Володимир Базилевський. За логікою парадоксів

416

Олександр Шугай своєю книжкою про історію «Неповторності» Ліни Костенко вкотре спонукав мене озирнутися в минуле. Цього разу нагадуванням про так звані «вірші-паровози».

Сьогодні та, насаджувана системою шаблонна практика, видається безглуздям, чимось трагікомічним. Надто тим, хто став її жертвою. Сьогодні, а не тоді. Тоді це було звичністю, правилом, негласним повелінням. Автор мав спершу засвідчити свою лояльність системі, а вже потім писати все інше. Певна річ, не виходячи за межі дозволеного.

Цьому передувала, як відомо, лиха історія. Хто не знає, що за розстрільної сталінщини ніякі «паровози» не могли порятувати поета, якщо він опинився у полі зору її сторожових псів. План відстрілу ворогів народу мав бути виконаним. І він не тільки справно виконувався, а й перевиконувався.

Заслуга в тім передусім сталінців на місцях. Щоб розбудити нашу схильну до дрімоти пам’ять, один лише приклад. У вересні 1937-го нарком НКВС Української РСР Ізраїль Леплевський звертається до свого московського начальства з проханням збільшити норму відстрілу на 4500 чоловік. Прохання задовольнили. Леплевський знову домагається дозволу на розстріл 4000 українців. Москва, хоч як дивно, відмовляє. Кат не заспокоюється: наполягає на знищенні уже 6000 життів. Цього разу йому йдуть назустріч.

Серед моральних виродків, яких в історії України ніколи не бракувало, Ізраїль Леплевський з найогидніших.

Негації мають свою тяглість. Нищення людей у таких, нечуваних досі масштабах, обумовило психологічний клімат і на найближчі десятиліття. У цьому сенсі «паровозна» практика – наслідок, протяжне відлуння злодіянь держави-катівні, яка втратила частину зубів.

Сахнувшись скоєного у недалекому минулому, система спромоглася на хрущовську відлигу. А далі пішло-поїхало: то закручування гайок, як це було з шістдесятниками, то позірне відкручування: перепади-судороги імперії в неясному передчутті близького розпаду.

Про що ж свідчили і що могли означати оті силувані «вірші-паровози» в наближенні грандіозного і небагатьма ще усвідомлюваного політичного розламу у локальному літературному середовищі?

Про дрімучу тупість системи, яка віджила своє. Виявила свою нездатність до самооновлення і за інерцією намагалася утримати те, що давно вже стало анахронізмом.

Був у тому й елемент свідомої і несвідомої гри з обох боків. Система хотіла запевнити своїх і чужих, що з нею все гаразд. І дурила світ і себе. Поет, заховавшись за «паровозом», намагався приспати пильність системи.

За всім цим крився симптом не зауваженої загрози. Затяжна гра схиляла до компромісів, привчала до напівправди. Вийти сухим з каламутної води щастило не всім. Навіть тоді, коли брехати не було потреби. Болото затягує.

Та траплялися й неординарні випадки, які не надаються до лінійності. Приміром Борис Олійник. Він був внутрішнім рецензентом «Неповторності». Знаючи Шугая як дослідника вимогливого у поводженні з фактами, я з нетерпінням чекав на оприлюднення документа, від якого передусім залежало, бути чи не бути книжці Ліни Костенко. Та, либонь, він загубився. Шкода.

Складний був чоловік Борис Олійник. Осмислювати все, що з ним пов’язане, на рівні шаблону «комсомольський поет» – вдаватися до банального спрощення. Він був поет і це очевидність. Як був і неординарною особистістю. В ньому було намішано більше полярностей, ніж у будь-кому з «живих класиків». Було й те, що до нього й притягувало. Коли я переїхав до Києва, мене вразив його культ у письменницькому середовищі. З ним носилися, йому лестили, на нього посилалися. Імітували його манеру говорити, іронізували. Але іронізували поблажливо, даючи зрозуміти, що з «Бобом» на короткій нозі.

Вибухнув Чорнобиль і світ здригнувся. ОсИпалися ілюзії щодо розумності світовлаштування. До проголошення Незалежності лишалося ще довгих п’ять років. Але щось зрушилося в атмосфері. І «Миргород» і «Хорол-річка» були вже не ті. Люди стали розкутішими, радикальнішими. Насувалися великі події.

У рік чорнобильської катастрофи і написався вірш, мотив якого – роздвоєння. Написав я його, щоб вихлюпнути емоції, і публікувати не збирався. Та з плином днів таки опублікував. В наївній переконаності, що якщо й впізнає хтось героя, то тільки він сам. Йому ж не до читання моїх віршів. Не той у нього статус…

І помилився: впізнали. Сприйняв це я не без досади. Тоді, у пам’ятному 1991-му, мене більше обурювали ті, які ще вчора запобігали ласки Ілліча, а сьогодні його цькували.

І знову написався вірш. Але цього разу спрямований супроти ексвеличальників, а нині гонителів колишнього секретаря парткому Спілки. Недосконалість людської природи – тема з поширених.

