“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ вірша, скорочення відстані між ним і прозою, відмова від розділових знаків і римування /не йдеться про білий вірш/ мали свій позитив.
Але рух у цьому напрямку дав поштовх до десакралізації поета і приземленості поезії. Поезія почала втрачати піднесеність. А з нею і багатобарвність життя душі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Класичний вірш хоч і втомився від логіки /Ліна Костенко/ заворожує. Він був і лишається чутливим виразником духу. Його цитують. Він мова закоханих. Власність пам’яті.
Вірш імпровізаційний, без рим і розділових знаків, вірш без підмурка пам’ять виштовхує як живий організм стороннє тіло.
Поблажливість обернулася анархією, яку годі було уявити до тріумфу верлібра.
То правда, що новий час прагне нового слова. Вільний вірш тому свідчення. Він колонізував світову поезію. Став резонатором раціоналізованої реальності. Але розкріпачивши класичне письмо, відкрив шлюзи сваволі. Тим самим підтвердивши аксіоматичне: здобутків без втрат не буває.
Коли намагаєшся уявити українську поезію в її цілісності, то рябіє в очах. Рух на швидкостях із заплющеними очима. Без світлофорів. З нехтуванням дорожніх правил.
Надто очевидна неспівмірність кількості і якості. Надто кидаються в очі ознаки несмаку, вульгарності, цинізму і заступають собою позитив.
Полегшений спосіб віршування – панацея для поверхового хисту, не обтяженого сумнівами щодо геніальності власної продукції.
Модерне слово втомилося від алогізмів і еверестів нісенітниць. Накручуються тексти, у яких не можна нічого второпати. Про все і ні про що. Марнотратні перегони: хто кого перевершить у безглузді. Дріб’язкове, немічне подається як вартісне. Не краще й консервативне віршування без ознак самостійності. Але там його видно неозброєним оком. Тут же воно постає в шатах невибагливого декору і натужного розумування. Дочитати ці тексти до кінця неможливо з огляду на їх сумбур.
Вірш егоїзується до непристойності. Втрачає на значущості й масштабності.
І це тоді, коли «неясні перспективи української державності» /І.Дзюба/. Коли щодня гинуть люди і палають будівлі. Коли навіть у разі перемоги з усією нещадністю постане катастрофа демографічна.
Ця затяжна гра в поезію, за мізерністю накладів книжок і часописів, провокативна і шкідлива. Імітація цінностей, яких немає.
Донедавній галас про найкращу поезію в світі зараз, коли віршування мовби поставлено на конвейєр, сприймається як невдалий комікс. Щось непомітно, щоб світ зауважив нашу найкращість.
Коли я читаю: вірші такого-то перекладені багатьма мовами, а прізвище його бачу вперше, то сумніваюся у доцільності тих перекладів. З тієї причини, що автор нецікавий у себе вдома, нецікавий і для чужоземця. Ну хіба що за поодинокими винятками.
І тут починаєш розуміти, що до поезії ці забави не мають жодного стосунку. Що задіяні інші чинники: особисті контакти, прагматичний взаємообмін: ти мене, я тебе тощо. У такий спосіб спритники постають в іпостасі широко знаних у вузькому колі.
Це треба вміти. Це теж талант. Але до поезії він не має жодного стосунку. Репутації здобуті у такий спосіб – данина дешевому марнославству.
Чи не пов’язане засилля імітацій і підмін у літературі, культурі загалом – з винародовленням?
Надто з огляду на те, що українська влада в Україні ніколи не була українською. І не передбачається, що буде. Принаймні у найближчому майбутньому.
Хіба не аномальність, що в нинішньому розкладі політичних сил у парламенті націоналісти, яких так затято намагається викорінити Путін, представлені, якщо не помиляюся, одним голосом. І це тоді, коли «роботящим умам» зрозуміло: тільки здоровий націоналізм міг би порятувати країну з такою калічною історією. І заживити завдану нею тяжку психологічну травму.
Аномальність породжує аномальність. Кількість віршів, які не піддаються обліку, насторожує і відлякує. Складається враження, що віршують усі, кому не ліньки.
Дію, вчинок заступило слово. Слово як підсвідома ілюзія самопорятунку.
Таланти є і будуть. Але талант під тиском політичних, соціальних та інших струсів, під пресом масової культури мовби розчиняється у водах безконтрольної словотечі. Дегуманізується і деформується.
Ті поети, чиї імена більш-менш знані, намагаються компенсувати втрати публічною діяльністю. Шоуменствують, метушаться. Підживлювати інтерес до своєї особи у такий спосіб – самоомана. Ці допінги скоро забудуться. Промовлятимуть вірші. І свідчитимуть хто є хто. Делікатеси поезії печуть за письмовим столом.
Рятувати талант мала би критика. Але критика у нас в анабіозі.
Насамкінець наважусь висловити думку, якої сам сахаюсь. А що як усі перелічені тут аномалії – наслідок мутації, що світ, як боже творіння, катастрофічно втрачає божу подобу і «жизнь стала невоспеваема»?
