“Українська літературна газета”, ч. 8 (376), серпень 2025
КОРОТКА БІОГРАФІЧНА ОПОВІДЬ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЗНАЙОМСТВО
Одинадцятого вересня того пам’ятного року я вперше зайшов до цієї аудиторії. Стояла лагідна сонячна погода, взагалі-то не характерна для осіннього (та й весняного) Львова, більше дощового, ніж погідного, в чому ще мені належало переконатися. Але тоді осінь тільки починалася, крізь хмари проглядало сонце, настрій був піднесений, хоч я ще не знав, що йду назустріч своїй Долі.
Позаду було завершення остогидлої армійської служби, довгожданий «дембель» і вибір того, де я маю навчатися, здобувати вищу освіту. Я твердо знав одне – мене чекає факультет журналістики. Їх на відміну від теперішнього часу, коли цих факультетів розвелося, що вибирай – не хочу, в кожному обласному центрі, навіть такому порівняно невеликому місті, як Луцьк, по два, а той три, в Україні тоді було всього-на-всього два – у Києві і Львові. Трохи повагавшись, я вибрав Львів.
Я вже поступав у Львівський університет три роки тому по закінченні середньої школи. Їхав з твердим наміром спробувати стати журналістом. Цю професію я вперто називав ще з шостого класу в творах на «вільну тему» – «Ким я хочу бути?»
Поступати у Львів я поїхав з рекомендацією редакції районної газети, куди я дописував, ще будучи школярем, і віз із собою добірку з власних матеріалів. Та й характеристика зі школи, як зараз пам’ятаю – я стою перед стендом, а там написано, що на факультет журналістики приймають лише п’ятеро абітурієнтів без трудового стажу і на цих п’ять місць подано аж 97 заяв. А до кінця прийому заяв ще було шість днів. І тут хлопець, який теж, видно, був спантеличений, сказав, що є варіант – поступити на філфак, куди йде мало хлопців, і після першого курсу перевестися на факультет журналістики. Ми так і зробили – подали заяви на філологічний. Вже як я забирав документи, коли не пройшов за конкурсом, працівниця приймальної комісії сказала: «У вас же все оформлено на журналістику… Що, теж вирішив, хлопче, схитрувати?» Я тільки сумно посміхнувся.
Тепер вибір був твердий – журналістика. Я взявся за підручники. Мав іти на стаціонар. Та тут трапилися відразу кілька подій, які скоригували мій вибір. По-перше, звільнився працівник редакції, де я до армії ще без журналістської освіти неповних п’ять місяців потрудився літпрацівником. По-друге, журналістам підвищили зарплату і гонорар на кожен номер газети. Перспектива для мене, тоді ще молодого-зеленого була спокуслива – заробляти непогані гроші. Тож я обрав заочне навчання. І став студентом-заочником.
Я зайшов до аудиторії першого дня так званої «настановчої» сесії. Тут уже було людно, бо тепер було півсотні заочників. Я вибрав задні ряди, як у нас казали – «камчатку», або в театрі – «гальорку». Та вже під час першої лекції зрозумів, що тут не збираються нічого слухати, перемовляються, діляться враженнями. Я все ж збирався вчитися, щось взнати і під час перерви пересів на один з передніх рядів. Опинився за спиною симпатичної дівчини з короткою стрижкою. Переді мною звабливо поставала її шия. І мені захотілося цю шийку, ні не поцілувати, а… подмухати на неї. Та я не відважився це зробити.
Під час наступної перерви ми познайомилися. Звали її Надія Гуменюк, вона була з Хмельницького. Я запитав, чого ж це її не бачив, коли складав екзамени? Як виявилося, вона закінчила з «червоним дипломом» Хмельницьке педучилище і написала твір на відмінно, тож наступні екзамени вже не складала. І ще виявилося – Надя, як і я тоді, пише вірші. Отож у нас були споріднені душі. Вона вже друкувалася в київських газетах, журналах, збірниках.
Любов приходить по-різному. Буває, вже перший погляд, як удар невидимої блискавки. Він осліплює, а коли блискавка зникає, людина стає вже іншою. І той чи та, від кого ця блискавка ішла, лишається з невидимою аурою. Вона осяює обох, а іноді лише одного чи одну. Стає іншим світ довкола. Та от біда – любов з першого погляду за рідким винятком, буває нетривалою, навіть коли хлопець і дівчина поєднуються шлюбними обручками. Що швидко склеюється, швидко і розсипається.
