“Українська літературна газета”, ч. 3 (371), березень 2025
1.ТАЙНОПИС ДАЛЕЙ РУННИХ
МАСИВ цих віршів під назвою «Словниковий диктат» був оприлюднений у листопадовому номері «УЛГ» за минулий рік.
Уже початок: несподіваний смисловий ракурс, мелодійність, вишуканість і вигадливість мовна, невимушеність, коли йдеться про літературну «піротехніку», спокійна переконаність: «в кого вуха – той почує, в кого очі – той побачить» переймають передчуттям чогось свіжого і своєрідного.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не одразу зауважуєш легкість преображення звичного на незвичне, наповнення його новими смислами, а зауваживши, сприймаєш як даність, мовби інакше не могло й бути.
Вогонь у цього поета носій сакрального: «…і у мені крізь розум і крізь морок живе вогонь…як слово у мені». Вода – символ життєдайності, таїни існування. Дощ не просто дощ, а субстанція, яка «судинками, як ринвами, вимиває з серця сутності». З неочікуваним зізнанням: «весняним дощем словесності я до краплі в мову вилився».
З «Граматики життя» довідуємося, що вона «все забере до грама, все вип’є до самісінького дна».
Вірш, присвячений полеглому другові, завершується рядками: «у світі, де часи – усе таке невчасне…життя зайде у смерть і з нею не погасне – збувається душа між ними обома».
Усе тут розмите і водночас сконцентроване, зосереджене і роззосереджене, плинне і стале в плинності.
Схожий і не схожий на себе «Одіссей», осучаснений міф, «де за пам’яттю і за смислами – безкінечне інакомовлення», а світ світить символами і знаками».
Символічна і знакова « Любов», заради якої ти прийшов у світ», «все перетерпиш – волю і неволю».
Химерна ця мова – втаємничена і просвітлена, загадкова і простодушна.
Хто ж він – цей поет, що заховався за псевдо «Домінік Арфіст»? Поет, який вільно почувається у культурному просторі і зорієнтований на читача, якому не треба пояснювати, чому Одіссей, «зацілований нереїдами», дивно «тоншає димом Гестії».
Та ось питання – чи є він такий читач насправді?
Наївно сподіватися, що ця добірка, яка випадає із загального ряду, матиме розголос, на який заслуговує. Хоча, уточнимо, є в ній вірші абсолютно прозорі. Як граціозний і пронизливий «Хлопчик».
Ляжуть хлопчику путі
рушниками
і світитимуть святі
очі мами.
зачарований вночі
шепче дощик.
мама ніжністю мовчить –
плаче хлопчик…
…будуть гори і моря
і пригоди…
душу здалеку ятрять
злі негоди
тепла мамина рука
серце гріє
і приводить малюка
в дивні мрії…
—————————-
…піде спекою життя
і снігами
забринить серцебиттям
пісня мами…
під безсоння уночі
тужить дощик…
мама вічністю мовчить –
плаче хлопчик…
Не можу позбутися нав’язливого відчуття, що автор цих текстів не етнічний українець. Що тільки прихід з іншої культурної ойкумени уможливив таку свіжість світоглядну і мовну.
Іній ламаних ліній пониклих
старечих плечей
не розтоплює жмут полуденного
щедрого сонця…
вона тихо сивіє поміж недоречних речей
і погладжує сивого пса –
співрозмовника і охоронця…
Поет ніби повертає словам первозданність, змушує їх світитися гранями призабутими і затемненими. Словниковий диктат набирає ознак чаклування, коли й зауважуючи неточності / «марні скроні юних моряків»/, фільтруєш їх боковим зором і тут же забуваєш. Напливає нова мелодія, підхоплює і несе.
Ми з Вами дивно випали з часів,
історія стара і неправдива.
Ви – неймовірна імовірність дива…
на Вас намисто з дивних голосів
поетів давніх…я наллю Вам елю –
із драних трюмів висохлих човнів…
Сучасна поезія давно втратила романтичну піднесеність, коли мовиться про жінку. Тому так зворушує шляхетна високомовність у вірші «Ганно…»
Цей тільки на себе схожий майстер окультуреного думання і мовлення спонукає замислитися чи існує реципієнт т а к о ї поезії? Принаймні уявляється він важко.
«УЛГ» мала би повернутися до колись усталеної практики зворотного зв’язку, аби привертати увагу до кращих своїх публікацій.
Звичайно ж, і за своєрідності можливі прорахунки. Як ось вірш «Путь», який опинився під завалами необов’язкових слів. Не рятують навіть обіцянка вишити його «гаптунками священного санскриту».
