: коли таки «тім’я розбити», то об імперсько-самодержавний мур неправди й гніту. А саме його запитання до «друга сивоусого» (чи й до себе самого? – в цьому неповторність, особливість Шевченкових запитань) мають хіба розкрити складність, а водночас і неминучість вибору.

Цікаво, що й наприкінці 1858 р. М. О. Максимович у листі до Шевченка також називав цей вірш «Пусткою». Поетів знайомий, російський історик, літературознавець і фольклорист О. М. Афанасьєв згадував: “З яким задушевним почуттям читав він (М. С. Щепкін. – В. М.) його “Пустку”!». Між іншим, О. М. Афанасьєв свідчив і про те, що «цей прекрасний вірш… він любив повторювати в своїх бесідах до найостаннішого часу». Справді, є дані, що М. С. Щепкін особливо часто й натхненно читав “Пустку” після поетової смерті. Газети повідомляли, як артист 30 вересня 1861 р. виступав на літературному вечорі в Московському університеті: «Вірш Шевченка “Пустка”… був прочитаний ним не тільки з натхненням, але навіть із запалом, особливо останні рядки, в яких поет надіявся, що сонце правди, може, хоч крізь сон посвітить».

 

Може, ще раз помолюся,

З дітками заплачу,

Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь cон побачу…

Відомий юрист і громадський діяч А. Ф. Коні, який, будучи студентом, зустрічав М. С. Щепкіна наприкінці 1861 р., згадував: «Заливаючись сльозами, читав він по-малоросійськи при мені не раз улюблений вірш “Пустка” і продиктував його мені».сон побачу…

 

«Довелось запить з московської чаші московську отруту!»

З часу виходу в світ «Кобзаря» 1840 р. М. С. Щепкін, який обожнював Шевченкові вірші, став активно читати їх серед своїх численних знайомих. На жаль, ми якось мало знаємо й акцентуємо важливу думку, сформульовану сто років тому відомим істориком театру М. Ю. Ефросом: «Щепкін перший зробив ім’я Шевченка відомим у гуртку московських літераторів і професорів, щиро читаючи твори малоруського поета». Правнучка Майстра Т. Л. Щепкіна-Куперник, яка досліджувала їхню дружбу, прямо писала, що її прадід «став пропагувати в літературних і професорських колах (серед яких завжди був бажаним гостем) вірші молодого поета і читав їх постійно».

Є приголомшливе свідчення про те, що Михайло Семенович передавав соціальну напругу поезії Шевченка та антицаристський характер його поглядів. Вже згаданий О. М. Афанасьєв, з яким Шевченко познайомився в Москві в березні 1858 р. у домі М. С. Щепкіна, записав у 1856 р.: «М. С. Щепкин рассказывал о Шевченке: он написал стихотворение “Пустка”, где сравнивает себя с опустелою хатою; старик знает его наизусть и читал мне стихотворение, в самом деле трогательное и прекрасное. Шевченко написал как-то стихотворение, в котором воспевал силу и могущество России и закончил этим саркастическим заключением: “Якого люду в ней нема? Француз, и нимиц, и татарин… и на всих языцах вси мовчат. Бо благоденствуют”».

Добре відомо, як «оспівував» імперську силу Росії Шевченко в поемі «Кавказ» (1845):

 

У нас же й світа, як на те –

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

 

Нагадаю, що задум цієї поеми виник у Шевченка десь у кінці серпня – на початку вересня 1845 р., коли поетові стало відомо про загибель його доброго приятеля, ілюстратора рукописного «Кобзаря» 1844 р. Я. П. де Бальмена у Даргинському поході російських військ проти горців у липні того року. У випадку з ним ішлося про без вини винного, про безвихідь доброї і чесної людини:

 

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

 

Ось які Шевченкові рядки читав Щепкін у Москві друзям! Ось із чим, дякуючи йому, був у Москві незримо присутній великий Шевченко!

От якби знайшовся митець, який художніми засобами передав душевний стан артиста у ті хвилини, коли він читав ці Шевченкові рядки… До речі, видатний кінорежисер Микола Мащенко, якому я подарував свою книгу «Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”», говорив про це в розмові зі мною влітку 2009 р. У ролі Михайла Щепкіна він бачив Богдана Ступку.

