Володимир Яворський-Волдмур. «Микола Холодний. Поет, якого ніхто не любив»

464

“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (325-326), квітень 2022

 

Його характер, його поведінка, його вчинки були настільки дивними, епатажними, скандальними, зчаста просто-таки безглуздо-екcцентричними у своїй затятій дріб’язковості, иноді цілковито неадекватними і навіть дикими своєю нічим невиправданою впертістю, що вкласти Холодного в якісь більш-менш зрозумілі людській уяві рамки дуже важко.

Що він був за чоловік? Звідки, чим була мотивована ця його непогамовна жага таврувати й засуджувати, нерідко в шалі розпалених емоцій цілковито безпідставно й додаючи від себе фантастично гіперболізовані й перекручені факти, і то людей, які зробили йому чимало доброго, навіть жертвували ради нього власним спокоєм, матеріяльними благами тощо  і всупереч усьому ставилися до нього з воістину стоїчною приязню? Звідка ця його жахлива риса – невдячність? Адже він, потьмарений одним якимсь малозначним огріхом людини, міг її цілковито перекреслити, знецінити все позитивне в ній, вагоме. Що це за властивість така його характеру – нездатність бачити картину   в цілому, а лише фраґментарно, виділяючи в ній другорядне і зовсім не помічаючи головне? Здається, в Миколи Холодного ця схильність плутати головне з другорядним абсолютно переважала і він, маючи напрочуд гострий зір до конкретних фактів, відчуваючи їх серцем, бачачи новизну, незвичність, парадоксальність у тому, що инші сприймали як звичне, рутинне, спрямовував всю уярмлену в глибинах свого єства енерґетичну потугу (а вона в нього була колосальна!!!) на фіксацію тих фактів у поетичні образи надзвичайної сили. Судячи зі всього, ці незвичні факти  абсолютно перекривали у ньому бачення всього иншого світу як цілости.

Гадаю, що психологам належить тепер докласти чимало зусиль, щоб розгадати таїну химерної душі Холодного. Він був категоричний до инших, не пробачав нікому найменшої помилки, найдрібнішого ґанджу, водночас був абсолютно безкритичний до себе, до своїх учинків, до свого часто вкрай недоброго ставлення до людей, навіть найближчих. Чому він иноді зовсім не відчував біль иншої людини? Що робило його таким нечутенним? Жив винятково у світі власних, самим же  вигаданих символів? Поза живим життям? Але як тоді Холодний міг так глибоко, так стотно відчувати конкретні факти дійсности, особливо ті, які для инших були невидимі, закриті? Адже життя конкретне в своїх проявах, воно ні в минулому, ні в майбутньому, а завжди в тепер, і саме ті прояви і є життям. Чому ж він, будучи таким чутливим до одного, був водночас такий бездушний до иншого? Ось що би належало з’ясувати фахівцям людських душ!  А ще ця його захмарна завищена самооцінка, ця його переборщена амбіційність, переконаність у власній суперцінності і певність себе заледве що не цілковито… безгрішним, завдяки чому він зазнавав  душевних ран, справжніх травм серця з боку зовнішнього світу, який загалом був байдужий до нього, принаймні  не виявляв того зацікавлення і захоплення  його особою, як того йому баглося, і це, здається, викликало в ньому пекучу образу на людей узагалі.

Микола Холодний не мав жодного справжнього друга. Ніколи. Він був уродженцем Східного Полісся (народився 30 липня 1939 року в селі Краснопілля  на хуторі чи то Ягідний, чи то Стягайлівка  Коропського р-ну Чернігівської области), часто бував у Києві, в инших містах і містечках України, яку, здається, з’їздив уздовж і впоперек.

Його знали всюди. Він мав незліченну кількість знайомих, приятелів, особливо в літературно-мистецьких середовищах. Його поезією захоплювалися, навіть обожнювали, в радянські часи вона ходила в численних самвидавчих списках, і люди, яким вона потрапляла в руки, нерідко дуже прагли знайомства також із самим поетом. Холодного запрошували у найрозмаїтіші творчі й білялітературні  громади, але зближення і триваліше спілкування з ним зчаста завершувалося прикрими ексцесами, а то й скандалами і сварками. Його надто довго не міг витерпіти ніхто, навіть найтолерантніші люди з воістину янгольським терпінням. Саме тому чи не кожен, хто мав з Холодним триваліші стосунки, потім усіляко уникав зустрічи  з ним. Історій реальних і, можливо, придуманих, нафантазованих про всякі капості, які він зробив тій чи иншій людині, можна почути у літературно-мистецькому світі безліч. Здається, Холодний перевершив усіх за кількістю людей, які його попросту ненавиділи, і це ще один, хай і з неґативним значенням арґумент непересічности його особи.

