Володимир Базилевський. За логікою парадоксів

295

Олександр Шугай своєю книжкою про історію «Неповторності» Ліни Костенко вкотре спонукав мене озирнутися в минуле. Цього разу нагадуванням про так звані «вірші-паровози».

Сьогодні та, насаджувана системою шаблонна практика, видається безглуздям, чимось трагікомічним. Надто тим, хто став її жертвою. Сьогодні, а не тоді. Тоді це було звичністю, правилом, негласним повелінням. Автор мав спершу засвідчити свою лояльність системі, а вже потім писати все інше. Певна річ, не виходячи за межі дозволеного.

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Цьому передувала, як відомо, лиха історія. Хто не знає, що за розстрільної сталінщини ніякі «паровози» не могли порятувати поета, якщо він опинився у полі зору її сторожових псів. План відстрілу ворогів народу мав бути виконаним. І він не тільки справно виконувався, а й перевиконувався.

Заслуга в тім передусім сталінців на місцях. Щоб розбудити нашу схильну до дрімоти пам’ять, один лише приклад. У вересні 1937-го нарком НКВС Української РСР Ізраїль Леплевський звертається до свого московського начальства з проханням збільшити норму відстрілу на 4500 чоловік. Прохання задовольнили. Леплевський знову домагається дозволу на розстріл 4000 українців. Москва, хоч як дивно, відмовляє. Кат не заспокоюється: наполягає на знищенні уже 6000 життів. Цього разу йому йдуть назустріч.

Серед моральних виродків, яких в історії України ніколи не бракувало, Ізраїль Леплевський з найогидніших.

Негації мають свою тяглість. Нищення людей у таких, нечуваних досі масштабах, обумовило психологічний клімат і на найближчі десятиліття. У цьому сенсі «паровозна» практика – наслідок, протяжне відлуння злодіянь держави-катівні, яка втратила частину зубів.

Сахнувшись скоєного у недалекому минулому, система спромоглася на хрущовську відлигу. А далі пішло-поїхало: то закручування гайок, як це було з шістдесятниками, то позірне відкручування: перепади-судороги імперії в неясному передчутті близького розпаду.

Про що ж свідчили і що могли означати оті силувані «вірші-паровози» в наближенні грандіозного і небагатьма ще усвідомлюваного політичного розламу у локальному літературному середовищі?

Про дрімучу тупість системи, яка віджила своє. Виявила свою нездатність до самооновлення і за інерцією намагалася утримати те, що давно вже стало анахронізмом.

Був у тому й елемент свідомої і несвідомої гри з обох боків. Система хотіла запевнити своїх і чужих, що з нею все гаразд. І дурила світ і себе. Поет, заховавшись за «паровозом», намагався приспати пильність системи.

За всім цим крився симптом не зауваженої загрози. Затяжна гра схиляла до компромісів, привчала до напівправди. Вийти сухим з каламутної води щастило не всім. Навіть тоді, коли брехати не було потреби. Болото затягує.

Та траплялися й неординарні випадки, які не надаються до лінійності. Приміром Борис Олійник. Він був внутрішнім рецензентом «Неповторності». Знаючи Шугая як дослідника вимогливого у поводженні з фактами, я з нетерпінням чекав на оприлюднення документа, від якого передусім залежало, бути чи не бути книжці Ліни Костенко. Та, либонь, він загубився. Шкода.

Складний був чоловік Борис Олійник. Осмислювати все, що з ним пов’язане, на рівні шаблону «комсомольський поет» – вдаватися до банального спрощення. Він був поет і це очевидність. Як був і неординарною особистістю. В ньому було намішано більше полярностей, ніж у будь-кому з «живих класиків». Було й те, що до нього й притягувало. Коли я переїхав до Києва, мене вразив його культ у письменницькому середовищі. З ним носилися, йому лестили, на нього посилалися. Імітували його манеру говорити, іронізували. Але іронізували поблажливо, даючи зрозуміти, що з «Бобом» на короткій нозі.

Вибухнув Чорнобиль і світ здригнувся. ОсИпалися ілюзії щодо розумності світовлаштування. До проголошення Незалежності лишалося ще довгих п’ять років. Але щось зрушилося в атмосфері. І «Миргород» і «Хорол-річка» були вже не ті. Люди стали розкутішими, радикальнішими. Насувалися великі події.

У рік чорнобильської катастрофи і написався вірш, мотив якого – роздвоєння. Написав я його, щоб вихлюпнути емоції, і публікувати не збирався. Та з плином днів таки опублікував. В наївній переконаності, що якщо й впізнає хтось героя, то тільки він сам. Йому ж не до читання моїх віршів. Не той у нього статус…

І помилився: впізнали. Сприйняв це я не без досади. Тоді, у пам’ятному 1991-му, мене більше обурювали ті, які ще вчора запобігали ласки Ілліча, а сьогодні його цькували.

І знову написався вірш. Але цього разу спрямований супроти ексвеличальників, а нині гонителів колишнього секретаря парткому Спілки. Недосконалість людської природи – тема з поширених.