На цій настановчій сесії під час перерв ми, здається, єдині з нашого курсу більше говорили не про щось буденне, не про журналістику, а про поезію.
«ПОШТОВА ЗУСТРІЧ»
Вперше разом пройшлися містом і наговорилися на львівській вулиці в останній день цієї пам’ятної осені. Вже перша справжня сесія щойно закінчилася, я зайшов на поштамт, щоб подзвонити у свою районну редакцію. І, о приємна несподіванка, там в залі побачив Надю Гуменюк, яка теж збиралася телефонувати у свій Хмельницький. Та вона скасувала замовлення, а я своє так і не зробив.
Ми вийшли на вулицю. Листя з дерев уже опало. Та раптом перед нами промайнув останній запізнілий листок. Як кинувся було його ловити та він упав на бруківку, яку перед тим зволожив осінній дощ. І я не відважився його підняти, щоб вручити моїй супутниці.
Колись, ще навчаючись у школі, я взяв у сільській бібліотеці поетичну збірку Володимира Сосюри. Там один з віршів називався «Вона пішла». Якийсь попередній читач чи читачка дописав по-хуліганськи «А я за нею». Того вечора я провів Надію до будинку, де вона жила на квартирі.
Наговорившись, ми попрощалися.
– Ну, до весняної сесії, – сказала Надя.
– До весняної, – зітхнув я.
ШЛЯХ ДО ВЕСНИ
Та перед самісіньким Новим роком у редакцію прийшов лист з Хмельницького. Надя запитувала, як виконуватиму міжсесійне завдання, що саме конспектуватиму. Я з радістю відповів і між нами зав’язалася переписка. Обмінялися ми й книжками. Я отримав роман сербського письменника Свєтозара Ранковича «Лісовий цар», як виявилося дуже цікавий і оригінальний, а я послав поему-симфонію Павла Тичини «Сковорода».
А потім був той останній день першого весняного місяця березня. І наші перші обійми, поки що легкі, несміливі, схожі на бажання пізнати щось нове і самих себе, але боязкі, бо ще не було тієї великої віри, що прийде згодом. Що таке вірити іншому не лише розумом, але й серцем і тілом? Це зрештою бути самим собою, але іншим, ніж був досі. І я став таким.
На цій весняній сесії ми вже сиділи поруч, а вечорами після лекцій я проводжав Надю, і ми довго стояли і розмовляли біля будинку, де вона жила під час сесії. То була остання сесія, на якій ми жили окремо. Ввечері 11 квітня я освідчився і вимовив заповітні слова: «Я тебе кохаю». На якусь мить здалося, що незримий вихор підхопив нас і поніс над вечірнім Львовом, над його соборами, палацами, парками і Княжою горою.
Ще та сесія запам’яталася тим, що була моєю персональною і єдиною фотосесією. На ній ми здавали залік із предмету «Фотосправа», то багато хто з однокурсників приїхав з фотоапаратами. Я теж позичив «Зеніт» у Миколи Зінчука, не лише фотокореспондента, а й справжнього вже тоді фотохудожника. До речі, він єдиний з журналістів, який працював як і я в трьох газетах області – в Любомлі, і у двох в Луцьку. А тієї весни я знімкував мою кохану Надю – в парках і на вулицях. А нас удвох, ще таких молодих, – однокурсники. На тих світлинах Надя і посміхалася, і дивилася загадково, усміхнено, лише на одній – запитально, і трохи наче стомлено.
ЗНОВУ В ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ
Нам пощастило – на факультеті тоді вигадали міжсесійну начитку лекцій і кінець травня ми провели знову разом у Львові. Оскільки лекції читали в суботу після обіду, а не в неділю зранку, то післяобідній час ми провели в парку біля масиву «Прогулянка».
Швидко, і в той же час нестерпно довго, минув червень. Ми листувалися й передзвонювалися, а 6 липня я вдруге в житті приїхав до Хмельницького. Річ у тім, що в цьому місті рік тому я закінчував армійську службу. Я призвався до війська 6 травня, і коли чекав, що от-от скину нарешті осоружно військову форму, нам несподівано оголосили, що всіх, хто звільниться в запас, ще направляють на обслуговування військової техніки з Ужгорода в інше місто, в іншу область. Тим іншим містом і виявився Хмельницький. Я, звісно, не знав, що воно стане містом моєї долі.