Я знав Миколу Холодного давно. Познайомився з ним ще в кінці шістдесятих років у Львові, де жив з батьком-матір’ю і братами. Я тоді закінчував десяту клясу середньої школи і як прозаїк-початківець належав до неформальної літературної групи, лідером якої був поет, на той час  доволі популярний серед молоди, Григорій Чубай. Микола Холодний часто приїжджав до Львова, виступав там зі своїми віршами, переважно в приватних помешканнях, де збиралися прихильники позаофіціозної літератури. Через Чубая я і познайомився з Холодним. Мене вразило у його зовнішності абсолютно незвичне, якесь застигле, навіть дещо моторошне лице і особливо очі з мертвим ртутним полиском, які, здавалося, ніколи не світилися радістю, не випромінювали доброзичливости. Не розумію чому, але Холодний завжди викликав у мене певний острах. Я не пам’ятаю, щоб він хоч колись щиро, по-людськи посміхався. Певен, що це була людина, яка ніколи не виявляла назовні своїх істинних почуттів, все ховала в собі. Права частина його обличчя була спотворена жахливими шрамами аж до ока, і це ще більше підсилювало почуття якоїсь трохи що не містичної обави до нього, і не тільки в мене, а й, як я довідався пізніше, в багатьох инших людей.

Пам’ятаю, я, молодший за Холодного на чотирнадцять років і тому пройнятий до нього повагою як до старшого, досвідченого, битого життям,  та ще й автора поезій, які мене вражали до глибини серця, відважився його запитати, звідки ці страшні близни на його лиці? «Це мене в дитинстві переїхав трактор!»,– незворушно з кам’яним виразом відповів Холодний, дивлячись не на мене, а кудись у вікно. Ясна річ, що я не знайшовся на дусі, аби детальніше ще щось розпитувати. Ця відповідь була як грубезна крапка, яка унеможливлювала будь-яке продовження розмови. Я замовк і довго гризся в душі, намагаючись доглупатися до таємного сенсу слів цього дивного, абсолютно загадкового для мене чоловіка.

Про життя Холодного загалом відомо багато, а от про останні його роки в Острі – зовсім мало, принаймні для тої доволі широкої громадськости, яка цікавиться літературою. Тому хочеться зосередити увагу і на цьому відрізку його життя, особливо на аномальних і так до кінця не з’ясованих обставинах його смерти.

Микола Холодний мав в Острі одного, здається, єдиного друга, а стотніше не друга, а такого собі приятеля, довірену особу, якому доручав деякі важливі у побутовому сенсі справи, як от приглянути за квартирою, коли треба було надовго відлучитися, тощо. Це був директор музичної школи (зараз колишній), а також поет гумористичного жанру Микола Руско. Дуже комунікабельний, живий, веселий і чуйний чоловік, готовий допомогти в біді кожному і майже безборонний перед натиском відвертого хамства. Цим і користувався Холодний, змушуючи Руска, нема, нема та й виконувати ту чи иншу свою схотінку. Наприклад, міг ні сіло, ні впало до нього зателефонувати й грубим начальницьким тоном заявити: «Так, мене не буде в Острі якийсь час, щоб ти попідливав вазонки і подивився, щоб до квартири ніхто не вліз». А що Рускові це може бути не до серця, Холодний і в голові не покладав. І цей штрих дуже характеризує Холодного, вказуючи на певну черствість його натури.

Здавало би ся, що Холодний мав би по-людськи допомагати Рускові, ну, принаймні, щодо його творчости. У певному сенсі так і було. Коли Руско видав свою збірку гумористичних віршів «Сатиричні уколи Руска Миколи», то Холодний навіть написав до цієї книжки передмову. Але от коли постало питання про прийняття Руска до Спілки письменників України, то Холодний учудив таке, що зовсім не лізе в жодні ворота – написав фактично доноса в Чернігівське відділення СПУ, мовляв, не треба Руска приймати в письменники, бо він ніякий не поет, а так собі, графоман, та ще й возить мерців на цвинтар, використовуючи свою «Ниву» як тягач катафальків. І бідаку Руска не прийняли до Спілки.

