“Українська літературна газета”, ч. 22 (340), 11 листопада 2022
В Україні залишалися послідовні шанувальники Мазепи. Наведу такий яскравий факт. Лохвицький протопоп Іван Рогачевський, який за свої симпатії до гетьмана у 1712 році був засланий на Соловки, говорив: «Наш Мазепа святий і в небі буде, а ваш цар не буде в небі».
Знову звернуся до великого українця Мусія Кононенка, який на російські звинувачення патріотів у мазепинщині різко й гордо відповідав:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мазепи ми… Коли б то всім
Мазепами нам стати
Коли б то кожен міг із нас
За край свій помирати!
У концентрованому вигляді оцінку Грушевським політики Мазепи зустрічаємо в статті «Виговський і Мазепа»:
«Політику Мазепи стріло повне фіаско. Трудно навіть сказати, як би поставилися до його автономних змагань ширші круги української суспілності, бо їм, властиво, не лишалося ніякої можності самоозначення. Було очевидно відразу, що сей останній курс старого гетьмана був пропащий. Його лояльна політика, яку він тягнув до останньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг би опертися український рух против московської зверхності, а тяжка рука петровського режиму, що налягла зараз на Україну, перегородивши всі дороги для поширення Мазепиної “измены”, не лишала місця для ніяких вагань. Крах був неминучий вже наслідком сих, чисто зверхніх причин, не кажучи про внутрішній розділ між старшинською верствою автономістів і народною масою…
Полтавська побіда закопала Мазепу і мазепинців з їх планами, підірвала глибоко й автономічні змагання українські взагалі… Вдумуючися в тодішню ситуацію, приходжу до переконання, що, властиво, комбінація Мазепи могла мати будучність, якби не викопав їй могилу сам Мазепа своєю боязкістю, якби не задавила її побіда Петра під Полтавою».
Чи ж могли справдитися в історичній практиці надії непокірливого гетьмана? Історія не терпить умовного способу. Напевне, все було б зовсім не легко, не гладко й не безкровно. Проте, знаючи, що відбувалося з Україною вже по Мазепі, можна припустити, що шлях її до визволення й незалежності міг бути значно коротшим, ніж більш як три століття після подвигу гетьмана.
Наукову методологію та визначальні висновки Михайла Грушевського в Україні застосовано лише з 90-х років минулого століття, а на початку нового століття й тисячоліття у книзі про Богдана Ступку «Майстер» (2005) мною було висловлено таке:
«Лише в 90-х роках минулого століття Мазепа був реабілітований в Україні в офіційному протоколі, науковій і художній літературі. Проте справжнє повернення гетьмана до свого народу відбулося, на мою думку, після виходу фільму Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”.
Пишу так, добре розуміючи, що це кіно радше елітне, ніж масове, і пересічний глядач навряд чи сприйме його експериментальну естетику… Повернення Мазепи ніяк не пов’язане з тим, що саме режисер Іллєнко, як писали деякі критики, спробував нарешті “відновити історичну правду”. Насправді цю роботу задовго до нього проробили відомі науковці й письменники…
Справжнє повернення гетьмана Мазепи стало можливим тому, що навіть супермодерні сюрреалістичні сцени за участю Богдана Ступки наповнилися найглибшим психологізмом і найвищим реалізмом. Майстер органічно й правдиво передав багатоликість, велич і патріотизм гетьмана, його безмежну любов до України. Не бачу нічого надзвичайного в тому, що фільм про таку незбагненну й суперечливу постать викликав стільки суперечок. Дивно, якби було інакше».
Хтось може сказати, що я перебільшив тоді з «справжнім поверненням гетьмана Мазепи»… Та насправді й через два десятиліття вважаю так само. Вдивимося і вдумаємося нарешті в «Молитву за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка — автора сценарію, режисера-постановника і оператора-постановника, який визначив жанр фільму як молитву, тобто антитезу анафемі. Відзначу, що у фільмі немає принципово нових історичних фактів, а надто серйозного документального забезпечення. Водночас як українець, як емоційний глядач, хочу впевнено заявити: «Вірю!». Вірю режисерові Юрію Іллєнку і Ступчиному Мазепі в найголовнішому: їхня молитва за гетьмана Мазепу є молитвою за незалежну Україну, віками омріяну українським народом.
