“Українська літературна газета”, ч. 5 (349), травень 2023
«КОЗАКОВІ ГРИЦЕВІ ЧЕСТАХОВСЬКОМУ КОБЗАР ТАРАС»
Український художник Григорій Миколайович Честахівський народився у 1820 році в посаді Петриківка (Нова Прага) Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер — Кіровоградської області) в родині військового поселенця. Навчався в Академії мистецтв у Петербурзі. Довгий час дехто з шевченкознавців вважав, що знайомство Григорія Честахівського з Тарасом Шевченком відбулося в 1858 року. Це стверджувалося, скажімо, в «Шевченківському словнику» (1977), а затим таку дату названо у «Примітках» до «Спогадів про Тараса Шевченка» (2010). Проте в «Коментарях» до 6-го тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах (2001) підтримано датування шевченкознавця Петра Жура про першу зустріч поета з Честахівським, висунуте в книзі «Шевченківський Петербург» (1972): «Шевченко познайомився з ним у 1844 році, коли разом вони навчалися в класі історичного живопису під керівництвом К. П. Брюллова». Таке датування зафіксовано і в 6-му томі «Шевченківської енциклопедії» (2015).
Григорій Честахівський поєднував навчання з чиновницькою службою, тому закінчив петербурзьку Академію мистецтв аж у 1854 році, здобувши звання некласного художника історичного та портретного живопису. До 1858 року продовжував працювати у найдрібнішому чині колезького реєстратора в Департаменті військових поселень, а з наступного року перейшов до канцелярії Капітулу російських імператорських і морських орденів. На початку 1883 року Капітул було реформовано, і Честахівський залишився поза штатом. Після цього він часто й подовгу гостював у Шевченкового знайомого Василя Тарновського (молодшого) в Качанівці на Чернігівщині, лише зрідка навідуючись до Петербурга. Втім, помер він у квітні 1893 року у цьому місті, а Тарновський перевіз його прах у Качанівку та насипав над ним високу могилу, як сам Честахівський — над Шевченком.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Оглядаючи його життя, мимоволі згадуєш, що з чину колезького реєстратора починав службу і Микола Гоголь, але Григорій Честахівський не залишив, подібно йому, видатного сліду в творчій царині. Проте Григорій Миколайович увійшов назавжди в історію України людиною, яка свято виконала заповіт Кобзаря — перевезти його прах в Україну. Мабуть, у цьому і був основний Божий замисел існування Григорія Честахівського на землі.
Як відомо, Честахівський одразу після знайомства захопився Шевченком і перебував під його значним впливом. Їхні стосунки відновилися й стали особливо теплими після приїзду навесні 1858 року поета з Москви в Петербург. Олександр Лазаревський згадував, що зближення відбулося спочатку на задушевному виконанні Григорієм Честахівським українських пісень. І справді, той любив співати в колі друзів, а Шевченко приєднувався до нього: «Йому подобалося моє виконання, і він вважав, що я співав серцем, — згадував Честахівський. — Це він мені казав! Мені. Та що мій спів порівняно з тим, як він сам співав!» Григорій Миколайович швидко став одним із найближчих друзів Шевченка. Про їхню душевну близькість свідчать дві прижиттєві фотографії поета, на яких він зображений із Честахівським. Тарас Григорович тепло ставився до Честахівського, називав його Грицем, любив, коли він був поруч. Збереглася Шевченкова записка Честахівському, написана 18 травня 1858 року, коли в Петербурзі був Михайло Щепкін: «Грицю! Як хочете побачить старого Щепкіна, актера, й матимете час, то приходьте в 7 часов к Лазаревскому. Т. Шевченко».
Відомо, що поет подарував Честахівському «Кобзар» 1860 року: «Козакові Грицеві Честаховському. Кобзар Тарас».