Але ж і це ще не все! Якщо вже М. С. Щепкін читав у Москві поему «Кавказ», що поширювалася в рукописних списках, у тому числі були списки, зроблені О. М. Бодянським, П. О. Кулішем і М. О. Максимовичем, то повз нього не пройшло й дошкульне поетове викриття фарисейства православної релігії, покликаної ствердити російське загарбання Кавказу, та те, що І. М. Дзюба назвав «цинічним низведенням Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму»:

 

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

 

Годі було б і думати, що М. С. Щепкін стрімко революціонізувався під впливом Шевченкових творів, але, здається мені, що він і не протидіяв магічній невідпорній силі правдивих слів українського Кобзаря. Навіть у глибині душі. З Шевченковою поезією в ній прокинулося й розкрилилося українське єство Михайла Семеновича, притлумлене московською дійсністю. У Ф. М. Лазаревського є спогади про те, як навесні 1859 р. Шевченко читав у його присутності в Петербурзі вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала…»), в якому пронизливо звучить тема селянської волі: «…Михайло Семенович просто ридав». Урешті-решт український патріотизм М. С. Щепкіна спокійно суміщався з імперсько-російською ідентичністю, і Шевченко знав про це. Та в нашій пам’яті хай залишиться безмежна відданість і любов Артиста до Поета і те, що Михайло Семенович захоплено й натхненно читав Шевченкові поезії серед «освічених москвичів».

Або розповідав історії, подібні до тієї, яку першим записав український історик, поет, етнограф, Шевченків знайомий М. А. Маркевич у щоденнику 12 листопада 1853 р. Дійові особи: Шевченко та українські мужики. Місце дії – шинок.

«Він узяв зерно в руки, поклав на стіл зернинку і сказав: “Оце цар”. Потім навколо нього на помітній віддалі поклав коло зернин: “Оце пани”. Нарешті навколо цих зернин поклав ще купки, теж на віддалі, і сказав: “А се громада, люде простії”. Мужики сиділи, дивилися, слухали: “Примічайте, дивіться добре, де цар і де пани; замітили, які вони?” – “Замітили”, – відповідає народ. Раптом Шевченко змішав усі купки і закінчив словами: “Шукай царя й панів! Де вони?..”»

Згадую цю історію, бо в Москві її часто розповідав якраз М. С. Щепкін, принаймні, є пряме свідчення О. М. Афанасьєва, датоване початком 1857 р.:

«М. С. Щепкин рассказывал о Шевченке, как ходил он по малороссийским корчмам и объяснял народу, что такое царь и народ; возьмёт одно большое зерно – “во це царь”, около него положит несколько других зёрен – “во це министры”, потом ещё большой круг зёрен: “во це войско”, потом берёт их в горсть и бросает в мешок с зерном, “а во це народ – шукайте ж: де царь, де министры и де войско!”».

Багаторазовий переказ артистом історії вносив у неї певні нові деталі, втім, не змінюючи суті. Але головне, що в розповіді М. С. Щепкіна вона, судячи з усього, набувала широкої епічності, артист на конкретному прикладі малював образ народного поета, який ходив по країні й розповідав простим людям правду про царя і народ. Біограф М. С. Щепкіна письменник В. І. Івашнєв стверджує, що навіть після смерті поета «Щепкін, згадуючи друга, ще раз розповість цю історію, намагаючись передати інтонацію голоса поета, його манеру, максимально наближені до оригіналу».

Мабуть, ми дещо недооцінювали величезне значення Михайла Щепкіна в пропаганді Шевченкової творчості, передусім, соціально гострої, в інтелектуальних сферах Москви періоду поетового заслання.

В той же час Шевченко в засланні мав інформацію про М. С. Щепкіна і тепле ставлення артиста до нього. Найкраще переконатися в цьому з уже згаданого листа Я. Г. Кухаренка до Шевченка від 18 грудня 1856 р., в якому після розповіді про читання Михайлом Щепкіним поетового вірша «Заворожи мені волхве…» йшлося про таке: «Потім приходив Щепкін до мене на квартирю. Я йому прочитав твоє письмо до мене. Він заплакав. Довгенько говорили об тобі, хто що знав, і порозходились. Щепкін просив мене тобі кланяться. Отже ж його клон».

