“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
КРИЗА державності. Криза історії. Криза культури. Криза літератури. Їх взаємопов’язаність і взаємозалежність.
Постмодернізм, паразитуючи на творчості попередників, вніс свою частку у їх розвінчування. Відкрив шлюзи сваволі. Неабияк постарався, аби переконати легкомисних, що базові цінності базовими не є.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та ось забавні моменти, на які не звертають уваги ні його апологети, ні критики. Краще в їхніх писаннях – це відступ на позиції тих, кому вони оголосили війну. Парадокс, який простежується передусім у поезії.
Їх спротив радянщині поступово обернувся на неусвідомлений / чи й усвідомлений/ спротив родовому. Позаяк постмодерніст зобов’язаний збиткуватися, глузуючи над усіма і над усім, чого торкається його перо.
Це – особливість постмодернізму на теренах колишньої поневоленої країни з її затяжними аномаліями на відміну від цього руху в країнах, які пройшли нормальний шлях розвитку.
Доводиться нагадувати про це, бо процес триває і незрідка набирає карикатурних форм. Постмодерн у країнах, які відбулися, державному устрою не загрожує. І якщо він казиться, то від переситу, від бажання розслабитися і спантеличити. Як, до слова, і модернізм, з яким часто його плутаємо.
Заплутав Захід. Заплутав Кафка. Але за Кафкою потужна німецькомовна література. Нам на Кафку не пощастило і не могло пощастити. Тому й «пост…» наш з провінційними вивихами.
Намагання постати в якості чистих інсургентів – фікція. Чистих постмодерністів не буває. Крім цитатної гри, в їхній страві задіяно стільки інгредієнтів, що досі термін цей не піддається вичерпній характеристиці.
Я почав ці нотатки з кризи державності, про що писав і нагадував не один раз. Нинішні влада прийшла до влади, як відомо, не без активної помочі квартальних сміхунів. З їхнім глумом над аборигенами. З розукраїнення сміхом. З’ясувалося, що сміх влади і сміх постмодерністів ледь не близнюки-браття.
Гротескова українська специфіка. Маємо численні приклади, що Банковою цей рух підтримується і заохочується.
Якщо широко розплющимо очі, то побачимо, що так званий літературний процес – каламутний потік, де якісне і значуще у сполуці з неякісним і дріб’язковим. І розмежувати їх, розставити чітко акценти неможливо. Віршування поглинає поезію. Схоже, кількість виробників перевершила кількість споживачів. І невпинно зростає.
Неябияку активність зауважуємо і в прозі. Романи і повісті пишуть учорашні школярі і школярки. Мені надіслали книжку авторки, уквітчану численними преміями, якій 15 чи 16 років. Останнє її надбання – повість про лесбіянок. Продукт, з огляду на вік, не без скромних чеснот. Ті чесноти так зачарували автора передмови, що спонукали його прив’язати до юного таланту… Нобелівського лауреата Маркеса.
Поезія в її зарозумілості демонстративно відмежовується від класики. Уперто подає себе як нове слово. Але нове, як уже мовилося, не виникає з нічого. Сам факт радикальності – свідчення його залежності. Бо порушення спадкоємності не перемога, а поразка…
Згадується зауважене іншими. Свідомість сучасної аудиторії засмічена поняттям авангарду. Авангард термін базарний. Термін торгаша, який прагне привернути увагу споживача. Ні метафізичного, ні семантичного навантаження він не несе.
Твердження належить українофобу Бродському.
Мобілізуймо пам’ять. Згадаймо бодай один об’єднавчий видатний твір, який проріс би на пісках постмодерну. Немає такого твору. Лишається його назвати таким. Але, щоб назвати, треба мати хоча б якісь підстави. І спритники знаходять їх у вигляді натужного розумування. Понятійної загорожі, продертися крізь частокіл якої важко.
Аномальність насаджується як норма. Філософія аномальності – привернути увагу до того, що продається і купується. Та до страви потрібна приправа. Приправа – обсценна лексика. Як відволікання від примітивного тексту. Антислово вихованого на таких взірцях реципієнта легалізується в його очах і стає словом. Аморальність – моральністю. Антикультура – культурою.
Так вірші, романи і повісті стають жертвою політики. Політики, за якою чітко проглядається ворожість до української культурної спадщини, звичаєвості, до того усеохопного поняття, яке називаємо традицією.
Як тут не згадати сентенцію, висловлену Бернардом Шоу. «Якщо ти у 20 років не намагався зламати традиції, то ти не надто талановитий. Але якщо ти продовжуєш їх ламати у 40 років, ти самогубець».