На третій день, коли ми верталися з походу на берег Південного Бугу, я запропонував коханій стати моєю дружиною. Почув у відповідь, що вона «за», але мовляв чи не занадто ми поспішаємо? Я переконав, що «ні».
При розлуці ми домовилися, що відтепер листи будемо писати кожного дня. Так і зробили. З 10 липня по 10 серпня я написав рівно 30 листів і отримав у відповідь стільки ж. І які то були листи! Вони дихали любов’ю, тим незабутнім літом, нашими враженнями і мріями. Любомиль і Хмельницький, де ми жили, вже поєдналися під нашими перами і реальність зримо ставала майбутнім. Тим майбутнім, що вже наближалося.
Але треба було визначатися, де ж ми будемо жити після одруження. Забігаючи наперед, скажу, що я дуже вдячний Наді, моїй обраниці, за те, що вона прихистила мене в її місті. Коли я переїхав до Хмельницького і ми офіційно «пошлюбилися», я два місяці працював методистом у тамтешньому обласному будинку народної творчості, написав брошурку про роботу установ культури в древній перлині краю Кам’янці-Подільському. А одного разу вже після чергової осінньої сесії в університеті прийшла Надя і сказала, що в Хмельницькій районній газеті «Прибузька зоря» звільнилася посада заввідділом листів і масової роботи. Я взяв участь у авторському творчому конкурсі з двома іншими претендентами і виграв його.
У цій редакції були інші підходи до журналістської роботи, а незабаром сталася подія, яка досить круто змінила моє ставлення до творчості взагалі – і журналістської, і літературної. Редактор звелів написати до 8 березня нариса про передову колгоспну бригадирку. Вже не пам’ятаю, як називалося її село, але не забув як її звали – Оксана Коцюбинська. В редакції своєї машини не було, з райкому в те село, щоб підвезти ніхто не їхав, а хоч стояв початок березня, дороги геть замело і автобус теж не пішов. «Подзвонив в село і поговори з нею по телефону, – сказав редактор – нарис вкрай потрібний».
Я зателефонував у колгоспну контору і попросив розшукати мою майбутню героїню. Але як виявилося, бригадирка поїхала в поле, а трактор, що вернувся в село за добривом, поламався.
– Ти, я бачу, людина з фантазією, – порадив редактор, – спробуй включи свою уяву. Пиши.
Що я і зробив. Дізнавшись деякі дані, взявся писати. Я уявив, про що могла думати бригадирка, коли верталася пішки до села. Так народився той переломний нарис «Розмова з полем». А через день подзвонила вже його героїня і запитала, звідки я взнав про що вона думала, повертаючись ще морозним полем до села? Вона ж про ту уявну її розмову з полем нікому не розповідала. Так, по суті, в мені народився початок, а той нарис збудив мою фантазію і змінив методику творчості, коли я, перехворівши на захоплення поезією, драматургією, став писати оповідання й романи.
МАНДРІВКА В СТЕП
Наступного року нас, молодих, несподівано для самих покликали мандрівка. Тоді у професійному часописі друкували оголошення про вакансії в тій чи іншій газеті. Мою увагу привернуло таке про аж дві вільні посади в районній газеті «Слава праці» на Херсонщині. Спокусливими були й слова про те, що район розташований на березі Чорного моря. А коли я злітав туди, то редактор пообіцяв, що отримаємо майже відразу двокімнатну квартиру в райкомівському будинку. І ми спокусилися. Нові враження і море поруч.
Все було справді так. Ми прилетіли в Каланчак в кінці жовтня, а вже на початку січня мали ордер на простору двокімнатну квартиру з усіма зручностями, правда на першому поверсі, але в елітному як для цього селища восьмиквартирному будинку. Це житло було найбільшим з усіх, які ми мали за своє сімейне життя – 36 житлових метрів, у просторому предпокої коридорі можна було у футбол грати.
Це була єдина редакція, де ми працювали разом, до того ж в одному кабінеті, хоч і в різних відділах. З’їздили і в сусідні кримські міста. Все було добре, крім одного. В будні час поглинала робота, а наступали два вихідні – нудьга зелена. Працівники редакції традиційно збиралися в когось із колег, пили пиво і горілку, закушували квашеними кавунами, до яких ми так і не звикли. Ми вирішили проводити вихідні у Херсоні, це вже влітку відпочивали і на морі, що й зробили. Але до обласного центру треба було їздити доволі тряскою дорогою. І ми вирішили – а чом би не мандрувати літаком?