Дивовижна, просто таки загадкова  тяга очорнювати людей, писати всякі клявзи на співробітників, знайомих, приятелів і навіть на власних благодійників була у Холодного віддавна. В Остерському краєзнавчому музеї мені розповіли дуже показовий під цим оглядом епізод. Микола Холодний у сімдесятих роках влаштувався на роботу до цього музею. Якось музейних працівників мобілізували прополювати бур’яни на колгоспний лан. Поїхало кілька жінок  і з ними Холодний. Жінкам, незвичним до такої роботи, та ще й під палючим сонцем, важко було працювати і вони не впоралися належним чином із завданням. І от Холодний узяв та й написав на ім’я директора музею доноса, де заявив, що співробітниці лінувалися працювати, нічого не робили, а тільки вилежувалися в затінку. Просто вражаєшся, навіщо він це зробив? Абсолютно безглуздий і руйнівний всіма сторонами, шкідливий насамперед для самого Холодного учинок. І пояснення цьому нема.

Доноси з численними звинуваченнями писав Микола Холодний і на всяких посадовців, зосібна у сімдесятих-вісімдесятих роках  і на остерського міського голову Віктора Кулика, наприклад, звинувачуючи того у навмисному затягуванні газифікації будинку (в.Б.Хмельницького, 60), де Холодний мав квартиру під номером 6. Про його конфлікти з Куликом багато хто розповідав мені. Яке ж було моє здивування, коли я (вже по смерті Холодного), зустрівшись з Віктором Куликом у Остерському будівельному коледжі, виявив, що той не має і ніколи не мав жодного зла до епатажного поета. Ба більше, часто захищав його, коли Холодний, перебравши оковитої, потрапляв у руки місцевої міліції. Але найбільше мене здивувало, що Кулик є ще й шанувальником поетичного таланту Миколи Холодного, добре знає його вірші і навіть деякі може деклямувати напам’ять.

Взагалі за Миколою Холодним продовж усього його життя тягнеться суцільний шлейф скандалів. Він працював у багатьох місцях і ніде надовго не затримувався. Вчителював у селах Євминка, Пархимів, Карпилівка, у Остерській вечірній школі, у Остерському краєзнавчому музеї (всього місяць) і всюди залишив по собі недобру славу. Люди не любили його. Всі, хай з ким я говорив,  одноголосно стверджують, що він мав препаскудний характер. Наприклад, сусіди, які жили в одному домі з ним, навіть не хотіли ділитися спогадами про Холодного, а один прямо заявив, що нічого доброго сказати не може, а про покійника погане говорити не буде.  Така одностайно неґативна оцінка цього поета-скандаліста багато про що свідчить і знову ж таки підкреслює унікальність його особи. Втім, в Острі я знайшов категорію людей, які відгукуються про Холодного винятково у позитивному світлі. Це місцеві п’яниці. Для них він був «мужик, шо нада». Ще б пак, кажуть вони, у Холодного завжди можна було випросити на випивку, та й сам він в останні роки «закладав за комір» добряче, і періоди затяжного запою ставали в нього щораз тривалішими.

Зовсім не дивно, що Холодний так ніколи й не одружився. Жив сам. Проте жінки були в нього і, здається, не мало. Але жодна не витримувала його важкого нестерпного характеру і в короткому часі тікала геть, часто зі скандалами. Дуже характерним штрихом щодо цього є випадок з однією жінкою, з якою Холодний познайомився через газету. Це було, якщо не помиляюся,  десь за кілька років до його смерти. Вона якийсь час жила з Холодним. Він їй навіть купив гарненькі і доволі дорогі чоботи. Потім вони посварилися, і вона покинула його. Розлючений Микола вимагав, щоб «невдячна» повернула йому чоботи назад. І то заявляв про це публічно, зовсім не здаючи собі справи, що цим піднімає  сам себе на глум. Жінка, цілком зрозуміло, вперлася і так і не віддала подарунок. А в  Острі й досі згадують зі сміхом та кпинами ту історію з чоботами.

Микола Холодний багато кому допік, а иноді й конкретно нашкодив, зіпсувавши кар’єру, репутацію, декому навіть, як переказують, знівечив і життя. І якщо б це стосувалося винятково простих людей, то, може, ніхто б і не знав. Але  Холодний не розбирав, хто видатний, заслужений, а хто ніким не знаний – періщив усіх підряд, наче йому було важливо просто періщити, байдуже кого. То, може, вся таємниця його злосливо-демонічної натури і криється в цій загадковій потребі викривати, засуджувати, піднімати на глум? Хай там як, але те, що Холодний як людина показав себе особливо виразно саме з неґативного боку, засвідчують і ці рядки Василя Стуса:

 

Колись Холодний свині пас

І пах від смороду та поту.