Серед численних підмін підміна літератури позірно з найменш болісних. Нехай, подейкують, охочі блазнюють. «Нам своє робить».
Воно то так, якби не «якби». Якби, як мовлено, не національна криза. Якби не лад, у якому свідомий своєї етнічної приналежності українець не почувався окраденим. Якби не війна. Якби каліцтво устрою не підпиралося словесною скверною.
Якщо, як це видається одержимим, за ними майбутнє, то на духовній українській людині лишається поставити хрест. Літературні перегони втратять будь-який сенс. Історія збочення завершиться танцями на могилах.
Уперто нав’язується думка, що нова українська література починається з постмодернізму. Доходить інколи до безглуздя. «Соцреалісти», з’ясовується, ні сном, ні духом не відали, що таке іронія, сарказм, гротеск, буфонада. При цьому люди замашної фрази беруть у спільники Котляревського. Але Котляревський утверджував українське слово. Вони ж догралися до його руйнації.
З найсвіжіших публікацій довідуємося, що постмодерністи налаштовані «не на патріотично-політичну заангажованість, а скоріше, на карнавальну». Браво. Зізнання як підтвердження, зухвалі хлопці, розважаючись, вихлюпують з водою й дитину.
Та все ж віддаймо належне їхнім зусиллям. Кожний новий літературний рух спонукає до критицизму. А отже, певною мірою спрацьовує на якість. Хай навіть у віддаленій перспективі. І в цьому його позитив.
Неабияк дивує, що постмодерністи, на яких найчастіше посилаються, західняки, а не східняки. Випливає, напрямок цей не захопив мешканців східної і центральної України. Чому? Тема, їй-право, варта окремої розмови.
Та повернемося до влади, яку цілком влаштовують згубні тенденції в літературі.
Наш балакучий очільник, який, як сміхач, яскраво засвітився у 95-му кварталі, вкотре узаконює чергове абсурдне рішення Шевченківського комітету. Кажу про Національну премію, яка деградує на наших очах.
У березневому числі «УЛГ» оприлюднена коротка, але посутня стаття Костянтина Рахна «Повільна катастрофа Шевченківської премії».
У ній сказано, що від часу відставки «відверто токсичного» Ю. Макарова нічого не змінилося. «Ті, хто там /у Комітеті – В.Б./ сидять, або не мають уявлення про ще ненагороджених значущих діячів культури, або свідомо їх ігнорують».
Розмивається, за автором, саме поняття культурної значущості, поняття літературної і моральної цінності. «Премійоване мистецтво не несе в собі українських цінностей, не є спадкоємцем стосовно української культури, не пропагує етнокультурну спадщину. Деякі нещодавні лауреати Шевченківської премії, не виключаючи й нинішнього, мають глузливі й нищівні висловлювання про Тараса Шевченка. Після цього їх нагородження стає абсурдним».
Абсурд продовжується і заохочується. Катастрофа триває.
ДОМАШНІЙ постмодернізм полегшив існування віршникам без стрижня. Розворот з віршами в газеті. Уже від самого вигляду цього полотна рябіє в очах. Позаяк це переважно мініатюри. Маленька літера там, де мала би бути велика, відсутність розділових знаків – ну, цим сьогодні не подивуєш. Читаєш вибірково.
тремтіння
хата холодна
І це все? Зірочка підтверджує – так. Ще мінівіршик, затиснутий зірочками.
дзвіночок
з білими
крильцями
Який дзвіночок? І що нам до нього і його білих крилець?
Далі вже не дивуєшся. Інерційно звикаєш до інфантильності.
білі
руки
доторкнулись
до землі
Марно шукати сенсу там, де він відсутній. Чим далі в ліс – тим більше дров.
голодні
хмари
не дочекались
роси
з білих
рушників
весни
Ох, це западання в декоративність і надуману метафорику. Ця очевидність насильницьких розривів між словами. І все те заради того, щоб наївний читач піймався на графічний стовпчик і, боронь боже, не подумав, що це притягнута за вуха анемічна проза.
Невдячна це справа – калатати у дзвони в пустелі. Та ось – нечувана досі річ, у червневому, а потім у липневому номерах «УЛГ» були оприлюднені репліки Василя Піддубного і Д.Я. І з’ясувалося, що життя в пустелі існує.
Цитата з репліки Піддубного. «Може, ці рядки зачеплять: «ліплені з попелу голови споглядають на /?/ мене мовби хочуть схопити і потягти за собою».
Навіть підсвідомість відмовляється уявити голови …з руками! Мабуть, я таки відстав від такої образної європейської поезії.