Сказано – зроблено. Той переліт, як і все наше проживання в Каланчаку, я пізніше описав у новелі-есеї, який так і називався – «Політ». То було незабутнє видовище. Внизу під крилами «кукурузника» простягалися поля з цілими морями маків і тюльпанів, палахкотіла весна, а потім летіли вздовж могутнього Дніпра. Саме тут ми побачили, яка гарна українська земля з висоти польоту. І як шкода, що в цій її частині, де ми колись жили й працювали, тепер нахабно творять свої чорні діла окупанти-рашисти. Надя ще раз побувала в Каланчаку наприкінці 90-х років, під час Шевченківських свят, учасницею яких вона була, а мені не довелося. А так хотілося б ще раз пройтися цією просторою, красивою і вільною знову українською землею! Це ще один стимул жити.
ДУБНО, РІВНЕ, ЛУЦЬК-ЛУЧЕСЬК
У Каланчаку ми затрималися недовго, менше року. Вирішили повертатися поближче до рідних країв. Безлісся і степ – це було не наше. Ще один неповний рік в древньому Дубно, і цілих п’ять років у Рівному, де Надя працювала на обласному радіо, а я трохи більше року завлітчастиною Рівненського облмуздрамтеатру, а потім два роки кореспондентом, а рік редактором в багатотиражній газеті «Хімік» на Рівненському ВО «Азот» .
Ну, а потім переїхали до Луцька, де поселилися, як-то кажуть всерйоз і надовго. Тут і застала нас так звана перебудова, а згодом і життя в незалежній Україні. В міру своїх сил ми сприяли змінам, які ставали все бурхливішими, я писав про числені мітинги, конференції Руху, акції і з’їзди, а Надя була заступником головного редактора першої демократичної у Луцьку міської газети «Народна трибуна», а згодом редактором відділу культури обласної газети «Віче». Де в обох газетах, особливо в «Народній трибуні», написала чимало ґрунтовних матеріалів, таких як інтерв’ю з покійним патріархом Мстиславом, багатьма письменниками і громадськими діячами, розповідей про долю репресованих і долі простих, але по-своєму талановитих волинян. А ще очолювала міську організацію товариства «Просвіта», а згодом і обласну. Пам’ятаю, як донька Оксана, тоді ще школярка, здивовано питала: «Мамо, а у нас вдома, що – штаб «Просвіти?» Адже постійно в квартиру приходили просвітяни, задумувалися і обговорювалися акції на захист української мови, підтримку Руху, перетворення російськомовних шкіл в українські, зміна вивісок і т.п. І боролися із захисниками комуністичного ладу і моралі.
Треба сказати, що я завжди по-доброму заздрив енергійності, невгамовності, багатогранності моєї дружини. Сам я типовий флегматик чи флегмо-меланхолік, який оживає, коли починає писати. Не збираюся порівнювати себе з двома великими французами, Флобером і Шатобріаном, але міг би повторити про себе визначення Флобера: «Я людина-перо» і Шатобріана: «Я все більше розумію, що я лише машина для написання книг». Я, по суті, по-справжньому оживаю лише, коли беру до рук ручку і починаю писати і переписувати тексти. На жаль, пам’ятаючи чимало поезій, філософських речей, абсолютно глухий до будь-якої техніки, досі не освоїв комп’ютера. І всі зв’язки з видавництвами, де ми друкувалися, підтримувала Надя. Боже борони, я цим не хвалюся, це моя болюча проблема.
А вміння Наді освоїти геть усе завжди викликало і викликає в мене білу заздрість. Вона пише чудову образну поезію і без перебільшення велику прозу, захоплюючі твори для юних читачів, повісті, казки, вірші від найменших, яким призначені книжки-розмальовки, до підлітків – історичні пригодницькі повісті, а ще є захоплюючий роман-фентезі – «Роденія або подорож за веселку». Її газетні матеріали не просто читабельні, а які зачіпають найсокровенніше в людських душах. І в той же час вона вміло веде домашнє господарство, смачно готує.