Прегарна надто у своїй другій частині «Агорофобія» про «у лабіринт перероджене місто, де
у безнадії блукають тезеї… ринги… арени…торги…колізеї…
Бог тут бездомний…і дивляться з ночі
пса зголоднілого сплакані очі…
Бог тут бездітний…живе в богадільні…
дзвонять урочисто дзвони недільні…
Нове слово – це й зухвалість. Виклик усталеному. Усе, що хвилює поета, можна висловити, вдаючись до прямоказання, полегшений варіант, а можна оповити серпанком таємниці, надати йому магічної сугестивності, додаткових значень і відтінків смислів.
У вірші «На високій горі» мовиться про снігову людину, яка «не розуміє бігу і сенсом її життя було почуття снігу». Бо сніг для снігової людини, якій невідома метушня, «найсолодша у світі цукрова вата і є тільки світ і світло, щоб їх обняти». І розрізняти при тому… «до сотні відтінків білого». Опосередкований осуд нервового темпу життя засмиканого сучасника, який за деревами не бачить лісу.
А як смачно-доказово виписані реалії сільського життя восени у «Пісеньці сільського дурника».
Не бусурмани, не звірота ми,
у нас правічні на селі закони…
від крові восени двори червоні –
худобу б’ють для довгої зими…
вишневі в небо випнуті дими,
коптиться свіжина і смалець ллється,
а я збираю трави для зими
і тільки ледар з мене не сміється…
забійник п’є телячу теплу кров,
хазяйка смажить парову печінку,
а я вишукую болиголов
і шморгаю в торбинку материнку…
корчую сухостій…шишки ношу
для довгих вечорів і одиноких,
коли зберу під вечір дітлашню –
усіх моїх сяйних і яснооких,
горить вогонь і вариться питво –
і денне молоко і вечорове
ясніють як Дитятку у Різдво
журливі очі мудрої корови…
золоторунне тулиться ягня
увібраним у себе божим літом…
і дивиться чудесна дітлашня,
як янголи літають білим світом…
Пишна учта предметності. Розставити б тільки належним чином розділові знаки, а не обмежуватися трикрапкою, яка набридає і загальмовує сприйняття.
Віртуозна легкість осучаснення міфів античності, біблійних легенд у їх знакових персоналіях, послуговування ними як універсальними засобами осягнення моделі світу, їх омолоджений ландшафт під опікою аналітичного розуму – це вражає тим більше, що йому немає аналогів.
Вкотре прокручую пам’ять в намаганні пригадати щось подібне – марна річ. Кожен вірш у цій поетичній будівлі прямо чи опосередковано перегукується з іншим. Кожен на своєму місці і виконує функцію незамінної цеглини.
Диво не надається тлумаченню. На те воно й диво. Тому такий нестримний потяг до цитації: читайте і чудуйтеся.
осінній цвинтар на горі –
тут хризантеми на порі…
стираю сивий літній пил
з каміння вицвілих могил…
оце і все…оце і всі…
з живими обнялись мерці…
і сад, як суд…і день, як дань –
спрацьована Господня длань,
шершава татова рука,
що тягне вічного візка
і крайка врізалась в плече
тату незмиваним…корчем
вхопила пальці і думки…
«о синку – ми чоловіки…
та ти лиши усе мені,
твоя он арфа при вікні…
грай, синку…з піснею кочуй…»
і я заграв…і Бог почув.
Почув. Тому такі неочікувані Пенелопа й Овідій, якому дивиться пес у душу очима «повними Бога».
Углибаючи у цю яскраву у своїй самості, схожу тільки на себе поетику, не без іронії зауважуєш: скільки уваги приділяється авторам, які набили оскому і як бліднуть їхні тексти у зіставленні з цим динамічним мовленням.
З’ясовується, можна навіть про нинішню війну написати навіть віддалено не повторюючи інших. Що й засвідчує «Псалом», до якого й відсилаю зацікавлених.
Є в цього самобутнього поета вислів, який природно прикладається до всього масиву оприлюдненого: «тайнопис далей рунних». З урахуванням сказаного в «Ноктюрні»: «текстам не треба авторства…їм нічого не треба…міф поза межами зла-добра…»
І якщо вже зайшлося про творчість, то хіба не промовисте зізнання:
жодного дня не жив –
щоб не щезати в слові –
перешивання жил,
переливання крові…
З уточненням: «поза межею літ, поза межею статі».
Свідомий своєї інакшості: «таку печаль несу я на собі – таке тепер не носять – інша мода», поет вдається до прояснень не стільки, здається, для когось, як для себе. «Розпорошений на слова», гнаний недовідомою вітальною силою, він намагається поглянути на себе відсторонено, але розуміння дається важко. Лишається хіба що зауважити: «за межами трикрапки я лечу у сенси світового невтручання».
З’ясовується, три крапки для поета щось більше від розділового знака. І це більше – смислове навантаження, яке не піддається вичерпному освоєнню.
