РОЗДУМ-ЕСЕЙ
Вперше я познайомився з Володимиром Коскіним як фотохудожником, коли років із двадцять тому перебував в Ірпінському будинку творчості, де він, зосереджений і замислений, ходив на пленері зі своїм нерозлучним фотоапаратом («Canon») і все фіксував і фіксував пречудові ірпінські краєвиди…
Володимир Коскін
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Згодом попросив його дати мені кілька отих ірпінських світлин для «Української музичної газети», яку я на той час редагував, на що він дав згоду, та ще й «проілюстрував» їх лаконічними і образно-метафоричними поезіями. Тож, як на мене, вийшла гарно зверстана газетна шпальта, яка виокремлювалась своєрідною імпресіоністичністю і новизною бачення світу. Бо ж і сам Володимир Коскін – фотохудожник оригінальний, як і поет і прозаїк, який, згодом, від коротких поетичних форм, перейшов – до форматів романних. Тож і не випадково у його творчому доробку налічується дев’ять романів та повістей.
Отакий його творчий діапазон…
Окрім того, В. Коскін є ще й автором багатьох персональних фотовиставок, серед яких «Руки письменників», «Ірпінське диво», «Подвійна краса», «Феномен Приірпіння», «Фотографія як творчість». А такий його мистецький проєкт як «Руки письменників» довгий час висвітлювався в «Українській літературній газеті», котра, як на мене, є газетою європейського рівня – і за обсягом, форматом, універсальністю рубрик і за глибиною авторських матеріалів. Тож саме у тому літературному часописі і було розміщено понад… сто світлин Володимира Коскіна – фотохудожника. До того ж, він ще й довгий час викладав фотожурналістику в Київському університеті імені Бориса Грінченка. А все це, загалом, підтверджує той факт, що В. Коскін – є творчо непередбачуваною і несподіваною особистістю у пізнанні й осмисленні світу та людини в ньому.
Зауважу, що основним місцем роботи впродовж багатьох років була всеукраїнська газета «Демократична Україна», де Володимир Коскін очолював відділ мистецтва і культури. Там він опублікував чимало прецікавих інтерв’ю з багатьма відомими українськими письменниками та діячами мистецтв і культури. Тож проявив себе непересічним журналістом, який вміє не просто спілкуватися з творцями, а й у співбесіді з ними намагається якомога глибше пізнати й осмислити їх як творчу індивідуальність, що, як на мою думку, вдається далеко не кожному інтерв’юеру: це вже мені «підказує» мій п’ятдесятилітній журналістський досвід. І в цій роботі схематизм чи формалізм – неприйнятливий, як і для самого В. Коскіна, який сповідує у творчості універсалізм та глибинність у сприйнятті Всесвіту.
Але, врешті-решт, Поезія в ньому – перемогла, принаймні на теперішньому етапі… І свідченням тому – його видана у «Друкарському дворі Олега Федорова» (2026 р.) ошатна книга поезій (майже триста сторінок) та ще й любовно оправлена у тверду кольорову обкладинку, на якій – пречисте небо, а дещо нижче – навстіж відчинені двері, крізь які видніється хвойний ліс (чи ж не ірпінський?). А неподалік – дзеркальне водяне плесо. Обабіч відчинених дверей – смарагдові береги, береги…
Що тут цікаво.
Коли поглянемо на зворот обкладинки, то побачимо чимало усіляких дверей, які різняться і формою, і витвором, і оздобленням і кольором. Вони, ті двері, ще й загадкові, утаємничені і химерні. Є серед них і сейфові двері тощо. І все це – персональна фотоколекція В. Коскіна.
Тому і не дивно, що автор назвав свою книгу – «Двері». Давайте, лишень, поглянемо – що ж насправді видніється крізь оті навстіж відчинені двері?