Особлива сторінка спогадів – її турбота про наших дітей – доньку і сина, тепер вже дорослих, які живуть окремо. А в їх дитинстві вічно жила, переймалася їхніми проблемами, тремтіла над ними, коли хворіли, завжди допомагала робити уроки, переживала за все, що з ними траплялося. Надя була настільки зворушливою турботливою мамою, що я аж дорікав за це. Ні, я, бувало, гуляв з дітьми, міг зводити в ляльковий театр, поговорити, але основного навантаження завжди несла на собі мама – і коли були дошкільнятами, і школярами, і студентами. Потім ця турбота перекинулася на внуків.
ОСОБЛИВА ВДЯЧНІСТЬ
– Ну, чим тобі ще допомогти, що підказати? – це звернення до наших дітей, мені досі здається, звернуто і до мене.
Чимало клопотів в нашому сімейному житті завдав моїй Наді, Надійці (Надені, Наденці, як на болгарський манір називав її в молодості) і я. На жаль, майже завжди не цурався чарки. Запоїв не було жодного, але частенько приходив додому захмелений, точніше кажучи, добряче випивши після численних застіль в редакції, де найбільше працював, і поза редакцією, в партіях і організаціях, куди запрошували на численні конференції і пресконференції, які традиційно закінчувалися фуршетами. Треба було відмовлятися від пригощань, а в мене не вистачало духу, та й тягло перехилити чарку, і не одну.
Чимало поборолася Надя і за моє здоров’я. Абияке харчування вдома в селі, неякісне під час служби в армії, масове отруєння на об’єднані «Азот», коли я працював у редакції «Хіміка», зрештою привели до виразки. І дружина готувала дієтичні супи, парові котлети. І слава Богу, шлунок зажив. Колись на сесії ще до того, як ми поєдналися, вона нагодувала мене, коли в мене вкрали гроші, а тепер рятувала щоденно.
А пізніше була операція вже на іншому органі і велика кровотеча після неї. Надя сиділа біля мене в лікарні цілу ніч, коли мені поставили крапельницю і, по суті, врятували мені життя. Якби не цей порятунок, не було б «Століття Якова» і інших романів. А потім вже в ближчому 2018 році мене збила машина на переході в центрі Луцька, як-то кажуть, посеред білого дня – водій лише трохи пригальмував, сподіваючись, що я встигну перейти, а він проїде. Тепер вже була інша ніч – в реанімації посеред ночі Надя діставала ліки, якими мене, поламаного, знову порятували. Біда не ходить одна, і їх було ще дві і два порятунки – після отруєння кетановом, сильно діючим обезболюючим, яким я лікував зуба, а кетанова, як виявилося, не можна вживати людям мого віку, а я гахнув майже відразу пігулку за пігулкою, а вранці випив ще й пива.
А це була оказія через рік – я після простудного захворювання, майже непритомний, не міг самостійно вилізти з ванної, і Наді довелося мою тушу, а тож вже майже 90 кілограмів, витягати, пошкодивши собі нирку. Ще один порятунок.
Себто мій добрий ангел зі символічним іменем Надія чотири рази повертав мені надію на життя. Це при тому, що сама ж вона має серйозні проблеми зі здоров’ям, зокрема серцем, але її без перебільшення стоїчний стоїцизм вартий і подиву, і справжнього захоплення. Одним словом, я надто пізно зрозумів, який справжній скарб подарувала мені доля і Боже Провидіння тоді далекого вже одинадцятого вересня. Надто мало уваги приділяв дружині, творячи свої п’єси, а потім романи, новели, есеї, статті, нариси, моїй обраниці, жінці, яка була поруч. Я пишу для того, щоб хоч трохи зняти тягар провини з душі. Бо пишучи про життя й порухи душ моїх персонажів, я часто не помічав порухів і проявів душевного неспокою своєї вразливої дружини. А її душа, постійні переживання за близьких і далеких, за цей світ, особливо тепер, вартісніші за всіх образів, створених мною, як письменником, «людиною-пером» і «машиною для написання книг». До речі, якщо вже говорити про книги, то те ж «Століття Якова» Надя й почистила, себто, по суті, відредагувала, а заодно позбавила зайвини. Зокрема, я зняв за її порадою сцену, де йшлося про не надто привабливі почуття мого героя Якова до своєї прийомної дочки і додав сцену повернення його сина з Росії, що надало фіналу роману особливого звучання.