Воістину, як було зауважено у попередньому записі, живемо в оселі мови /Гайдеггер/.
2.НЕПРОХАНІ ВІРШІ З БОЛЮ
ОСМИСЛЮВАТИ НЕСВІДОМЕ – переконуватися в безпорадності розуму. І все ж наближення до нього, принаймні до якихось його виявів у вигляді неясних здогадів, припущень, у формі запитань без відповідей, гадаю, можливе. Хоча, звичайно ж, позитив цей приблизний і вразливий.
Я лежав у травматології клініки стародавнього містечка під Києвом, куди потрапив з переломом кістки стегна.
Мене щойно прооперували. Болю я не відчував. Вживлення у плоть металевої конструкції не зауважив: наслідок наркозу. Перебував у стані якоїсь зачудованої просвітленості і піднесеності.
Напередодні нещастя завершив я роботу над новою поетичною книжкою. І як завжди у таких випадках, охопило мене відчуття вичерпаності своїх можливостей. Подальша праця втрачала доцільність. Здавалося, що нічого якісного я не скажу. Що шлях самоповтору – шлях тупиковий. Крапка. Прощай, поезіє!
І раптом цей спалах, ця ейфорія. Я чітко усвідомлював напрямок руху до, як ввижалося мені, ідеального тексту. Побачив картину в подробицях і деталях, у всій її мальовничості.
Я твердо знав, що маю робити. І не мав жодного сумніву, що впораюся з цією роботою.
Чорт забирай! Яке ж ти прекрасне, життя, коли даруєш такі одкровення.
Заснув я в переконаності, що найголовніше відбулося. Лишається докласти якихось механічних зусиль, щоб ступити на рятівну стезю до кастальських джерел.
Пробудження було катастрофічним. Відчуття повної спустошеності. Картина зникла. Її заступив чорний квадрат Малевича. Марення щезли. Яскраве видіння обернулося похмурою реальністю з її жорстокою неспростовністю. НікОли тобі не написати книжки, яка привиділась. НікОли! Наркоз утратив свою дієву силу.
Спантеличений і пригнічений, почувався я тим невдахою-рибалкою, з рук якого вислизнула золота рибка.
Забутися і все забути – було єдиним моїм бажанням.
І тільки одне, здавалося, утримувало мене від занурення в хаос: чому те, що сталося, пов’язане з моєю творчістю, а не з чимось іншим?
Відповіді на це питання я не мав. Наступні струси організму загострили його до ідеї фікс – чому?
Спливала третя доба після операції. Озвався біль, який досі перебував мовби у летаргічному сні. Приглушений знеболювальним, він напливав тепер хвилями, одна за другою, по наростаючій. Паузи між ними то подовжувались, то скорочувались, але занудне ниття не припинялося. І нарешті сягнуло тієї інтенсивності, коли біль став утробним мовчазним криком.
Я метався в палаті, розчавлений пресом диктатури болю. І як мені уявлялося, збунтувався. Зчепився з драконом болю, як Давид з Голіафом, знаючи наперед, що переможе Голіаф. І раптом, знемагаючи, у корчах і судомах почув я стишений голос, який бубонів щось римованими рядками. Голос був мій і не мій.
Я напружився, аби почути ті рядки. З’ясувалося, що вони констатація того, що відбувалося зі мною. Безхитрісні рядки про очевидне, про пережите мною в лікарні чужого міста.
Я мав їх записати, але в мене не було ручки. Коли догукався до санітарки, та пообіцяла допомогти і ….забула. Якась недовідома сила у спілці з болем чинила мені ще й цю перешкоду. Незрозуміло з якою метою.
Я втратив відчуття дня і ночі. Усі мої зусилля зосередилися на тому, аби запам’ятати те, що диктував мені рівний розважливий голос.
Я завантажував пам’ять ним озвученим текстом, ритм якого змінювався, новий вірш чіплявся за попередній, це було щось неймовірне і непоясниме. Голос мій і не мій – активізував пам’ять і змусив її трудитися у темпі прискорень. І це – за інтенсивності болю, коли, за Анрі Бергсоном, скорочуються м’язи рота, стискуються губи і зуби, очі розплющуються, брови хмуряться, тіло пітніє, змінюються кровообіг і дихання.
Бергсон посилався на Дарвіна: біль змушує тварину докладати неймовірних зусиль, аби звільнитися від його причини.
Але мій персональний біль мовби боявся ословлення.
Уже по всьому я згадав прочитане колись у Серена К’єркегора. Негативні стани психіки: біль, страждання, страх, досада, відчай – то прорив до Бога. Усвідомлення людиною свого безсилля.
Чи не означає це, що мій відчайдушний спротив болю /три доби поспіль/ був спробою нав’язати йому свою волю? Перемогти її зусиллям того, що було невід’ємною часткою мого нормального життя?
