“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Вона якось мовила про себе: «Я прийшла сюди із Майбутнього». І це не просто слова, іронічно кинуті мимохідь. Це найточніше увиразнення самоідентифікації людини, яка через поезію сказала набагато більше і глибше, ніж ми знайдемо у численних філософських трактатах.
Марія Віслава Анна Шимборська – поетеса, есеїстка, літературна критикиня і перекладачка – народилася 2 липня 1923 року в північно-західній Польщі. У восьмилітньому віці переїхала з родиною до Кракова – міста, з яким буде пов’язане все її життя і з якого вона виїздитиме вкрай рідко і неохоче. Тут вона навчалася у початковій школі Ю. Йотейка, молодшій елітній гімназії Сестер Уршулянок, здобула середню освіту. У 1945–1948 роках студіювала в Ягеллонському університеті полоністику й соціологію, хоча навчання внаслідок матеріальних труднощів не змогла завершити. Перший вірш Віслави Шимборської був опублікований у 1945 році. Перша поетична збірка «Тому й живемо» – у 1952.
Від тих пір вона дотиком пера сягнула незайманих глибин повсякдення людини і світу. На загал «королева польської поезії» створила не так уже й багато. Близько 350 віршів. Та навіть її поетичні збірки зазвичай були невеликі за обсягом. Основні з них: «Волання до Йєті» (1957), «Сміх та й годі» (1967), «Велике число» (1976), «Люди на мосту» (1986), «Кінець і початок» (1993), «Мить» (2002), «Двокрапка» (2005), «Вистачить» (2012). Вимогливість і самокритичність поетеси спонукали її упродовж усього життя з легкістю відправляти у смітник усе те, що не виправдовувало її очікувань. Та кількісно скромного доробку виявилось достатньо для присудження їй 1996 року Нобелівської премії з дещо несподіваним формулюванням – «за поезію, яка з іронічною точністю дозволяє історичному та біологічному контексту висвітлитися у фрагментах людської реальності».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У світі поезії Віслава Шимборська заповнила нішу, досі не зайняту ніким. Із безмежного розмаїття мікросвітів, окремих деталей, миттєвостей буття вона в індивідуально-неповторному стилі утворила образ світу, в якому «живе й неживе, органічне й неорганічне сплітається в єдиний гармонійний і дивовижно досконалий універсум, де вмирання й народження існують поза категоріями трагізму, а отже не-буття є лише часткою єдиного буття» (Тетяна Довжок).
У витвореному поетесою універсумі час від часу з’являються: мале дівчатко, яке, пізнаючи цей світ, стягує скатертину з упертого столу; поважна пані з притулку, що підкручує кучері та визирає синочків, які не вернулися з фронту; акробат з його намаганням «вхопити в жменю розгойданий світ»; двоє колишніх коханців, од першого кохання яких по літах лишається «розмова двох крісел за холодним столом»; вибаглива душа з її неохотою помічати нас у натовпі та несподіваним пришестям у радості чи смутку; світлини з 11 вересня, що на мить затримали в житті тих, хто стрибнули з палаючих поверхів; покинутий пес при дорозі, якому жорстока історія не залишила жодного шансу; миле звірятко довгоп’ят, дивом врятоване від переробки на комір; каракатиця, що зухвало вторгається в територіальні води крізь нещільні кордони людських держав; скелет ящера з кумедною голівкою, котра, на відміну від людської «досконалої», не посягнула на володіння планетою; щораз інші хмари («далекі й ненадійні кузинки»), не обтяжені пам’яттю ні про що і байдужі до наших страждань; острів «Утопія», що, попри всі принади, лишається безлюдним; дзеркало, якого нічим у цім світі вже не здивуєш; мармуровий торс, що зберігся від грецької статуї аби «притягувати до себе всю красу й поважність утраченої решти».
