Володимир Яворський-Волдмур. «Коли думка німіє» (поезія Мойсея Фішбейна)

359

“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022

Знову і знову беру її в руки, цю розкішну збірку віршів та перекладів Мойсея Фішбейна. Це остання книжка поета, великого українського поета без будь-якого перебільшення, навіть посмію заявити, що найбільшого поета України, значення і місію якого ще буде оцінено в майбутньому, бо він відкрив для нашої літератури, та й  культури загалом, абсолютно неспогадані  дороги, вказав на такі горизонти, такі безміри людського буття, такі сокровенні його глибини, до яких ще жоден з українських літераторів не підступався.

Цей поет стоїть абсолютно осібно. Він поза всякими течіями в нашій літературі. В нього нема попередників. Жодного. Він ні на кого не подібний.  Він не є продовжувачем нічиїх традицій. Він сам початок нового напряму, нового животворного руху, перст, за яким ми зобовязані піти і якого не можна проіґнорувати, якщо хочемо бути почутими у світі. Він уже, гадаю,  не менш значущий, аніж деякі титуловані лавреати Нобеля, якими так хизуються наші північно-східні сусіди. І я щасливий, що можу заявити про це і сміло виставити його поетичне слово як безвідмовний арґумент.

Поезія Мойсея Фішбейна могутня, в ній нема навіть натяку на якусь одномірність, замкненість на дрібних людських почуттях, акцентуйованих на добрі чи злі, радості чи скорботі. В ній ви не знайдете жодних перебільшень, недотягів, найменших відступів від великої правди життя, від того, що є і що в істоті своїй не піддається визначенню. Ця поезія і сама всуціль невизначена, непевна, хистка і попри це вона не трупещіє, не щезає, не стає мертвою, шкарубкою, а навпаки, пульсує, тріпоче, палахкотить й искриться всіма своїми частинами, тримаючись винятково на ефемерії слів, символів чи радше на чомусь невидимому, що якимось чудом виникає поміж словами. Вона досконала, абсолютно стотна кожним своїм рядком, словом, літерою. Вона складається зі словообразів, які становлять собою щільно припасовані одне до одного камені, незрушні зі своїх місць, жодне слово не можна прибрати, вона здається гігантським муром, не мертвим, а живим, який промовляє, дихає, сягаючи захмар’я. Вона така ясна, така проста і разом з тим така невловна, вислизуща.

Коли читаєш Фішбейнові вірші, особливо його поетичний цикл «Пророк», від назви якого й отримала своє ймення ця книжка, цикл, який є вершиною творчости поета, його безумовним шедевром і найвищим, я певен, поетичним здобутком української поезії взагалі, здатним вивести нашу літературу на світовий рівень, отже, коли читаєш ці вірші, то відчуваєш наче тебе хапають сталевими кліщами і вимітають зі свідомости все, що ти знав раніше, весь мотлох, будь-яке розуміння, всі можливі і неможливі критерії, оцінки, порівняння, аналогії, все щезає і ти залишаєшся сам в чорній пустелі, безрадний, відданий на поталу всемогутнім стихіям. Страх опанувує тебе, мороз іде поза шкірою, ти прагнеш сховатися, втекти, знайти хоч якийсь прихисток, але його нема ніде. І ти стоїш і дивишся, просто дивишся і читаєш моторошні слова, які повністю оволодівають твоїм єством, вони стають тобою, і є тільки вони, а тебе нема. І тоді існує лише ця жаска поезія, яка кожним словом безжально  впивається в твоє серце, паралізує і не дає проявитися жодному почуттю, звинувачуючи кожне у фальші, який змушує твій розум замовкнути, перетворює його в ніщо, в непотріб, і твої думки також перетворюються в ніщо, розсипаються як попіл, вмирають, не народившись.