Але ж в епоху «геніального москаля» /Маланюк/ Розанова, кому належать ці слова, класичний вірш ще твердо утримував свої позиції…
ІСТОРІЯ не вчить? А як щодо філософії? Адже їй завдячуємо наближенням до розуміння багатьох загадкових явищ. Аномальних зокрема.
У цьому сенсі міркування філософа Фромма про Гітлера – неабиякий доважок до психологічного портрета Путіна.
За Фроммом Гітлер – некрофіл. Не в сексуальному значенні. А некрофіл як ненависник живого. То правда, що він ненавидів євреїв. Але й німців теж. Ще на початку розв’язаної ним війни фюрер ословив: якщо Німеччина програє, то німецький народ заслуговує на смерть.
Гітлер – яскравий взірець некрофільського типу особистості. Політичний канібал, якому не жаль не тільки чужих, а й своїх.
У діяннях Путіна, який на догоду маренням кидає на загибель сотні тисяч одноплемінців, простежується те ж саме.
Фромм твердить: цілі нації можуть стати жертвами демагогії.
«Багато народів просто загинули через те, що були не в змозі позбутися ірраціональних пристрастей, не могли змусити себе керуватися міркуваннями розуму».
Саме з осатанілим народом, жертвою путінізму, випало нам зійтися у смертельному протиборстві.
Найжахливіше, за Фроммом, намагання сильнішого використати слабшого для досягнення своїх цілей. Це не що інше як витончена форма людоїдства.
Фромм нагадує. Фромм застерігає. «Сьогодні питання про виживання людства – найпекучіше питання сучасності, позаяк людина володіє такими засобами самознищення, перед якими любов до життя може виявитися безсилою. Нині можна сказати, що діючий у всіх суверенних державах принцип «виживає сильніший», який вважається необхідним, може призвести до повного самознищення».
Марк Аврелій вірив у можливість розумного державоустрою, якщо державою керуватимуть філософи. І – помилився. Але філософська думка, як розтин того чи того явища, якщо й не вчить, то принаймні спонукає нелінивих замислитися.
ЦЯ МАЛЕНЬКА книжечка значуща своєю доглибною правдою. Видана майже 10 років тому видавництвом «Ярославів Вал», вона досі лишається в цьому сенсі взірцевою.
Серед сотень нинішніх мілітарних віршів у «Віршах з війни» Бориса Гуменюка, про які мова, потворство і трагізм війни відбилися чи не найяскравіше.
Це книжка домежно розкріпаченої свідомості. Книжка безпосереднього учасника великої бійні, де література поступається аномальній реальності. Де крупним планом її жахи й сюр.
Плач благословенна жінко:
Твій син – мій ворог –
Онде він лежить
Тіло твого сина обнюхують собаки
Над тілом твого сина кружляють круки
Собаки з червоними зубами
Круки з червоними дзьобами
Сьогодні вони не зачеплять твого сина
Сьогодні вони ситі
На цьому полі
Під цим териконом
Лежать тіла
Сотень й тисяч твоїх синів
Собаки не встигають їх з’їдати
Круки не встигають викльовувати їм очі
Ми не встигаємо присипати їх землею
Наша земля їх вибльовує
Нашу землю від них нудить
Їх так багато
Що ми не встигаємо над кожним
Проказати молитву
Ми обмежуємося єдиним словом
Амінь
Не знаю іншої тематичної збірки поезій, яка була би рівноцінна їй за цілісністю і природністю. Майже за Паскалем: знайомишся з автором, а відкриваєш людину. Хоча знайомство це відбулося ще тоді, у 2015-му. Час виокремив і увиразнив це письмо до рельєфності.
Углибання в нього пов’язане з певними труднощами. Це не римований гладкопис. Це кутастий і зубастий верлібр з прямими западаннями у прозу. За повної відсутності звичної поетичної піротехніки. Сувора правда і тільки.
Але той, хто освоїться, подолає це важкувате письмо, вживеться у цей моторошний світ – отримає в нагороду повнометражну картину пекла, яке називають війною.
За вивертанням її утроби прочитується схильний до сарказму і парадоксів розум, для якого найважливіше – не брехати.
«Вірші з війни» – це поезопроза чи прозопоезія у бойових обладунках.
Ми в Азові вітаємось як римляни
Як би Ви то виділи мамко!
Ми простягаємо один одному руки
І перехоплюємо трохи вище за зап’ястя
Ми беремо руку товариша мертвою хваткою
Ми сплітаємо наші руки в нерозривний замок
Ми кажемо один одному:
Ось тобі моя рука брате
Ти завжди можеш на мене покластися
Я ніколи тебе не залишу
Ні живого ні мертвого ні пораненого
Моя рука тобі на доказ моїх слів
Мій меч – твій меч
Твоя смерть – моя смерть
У такі хвилини я почуваюся
Хоробрим центуріоном
Непереможним гладіатором
Історія людства
За останні декілька тисяч років
Воскресає в мені
Повстає із попелу
Кров загиблих воїнів
Перетікає у мої жили
/Пробачте мамко що в такі хвилини
Мені здається наче я вам більше не належу
Я належу війні
Зауважмо: усі твори, за винятком одного, датовані 2014-им роком.