Характеризуючи творчість Віслави Шимборської, Чеслав Мілош зазначає, що її поезія сповнена гіркоти. І в цьому відношенні її можна порівняти з «візією розпачу» Семюеля Беккета і Філіпа Ларкіна. «Однак, на відміну від них, Шимборська являє нам світ, в якому можна відпочивати. Діється це так головним чином завдяки об’єктивізації, просунутій так далеко, що «я» з його особистісним пригнобленням залишається цілковито вилученим і відбувається гра, що дає нам відчуття неосяжної множинності та величі, попри обмеженість людського існування». Звідси будь-які паралелі творчості Шимборської з іншими поетами чи поетичними школами не дадуть очікуваного результату. Та, власне, Віслава Шимборська упродовж усього життя й не належала до жодних течій, про що вона сама зауважила в жартівливій формі.
Тут спочиває старосвітська,
наче кома,
дещиці віршів авторка.
Їй спокій від утоми
земля надати зволила,
і то дарма, що труп
до жодної не входив
із літературних груп.
(Епітафія.
Переклад Андрія Савенця)
Наділена природженим почуттям гумору, поетка іронічно називала себе «колекціонеркою сміття» та «шанувальницею випадковостей». Глибокі філософські роздуми про трагізм і неповторність земного існування у Всесвіті народжуються із буденності, з несподіваних миттєвостей. Її не приваблюють абстрактні ідеї спасіння людства. Натомість хвилює доля окремої людини: «Ліпше мені Діккенс, ніж Достоєвський». Ця внутрішня настанова прослідковується у всій її творчості. Найвиразніше у вірші «Велике число» однойменної збірки.
Чотири мільярди людей
на землі,
а в мене уява лишилася, як і була.
Не має хисту до великих чисел.
Окремішність її хвилює й досі.
(Велике число.
Переклад Андрія Савенця)
Міжлюдські стосунки в поезії Віслави Шимборської відходять на другий план перед цінністю, неповторністю, випадковістю окремого життя. «Людина Шимборської виявляється заручником існування, кимось зловленим у пастку буття, боржником природи, мешканцем провінційної планети лиш ненадовго» (Войцех Ліґенза). І поміж цим – невпинні, неспокійні пошуки сенсу миттєвого перебування людини у світі. На цьому тлі поетесу хвилює співвідношення добра і зла в людському житті та в людських діяннях: «коли зло торжествує, добро таїться, / коли добро проявляється, зло чекає в укритті». На її переконання, ці конкуруючі між собою сутності «не відсунути на непоборну відстань», вони супроводжують людину скрізь – навіть присутні в пучках її пальців.
Двадцять сім кісток,
тридцять п’ять м’язів,
близько двох тисяч
нервових клітин
у кожній пучці наших п’яти пальців.
Цього цілком достатньо,
щоб написати «Майн кампф»
або «Вінні-Пуха».
(Долоня. Переклад Тетяни Павлінчук)
Перебуваючи усім своїм єством на стороні добра, вона прагне розгадати природу зла, здатного опанувати свідомість окремо взятої людини. Пам’ятаючи про жахіття Другої світової війни, вона концентрує увагу на постаті головного злочинця ХХ століття, зафіксувавши поетично враження від перегляду його дитячої світлини.
Ой леле, хто ця ляля у кофтинці?
Так то ж малий Адольфик, Гітлерів синочок!
Може, стане він
доктором права?
Чи у Віденській Опері
тенором буде?
Чия, чия то ручка, вушко,
носик, оченятка?
Чий животик, наповнений молочком, невідомо ще:
друкаря, ескулапа,
купця, панотця?
Куди ці кумедні нозі замандрують, куди?
(Перша фотографія Гітлера. Переклад Андрія Савенця)
У окупованому Кракові поетеса повною мірою пізнала куди замандрували ці «нозі». Однак вона поринає у філософські роздуми. Що це? Випадковість, збіг обставин? А може людина хотіла й за певних умов могла бути іншою? Можливо, це тиранія часу, а може зло закладене в людині від народження та є ознакою не лише ХХ століття? Остаточної відповіді поетеса не знаходить. Скоріше за все її взагалі не існує. І все ж питання поставлені. Нехай тепер читач над ними ламає голову.
Звернення поетеси до щораз несподіваних миттєвостей буття не залишає байдужим нікого. А надто тих, кому вдалося вижити у дні жорстоких випробувань, і хто навчилися цінувати кожну мить свого життя та дякувати Всевишньому за щастя жити на цій землі. Як у пісні «Мить» Святослава Вакарчука про трагізм людського буття в стражденній Україні. Та у словах Віслави Шимборської, що дивовижно перегукуються з подібним відчуттям нинішньої реальності.