Григорій Честахівський узяв участь в описі кімнати Тараса Шевченка після його похорону. Поетовий знайомий Зосим Недоборовський згадував:
«Після смерті Тараса Григоровича квартиру, яку він займав у Академії мистецтв, було опечатано, і після похорону, через деякий час, я одержав офіційне запрошення від поліції, як домовласник, бути присутнім при описуванні його майна, а Григорій Миколайович Честахівський, як експерт, за художника, для оцінки художніх творів, що залишилися після покійного. Опис робив поліцейський офіцер, – поручик Кітченко. Квартира складалася з однієї досить просторої – довгої, під склепінням кімнати, майже всі стіни якої списані олівцем… Спочатку я з Честахівським посписували зі стін, що вважали за потрібне і що немало забрало в нас часу; потім узялися описувати. Склавши опис усього, ми взяли й усе, за винятком одягу, віддали Михайлові Матвійовичу Лазаревському».
«КРАЩОГО ВІД ЧЕСТАХІВСЬКОГО ВАЖКО БУЛО Й ПРИДУМАТИ»
Ще в день смерті Тараса Шевченка його друзі зібралися у Михайла Лазаревського й вирішили перевезти поетове тіло й поховати в Україні, як і заповідав Тарас Григорович. Поки йшли довгі клопоти з цього приводу, могила Шевченка на Смоленському кладовищі, як писав часопис «Основа», постійно вся була в зелені та вінках, за ними не було видно ні землі, ні снігу, і вона скоріше нагадувала весну і життя, ніж холод і смерть.
До речі, 22 квітня, тобто за чотири дні до відкопання праху Шевченка, Честахівський змалював загальний вигляд могили на Смоленському кладовищі, на малюнку видно біля неї постать Шевченкового знайомого, поета і перекладача Миколи Курочкіна.
Дозвіл на перевезення тіла Шевченка в Україну, до якого чимало зусиль доклав поетів друг Михайло Лазаревський, було отримано у квітні. Двадцять шостого числа домовину з прахом поета відкопали, й попереду її чекав довгий шлях, по завершенні якого в Каневі Михайло Максимович написав:
Із могили домовина
На світ піднялася;
Через Москву, через Київ,
Сюди донеслася.
Як підсумував у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Друзі покійного зібрали суму, виклопотали дозвіл і повезли прах Тараса туди, де
Могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Починалася Шевченкова дорога в безсмертя…
Саме йому – Григорію Честахівському – петербурзька громада українців («люба Громадонька Українська») довірила перевезення праху Кобзаря в Україну. Найліпше сказав про це його помічник у всенародній справі Олександр Лазаревський: «Кращого від Г. М. Честахівського для цього важко було й придумати. На нього і вказали найближчі друзі поета. Можна сказати, що Честахівський свято виконав покладену на нього місію».
Український історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834–1902), п’ятий із шести братів Лазаревських, у 1858 році закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, того року й познайомився з Шевченком, який повернувся з заслання. Михайло Грушевський називав його, поряд із Миколою Костомаровим і Володимиром Антоновичем, серед «чільних репрезентантів того наукового руху, що, почавшись з оживленням українофільства з кінцем 1850-х рр., кладе властиві підвалини для наукової історіографії України-Русі».
Тарас Григорович подарував 8 лютого 1860 року Олександру Лазаревському «Кобзар» 1860 року: «Чистому серцем і доброму козакові Александру Лазаревському. Кобзар Тарас». Зупинімося тут, адже напис особливо красномовний. По-перше, Шевченко називає Лазаревського «козаком», як і Честахівського, бо це було для поета високою оцінкою людських якостей. По-друге, підписується «Кобзар Тарас», як і у випадку з подарунком Честахівському. Володимир Яцюк справедливо зазначив: «У такому збігові (національно забарвлені, майже аналогічні за формою і змістом дарчі написи двом особам, які згодом привезуть прах поета в Україну) вбачається щось і символічне, й закономірне. Самоототожнення себе з кобзарем, а своїм молодих приятелів із козаками, дарування їм «Кобзарів», помережаних і ніби оживлених власноручними написами, схоже на своєрідний обряд передачі заповіту, в якому йдеться про продовження поетової духовної і національної справи».
Шевченко ніби пророчив супровід свого праху в Україну саме цими двома козаками. В цьому контексті привертають особливу увагу перші два слова дарчого напису Лазаревському – «Чистому серцем…» Нагадаю, що в поетичній молитві, зверненій до Бога, Шевченко просив:
А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.