Чи живий їх автор? Дуже хочеться у це вірити. З чуток: він давно пропав безвісти.
Того року, коли вийшла ця його книжка, Борис Гуменюк був заступником командира добровольчого батальйону ОУН.
Є ДИВНІ вірші. Прості у складності. Складні у простоті. Вірші, які упираються спробам аналізу. Живуть ніби самостійним життям. Вірші-сироти, але щасливі у своїм сирітстві.
Луска морозу срібнить вікно.
Марний смуток облиш.
Пий в самоті вино.
Там, над озером, мерзне комиш.
День іде, ніч іде –
Він жде.
На лузі, на березі
Буде сонце метати стіг,
Буде спливатися рибка
Комишеві до ніг.
Здригнуться пера вітрових крил –
Віялом бистрих стріл
Так і відбризне пріч.
Ніч.
Платівки снігу глушать вікно.
Пий вино.
Це Свідзінський. Але напівпрояснений, загадковий. Який ніби хоче уникнути надмірної уваги. Стороннього доглибного зору.
А може, й не хоче. Може, відбувається це підсвідомо, інтуїтивно. Інтуїція як довіра до правди. Правди, що випереджає розум.
Сугестія і логіка тут ніби у взаємопоборюванні. Кожна прагне витіснити іншу.
На поверховому рівні сприйняття здається, що замагає логіка. Увага зосереджена на комиші, який «там, над озером» мерзне і чогось жде. А жде він сонця, що метатиме стіг. Жде рибки, що спливатиметься до його ніг. Чекає, коли « здригнуться пера вітрових крил» і «віялом бистрих стріл так і відбризне пріч».
Химерним видається цей наголос на комиші, який потерпає від холоду. Тим паче, що ліричний герой сидить у хаті. І лише «луска морозу срібнить вікно».
Та все радикально міняється, якщо припустити, що комиш, який мерзне, образ світу, спраглого тепла. Звичайний пейзаж набуває ознак значущості і масштабності. Одиничне стає множинним. І в множинності цілісним. Зовнішнє витісняється внутрішнім.
Докорінно змінюється і кут зору. Втішайся тим, що маєш. Радістю, якої ще не має світ. Облиш марний смуток.
«Пий в самоті вино». Живи, поки живеться. Самота твоя не трагічна. Затишна і комфортна. Вона узаконена відчуттям щасливості, яке випало на твою долю. Тому й повторне нагадування: «пий вино». Вино життя. Утверджуйся в затаєній радості, доки «платівки снігу глушать вікно».
Свідзінський як гедоніст? Чом би й ні. Звичайно, можливі й інші тлумачення. Різні, окрім лінійного.
Вірші з таким подвійним смисловим навантаженням, як цей, попри їх позірну простоту, важко запам’ятовуються.
Я знаю цей вірш напам’ять. Але коли подумки його озвучую, спотикаюся на «перах вітрових крил» і «віялах бистрих стріл». А все тому, що вони тільки антураж, за яким свідомо чи несвідомо приховується щось важливіше.
ЦЬОГО не скажеш про інший вірш Свідзінського. Запам’ятовується він майже без зусиль. З першого прочитання.
Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня.
Біла черешня.
До дому, дому
Садами в’ється дорога…
Як твої очі
Юно світились.
Іду садами,
А пам’ять повна тобою.
Пахне черешня.
Біла черешня.
Вірш цей – маленьке чудо. Він настільки природний, що не відразу помічаєш: «зроблений» ніби з нічого. Хоч «матеріал» і названий. Ні ефектних образів, ні яскравих тропів. Навіть римування відсутнє. А діймає. Вивищує, підносить душу. Вивільняє її від звичного і занудного.
Вірш, який тримається на білій черешні, що пахне. Але яка при цьому розкутість у другій строфі. Яке зухвальство різкого переходу від дороги, що в’ється садами, до очей, які юно світились. Переходу без проміжних ланок. Бо тільки так можна висловити захват. Навіть двічі повторюване «до дому, дому» бадьорить, увиразнює споглядання празниковістю відчуття.
З майже нічого народжений вірш пахне чаром білої черешні. І пахнутиме завжди. Бо черешня невідцвітна.
Свідзінський міг би повторити зізнання Коцюбинського про «внутрішню позику». В листах до Аплаксіної читаємо: «…я живу більше внутрішнім життям, ніж зовнішнім», «більше черпаю зсередини, ніж ззовні».
Про вміння Свідзінського засвітитися від себе писав Дзюба. Вірш «Збирає ранок…» одне з численних тому підтверджень.
Мимоволі думається: космічна відстань між цим світлоносним талантом і нинішніми молодими і підстаркуватими виробниками примітивних текстів про тілесне, надто з його збоченнями.
(Закінчення буде).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.