Чи не звідти ця активізація пам’яті, яка увесь цей час утримувала вірші, що їх мучень не зміг записати по свіжих слідах?
Нашкрябані уже потім тремтячим від збудження пером, вони – ці сім логічно вмотивованих текстів – засвідчили неймовірні можливості психіки за межових станів. Її грядущих надбань в галузі досі мало освоєної в нас психології творчості.
Коли за кілька годин до нового року мене перевезли до Києва, я, замагаючи біль, затявся розгребти накидані нервовим почерком замурзані строфи, аби переконатися, що то не плоди наркотичного сп’яніння. Я поправив ці записи, уточнив дещицю, але суть їх лишилася незмінною.
Людина є дух за К’єркегором. Визначальний чинник особистості – стан її духу. Бездуховність – то його стагнація.
Але дух потребує мови – нагадує Мартін Гайдеггер. Мова – дім буття. Людина мешкає в оселі мови. Мислителі і поети – хранителі цього житла.
Мені хочеться вірити, що ці сім непроханих віршів, зафіксованих за екстремальних умов у рекордні строки, не суперечать сказаному філософами. Хоча й не переконаний, що народжувалися вони у тій послідовності, у якій наважуюся їх оприлюднити.
* * *
Наковтався болю,
наковтався болю,
ох, п’янкий напій.
Обертом голівка,
мов колоди ноги,
сам не свій.
Нахапався болю,
назвертавсь до Бога,
натерпівся – страх.
Пауза в катівні,
стін убогість строга,
з крапельниці крап.
Крапелька за краплею,
ніби хтось там грається,
ніби в болю збій.
Живлячись, минаючи,
ще життя впирається,
ще воно тримається,
натомився біль.
27.12.2024,
травматологія
* * *
Невже це я? невже ці руки,
мов з воску ліплені, мої?
Ця плоть, яка тремтить від муки,
невже моя? Руйнації,
незримі й видимі поразки
невже наближення розв’язки?
Лежу, як в склепі, у палаті
країни смут громадянин.
В блокаді тиші, як в блокаді
всіх ворожнеч, усіх чужин.
27.12.2024,
травматологія
* * *
І не забулось, і не відболіло,
болить і досі, заганя в кути.
О як ти тяжко збиткувалось, тіло,
о як мене принижувало ти.
Дух ремствував, втрачаючи опору,
заледве не зриваючись на плач,
коли ти несвідомо брало гору
і хтось за мене шелестів – пробач.
Якщо я винен, то лиш буднів твердю,
був люб мені імен надземний круг.
У затяжній тяжбі своїй зі смертю
нещирістю я не принизив дух.
28.12.2024,
травматологія
* * *
Так ось яка ти недобра, подушко,
а мала б тулитися до мого вушка.
Ти ж вислизаєш, мене цураєшся,
хочу поправити, ледь не кусаєшся.
І ти відсунулася від мене, чашко,
мені до тебе дотягнутися тяжко.
Бо лише ліва ніжка підмога,
на ніжку праву спертись незмога.
Мов дерев’яна, не поворушити,
не знаю, як тепер мені з нею жити.
Будьте прихильні до мене, любі,
дні тут, як ночі, а ночі люті.
28.12.2024,
травматологія
* * *
Мат і стогін, плач і сварки,
новачку не спиться.
Злоязикі санітарки,
сестри, як вовчиці.
Ніч шахедна здригам вчить,
біль, як провокатор.
Упритул хропун гарчить,
мовби генератор.
Не тушуйсь, пора страхІв,
виходу немає.
Без причин і без гріхів
горя не буває.
Думань рваний різнострій,
мучень спать не може.
Страшнувато у Твоїй
рятувальні, Боже.
29.12.2024,
травматологія
* * *
Не догукаюсь. Бісе, схаменись,
навіть по-бісівськи це над міру.
Не допусти, аби поет зганьбивсь
і божествЕнну осоромив ліру.
Хай санітарка хворого спасе,
нехай судно нарешті принесе.
Аби поет уникнув катастрофи
і не принизив геніальні строфи.
Лихий твій намір і кривий твій суд,
поклич глухарку, Господа побійся.
Бо і тобі колись не принесуть
судно жадане й ти зганьбишся, бісе.
29.12.2024,
травматологія
МУЗІ
Тобі ця куца величальна,
мене не раз ти виручала,
коли від болю я кричав,
коли від немочі мовчав.
Невидима немов Почайна,
ти в мене строга і печальна,
все думаєш, все мислю граєш
моєю, отже, довіряєш…
29.12.2024,
травматологія
P.S. З питань придбання книг
Володимира Базилевського
звертатися за тел.:
099-917-46-53
Титульна ілюстрація: Віктор Гонтарів
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.