На жаль, через технічну незавершеність фільму (відсутність якісного озвучення), внутрішні чвари в українському політичному й мистецькому середовищі, тиск із боку Мінкульту РФ, який назвав історичний фільм «антиросійським», унікальний твір Юрія Іллєнка і Богдана Ступки не дійшов до широкого глядацького загалу. Ні, я не забув інших творців фільму, як і те, що гетьмана у ньому грають аж три артисти, але відзначаю й наголошую, що саме далеко не безгрішний Ступчин Мазепа часів злуки з Карлом ХІІ — справді великий гетьман, бо добро його, зроблене для України, — велике. Втім і нова версія повнометражної картини, завершена на початку 2010 року (багатоканальний звук, закадровий коментар Юрія Іллєнка), ситуацію не змінила — «Молитва за гетьмана Мазепу» залишається фактично непочутою в українському народно-масовому просторі. Непривабний приклад ігнорування державцями кількох наборів справи державної ваги. Ця проблема не лише культурологічна, а й екзистенційна, бо тісно пов’язана з кінематографічним осягненням духовних сенсів національної ідентифікації, суб’єктності держави, передачею сутнісної історичної інформації через зорові образи, протистоянням російським маніпуляціям із національними смислами…
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: «СОБОР МАЗЕПИН СЯЄ, БІЛІЄ…»
Стосовно Шевченкового ставлення до Мазепи в «Шевченківському словнику» (1976), який уособив офіційну лапідарну оцінку гетьмана в радянські часи, було зроблено таке узагальнення: «Шевченко в поемі “Чернець” протиставив зрадникові українського народу Мазепі мужній образ С. Палія, а в повісті “Музыкант” — полковника Г. І. Галагана, підкреслюючи їхню боротьбу за непорушність союзу українського і російського народів. В “Іржавці” поет згадав, як шведи з Мазепою тікали з Полтави в Бендери. В повісті “Близнецы”, в “Археологічних нотатках”, в записах народної творчості Шевченко називав Мазепу “анафемой”, “проклятий Мазепа”, “вражий Мазепа”».
З’ясуймо, що було насправді в кожному згаданому випадку. Звернімося спочатку до Шевченкового «Іржавця» (1847):
Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави.
У цій поетичній констатації відсутнє звинувачення Мазепи у зраді українського народу.
З іншого боку, вона сама по собі не підтверджує висновків деяких сучасних публіцистів, що Шевченко «прихильно ставився до І. Мазепи».
Інша річ, як точно зазначив Володимир Панченко, «за брак одностайності Шевченко докоряє обом, і Палію, й Мазепі». Та головне в тому, що за цими постатями — весь народ український, який мав би об’єднатися:
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Між Іваном Мазепою і козацьким полковником Семеном Палієм були непрості стосунки: довгий час вони контактували, співпрацювали, допомагали одне одному, а затим зародилася неприязнь. Значною мірою завдяки політичному й адміністративному таланту та колонізаційній діяльності Палія піднялося з руїни і заселилося українським людом Правобережжя. На початку XVIII століття, коли на підлеглій полякам Правобережній Україні вибухнуло національно-визвольне повстання під проводом Палія, їхні стосунки переросли у відверту ворожнечу. Грушевський зазначав, що «Мазепа боявся Палія, бо Палія люди дуже любили: побоювавсь Мазепа, — ану ж той на його місце гетьманом стане».
Скориставшись іще й вторгненням військ Карла ХІІ, Мазепа усунув ватажка правобережного козацтва. Він звинуватив Палія перед Петром І у зносинах із польським коронним гетьманом Г. Любомирським, який був на боці шведського короля Карла ХІІ, і заарештував, а Петро І заслав Палія до Сибіру. Пантелеймон Куліш писав, що «за часів Палієвих були земляки, що навіть і “праведного царя” підводили засилати добрих слуг на Сибір». Орест Субтельний зафіксував, що Мазепа зробив це, «щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія». Після виступу Мазепи проти царя засланця було звільнено, і він узяв участь у Полтавській битві на боці Петра І.
У результаті на противагу Мазепі Семена Палія було опоетизовано у фольклорі. Так само — у Шевченка. На основі легенди про Палія поет створив поему «Чернець» (1847), в якій козацький ватажок «Семен Палій, запорожець» постав народним героєм. У сучасних коментарях до поеми «Чернець» у другому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка доречно зазначено, що водночас поет «давав йому негативну оцінку за те, що він не єднався з І. Мазепою, був проросійської орієнтації».