А потім, коли ти приходиш до тями, відкладаєш книжку, зачудувано дивишся у вікно, де заходить ще не дуже сліпуче передвесняне сонце, то не можеш сказати, що було з тобою, не можеш пояснити, що за вірші ти читав, які вони, як їх охарактеризувати,  про що там. Я й зараз,  стільки разів продеклямувавши вголос всі двадцять шість віршів цього сповненого таїни і незміримої потуги поетичного ряду, не можу дати їм хоч якоїсь задовільної для мене оцінки. Бо що не скажу, у всьому відчуваю, що згрішу перед істиною.

Отож, найчесніше було би сказати, що я не знаю, неспроможний, безсилий перед цією поезією. Вона сильніша за мене, бо коли дивлюся на неї, коли читаю її, то вона спалює мене,  пропікає  наскрізь,  і той, хто мав би знати, хто мав би давати оцінку, визначати, порівнювати, зникає. От і виходить, що коли є поезія, то мене не стає, а коли я з’являюся, то нема поезії, і в моїй пам’яті  нічого не залишається, крім почуття страху, що мене наче торкнулося щось велике, сокровенне, недосяжне для розуму, невловне для думки. Може, це називається поезія голосу Бога?! Але ні, мовчу, мовчу, бо не гідний я промовляти такі слова.

Ці мої розбурхані і безладні почуття, якими я зробив спробу описати своє враження від віршів поетичного циклу «Пророк» Мойсея Фішбейна (цей цикл є останнім творчим доробком поета), тою чи иншою мірою стосуються  і попередніх його поезій, хоча там, безумовно, нема концентрації емоційних образів такої сили. Частину віршів минулих років у книжці також зібрано у своєрідні цикли, які поєднано спільним внурішньо-емоційним змістом. Цикл «Цвіт і попіл» (другий за порядком) дуже близький своїм настроєм до «Пророка», деякі вірші, напр., «Де безмір, виногроно і хлібина» майже тотожні. Потім йде цикл «Розпорошені тіні», у якому маємо багато вкраплень, що перегукуються з віршами «Пророка». Останнім подано цикл «Тремке свічадо», в якому зв’язок з «Пророком» вчувається як натяки.

Таким чином ця остання прижиттєва поетична збірка Мойсея Фішбейна, на мою думку,  є дуже емоційно цілісна, виразна і яскрава. Органічно доповнюють чотири цикли ориґінальних віршів у збірці і Фішбейнові переклади, зосібна, таких великих поетів як Райнер Марія Рільке, Пауль Целан, Шарль Бодлер. Особливо приємною несподіванкою вважаю  переклади віршів великого грузинського поета Ґалактіона Табідзе. У книжці вміщено доволі велику добірку його поезій.

Накінець зазначу, що книжку Мойсея Фішбейна «Пророк» видало столичне видавництво «Либідь» (2017). Це видання можна вважати шедевром поліграфії. Все в ньому досконале, і міцна тверда палітурка, і білий крейдяний папір, і виразний шрифт, і відмінний, добре продуманий дизайн (Михайло Гутман), і витончена робота над текстом редакторів (Світлана Головко, Олена Вербило), яка, не сумніваюся, виконана у стотній відповідності до вимог та зауваг автора.

Нижче подаю перші десять віршів

Мойсея Фішбейна з циклу «Пророк»:

 

Пророк

1

Чотири дні кружляє крук.

Четвертий день, четвертий рік

вода недовідомих рік

тече Пророкові до рук,

чотири дні кружляння кручі,

чотири дні гаряча мла

лягала звільна і лягла

на голі вибілені кручі,

і він торкатиметься круч,

і віддалятимуться кроки,

і він щезатиме, а поки

він пестить безмір голіруч.

 

 

2

… лежав коло потоку горілиць.

На плин лягали тіні горніх лиць

і тіні крил, і кожне горнє тіло

від нього віддалялося, коли

в роздолині плуганились воли,

коли за небокраєм палахтіло,

спалахувала кожна горня тінь

і гасла звільна між палахкотінь,

у гуркотові горньої яси.

Він шепотів у тім палахкотінні:

«Вгорни мене в повільні горні тіні,

у те, що плине там, де Ти єси».

 

 

3

Віддалина у білому лежала.

На білий сніг лягала чорна мла.