Цей поетичний льовеляс

Вкраїнську оббрехав Голготу.

 

Коли стотне помер Микола Холодний, невідомо. І вже, як бачиться,  не буде відомо ніколи.

Як уже говорилося, Холодний, вийшовши на пенсію, щораз більше заглядав до чарки. Втім, він продовжував писати. Але з-під його пера рідше й рідше з’являлися справді вартісні вірші. Він поволі деґрадував як поет. Зовнішнє його життя, проте, не дуже змінилося. Він, як і раніше, міг на кілька тижнів щезати з Остра, їдучи кудись чи то у якихось побутових справах, чи то на побачення з черговою пасією, чи й просто до когось у гості.

У середині грудня 2005 року він сказав знайомим, зосібна Миколі Руску, що на Різдво збирається їхати на Закарпаття. З того часу Холодного живим більше ніхто не бачив. Минув Новий Рік, минуло Різдво, минув січень, а Холодний не появлявся. Потім минув і лютий, почався березень, прийшла весна. А Холодного все не було, і не було. Сусіди занепокоїлися. Стали висувати всякі припущення. Може, його вбили на Закарпатті? А, може, він мертвий лежить у себе в квартирі? Звернулися в міліцію. Проте в міліції довго не зважувалися ламати двері, все чекали, ану ж Холодний появиться. Ніхто не хотів брати на себе відповідальности, тим паче, коли йшлося про такого запеклого скандаліста як Холодний. «Та він з нас погони позриває!!!»– відкаскувалися місцеві міліційні чини.

І так все тяглося, аж поки з помешкання Холодного не посунув виразний трупний сопух. Тут вже хочеш не хочеш довелося ламати двері. Коли виламали перші двері, вхідні, то сморід став просто нестерпучий. Довелося одягати протигази. Двері з коридору до великої кімнати теж довелося ламати, бо були замкнуті на засувку зсередини. А коли відчинили двері до малесенької спаленьки, то знайшли і хазяїна помешкання. Він лежав ницьма на підлозі коло ліжка. В майці і спідніх штанцях. Тіло майже повністю розклалося. Прах подекуди доводилося збирати з підлоги скребками.

Це все сталося 23 березня  2006 року. Останки Миколи Холодного зразу ж відвезли до Козельця на експертизу. Звичайно, що це було чистою формальністю. Судмедексперт (Анатолій Васильович, прізвища не пам’ятаю), судячи зі всього, ніякої експертизи не робив, просто видав довідку, що смерть настала буцімто 1 лютого 2006 року від зупинки серця. Того ж дня труп, чи то пак його погнилі рештки доправили назад  до Остра. А наступного дня, 24 березня, поховали на кладовищі, яке розташоване неподалік остерської автобусної станції. Могилу надали зовсім близько від центрального входу.

Витрати на похорон оплатив остерський комунгосп. Людей на похороні було зовсім мало. І жодного літератора з Києва. З Чернігова приїхали голова Чернігівської СПУ Станіслав Реп’ях, директор обласної бібліотеки Петро Грищенко, а з Козельця завідувачка культурою Любов Боришполець. Був на похороні також і Віктор Кулик і ще деякі предствники громадськости міста. Ну, і звичайно, поет-гуморист Микола Руско, який своєю старенькою «Нивою» і відвіз труну з останками Миколи Холодного на кладовище. Те, за що живий Холодний колись висміяв Руска, виявилося дуже навіть потрібним Холодному мертвому.

 

Отак і завершився земний шлях видатного (стверджую це без усяких перебільшень) поета Миколи Холодного, поета, якого ніхто не любив. Як він епатажно жив, так епатажно і помер. Цілком можливо, що смерть настигла його ще перед Новим Роком, себто в другій половині грудня 2005 року. Адже саме з грудня ніхто й ніде більше його не бачив. Якщо так, то мертве тіло пролежало на підлозі близько трьох місяців. І 14 березня 2006 р., дата смерти Миколи Холодного, яку викарбувано на його могильній плиті,  є фальшивою. І у цьому є якийсь особливий символізм, який відображає суть парадоксального, повного взаємозаперечень і двозначностей життя самого Холодного, а також, може, ще більшою мірою і його дивної, такої простої за формою і такої загадкової за внутрішнім змістом поезії.