Щодо повісті «Близнецы», то насправді Шевченко констатує в одному випадку, що Вознесенський собор у Переяславі зведено «знаменитым анафемой Иваном Мазепою…», а в іншому — так само йдеться про будівництво храму переяславським полковником Іваном Мировичем — «другом и соучастником проклинаемого Ивана Мазепы». У художньому творі, розрахованому на публікацію, Шевченко лише фіксував офіційну точку зору про Мазепу. Втім у вірші «Сон» («Гори мої високії…»), написаному в Орській фортеці 1847 року, поет одверто захоплювався Вознесенським собором у Переяславі (Грушевський писав, що Мазепа «поставив величаву церкву Вознесення в Переяславі, згадувану Шевченком…»):
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє…
Заглянувши в «Археологічні нотатки», переконаємося, що в науковому описі того самого храму та його святині — жодної негативної офіційної оцінки гетьмана. Навпаки, гетьман згадується як творець і меценат.
Стосовно Шевченкової повісті «Музыкант» (1854–1855), то в ній згадується будівництво церкви «полковником прилуцким Игнатом Галаганом, тем самым, что первый отложился от Мазепы и передался царю Петру…». Тобто жодних прямих оцінок особи самого гетьмана з боку Шевченка. Зате відомо, що раніше в поемі «Іржавець» Шевченко назвав Галагана «прилуцьким полковником поганим», а у вірші «Бували войни й військовії свари…» (1860) фактично зачислив його до зрадників українського народу.
Тепер про записи народної творчості. Справді, в альбомі Шевченка 1846–1850 років є зроблена невідомою рукою нотатка, в якій, зокрема, читаємо:
Взяли, взяли Палія Семена да залили в темницю,
А сам побіг, проклятий Мазепа, аж до царя на столицю…
Ідеться про сюжет з українського фольклору, в якому ім’я Мазепи часто згадувалося саме з епітетом «проклятий», наприклад: «Ой не знав, не знав проклятий Мазепа, як Палія зазивати»… Непримиренний критик українського гетьмана Микола Костомаров їдко писав про нього: «У народних піснях і переказах — це якесь зло і ворожа істота, але навіть не людина, а якась лиха, проклята сила: “Проклята Мазепа!”».
В історії взагалі не було державного діяча, який заслужив однозначно позитивної оцінки справді всієї його діяльності, утім якраз Іван Мазепа не лише спокутував свої гріхи перед народом, а й об’єктивно засвідчив, як стати в цій іпостасі національним героєм. І саме Шевченко глибокодумно зрозумів це. Не випадково український історик і літературознавець Дмитро Дорошенко (1882–1951) зазначав, що «в оцінці історичної ролі Мазепи випередив Шевченко своїх учених приятелів-істориків: Костомарова, Куліша та Максимовича, бо признання свого патріотизму Мазепа діждався від українських істориків аж наприкінці ХІХ віку».
Нагадаю, що у вірші «Бували войни й військовії свари…», написаному вже наприкінці життя, Шевченко назвав, так би мовити, антигероїв національної історії, людей, які руйнували державність України, зраджували народ:
Бували войни й військовії свари:
Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало.
Остались шашелі…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, — будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
Як зазначає Микола Жулинський, «Шевченко вперше затаврував у своїх земляках зловісний комплекс “малоросійства”, який Російська імперія послідовно і цілеспрямовано прищеплювала українцям, витравлюючи з їхніх думок і почувань національний дух, національну честь і гідність».
Відомо, що генеральний суддя Лівобережної України Василь Кочубей (назвавши Кочубеїв Нагаями, Шевченко підкреслив їх татарське походження) доніс Петру І про таємні плани Мазепи вивести Україну з-під влади Росії й був страчений Мазепою. Немає жодних сумнівів, на чийому боці симпатії поета…
У канонічних для радянських часів дефініціях «Шевченківського словника» щодо ставлення поета до гетьмана, які коментуємо, відсутня згадка про містерію «Великий льох» (1845), що виглядає недоглядом. Адже саме в цьому творі вперше з’явилося Мазепине прізвище — це там, де йшлося про трупи невинних людей «у самих палатах Мазепиних», тобто в гетьманській резиденції в Батурині, жителів якого було безжалісно знищено на початку листопада 1708 року російським військом під командуванням Олександра Меншикова.
Цікавим є виправлення, що його Шевченко зробив у рукописному списку «Великого льоху» Івана Лазаревського кінця 1850-х років. У тому місці, де 1-ша (українська) ворона розповідає про знущання над козаками, читаємо:
Та й живущі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
От-от уже поховала.