Якщо врахувати, що ці рядки написані в близькому часі до дарчого напису Лазаревському, то можна уявити, яких саме людей мав Шевченко на увазі…
Повертаючись до «Кобзаря», подарованого молодому Лазаревському, зазначу, що дорогоцінну книгу він передав своєму сину, тепер вона зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. Олександр Лазаревський з 1880 р. жив і працював у Києві. Він увійшов у шевченкознавство винятково цінним свідченням про перебування домовини з прахом Тараса Шевченка в Москві. Важливою є його заява про те, що саме Честахівський «був головним розпорядником проводів і похорону», він «був лише його, так би мовити, помічником».
Двадцять сьомого квітня Шевченкові друзі привезли труну залізницею в Москву, а наступного дня після панахиди в арбатському храмі Тихона Амафунтського Шевченків прах до самого Києва везли кіньми поштовим трактом, що проходив через Серпухов – Тулу – Орел – Волобуєво – Кошелівку – Дмитрівку – Севськ – Есмань – Глухів – Кролевець – Батурин – Борзну – Ніжин – Носівку – Козелець – Залісся – Бровари.
«СВЯТО ВИКОНАВ МІСІЮ…»
Через тиждень після від’їзду Шевченкової домовини з Москви – 4 травня 1861 року – Григорій Честахівський писав уже з українського Кролевця, що напередодні «в четверть третього часу Кобзар наш дужий став уже на свою рідну землю українську, а я став навколішки і тричі уклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе й од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далеко».
Як відомо, в той час у Києві вирішували питання, де саме поховати прах поета, бо його петербурзькі друзі лише вказували, що бажано поховати його над Дніпром. Неминуче виникло й друге питання: якщо ховати в Києві, то де саме – на якому кладовищі? Чи у Видубецькому монастирі, чи на Аскольдовій могилі, чи на Щекавицькій кручі? Але обов’язково – на горі, біля Дніпра. Варфоломій Шевченко був тієї думки, щоб поховати Шевченка на Щекавиці, і навіть наказав там копати могилу. Священик Феофан Лебединцев зазначав: «Нарешті прийнято, для уникнення всяких демонстрацій під час цього поховання з боку молоді, що навчається, приготувати могилу у Видубецькому монастирі і доставити туди труну покійника у великому човні прямо з чернігівського берегу, по прибутті до Цепного мосту».
Аж ось у Київ прибув з поетовою труною Честахівський. І все змінилося! За словами Михайла Чалого, Честахівський заявив, що він був у Шевченка в його останні години, і нібито спитав, де його поховати, а поет відповів: «У Каневі». Пізніше Олександр Лазаревський засвідчив, що Честахівського не було при смерті Шевченка. Ще не знаючи про це напевне, Павло Зайцев писав:
«Отже, коли прибули до Києва Лазаревський і Честахівський, вони довідалися, що рідня спочилого поета вже склалася, зібравши 15 карбованців, що за ці гроші набуто місце на Щекавиці, вже викопано могилу й замовлено високий дубовий хрест. Усе це вже виконав Варфоломей, якого вся рідня поетова, як людину енергійну, практичну – “з бувальців”, зробила своїм представником. Але обидва молоді петербурзькі делегати привезли свій власний проект. Вони настоювали на тому, щоб поховати Шевченка на Чернечій Горі під Каневом – на місці, яке для нього вже придбав Варфоломей, там, де мала стати вимріяна поетом “хата над Дніпром”, яку тепер спочилому мала заступити “хата-домовина”. Почалися нові суперечки. І молодь, і дехто із старших громадян уважали, що гідним великого поета місцем вічного спочинку має бути столиця України Київ. Тоді Честахівський витягнув аргумент, перед яким усі скапітулювали: він заявив, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: “У Каневі!” Невідомо, чи це була правда, але це вирішило справу. Всі погодилися. Ухвалено було тлінні останки Тарасові перевезти до Канева пароплавом».
