“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (325-326), квітень 2022
Того травневого дня, року дві тисячі двадцять першого, ввімкнувши канал Громадського радіо, аби послухати чергові новини, почув наступне: «На 75-му році життя відійшов у засвіти відомий письменник, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький, про що Громадському радіо повідомила його дружина Світлана Короненко».
І все…
І всі новини для мене на тому й скінчилися, бо ж – посутенів сонячний ранок, а я відчув себе… осиротілим на ще одного побратима по перу і дорогого мені друга. І не просто друга, а ще й земляка-черкащанина, котрого мені вже ніхто і ніколи не поверне…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А через деякий час телефоную своєму земляку, відомому літературознавцеві й голові Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України Володимиру Поліщуку, аби розділити з ним свій біль і печаль свою, і чую у слухавці, що й він вже знає про непоправну втрату…
А зателефонував землякові ще й тому, аби пригадати, як разом з ним і з Михайлом Слабошпицьким, Світланою Короненко і Василем Захарченком 2001 року в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, де й нині працює професор Володимир Поліщук завідувачем кафедри української літератури і компаративістики, проводили другий Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, після чого зробили ще й пам’ятну світлину на згадку.
… Того ж зловісного травневого дня пригадав і ту пору, коли ми з Михайлом познайомились. Виявляється, то був далекий 1971-й, коли я майже завершував навчання у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого і як майбутній театральний критик почав друкувати оглядові рецензії на вистави столичних драматичних театрів у ЗМІ, зосібна, і в газеті «Молода гвардія», де й працював тоді Михайло Слабошпицький після закінчення Шевченківського університету, і який вже тоді яскраво виокремився серед колег по перу як талановитий журналіст і літературознавець.
До речі, ту ж молодіжну газету на той час редагував талановитий журналіст і письменник Григорій Кримчук. Окрім Михайла, у цьому ж виданні працювали Олександр Васильківський, Микола Славинський, Катерина Мотрич, Михайло Малаш, Євген Колодійчук, Ярослав Голець та інші журналісти, котрі стануть ще й членами НСПУ (більшість з них). Отож, після чергової мої публікації в молодіжній газеті, за шклянкою кави, ми і познайомились з Михайлом Слабошпицьким ближче і, вже звідтоді, наша піввікова дружба з ним не припинялася аж до останнього Михайлового дня…
А коли він очолив Координаційну раду Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, то наші стосунки з ним вельми почастішали, особливо ж після того, як я почав друкувати в «Українській музичній газеті» оглядові статті відомої поетеси Світлани Короненко про мовний марафон.
Слід зазначити і той факт, що моє настирливе бажання друкувати в музичній газеті статті про Міжнародний мовний конкурс далеко не відразу однозначно сприйняли деякі члени редакційної колегії, мовляв, це ж – мовний, а не музичний конкурс
Тоді я змушений був піти до голови Національної всеукраїнської музичної спілки, художнього керівника і головного диригента Національного хору імені Григорія Верьовки Анатолія Авдієвського (пухом і йому земля), аби отримати від нього беззаперечну підтримку моєї ініціативи. Й вже звідтоді й аж до 2014 року, допоки обіймав посаду головного редактора музичного часопису, ні в кого з членів редакційної колегії вже не виникало сумнівів щодо доцільності таких публікацій.
Не менш важливий і той факт, котрий безпосередньо пов’язаний з відновленням 1993 року, з ініціативи А. Авдієвського, «Української музичної газети», що заснована видатним українським музикознавцем Миколою Грінченком далекого 1926-го при Музичному товаристві ім. М. Леонтовича, і яка виходила тоді щотижня, а не поквартально, як те сталося 1993-го.
Тому мені, як редактору видання, слід було думати про збільшення періодичності виходу газети, для чого потрібно було віднайти мецената.
Тоді я звернувся до Михайла Слабошпицького, аби звів мене з відомим канадійським бізнесменом і благодійником Петром Яциком, котрий якраз прибув до Києва, аби заснувати Міжнародний конкурс з української мови. І слід надати належне Михайлу, він одразу ж познайомив мене з Петром Яциком, який уважно мене вислухав і сказав, що він над цим питанням подумає …
Правда, я лише згодом збагнув, що у цього світлого і благородного мецената були куди масштабніші і глобальніші бізнесові проекти, які він мав фінансувати, ані ж звичайну спілчанську газету. Приміром, той же Міжнародний конкурс з української мови, видання багатотомної «Енциклопедії українознавства», публікації англійською історичних творів Михайла Грушевського чи атласу історії України і т.ін., на що П. Яцик витрачав мільйони і мільйони доларів.