Ні, встали, погані,
Із шведською приблудою…
Виявляється, останній рядок у згаданому рукописному спискові Шевченко спочатку виправив: «З Мазепою приблудою». Та цей мимовільний порух не відбився в остаточному тексті. Звісно, для поета «приблудою» був не Мазепа, який приєднався до шведського короля, а сам Карл ХІІ, котрий наприкінці жовтня 1708 року з військом вступив в Україну.
Характерно, що Шевченко відмовився від тодішньої традиції вже численної європейської «Мазепіани», в якій обігравалися переважно любовні пригоди гетьмана, поета цікавить найголовніший учинок у діяльності Мазепи…
Наведених історичних звернень Шевченка до гетьмана в художніх творах абсолютно достатньо, щоб переконатися в його позиції, хоча у творчості поета таки немає розгорнутого аналізу чи прямої оцінки діяльності гетьмана.
Зате збереглися щодо цього принаймні три важливих історичних свідчення. Перше — показання члена Кирило-Мефодіївського братства, студента Георгія (Юрія) Андрузького на допиті у ІІІ відділі під час слідства у справі Братства в квітні 1847 року про те, що, «засуджуючи Хмельницького, Шевченко звеличував Мазепу», повторене Андрузьким на очній ставці з Шевченком у травні 1847-го: «Шевченко із малоросійських гетьманів звеличував Мазепу…» Цей незаперечний доказ Шевченкового ставлення до Мазепи цитую з праці Михайла Грушевського «Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання кирило-мефодіївців» (1915).
Далі — два мемуарних свідчення. Спочатку — спогади поміщика і композитора-аматора Петра Селецького, який розповів цікавий епізод поетового гостювання в Яготині 1843 року:
«Кілька разів грав я на фортепіано в Яготині, і музика моя дуже подобалася; Варвара Миколаївна запропонувала мені написати оперу, лібрето взявся скласти Шевченко, сюжетом обрали Мазепу. Сюжет для опери справді багатий. Багато драматизму, дії, різнорідні елементи: велико- і малоруський, шведський, польський. Але в розробці драми та в мові лібрето ми розходилися. Усі стояли за постать Мазепи й хотіли представити його поборником свободи в боротьбі з деспотизмом Петра. Хоча Петро ніколи не був моїм героєм, але в діях Мазепи я ніколи не знаходив також нічого героїчного і хотів представити його таким, яким він був насправді. У розпалі суперечки в мене вирвалося слово: зрадник, і ми ледь через це не розсварилися».
Який справді важливий доказ Шевченкового ставлення до Мазепи — для поета гетьман був очевидно не зрадником, а поборником свободи!
Не випадково Дмитро Павличко й нині ставить прізвища Мазепи і Шевченка поруч:
Хай почує Москва громи нашого слова
І збагне, що Мазепа й Шевченко живі,
Що не випила птаха жахна, двоголова
Те, що сховане в нашій державній крові!
Або ще:
Пора в один ланцюг ставати
З Мазепою і Кобзарем,
Пора із серця виривати
Покори й рабства темний щем.
Повертаючись до спогадів Селецького, відзначу, що останні три речення за радянських часів традиційно цензурувалися й замінювалися крапками. Дивно, що це зроблено й у «Спогадах про Тараса Шевченка», виданих 2010 року.
Не менше чітко простежується позиція Шевченка щодо Мазепи в останні роки життя (у співставленні з пушкінською) у спогадах Якова Полонського:
«Сидячи в гостях у Шевченка, я дізнався від нього, що він не любить нашого поета Пушкіна, і не тому, що він вважає його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін — автор поеми “Полтава”: Шевченко дивився на Кочубея лише як на донощика, Пушкін бачив у ньому вірного сподвижника Петра Великого, обмовленого і страченого Мазепою… Шевченко тим сильніше лаяв Пушкіна, чим палкіше я захищав його».
Шевченкові вияви ставлення до Мазепи, збережені в його художніх творах, інших історичних документах, і системний аналіз Грушевським зоряного вчинку гетьмана є національно важливими одкровеннями, які лежать в основі глибокого розуміння планетарного значення сучасного героїчного протистояння України смурній від крові Московщині. Український народ остаточно доказав, що москалі, які за Шевченковим свідченням, «і світ Божий в путо закували», вже ніколи не в силах будуть повторити цей злочин…
Закінчення буде.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/