Який поетів лист прочитав Яків Кухаренко Михайлу Щепкіну? Нам відомий останній перед їхньою зустріччю лист, відправлений Шевченком із Новопетровського укріплення в квітні 1854 р. В ньому, зокрема, Шевченко розповідав про свій арешт і заслання: «Не зробив я, і не думав я, отамане, батьку мій, кому-небудь лихого, а терплю горе і Бог знає за що? Така, мабуть, уже усім кобзарям погана доля…» Михайло Щепкін, який мовчки слухав, не ховав сліз…

У червні 1857 р. поет переслав Я. Г. Кухаренкові поеми «Москалева криниця» (нова редакція) і «Чернець» та вірш «Садок вишневий коло хати…» з проханням передати їх і Щепкіну: «Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя» (Ю. Я. Барабаш звертає увагу на те, що Шевченко, який раніше підкреслено дистанціювався від Дармограя, круто повертає до повного виявлення того, що Дармограй – це і є Кобзар Тарас Шевченко). Я. Г. Кухаренко в листі до Шевченка від 7 серпня 1857 р. повідомляв, що його поезії «переписав своєю рукою»: «Пошлю, як ти здоров кажеш, старому Щепі…» Яків Григорович так і зробив, і Шевченко знав про це, бо писав, що П. О. Куліш отримав ці твори «од Щепкіна».

Значить, Михайло Семенович вчитувався в нові для нього поетичні рядки свого друга, якого так давно не бачив, скажімо, з поеми «Чернець» (1847):

 

І тихнуть Божії слова

І в келії, неначе в Січі,

Братерство славне ожива.

А сивий гетьман, мов сова,

Ченцеві зазирає в вічі.

Музика, танці і Бердичів.

Кайдани брязкають… Москва…

 

Стосовно поеми «Москалева криниця» Я. Г. Кухаренко писав Шевченкові 21 лютого 1858 р., що «список з неї послав я в Москву старому Щепі…» Пам’ятаючи, що Шевченко прагнув у Москву, щоб побачитися з артистом, Я. Г. Кухаренко попереджав М. С. Щепкіна: «…Писав йому: “Гляди, кажу, Старий! До тебе з того світа Тарас буде”. А старий пише, що тебе не було й чутки немає, а за “Москалеву криницю” дякує і не надякується».

 

«Оставайся здоров, мій друже єдиний, не забувай про мене…»

Це були останні слова Тараса Григоровича, письмово звернуті до Михайла Семеновича… М. С. Щепкін не забував. Коли 28 лютого 1861 р. вістка про Шевченкову смерть з’явилася в «Московских ведомостях» на першій шпальті в жалобному обрамленні, він грав у ранковому спектаклі роль Дженкінса в комедії француза Мельвіля «Любов і передсуд». Немає сумніву, що того дня він уже знав про смерть поета. Більше того, Михайло Семенович міг отримати скорботну вістку ще напередодні від О. М. Бодянського, який, очевидно, першим у Москві дізнався про кончину Тараса Шевченка.