Читач цього есею, певно, думає: «А що це про Холодного так багато поганого? А де ж добре? Таж він був живий чоловік!» Запевняю, я не написав жодного умисне поганого рядка про Холодного. Зображав його таким, яким він був. І те, що хтось розцінює як погане, з погляду вічности не є ні поганим, ні добрим. Я констатував лише факти. Без всяких оцінок, без особистих упереджень. Втім, є одна абсолютно позитивна риса Миколи Холодного, яка перекриває повністю все, що люди відчувають  як погане щодо нього – це його поезія. Микола Костьович Холодний – великий поет. І таким залишиться назавжди. Все, що він робив, як він жив, з ким сварився, кого хвалив, чому у взаєминах з людьми надавав перевагу, а чому ні, відійде безслідно, а вірші його залишаться. Залишаться навічно. І прийде час, коли слово Холодний  асоціюватиметься винятково з поезією, а не з тим, який він був як людина.

Отож тепер хочеться кілька  слів сказати і про найважливіше – про вірші Миколи Холодного. Що він був за поет? Що за поетичний стиль він виробив? І чому ця поезія у свій час мала такий резонанс?

Що перше впадає в око, коли читаєш вірші Холодного? Насамперед ясність, незатуманеність образів. Вони легко лягають в серце. Його вірші прості, незамудровані, часто навіть загострено простацькі, дуже рельєфні  і місцями балянсують на межі цинізму, вони оповідають про зрозумілі і близькі кожній людині речі, незважаючи чи зображувана поетична картина реалістична чи цілковито фантастична. Цій поезії не характерне глибоке проникненням в дійсність, вона не заторкує одвічні питання людського буття, вона навіть у певному сенсі примітивна і акцентує увагу на почуттях нерідко банальних. Але як акцентує!!! І це «як» становить чи не найбільший секрет віршів Холодного. Иншим разом просто не можеш надивуватися, чому його поезія, ні трохи не вишукана, позбавлена витончености, глибокого змісту, навіть грубувата, так емоційно впливає? Чому вона так лоскоче нерви, ворохобить й звихрює серце? Що є тим механізмом, завдяки якому Холодному вдається викликати в читача посмішку, сміх, подив, иноді схвалення й заперечення водночас, але ніколи не залишає його байдужим?

Іван Лучук у  своїй антології української поезії 20 століття «Дивоовид» стверджує, що для поетичного стилю М.Холодного визначальною рисою є парадоксальність. Поєднання взаємозаперечних образів, мовляв, і є тою пружиною, яка надає його віршам такого емоційного впливу на свідомість читача.

У цьому є рація. Але чи тільки парадоксальність робить їх такими притягальними?

Мені здається що у цій поезії набагато більше емоційних спонук, аніж тільки парадоксальність, яку, втім, я згоден, справді можна вважати найважливішою. Тут і свіжість погляду на конкретні, здавало ся би геть замацані,  факти; і здатність формувати образи без будь-якої інтерпретації, себто з максимальною припнятістю до дійсности, через що вони дуже живі, трепетні, а живе нікого не може залишати байдужим; і проголошення прописних істин під несподіваним кутом зору; і просто ідеально стотні за влучністю характеристики певних явищ, подій осіб з наданням їм карикатурної гіперболізації; і вкрай ядучі мазки, які впиваються у пам’ять наче реп’яхи в кожух.

Отже, підсумовуючи, можемо сказати: стиль віршування Миколи Холодного – це наче добре виважені удари важкої палиці, кожен помах якої ясний, виразний, часто взаємозаперечний (парадоксальний) завдяки чому образи різко відтіняють одне одного і картина вірша стає дуже випукла, компактна і самодостатня. Спосіб досягнення цього ефекту криється в цілій низці засобів, починаючи від парадоксальности (Ів.Лучук) і кінчаючи мазками концентрованої емоції, здебільша їдкої.

На завершення підкреслю, що поезія Миколи Холодного абсолютно ориґінальна. Його стиль віршування пройнятий новизною, неповторністю, свіжий, задерикуватий і не має аналогів. Його вірші запам’ятовуються і напрочуд легкі для деклямації. Треба також зазначити, що місце Миколи Холодного в українській поезії ще до кінця не усталене. Надто багато нашарувань особистісного характеру постає при сприйнятті його поезії (чимало людей знало поета особисто) і це заваджає цьому усталенню. Але я не сумніваюся, рано чи пізно вся сухозлотиця, шумовиння, образи і гіркі спогади відійдуть у небуття, і поетичну творчість Миколу Холодного буде причислено до найвищих досягнень української поезії двадцятого століття.

с.Євминка, Подесення

Вірші Миколи Холодного –  в наступному числі УЛГ.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!