Володимир Яворський-Волдмур. «Чи не пора над цим замислитися, панове?!»

“Українська літературна газета”, ч. 4 (324), 25.02.2022

Я не претендую на аж такого великого знавця сучасної української прози і, либонь, читав далеко не всіх теперішніх авторів, але все-таки як читач, для якого художня література вже не одне десятиліття є, чей, найулюбленіше заняття, маю право на певні оцінки. Тож хочу поділитися деякими своїми міркуваннями.

Що впадає в око, коли читаєш теперішніх українських прозаїків і старшого покоління, і молодшого? Насамперед це поверховість, нездатність глибоко проникати в дійсність. Складається враження, що всі наші письменники уражені однією і тією ж недугою – схильністю описувати в людях і подіях зовнішнє, усе це ефемерне рясно­барв’я образів і рухів, те, що мерехтить і виблискує, несуттєве, скороминуще, зовсім випускаючи з-під уваги, що існує ще внутрішнє, суттєве, тривке, те, від чого все залежить, що має глибинні, зчаста приховані причини і що вчинки, пориви, почуття людей криються в сокровенних спонуках їхніх душ, суперечливих, нерідко неусвідомлених. І якщо цю невидиму внутрішню реальність легковажити, то художній текст вийде фальшивим, змальована картина світу буде неповна, фраґментарна, а люди й події в ній матимуть спрощений, пустограшній, непереконливий характер. А раз так, то такого шибу твори нікого по-справ­жньо­му не вражатимуть, не захоплюватимуть, не спонукатимуть ділитися емоціями.

Певна річ, на поверховому описові, якщо це робити з філіґранною стотністю, можна сяк-так виїжджати. Особливо, коли твір гумористичний і ні на що більше не претендує. У цьому аспекті наша сучасна проза таки має хоч якісь здобутки (Ю.Винничук, Л.По­дер­в’янський, Ю.Андрухович й инші).

Утім, ні проза, ні тим паче література в цілому не може триматися винятково на гуморі, та ще й позбавленому глибших сенсів. Новітня «котляревщина», цей пусто-порожній «стьоб», яким уражена більшість наших прозаїків і який так подобається багатьом в Україні, не спроможні конкурувати на світовому літературному ринку. Тут такої продукції, і то незрівнянно вищого рівня, хоч гать гати.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

На жаль, такими ж неконкурентними є і твори наших авторів з претенсіями на серйозність. Адже всі вони тою чи иншою мірою хибують поверховістю, переобтяжені багатослів’ям, фразами й словами, які нічого не несуть і, що найгірше, їхні твори не містять в собі глибокої думки (чи хоч би світовідчуття), довкола якої все має обертатися, роблячи текст виразним, цілісним, могутнім (Вал. Шевчук, О.Забужко, С.Жадан, Л.Дереш й инші), а то й узагалі вщерть напхані нескінченно нудним нагромадженням слів й образів (О.Ульяненко й инші).  Їх читати не цікаво, втомливо. Те саме стосується і тих, що експлуатують «глибокий стиль», а фактично таку собі поезію в прозі (Т.Прохасько, Ю.Іздрик й инші). Вони попри показну «посвяченість у глибини», плиткі, позбавлені дійсно потужного за сутніс­тю пруду, здатного по-справ­жньо­му вразити, зворушити. Гадаю, жоден з численної когорти цих «серйозних» авторів не зможе відповісти на просте питання: ради чого, ради якої такої пекучої екзистенційної проблеми людини він пустився писати? Здається, їх це навіть не цікавить.

Тож мені зовсім не дивно, що українська проза (та й література загалом!) не має ніякого резонансу в світі. Нас не знають, нами не цікавляться, ми попросту не існуємо.

Цей факт треба мужньо визнати, хай як це прикро.

І так, я певен, триватиме доти, поки ми не навчимося бачити не тільки те, що на поверхні життя, а й те, що сховане в його надрах.

Урешті мусимо визнати й иншу гірку правду – наша проза не викликає цікавости і в самій Україні. Всі ці знакові імена, про які пишуть і які розхвалюють у маловідомих літературних часописах і на таких же малопопулярних інтернетсайтах, знані дуже вузькому прошаркові наших громадян. На суспільство в цілому вони не роблять ніякого впливу. Воно не цікавиться ними і навіть не знає про їхнє існування. Та й як у широкої громадськости може прокинутися інтерес до українського письменства, літератури загалом, коли в середовищі самої тої літератури нічого значущого не відбувається, жодних активних обговорень, дискусій, суперечок з приводу важливих питань творчости чи якихось конкретних текстів? Все вкрай банально. Виходять книжки, на них пишуть здебільша хвалебні рецензії, і на тому кінець. Жодних відгуків, емоцій, жодного обміну думками, судженнями, оцінками, жодних ориґінальних інтерпретацій, прочитань. Нічого. Літературного процесу, того містка між літераторами і народом в Україні фактично нема.

Таким чином українська література й українське суспільство існують у двох паралельних світах, які не бачать і не чують одне одного.

Чому ж так?

На мою думку, пояснення просте – цікавитися можна лише тим, що хвилює, вражає, змушує задуматися, а твори поверхові, слабосилі, хиряві не можуть ні схвилювати, ні вразити, ні змусити застановитися над чимось, а, отже, не можуть стати і поштовхом до розмов, суперечок, дискусії ні в колах культурної еліти, ні тим більше в широких масах простих читачів. Там, де відсутня жива пекуча правда, де нема й натяку на глибинну проблему людського життя, там нема й не може бути ніякого обговорення.

То ж чи не пора над цим замислитися, панове?!

Від редакції: Не в усьому поділяючи думки, висловлені шановним автором, ми все ж публікуємо його статтю без скорочень.

Запрошуємо читачів до дискусії.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/