Знаючи М. С. Щепкіна, можу сказати, що він тяжко пережив утрату свого друга. Проте, на превеликий жаль, не збереглося жодного документального свідчення про ці драматичні дні в житті Михайла Семеновича. Починаючи з 6 березня і до 1 травня 1861 р., театри були зачинені на час Посту та Пасхи. Втім, відомо, що в цей період М. С. Щепкін виступав у домі Пашкова на благодійному літературному ранку на користь бідних учнів гімназії. Вийшовши на сцену, він забув вірш, який повинен був читати, що з ним в останні роки траплялося неодноразово. Ситуацію було швидко виправлено, і Михайло Семенович зійшов зі сцени під захоплені крики «браво!». Втім, П. М. Садовський, гру якого Шевченко бачив у Петербурзі в травні 1858 р., зазначивши, що «після Щепкіна я не знаю кращого коміка», жартома запитав актора, чи він бува не злякався на публіці. М. С. Щепкін схлипнув і серйозно відповів: «Мабуть, Пров, на П’ятницьке мене кличуть». Йшлося про П’ятницьке кладовище, де Щепкін хотів бути похований. Якраз на початку 1860-х рр. він якось сказав артистці О. І. Шуберт: «Ось помреш і за звичаєм потягнуть тебе на родинне кладовище (Даниловське. – В. М.), а я хотів би лежати, де Грановський з друзями…» (Волю Щепкіна було виконано. Його поховано на П’ятницькому кладовищі за Крестовською заставою поруч із Т. М. Грановським, М. Х. Кетчером, М. В. Станкевичем, О. М. Афанасьєвим). Дивно читати нині твердження москвознавиці Н. М. Молєвої про те, що нібито М. С. Щепкіна проти його волі «відвезли на П’ятницьке». Добре пам’ятаю, як на початку 2006 р. ми відвідали могилу Михайла Щепкіна разом із Богданом Ступкою, який дуже високо ставив артиста.

У згаданому, здається, незначному епізоді в Пашковому домі зроблю важливий для нас наголос. Ось про що йдеться. В 1850-х рр. артист пережив чорну смугу тяжких втрат. У 1852 р. він болісно пережив смерть 38-річної доньки Фекли, актриси, з якою він разом грав у Малому театрі, а також великого друга Миколи Гоголя. Через два роки – на початку 1854-го Михайло Семенович поховав матір Марію Тимофіївну. 1857 р. померли люба сестра Олександра (Єлизавета) Семенівна і син Дмитро Михайлович. Навесні 1859 р. пішов із життя друг С. Т. Аксаков. Михайло Семенович перебував у великій тривозі за життя дружини Олени Дмитрівни. Наприкінці листопада 1858 р. він писав Шевченкові: «Жена моя все нездорова, сам я болен морально…» 12 грудня того ж року знову відкрив душу другові: «…Жінка дуже було занедужала. Тепер, слава Богу, трохи поправилась, а то було теє… і до попа уже доходило діло. Все это на меня, старого имеет большое влияние». Олена Дмитрівна пішла від Щепкіна влітку в 1859 р., і після її смерті жадібний інтерес Михайла Семеновича до життя почав згасати. Не випадково в ті часи з ним трапився перший сердечний напад.

Смерть Тараса Шевченка, здається, вибила останню духовну опору в житті Михайла Щепкіна, і, можливо, саме тому через декілька днів опісля в нього мимоволі вирвалося: «Мабуть, на П’ятницьке мене кличуть». Взагалі поетова смерть ввійшла невигубним болем в серця його найближчих друзів, особливо М. С. Щепкіна. Вражає шевченківський сюжет в листі М. О. Максимовича до О. М. Бодянського від 14 травня 1862 р., в якому він розповідав про відвідини Шевченкової могили на річницю поховання поета: «…Побував у Каневе, и на Тарасовой могиле, де одбули мизерную и пьяную годовщину, натягнувшись и сами по Тарасовски, з досады. От вам и песенька, на сей случай мною написанная и еще никому не читанная:

 

Прощай, Тарасе, брате милый!

Отсе – в тебе мы побули,

И годовщину крий могили

Як подобае одбули:

Мы помолились и впились,

Як упивався ты колись…

 

***

Хвала, Кобзаре наш единый,

Хвала з обох сторон Днепра,

Прощай, любимче Украины,

Прощай, Чернечая гора!

Гей, Днипре, батьку, приспешай –

Неси наш човен, колихай!

 

Особливу увагу привертають несподівані слова, які ніби загубилися у великому й гіркому листі: «Мою песенку прошу вас сообщить старику М. С. Щепкину…». І стає зовсім зрозумілим, наскільки ці троє – Михайло Щепкін, Осип Бодянський і Михайло Максимович, – назавжди були духовно поєднані між собою великою любов’ю до Шевченка та його геніальної поезії.