Найголовніше, що позиція Честахівського відповідала Шевченковому поетичному заповіту. Сам Олександр Лазаревський писав: «Пристрасно бажаючи виконати цей заповіт, Г. М. Честахівський і говорив про нібито передсмертну волю поета…» Вирішено було поховати Шевченка на горі поблизу Канева, в тих місцях, якими колись милувався поет і де мріяв оселитися. За чітким свідченням Лазаревського, «таке рішення майже цілком належить Честахівському…»
Додам до цього, що й у Каневі у Григорія Честахівського виникла суперечка з Варфоломієм Шевченком, який хотів поховати свояка на цвинтарі біля церкви й навіть найняв людей копати могилу. Та Честахівський наполягав, що Кобзаря треба поховати саме на горі – згідно з його заповітом.
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Честахівський вибрав найвищу гору, але Варфоломій Шевченко сказав, що то земля поміщицька, і Честахівський погодився на Чернечу гору, названу народом Тарасовою горою. Сергій Єфремов висновував, що «похорон Шевченка на Чернечій горі під Каневом був ділом рук Честахівського».
Наш великий сучасник Іван Дзюба виснував: «…Історія показала, наскільки це було вдале рішення – можна сказати, конгеніальне образові великого поета України». Саме так – конгеніальне! Ось чим Україна завдячує Честахівському!
Незабутній Іван Драч вільно та красиво писав: «Дивне прізвище для степового херсонського чоловіка, одчай-душі козацької. Може, десь генеалогія веде аж до “Матки Боскої Ченстаховської”! Але ж затятий який! Коли б не він, не мали б ми Шевченкової гори в такому варіанті».
Тож ключові слова – душа козацька!
Листи Честахівського про перевезення праху Шевченка на територію України й поховання його в Каневі (травень–липень 1861 року), адресовані Федору Черненку та петербурзькій громаді, були вперше опубліковані в журналі «Киевская старина» ще у 1898 році. Примітки до них зробив тоді Олександр Лазаревський. Листи ці широко відображені в шевченкознавчій літературі, доступні для широкого читацького загалу. Для мого читача виокремлю лише деякі сюжети про ставлення самого Честахівського та простих українців до Шевченка.
7 травня 1861 року:
«Федор Іванович і люба громадонько українська!
Батько наш дорогий Кобзар, орел сизокрилий уже в Києві. Учора, 6-го числа, в 7 часів утра ми приїхали в Бровари…
Процесія началась коло п’яти часів вечера у самому лісі, що з сторони Броварів. На мосту одпрягли коней, і студенти й громада везли на руках Кобзаря аж до самісінької церкви Рождества, що на Подолі.
Усю дорогу казали привітливі слова батькові Кобзареві і поставили його на ніч в церкві. У неділю в чотири часа одслужили панахиду і понесли Батька Великого на руках своїх дітки щирі та розумні, чтущі святую пам’ять Кобзаря свого…»
17 червня 1861 року, Канів:
«А пекарці й хміляни (селяни ближніх сіл. – В. М.) – то люд дуже простий і без усяких затій та видумок… Вони всі називають його Батьком Тарасом, рятувавшим їх волю, а гора, на котрій поховали – Тарасовою горою, замість прежнього названня Чернечою…»
20 червня 1861 року, Канів:
«Федор Іванович і люба Громадонько українська!
Іще сонечко на небі сяє, а наше сонечко святе – Батько Тарас, великий світ України, уже востаннє сховалось за темну гору, відкіль уже його ясного нового світу більше не побачить рідна земля українська з своїм добрим людом козачим…
10-го мая в сім часів пополудні наш дорогий та любий Кобзарь улігся на вічні віки у своїй новій темній хатині, відкіль уже не вийде більше подивиться на світ Божий, своїм ясним та орлиним козацьким поглядом не окине неньку Україну, не почує більше його нової та голосної пісні добрий люд козачий, а та пісня, що проспівана їм, нехай буде піснею благовісті для молодого козачого покоління і направля к добру, честі і користі народної кожного чесного українця».