В автора підсумкової книги « Стою на землі» недовідомим чином поєднувалося непоєднуване: практичний розум і романтизм. Шугай, іронізуючи з його «барабанів пафосу», усе ж слушно зауважив: такі вірші тільки з кон’юнктурних міркувань не пишуться. Леонід Талалай назвав Бориса Олійника останнім романтиком. Останнім він не був. А романтиком – точно.

«Романтичне інтермеццо», «Над Полтавою – літо бабине», «Гей, дуби мої – зелені хмарочоси», «Говорили-балакали дві верби за селом», «Парубоцька балада», «Собі на сорокаріччя», «Вальс», «Я б спокійно лежав під вагою століть», «Іронічний танок» – чи можна уявити українську поезію без цих і ще цілої низки віршів?

При ближчому знайомстві з ним я намагався зрозуміти, як йому, селюкові з глухої Зачепилівки, вдалося сягнути кар’єрного неймовір`я: дорости до заступника Голови Верховної Ради СРСР. При незаперечному розумі з хитринкою, що є теж його ознакою, / Одіссей у Гомера хитромудрий/ він умів читати людей. Кілька іронічних чи прихильних слів і людина, як на долоні. Знаю з власного досвіду.

Він незрідка перебирав у грі в простацтво й доступність. Але на відміну від інших, знаних своїх колег – багатьом допоміг. Йому подобалося бути захисником скривджених і обділених, і це теж прихиляло до нього.

Коли розсипали набір його книжки «Рух», назва, що їй пізніше випало стати символом політичного опору, влада московська поправила дурість влади київської і вознесла його на всесоюзний п’єдестал. Що, звичайно ж, утвердило його у своєму виборі.

Виправдати цей вибір неможливо. Ставши людиною системи, яка завдала стільки нещасть його народові, він і сам став носієм ідеології зла. Хоч, звичайно ж, цього не хотів.

Тому підтвердження названі й не названі його вірші. І ті добрі справи, що за ним числяться. А їх чимало.

Веду я все це до того, щоб нагадати: роздвоєння не завжди вкладається у звичну схему. І щоб застерегти від лінійності і банального антиісторизму.

Років півтора тому на якійсь із презентацій у книгарні «Є» підсів до мене Юрій Мушкетик і ошелешив:

– Чи знаєте ви, що Борис Олійник мав стати Секретарем ЦК КПРС ?

– Вперше чую. Знаю, що його сватали на головного редактора « Литературной газеты», а він буцімто відмовився …

– Та ні, на Секретаря. Але зірвалось…

Якщо я правильно зрозумів, зірвалось тільки тому, що Союз розпався.

Повертаючись додому під враженням почутого, посміхався сам до себе. Пробував уявити Бориса Олійника у такій захмарній ролі. Пригадувались рядки й строфи з його віршів. Зокрема й ним читані, з характерною для нього упізнаваною інтонацією.

Є в нього вірш, не зауважений ніким із тих, хто писав про його творчість. «Похвала непідкупній» – така його назва. Вірш єдиний у своєму роді, бо йдеться про похвалу… смерті. В українській поезії аналогів цьому віршеві не пригадую. Мотив смерті у Стуса, накликання ним смерті – то все-таки інше. В російській – смерть оспівав Баратинський. І той вірш його відзначив скупий на похвалу Лев Толстой.

«Похвала непідкупній» Бориса Олійника – випадає в певному сенсі з усього, що ним написане. Проливає світло на суперечність його натури і – за логікою парадоксів – несе в собі заряд самовикривальності. Вірш, який надається до роздумів і парадоксом завершується. Думається, він вартий того, щоб навести його повністю. Тим паче, що йдеться в ньому про те, що на часі. Отже, «Похвала непідкупній».

 

Коли здалось, що все пішло за доляр –

Земля і честь, могили й вівтарі,

Коли вже навіть просвіщати долю

Взялись не звіздарі, а крамарі;

 

Коли здається, що саме повітря

Настояне на лжі, немов одвар,

Коли поет, як сутенер – повію,

Кладе під владу Аполлонів дар;

 

Коли вам чорне видає за біле,

Не кліпнувши, зело писучий син,

І під стильовку стрижені дебіли

Полюють на людей, мов на тварин;

 

Коли, здалося, світ дійшов до скону,

І все людське убито до осердь, –

За невблаганним всеблагим законом

Приходить смерть.

 

Коса її надземної ограни,

З металу, непідвладного іржі,

Вона не загляда у табель рангів

На суднім рубежі.

 

Для неї всі однакової міти –

Король чи старець, щедрий чи скупий;

Вона – остання справедливість світу,

Яку нікому в світі не купить:

 

Ні фарисею, що служив мамоні,

І Україну гнув на свій копил.

Ні злодію в державному законі,

Що навіть Зевса з челяддю купив.

 

І відступає туга з-перед серця,

І щастя молить: «Зупинися, мить!»

І варто жить, і прагнути безсмертя,

Коли є смерть, яку не підкупить.

На фото: Борис Олійник і Богдан Ступка

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!