Але про це все я дізнався лише згодом, коли почав писати рецензії на книги М. Слабошпицього, зосібна, на роман «Марія Башкирцева», історичну книгу «З голосу нашої Кліо» і на одну із найвагоміших його книг, що витримала сім видань, – «Українець, який відмовився бути бідним» (про Петра Яцика) : ці рецензії опубліковані в журналі «Вітчизна» (№7-8,1977), газеті «Українське слово» (8-14 березня, 2001) і в моїй книзі «Роздуми про театр, музику, літературу» (К., «Фенікс», 2007).
Тож з проведенням Міжнародного конкурсу з української мови у мене пов›язаний ще один світлий спогад. А саме, 24 лютого 2017 року дирекція Вишнівської ЗОШ №3 запросила мене як почесного громадянина міста Вишневого вручити нагороди учням і вчителям шкіл Києво-Святошинського району, котрі стали переможцями XIV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, що я і зробив з великим задоволенням.
Пригадую і такий епізод – чи не найважливіший у моєму творчому житті, коли мій дорогий друг і побратим по перу Михайло Слабошпицький, разом з відомим письменником Валерієм Шевчуком і відомим літературним критиком Миколою Славинським благословили мене на вступ до Національної спілки письменників України, за що я їм вельми і вельми вдячний. Особливо ж Михайлові, у рекомендації якого, зокрема, було сказано: «Володимир Корнійчук упевнено почувається в жанрі прозової мініатюри, новели і короткої повісті. Його письмо стилістично вишукане, елегантне. Він прагне поєднати мистецький досвід таких різних письменників, як Юрій Яновський та Валерій Шевчук. І це йому здебільшого вдається. У творах Володимира Корнійчука, як правило, є романтична атмосфера, таємничий відблиск загадки, місткі психологічні деталі (4 березня 1996р.).»
А ще у мене залишилось чимало Михайлових дорогих мені автографів, якими він щедро обдаровував мене по виході чи не кожної своєї книги, починаючи з першого психологічно вивершеного й оригінального роману «Марія Башкирцева» й аж до останніх його фундаментальних мемуарів із серії «Протирання дзеркала» …
Наведу хоча б такий автограф, котрий «непозбавлений» і почуття гумору, яким Михайло був сповна обдарований від народження: «Дорогому моєму другові Володимиру Корнійчуку (звичайно ж, «не тому», а нашому). Твій М. Слабошпицький. 27. X. 1999» (це у книзі з «Голосу нашої Кліо»). А в книзі «Марія Башкирцева» мовлено таке: «Дорогому Володимирові Корнійчуку – з дружнім потиском руки (він триває вже понад 30 літ!). Щиро твій М. Слабошпицький. 29.III. 2000р.» І мені, чомусь, здавалося, що цей потиск руки триватиме вічно.
Але …
В інтригуючій і далебі пізнавальній книзі Михайла Слабошпицького «Українські меценати», де замість передмови подано його інтерв’ю з кореспондентом «Літературної України», йдеться про наступне: « – Пане Михайле, Ви нині досліджуєте цікавий феномен українського меценатства в історії вітчизняної культури. Феномен – справді унікальний…»
Тож я собі думаю, що і сам М. Слабошпицький був і залишається в історії національної культури і літератури ФЕНОМЕНОМ рідкісним, унікальним і неповторним. І я б навіть сказав – екстравагантним, оскільки спромігся разом з Петром Яциком і президентом Ліги українських меценатів Володимиром Загорієм заснувати безпрецедентний в історії світової практики Міжнародний конкурс з української мови; створити одне з найпотужніших в Україні книжкове видавництво «Ярославів вал»; стати успішним виконавчим директором Ліги українських меценатів; створити цілу бібліотеку з авторських книг тощо.
І все це – одна Людина, котра працювала за цілий Інститут!
Тому й спалахнув блискавично, як міфічний Ікар у високості, але залишився назавжди в історії вітчизняної культури і красному письменстві: я завжди був «ошелешений» його неймовірною працездатністю, колосальною ерудицією, феноменальною пам’яттю, глибинним знанням вітчизняної і світової літератури.
У цьому і полягає ФЕНОМЕН СЛАБОШПИЦЬКОГО.
Думаю, що усім нам, його друзям і колегам, а особливо ж науковцям-літературознавцям, ще належить творчо осмислити і дослідити цей дивовижний і Богом посланий на землю нашу ФЕНОМЕН, ім’я якому – Михайло Слабошпицький.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/