1 липня 1861 року, Канів:
«Легенди народа про Тараса: Ні, тепер уже пуста домовина, а він у печерях у Києві перевернувся в мощі. А то він їде на мітлі (комета); кажуть, що усіх панів передуше, а таки нас одстоїть з-під неволі. Ні, він не вмер, тільки народ морочать пустою домовиною, а він сам ходе живісінький поміж народом, кажуть його бачили, що прийшов до корчми, купив горілки, сам випив дві чарки та ще почастував жінку й чоловіка і проч.».
15 липня 1861 року: «Про Тараса знає вся крепацька Україна, що він їй Батьком-заступником, що він улягся коло Канева. Приходять люде з слобід, вклониться його могилі. Я часто застаю коло могили простих слобожан: стоять, знявши шапки, підпершись на ціпки з клуночками за плечима, дивляться на могилу так, що я ще ні разу на своїм віку не бачив такого щирого, тихого, умиленного погляду людського, ніби у сій могилі закопалась остання надія на їх луччу долю».
Написані не для публікації, розповіді Григорія Честахівського лилися з глибини його душі, висвяченої живою присутністю, щирою приязню та людською довірою самого Шевченка. Через більш як півтора століття виявляється, що ці сердечно-прості розповіді підносяться до духовних висот, з яких заторкують і наші промерзлі душі, говорячи словами Шевченка «своїм святим огненним словом!»
«ШКІДЛИВІ ПОВЧАННЯ СЕЛЯН ЧИНОВНИКОМ ЧЕСТАХІВСЬКИМ»
Та затятий Грицько Честахівський не тільки доставив домовину з прахом Шевченка і облаштував його могилу, а й проводив серед селян антипоміщицьку й патріотичну агітацію, використовуючи ім’я та твори поета. Про це збереглося чимало документів. Ось 21 липня 1861 року київський генерал-губернатор князь Іларіон Васильчиков доповідав у Петербург Василю Долгорукому, начальнику ІІІ відділу власної його імператорської величності канцелярії (в цитуванні цих імперських документів доцільно залишити мову оригіналу):
«В первых числах мая месяца сего года в числе других лиц, сопровождавших тело покойного академика Тараса Шевченко, прибыл из С.-Петербурга в г. Канев служащий в капитуле орденов губернский секретарь Григорий Честаховский. Оставшись в Каневе для обделки могилы Шевченки, он странным поведением своим обратил на себя общее внимание местных начальства и жителей.
Получены были мною сведения, что, занимаясь обделкою могилы и срисовыванием с натуры разных видов, Честаховский стал сближаться с простым народом, оделся в его костюм и, говоря его языком, вошел в фамильярные отношения с ним, запрещая называть себя по имени и отчеству, а именуя себя просто Грицьком, посещая шинки и народные сходбища и привлекая простонародие к себе на могилу, где и начали собираться крестьяне соседних деревень, преимущественно в праздники, а иные и в будни, в свободное от работ время. Здесь Честаховский распевает с простонародием гайдамацкие песни и читает ему сочинения Шевченко… Распродажа сочинений Шевченко имела значительный успех, так что в течение нескольких дней текущего месяца Честаховский сам успел сбыть несколько сот экземпляров, а переданные им в то же время для продажи в Каневе одному купцу все распроданы.
В народе Честаховский сделался известным под именем Грицька, и по поводу его рассказов о Шевченко, сочинениях последнего, исторических событиях и преданиях Украины возникли разные толки и тревожные слухи. Стали рассказывать, что Шевченко не умер, а живет и не перестает думать о дорогой Малороссии и со временем подаст знак к действиям малороссов; что в могиле его находятся ножи и что скоро наступит Тарасова ночь, в которую будут резать панов и ляхов. В день отправления панихиды по Шевченко 8 сего июля приезжал в Канев к Честаховскому служащий в сенате коллежский секретарь Лазаревский, и это подало повод к толкам, будто он привез ему сундук ножей…»
Як мудро зауважив Іван Дзюба, ножі-ножами, але ж і слово Шевченкове так само «обоюдоостре»…
Тож можна зрозуміти київського генерал-губернатора, який закінчував свій лист у ІІІ відділ такими словами:
«Сколько можно судить по доставленным мне сведениям, Честаховский принадлежит к числу приверженцев малороссийской народности и своими необдуманными действиями мог подать повод к тревожным толкам в местах, полных преданий и воспоминаний о кровавой борьбе Малороссии с Польшею. При таком положении края жаль, что было разрешено перевезти тело Шевченко в Канев, место его родины, где память о нем еще так жива».