Завіхтирило. Віхола мела

там, де зникала горлиця мала

у білині безмірного кружала,

коли з-поза потьмареного тла

спалахували марення дороги

про тливо, що розгойдувало роги

знесиленого спекою вола

там, де його дорогою вела

принада колихливого ромена,

там, де тепер між гонів і годин

крізь віхолу і млу ішов Один,

поклавши ветхе рам’я на рамена.

 

 

4

Ярмаркувала гамірна юрма.

Заграли музиканти ярмаркові

веселої сліпому жебракові,

його плече торкнулося ярма,

коли оповила теплінь, коли

йому в обличчя дихали воли,

які сюди приходили щороку,

долаючи роздолину широку

у літеплові, прóливнях тепла,

і пазолоть у павітрах текла

і в літеплі торкала горні лиця,

аби в незнаній днині перелиться

у просторінь розплавленого скла,

бо з-поза нього хтось того волів,

у літеплові юрми ярмаркові,

веселої заграли жебракові,

сліпий Пророк торкається волів.

 

 

5

У пазолоті легшали хати,

у павітрах, у пазелені вгору

злітали звільна в нескінченну пору

заклечаної синяви, а ти,

пізнавши насолоду ваготи,

тяжіння хвилі, каменя і грона,

вчуватимеш, як легшатиме тінь

вологих весняних переплетінь,

і осяйна небесна охорона

тебе оповиватиме, а ти

вчуватимеш, як легшатиме тіло,

що з пазолоті в синяву злетіло, –

у синяві заклечано хати.

 

 

6

Це пульсування безлічі краплин

там, де правічний безмір часоплину.

Тремтливу невпізнавану краплину

несе у нескінченне часоплин.

А у краплині падали сніги,

перелітали віхоли грудневі,

і все довкола ждало день по дневі

приходу празникової снаги,

світилися прикраси ялинкові,

засяяло засніженим світам

те свято світле й сріберне, і там

дивилось немовля у сповиткові

крізь плівочку краплини: часоплин,

і цей правічний безмір часоплину

несе у нескінченне ту краплину,

де свята ждуть, між безлічі краплин.

 

 

7

Коли зійшла сповідана зоря,

глибинами світилися моря,

безокрай був до небокраю синій,

і синява текла у чорноту

і з неї опускалася на ту

сумирну днину злагоди і скиній,

де павітри торкалися води,

де в пазелені сяяли плоди

і падали додолу, повні соку,

і вільга тінь лягала на сади,

коли Один повільно йшов сюди

крізь чорноту і синяву високу,

що звільна оберталися на тло,

в роздолині осяяння було,

червоними леліточками глоду

роздолина світитись почала, –

коли зоря торкнулася чола,

чоло відчуло горню прохолоду.

 

 

8

Ані вина, ні виногрона,

ні виноградника, ні саду,

і заповідана свічаду

віддавна тьмарена корона,

затіння горнього крила

лягло на вивітрені схили

там, де юрма губила сили

і тими схилами брела,

ні виногрона, ні зела,

на неї сунула спроквола

пустеля з-поза виднокола,

її пустелею вела

височина Проводиря, –

уздріли: вщухли горні хвилі,

і на сумирнім небосхилі

зійшла сповідана зоря.

 

 

9

Ні джерела, ні пагілля, ні трав,

ні забрості, ні вицвіту, ні плоду,

Один відчув раптову прохолоду,

коли з-поза віддалини заграв

незнаний хтось мелодію пустиння,

і юрмище у безмірі брело,

коли на неспогадуване тло

зійшла зорею горня благостиня,

у присмерку згасали голоси,

височина несла небесну зграю

над сяєво сповіданого краю

у краплі вечорової роси.

 

 

10

Де спалена спекотою дотла

пустеля тихо дихала у спину,

юрму непізнаванну і неспинну

торкнула тінь далекого житла

у сяєві зволоженої плоді,

у крапельках ранкової роси,

недоторканні горні голоси

бриніли у ранковій прохолоді

і у джерелах мали повториться,

в сіянні плоді, в шелесті зела,

там, де юрму крізь безмір повела

пряма Проводирева патериця.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!