І НАРЕШТІ «ПРО ПОГОДУ»
Колись ця фраза завершувала випуски теле- і радіоновин. Кажучи за відомою колись піснею, погоду в нашому домі завжди визначала його господиня. Завдяки їй я й написав таки чимало. І все ж менше за неї. У мене є десь книг 25, а в Надії Гуменюк аж за шістдесят. Про все написане нами, видане, премії та інші нагороди за літературну працю можна легко дізнатися у «Вікіпедії». Обоє маємо гран-прі «Коронації слова» (я за «Острів Сильвестра», а Надя – за роман «Вересові меди») і Гранд-коронацію (відповідно – за «Століття Якова» і «Та, що ламає вітер»).
У Наді більше премій, основне за дорослу поезію і прозу. І все ж похвалюся – коли я прочитав ще в рукописі її майбутню книгу «Шуршик В та інші», сказав їй: «Надю, ти створила справжній шедевр». У цих казках, хвилююче ліричних, героїчних, гумористичних, відбилася вся її бентежна, вразлива, досі безпосередньо дитяча душа. Радий, що шедевральність цього твору належно оцінили інші. За цю книгу вона отримала дві найвищі нагороди за твори для дітей та юнацтва – премію імені Віктора Близнеця «Звук павутинки» і премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки. А до того блискуче оформила «Шуршика…» молода львівська художниця Світлана Бялас, унікально відчувши, передавши суть книги.
Нині багато написано віршів про теперішню війну. У Надії Гуменюк надрукованих у колективних збірниках і у книзі поезій «Ворожіння на мальві», яка вийшла у видавництві «Ярославів вал», немає віршованої відбувальщини, пустопорожніх декларацій. Довелося бачити сльози на очах слухачок і навіть стриманіших на емоцій слухачів, коли вона читала ці вірші на зустрічах і презентаціях – про дитя, народженне в укритті, про те, як співали українські народні пісні в метро під час обстрілів і бомбувань, про те як носив на руках кохану боєць, який, втративши ноги, тепер згадує це лише в снах, про скрипку, залишену молодим хлопцем, який пішов на війну і обіцяв їй вернутися живим, щоб зіграти нову мелодію, і нарешті про маленького сіренького котика, який шукає «після нічної трощі по жовтому лезу дня» свою, вже загиблу, теж сіреньку маму і якого рятує воїн, що простягає із шанця свою долоню…
Мені подобаються всі поезії Надії Гуменюк, звичайно ж ті, які присвячені мені грішному в її збірці «Голос папороті», а її поезію «Місяць заглянув до хати» разом з віршем Максима Рильського «Ластівки літають, бо літається» вважаю свого роду поетичною образною філософською квінтесенцією всього нашого людського життя.
І все ж спробую завершити свою оповідь-сповідь з гумором, хоч і дещо печальним. Якось подзвонила журналістка з приватної телекомпанії і сказала, що хоче прийти і зробити передачу про наше письменницьке подружжя. Та, будь ласка, відповів я, а що ви хочете розповісти про нас? І вона сказала, що хоче показати, як дружина ліпить вареники, а я їй допомагаю. Я спробував пояснити, що Надя, звісно, може і ліпити вареники, але ми не надто любимо цю страву, по суті, тісто з начинкою, якою українці рятувалися від голоду. Слава Богу, вареників з картоплею вже наївся в дитинстві. Нам є що розповісти про свою творчість. І почув – мене більше цікавить не те, що ви пишете, а що ви вмієте робити? Може, ви хоч якусь табуретку змайструєте, а ми це покажемо? Одним словом, зустріч не відбулася. Можу забити цвяха, навіть зібрав якось дивана з окремих деталей при наявності інструкції, вмію садити і копати бульбу, заготовляти і рубати дрова, косити, а от майструвати не вмію. Не дано. Правда, вмію писати, але журналісточці таке вміння було не потрібне.
Судячи із читацьких запитів, те, що пишуть Надія Гуменюк і Володимир Лис, багатьом читачам таки цікаве й потрібне. А я подумки вертаюся до того одинадцятого вересня, яке, по суті, не лише почало поєднувати наші серця і душі, а й зігріло, надало неповторних нюансів творчості. Чомусь здається, що без цього дня і без того, що було за ним, моєї творчості могло й не бути. За що я й вдячний моїй дружині, яка, як і колись, поруч. І про це теж моя оповідь-сповідь.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.