От так Честахівський!
Але й це ще не все! Читайте, як толково й осмислено доповідав у ІІІ відділ про бурхливу діяльність Григорія Честахівського князь Іларіон Васильчиков аж 28 липня:
«Рассказы и чтения Честаховского проникнуты были воспоминаниями былых времен гайдамачества, казачьей вольности к полякам за угнетение свободы и православия; кроме того, Честаховский рассказывал о гонениях, претерпевших Шевченком за свободу от в бозе почившего государя, и внушал слушателям, что будто он положил свою голову за Украину и крестьян».
Отже, Григорій Честахівський, очевидно, був першим апостолом Шевченкових ідей серед українських селян, і саме на тій землі, де поет мріяв оселитися, безпосередньо після його смерті та поховання.
Час минав, уже й серпень наступив, а штабс-офіцер корпусу жандармів доповідав київському губернатору: Честахівський продовжував розповідати селянам, «что Тарас Шевченко терпел гонения от покойного государя императора Николая Павловича, сидел в тюрьме и, наконец, голову положил за вас, крестьяне, и что он же, Тарас, написал правила о свободе крестьян; затем, указывая на местности, отличающиеся своим возвышением от горизонта земли, говорил, что там бились гайдамаки с ляхами…». І що дуже цікаво: «Вредное внушение крестьянам чиновником Честаховским, что Тарас Шевченко написал свободу для крестьян, начинает обнаруживаться…»
На завершення зазначу, що Григорій Честахівський виконав серію малюнків і начерків із зображенням різних епізодів перевезення поетового праху: «Домовина Т. Г. Шевченка в церкві», «Домовина Т. Г. Шевченка в дорозі», «Селяни біля домовини Т. Г. Шевченка». Він зобразив важливі моменти похорону Шевченка. Честахівський звів над прахом Шевченка першу могилу й поставив перший хрест. Видатна дослідниця історії Святині – Чернечої гори в Каневі Зінаїда Тарахан-Береза пише: «Насипалася ця могила Честахівським разом з канівцями та селянами навколишніх сіл протягом місяця (17 травня – 16 червня 1861 року). На малюнку художника зображено біля могили чотириметровий дерев’яний хрест, а між ним і могилою його постать».
Разом з іншим поетовим другом Зосимом Недоборовським зробив опис малюнків, фотографій, офортів і речей поета. Цікаво, що в розділі «Фотографії з натури» зареєстровано дві світлини Михайла Щепкіна: «Малоросійський актор Михайло Семенович Щепкін, друг задушевний Кобзаря Шевченка. Подарував Кобзареві сам Щепкін…». Отже, Честахівський добре знав про задушевні стосунки Шевченка й Щепкіна. Важливо й те, що він вважав Михайла Семеновича українським артистом.
Окремі документи і речі поета Честахівський зберігав особисто і пізніше передав надійним людям – українському художнику, мистецтвознавцю й етнографу Опанасові Сластіону та до музею старожитностей Василя Тарновського. Серед них були плани і проєкти хати, яку хотів собі збудувати Шевченко; оригінал посмертної маски поета; малярське приладдя Шевченка з мольбертом, палітрою і т. ін., яке Честахівський врятував під час розпродажу поетових речей. Передав він і подарований йому Кобзар 1860 року із автографом Шевченка, собі залишив на згадку лише таке саме видання з власноручними правками поета та кілька фотографій. Нарешті, як справедливо пише Зінаїда Тарахан-Береза, свідчення Честахівського були й залишаються сьогодні «найглибшим джерелом для розкриття історії перевезення праху Т. Г. Шевченка із Петербурга на Україну та поховання його в Каневі».
Сам Григорій Миколайович, як відомо, щиросердно зізнався: «Дуже добре зробив я, що поїхав з батьком Тарасом…» Справді, дуже добре!
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.