В автора підсумкової книги « Стою на землі» недовідомим чином поєднувалося непоєднуване: практичний розум і романтизм. Шугай, іронізуючи з його «барабанів пафосу», усе ж слушно зауважив: такі вірші тільки з кон’юнктурних міркувань не пишуться. Леонід Талалай назвав Бориса Олійника останнім романтиком. Останнім він не був. А романтиком – точно.

«Романтичне інтермеццо», «Над Полтавою – літо бабине», «Гей, дуби мої – зелені хмарочоси», «Говорили-балакали дві верби за селом», «Парубоцька балада», «Собі на сорокаріччя», «Вальс», «Я б спокійно лежав під вагою століть», «Іронічний танок» – чи можна уявити українську поезію без цих і ще цілої низки віршів?

При ближчому знайомстві з ним я намагався зрозуміти, як йому, селюкові з глухої Зачепилівки, вдалося сягнути кар’єрного неймовір`я: дорости до заступника Голови Верховної Ради СРСР. При незаперечному розумі з хитринкою, що є теж його ознакою, / Одіссей у Гомера хитромудрий/ він умів читати людей. Кілька іронічних чи прихильних слів і людина, як на долоні. Знаю з власного досвіду.

Він незрідка перебирав у грі в простацтво й доступність. Але на відміну від інших, знаних своїх колег – багатьом допоміг. Йому подобалося бути захисником скривджених і обділених, і це теж прихиляло до нього.

Коли розсипали набір його книжки «Рух», назва, що їй пізніше випало стати символом політичного опору, влада московська поправила дурість влади київської і вознесла його на всесоюзний п’єдестал. Що, звичайно ж, утвердило його у своєму виборі.

Виправдати цей вибір неможливо. Ставши людиною системи, яка завдала стільки нещасть його народові, він і сам став носієм ідеології зла. Хоч, звичайно ж, цього не хотів.

Тому підтвердження названі й не названі його вірші. І ті добрі справи, що за ним числяться. А їх чимало.

Веду я все це до того, щоб нагадати: роздвоєння не завжди вкладається у звичну схему. І щоб застерегти від лінійності і банального антиісторизму.

Років півтора тому на якійсь із презентацій у книгарні «Є» підсів до мене Юрій Мушкетик і ошелешив:

– Чи знаєте ви, що Борис Олійник мав стати Секретарем ЦК КПРС ?

– Вперше чую. Знаю, що його сватали на головного редактора « Литературной газеты», а він буцімто відмовився …

– Та ні, на Секретаря. Але зірвалось…

Якщо я правильно зрозумів, зірвалось тільки тому, що Союз розпався.

Повертаючись додому під враженням почутого, посміхався сам до себе. Пробував уявити Бориса Олійника у такій захмарній ролі. Пригадувались рядки й строфи з його віршів. Зокрема й ним читані, з характерною для нього упізнаваною інтонацією.

Є в нього вірш, не зауважений ніким із тих, хто писав про його творчість. «Похвала непідкупній» – така його назва. Вірш єдиний у своєму роді, бо йдеться про похвалу… смерті. В українській поезії аналогів цьому віршеві не пригадую. Мотив смерті у Стуса, накликання ним смерті – то все-таки інше. В російській – смерть оспівав Баратинський. І той вірш його відзначив скупий на похвалу Лев Толстой.

«Похвала непідкупній» Бориса Олійника – випадає в певному сенсі з усього, що ним написане. Проливає світло на суперечність його натури і – за логікою парадоксів – несе в собі заряд самовикривальності. Вірш, який надається до роздумів і парадоксом завершується. Думається, він вартий того, щоб навести його повністю. Тим паче, що йдеться в ньому про те, що на часі. Отже, «Похвала непідкупній».

 

Коли здалось, що все пішло за доляр –

Земля і честь, могили й вівтарі,

Коли вже навіть просвіщати долю

Взялись не звіздарі, а крамарі;

 

Коли здається, що саме повітря

Настояне на лжі, немов одвар,

Коли поет, як сутенер – повію,

Кладе під владу Аполлонів дар;

 

Коли вам чорне видає за біле,

Не кліпнувши, зело писучий син,

І під стильовку стрижені дебіли

Полюють на людей, мов на тварин;

 

Коли, здалося, світ дійшов до скону,

І все людське убито до осердь, –

За невблаганним всеблагим законом

Приходить смерть.

 

Коса її надземної ограни,

З металу, непідвладного іржі,

Вона не загляда у табель рангів

На суднім рубежі.

 

Для неї всі однакової міти –

Король чи старець, щедрий чи скупий;

Вона – остання справедливість світу,

Яку нікому в світі не купить:

 

Ні фарисею, що служив мамоні,

І Україну гнув на свій копил.

Ні злодію в державному законі,

Що навіть Зевса з челяддю купив.

 

І відступає туга з-перед серця,

І щастя молить: «Зупинися, мить!»

І варто жить, і прагнути безсмертя,

Коли є смерть, яку не підкупить.

На фото: Борис Олійник і Богдан Ступка

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!