Наша здобич воєнна –
це знання про світ: – він такий великий, аж міститься
у потиску двох рук,
такий складний, що можна його
описати усміхом,
такий дивний, як відлуння
давніх істин у молитві.
(Ми знали світ колись навіть спросоння. Переклад Тетяни Павлінчук)
Життя і доля людини в розумінні поетеси невіддільні від середовища її існування – довкілля та всіх живих істот. І людина в цьому середовищі є лише співмешканцем посеред достеменно не пізнаних нею форм земної матерії. Може, саме тому Шимборська любила поїздки до Краківського зоопарку. Мала особливу прихильність до мавп, про що свідчать кілька портретів із шимпанзе. У її творчості фігурують рослини, комахи, риби, птахи, які допомагають їй проникнути розумом у диво й трагізм земного існування.
В ту весну знов птахи
вернули рано.
Втішайся, розуме,
інстинкт також хибує.
Загавиться, пропустить –
і опадають в сніг…
(Приліт. Переклад Андрія Савенця)
Як згадує Томаш Фялковський, доходило до того, що прихильниця всесвітньої гармонії звинувачувала у вбивстві риб свого найближчого друга й коханого Корнеля Філіповича, пристрастю якого була риболовля. Та все ж, наділена толерантністю й розумінням природи та рівноправності «іншого», вибачала близькій людині цю пристрасть. До того ж їх єднала (хоча й жили нарізно) спільна любов до котів. Її вірш «Кіт у пустій оселі», написаний після смерті коханого у 1990 році, зворушує до сліз.
Померти – так з котом не можна.
Бо що ж робить коту
в пустій оселі.
Дряпатись на стіни.
Тертися між меблів.
Ніби все лишилось,
тільки щось змінилося.
Ніби все на місці,
тільки пересунуте.
І лампа вечорами вже не світить.
(Кіт у пустій оселі. Переклад Андрія Савенця)
Шимборську обурює несправедливе, жорстоке ставлення людей до тварин. Ця позиція в надто емоційній формі висловлена в її ранньому вірші «Циркові тварини» (1952): «Палаю від сорому – я, людина». У одному з віршів вона устами собаки повідала його власну, неочікувану й незаслужену трагедію.
Є доля й доля.
Моя раптово змінилася.
Настала котрась весна,
а його не було зі мною.
Охопила дім дивна біганина.
Скрині, валізи,
сумки запихали в машини.
Колеса зі скреготом
з’їжджали вниз
і змовкали за поворотом.
(Монолог пса, уплутаного в історію. Переклад Тетяни Павлінчук)
І якщо ця, повідана псом, трагедія може бути списана на адресу жорстокої історії з її незмінними катаклізмами, війнами, то байдужості людській у повсякденному житті не може бути виправдання. Як свідчення незмінності її позиції, висловленої у першій збірці «Тому й живемо», це застереження з’являється у її останній збірці «Вистачить».
Спекотний день, собача буда
і пес на ланцюгу.
За кілька кроків – наповнена водою миска.
Але ланцюг короткий надто
і пес не дістає до неї.
Додаймо до цього образу
іще одну деталь:
наші довші набагато
та не такі помітні – ланцюги,
що дозволяють нам
спокійно пройти повз.
(Ланцюги.
Переклад Ірини Карівець)
Для неї багатовимірність світу – невичерпне джерело поезії. Її хвилює буденність, повсякденність. Звичайні події в її інтерпретації постають як неповторні прояви буття людини і світу. Поетеса прагнула глибоко осягнути навколишню дійсність у всіх її найнесподіваніших проявах, усвідомлюючи, що це завдання непідвладне людському розуму. З її уст часто злітало «не знаю». Та навіть прозвучало у лекції з нагоди вручення їй Нобелівської премії. У розмові з Катажиною Яновською щодо цього вона зауважила: «”Знаю” – надто категоричне, однозначно закрите, а в “не знаю” є відкритість до багатьох речей, у яких ми намагаємось розібратися». У цьому контексті непізнаним, загадковим явищем залишаються для неї сновидіння.