«Є двері – розчахнуті усмішки», стверджує автор. А є такі, котрі «інтригами ваблять». Є і «кокетки» переконує В. Коскін, що «спокушають грайливо невловимою еротикою». Є ще й «люди, наче двері». «Ось, бачте, чоловік, його обличчя, наче двері, напрочуд незворушливе, без зачіпок-прикмет. Рівнесенько бездумне…» А в «перекошеному світі», веде далі автор, «живуть перекошені двері, через які проходять перекошені люди з кривими думками…»
Отож, коли В. Коскін розпросторює-розчиняє ще ширше свої дивовижні двері, тоді «В лісі, біля річки, у полі не почуєш скрипу дверей. Там всі двері завжди – навстіж». А «Коли злива кулаком грюкає до мене у двері, я сідаю писати вірші про те, що немає куди сховати серце».
Отакий він, Володимир Коскін: і захищений Словом, і «не захищений» водночас, але дивовижно талановитий у своїх метафоричних верлібрах і традиційних римованих поезіях.
Звісно, що автора глибоко тривожить воєнне лихоліття України, яке він болісно переживає. Тому й більшість його поезій – про наше всезагальне горе.
Ці вірші – болісні, «пекучі», котрі він «прагне перетворити на сталь». І їх читати спокійно – неможливо. Про що й свідчить у книзі автор передмови, відомий літературний критик, поет і прозаїк Микола Славинський, який цитує тут ось такі промовисті рядки Володимира Коскіна:
Війною пахнуть молодесенькі хлопці
у камуфляжних строях,
яблука, церкви
і навіть немовлята.
Навіть любов і ніжність
пахнуть війною.
З-поміж усіх сімнадцяти розділів об’ємної поетичної книги автора, мене, як читача, привабили наступні стилістично близькі мені розділи: «Одним рядком», «Двовірші» і «Трьома рядками».
Приміром, у розділі «Одним рядком», поетична думка В. Коскіна формулюється й звучить як неомелодійний афоризм. Давайте, лишень, вслухаємось у їхню поліфонічну ритмомелодику: «Осінь ще надсилає останні листи…». А «Коли ясніє у душі – тоді світліє далина». І ще: «Не дихаймо памороззю на коханих».
Його римовані двовірші полонили мене своєрідними рядками: «Рожевіють про вічність хмари-будди / Цикади цокають, немов секунди». «Люди вирубують ліси, а потім дивуються, чому так пустельно в душі».
Цикл «Трьома рядками» нагадав мені японські хоку: «Місяць заповзає під хмари / немов нав’язлива тривога про завтрашній день». «Дрозди так закручували трелі / що вони ставали / вільховими сережками». «Під прикриттям дерева / і на кригу нестрашно ступити / і перейти на інший берег істини».
А який піїт – усіх часів і народів – може «оминути» інтимну лірику? Тож і в поета Володимира Коскіна знаходимо такі образно-музичні строфи: «Скрипки і віолончелі ліс згубив / Листя із дубів вже облетіло / Хрипне контрабас осінніх злив / Та роман мій набирає сили / Не лякає снігу сива карусель / Какофоній безпардонна брила / Адже ти – оркестр, пастель і акварель / Глиб і вись; розтигрена і мила…».
Творчо непередбачуваний і несподіваний Володимир Коскін, що далі, то глобальніше дивує нас своїм всевимірним і стереоскопічним баченням і осмисленням світу. Тому і був двічі удостоєний лауреатства Всеукраїнського літературного конкурсу «Літературний Олімп». А нинішнього року, за рішенням Експертної ради Інституту політико-правових та релігійних досліджень, удостоєний Всеукраїнської літературно-мистецької премії «Київська книга року – 2026»: саме – за книгу поезій «Двері». Цей захід був проведений за підтримки Національної спілки письменників України, Міністерства молоді та спорту України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури України, Європейської культурної асамблеї, Національної академії педагогічних наук України, Національної академії мистецтв України і Київської міської державної адміністрації.
Отож, поет, прозаїк, фотохудожник, журналіст і краєзнавець Володимир Коскін впевнено і послідовно підкорює одну творчу вершину за іншою. Тож побажаймо йому, у майбутньому, зійти на найвищу мистецьку вершину.
На Духовний Еверест.
Володимир Корнійчук,
заслужений журналіст України,
лауреат Міжнародної премії
імені Семена Гулака-Артемовського
та Всеукраїнської літературно-мистецької
премії імені Івана Нечуя-Левицького