Чи згадував Михайло Семенович свого друга Тараса Григоровича після його відходу в інший світ? Певно, що так. Незаперечним свідченням є, зокрема, те, що невдовзі після смерті Шевченка М. С. Щепкін передав у журнал «Основа» чотири поетові листи до нього: від 12 листопада і 4–5 грудня 1857 р. та від 3 лютого і 13 листопада 1858 р. Вони були опубліковані в № 10 журналу за 1861 рік.

Михайло Семенович з душевним болем прочитав у номері п’ятому пронизливо-пророчий Шевченків вірш «Минули літа молодії» (18 жовтня 1860 р.), надрукований під рубрикою «Предсмертні думи»:

 

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни – святої долі!

Вона не зійде вже ніколи…

Поет знав, що не дочекається весни й кращої долі! У Михайла Семеновича хололо серце від усвідомлення Шевченкового одиноцтва.

Кожна згадка про Шевченка в добрій Щепкіновій душі солодко й болісно асоціювалася з Україною та навпаки, і ці спомини відвідували його все частіше. Вже згаданий А. Ф. Коні, який пам’ятав артиста з юності, згадував: «Він був невтомним у спогадах і розповідях про своє минуле, особливо про далеке минуле, думка про яке переносила його в рідну Україну».

Після цього Михайло Щепкін, обливаючись сльозами, читав Шевченкові поезії… Михайло Лентовський, який провів перші місяці 1863 р. з артистом, свідчив, що Михайло Семенович знав увесь «Кобзар» Шевченка напам’ять. І чим далі від смерті друга, тим частіше рядки з «Кобзаря» тривожили й хвилювали старого Майстра.

Очевидці свідчили, що в останні роки життя Михайло Семенович частенько зупинявся перед портретами Миколи Гоголя й Тараса Шевченка і довго стояв мовчки, глибоко задумавшись, а іноді ворушачи губами, ніби читав вірші…

 

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас –

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу…

 

М. С. Щепкін проніс цей Шевченків вірш у душі через усе життя, починаючи з його «Кобзаря» 1840 р. Як і багато інших. У спогадах Анатолія Коні привертає увагу фраза: «Я кілька разів був у нього – старого приятеля мого батька – на 3-й Міщанській вулиці й слухав його розповіді, наповнені цікавими і глибокими артистичними зауваженнями, спогади і читання віршів Шевченка».

Гадаю, що Шевченкова смерть вкоротила вік М. С. Щепкінові. Він пережив свого друга лише на два роки. Його молодший брат А. С. Щепкін свідчив: «В последнее время он беспрерывно хандрил, тосковал, одним словом, выказывал все свое душевное изнеможение, к которому мало-помалу стало присоединяться и физическое расстройство организма».

В липні 1863 р. вже хворий Михайло Щепкін приїхав у Ялту, зупинився в готелі, де до нього приходив лікар Степан Васильович Руданський (1834–1873) і «виписав рецепт на ліки». Він виявився останнім із українців, які зустрічалися з артистом на його життєвому шляху. Символічно, що відомий український поет Степан Руданський відчув на собі значний вплив Шевченкових поезій. В «Шевченківській енциклопедії» навіть зазначається, що «Руданський чи не найбільше з українських літераторів 1850-х – початку 1860-х наблизився до ідейної позиції Шевченка, фактично він був його однодумцем в окремих світоглядних та естетичних питаннях».

У розповіді слуги М. С. Щепкіна Олександра Алмазова про останні дні Михайла Семеновича, який вже багато чого забував і час від часу впадав у напівзабуття, привертає увагу пронизливий момент: «И шептали непрестанно много». Що шепотів умираючий Щепкін? Може то були поезії Шевченка, які він так любив, або тексти гоголівських персонажів? Цілком ймовірно. Принаймні, відомо, що незадовго до смерті Михайло Семенович раптом підкликав свого слугу Олександра і запитав: «А куди Гоголь пішов?» – «Який Гоголь?» – «Та Микола Васильович». – «Він уже помер». – «Як помер! Давно?» – «Давно». – «Нічого, нічого не пам’ятаю». Це були останні слова Щепкіна. З ними він відійшов у Вічність, де тільки й міг зустрітися з Гоголем і Шевченком…

 

Володимир Мельниченко,

доктор історичних наук, лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка.

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 10 (302), 21.05.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!