Усупереч знанням
і ученням геологів,
насміхаючись із їхніх магнітів, графіків і карт –
сон в уламку секунди
громадить перед нами
аж такі камінні гори,
ніби вони постають наяву.
(Сни. Переклад Тетяни Павлінчук)
Поетеса переконана, що сновидіння наділені особливою мовою, а отже, їхні тлумачення, що спираються на мову нашого повсякденного спілкування, приречені на провал. І навіть здобутки визнаного авторитета Карла Густава Юнга вона піддає сумніву. Сни не призначені для узагальнень. Вони є своєрідним відображенням неповторної свідомості й характеру діяльності індивіда. Її власні сновидіння продиктовані стилем її життя, «в них більш самотности, ніж юрм і метушні». У снах до неї приходили ідеї для віршів, які вона занотовувала в маленькому чорному блокноті. Багато з тих ідей, що їй наснилися, так і залишилися нереалізованими.
Умови, в яких жила і творила поетеса, не завадили їй дивитися на світ широко відкритими очима й знаходити те, що не мало відношення до суспільно-політичної ситуації в країні. «Звички хмар, піску, камінців, зірок, горобця, мурашки, кущів, каракатиці компрометують наші дивні заборони, нашу любов до перебування в клітці держав. Тому зображені Шимборською витвори природи стають анархістами у світі політики» (Войцех Ліґенза). Таким же незвичним проявом людського буття у Всесвіті, під Сонцем постає в її уяві тінь, що раптом оживає й лиш віддалено, але й надто глибоко, з філософським підтекстом набуває політичного відтінку.
Мов царський блазень,
тінь за мною.
Зведеться з крісла лиш цариця –
на стінах блазень розпрямиться
і гупне в стелю головою.
(Тінь. Переклад Андрія Савенця)
Зрештою поетеса, яка все життя дистанціювалася від політики, не заперечувала залежності від неї. У початковий період своєї творчості навіть один зі своїх віршів присвятила Сталіну, за що їй усе життя потім дорікали. Розуміючи залежність ранніх віршів від всепоглинаючого соціалістичного реалізму, відлік характерної для всього її шляху творчості завше починала від збірки «Волання до Йєті» (1957). Та й боротьба «Солідарності» за справедливість не обійшла її стороною. І в одному з віршів Шимборська чітко окреслила всепоглинаючу залежність людини від політики.
Ми – діти епохи,
епоха ж – політична.
Всі твої, наші, ваші
денні справи, нічні справи –
також справи політичні.
Хочеш чи не хочеш,
твої гени мають політичне минуле,
шкіра, – політичний відтінок,
очі – політичний погляд.
Хоч що кажеш – має відгук,
хоч що замовчуєш – має акцент
так чи інакше політичний.
(Діти епохи.
Переклад Олександра Гордона)
Шимборську відзначала надзвичайна ерудиція. Працюючи в різних часописах, вона, у відповідності з виконанням обов’язків та поза ними, прочитала безліч книжок. З її слів, це «найпрекрасніша розвага, яку собі вигадало людство». Танці, співи – дійства важливі, але колективні. З книгою ж людина лишається наодинці, вільною й незалежною. Може прочитати її, не зупиняючись, від початку до кінця або кинути недочитаною, затриматись на якомусь слові або зберегти в пам’яті думку, що супроводжуватиме її упродовж усього життя. Так з’явилася на світ її книга фельєтонів чи то коротких есеїв під назвою «Необов’язкове читання».
Велика польська поетеса завершила свій земний шлях 1 лютого 2012 року в рідному Кракові, де й похована на Раковицькому цвинтарі. Підсумовуючи її життєвий і творчий шлях, український літературний критик і перекладач Андрій Савенець зазначив: «Беззахисність «я» дозволяє нам вирахувати правдиву Шимборську – інтелектуалку кінця другого тисячоліття в стані унікальної рівноваги поміж натурою та культурою. Вона зачудована довершеністю природи і стривожена загрозою поруйнування її гармонії. Попри карнавальне розмаїття її масок, серед сучасників вона легко впізнавана. Її особливі прикмети – захват і розпач».
І нам на Землі сущим вона лишила ці дві прикмети: розпач від неможливості явлення світові її нових творінь і захват від її неповторного поетичного спадку.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.