Спробував уявити опоетизоване ним же самим місце народження: «я народився між Бугом і Дунаєм…» Де це? Між Бугом і Дністром – це ще уявити можна. А тут … Щось воно не туди…»
Явно не туди. Профанація поезії у цих писаннях зашкалює. Піддубного підтримав Д.Я. «С.Н., С.Н. Ого! Знайомі ініціали, маршрут переміщень літературних бряцалок! Чи не той це С.Н., що почав підсусіджуватися до літератури далеко від Дунаю – на берегах Інгулу? Це між Дніпром та Бугом, у місті Кропивницькому. Зокрема у літстудії «Степ». Звідки після ближчого знайомства з доробком йому було вказано на двері з табличкою « Exit». Тоді він вийшов на інші географічні обрії і он чого досяг!»
Досяг справді багато. 12 чи 13 премій упродовж короткого часу. Либонь, рекорд в українській літературі.
«Ними /віршами С.Н./ засіяні, здається, всі наявні часописи у Європі. Проте жоден із творів поки що за живе не зачепив, «не занурив у нурти підсвідомості, як прогнозував Павло Мовчан». /В.Піддубний/.
Важко повірити, що розлога цитата з передмови до книжки С.Н. належить знаному поету. Що спонукало його «підсаджувати до Пегаса» авантюрного віршника, лишається тільки здогадуватися.
Складається враження, що оний С.Н. не тільки на світанку, а й вдень і вночі полює за преміями, всупереч імперативу авантюриста Остапа Бендера: «Этот город надо брать на рассвете».
І все ж щось заважає мені махнути рукою на цього спритника як на безнадійного. Це «щось» нова його книжка «За Господнім плечем». Новицький скаржиться, що буцімто його критикують заздрісники. Але заздрість, за класиком, сестра змагання. Змагання, певна річ, талантів. Не змагатися ж у деструктиві. Хоча прикладів такого змагання на наших теренах безліч.
І тут неминуче постає питання про домінуючі тенденції руху української літератури. Про її майбутнє у контексті тих процесів, що відбуваються у світовому письменстві. Відповідаючи у свій час одіозному, не обтяженому патріотизмом голові Шевченківського комітету Ю. Макарову, Михайло Сидоржевський іронічно нагадував: «Мушу Вас здивувати, пане Макаров, але виявляється, що ми, українці, цікаві світові насамперед СВОЄЮ /виділено автором – В.Б./ національною культурою. Зрештою, як і будь-яка нація. А національна культура – це насамперед Традиція. Місія письменника у теперішньому неспокійному часі – у контексті новітніх цивілізаційних викликів і загроз за допомогою талановитого слова оберігати нашу Традицію, задля збереження нашої духовності, нашої мови, нашої історії, нашої національної культури. І це не якась деструктивна туга за минулим, як намагаються подати наші опоненти. Це – проєкція в майбутнє».
Голос здорового глузду! Щодо проєкції в майбутнє. Невмирущий Гоголь з його надчутливими нервами застерігав літераторів від мавпування чужого. Гоголь не читав французького антрополога Гюстава Лебона. Але, як і Лебон, передчував небезпеку сліпого епігонства. Без традиції не може бути цивілізації. Руйнація традиції – руйнація національної душі. Традиція – це те, що формувалось тисячоліттями. Викорінити її й уникнути трагічних наслідків неможливо. Схрещення між народами – це нищення душі раси. Народ може втратити багато і піднятися. Але йому не піднятися, якщо він втратив душу. Ось чому вплив мертвих на живих незмірно більший ніж вплив живих на живих. Бо вони, мертві, носії душі раси.
Про Лебона з його дивовижними прозріннями і прогнозами, я ще, сподіваюся, напишу.
Нова книжка Новицького видається мені кроком вперед у зіставленні з мною читаними його публікаціями. Кажу про загальну культуру мовлення. Окремі вірші вселяють надію на позитивні зміни. Але ж однострій. Але ж заколисуюче одноманіття, від якого нічого не лишається в пам’яті!
світло надмірності
поряд з вигаданою мудрістю
не піддається щезанню
Вигадана мудрість – лжемудрість. Неправда, омана, брехня. Це, якщо за класиком. Силуваний приціл на ефект обертається неефективністю. Схильність до афористичності – аферистичністю. Розумування – тривіальністю.
яка визирає
з нічних вікон
осінь
за дощем
повільність
і
простота
вічна
простота
дощу
А як тоді щодо простоти чи складності снігу й морозу?
Новицький військовослужбовець – акцентують його прихильники. І навіть був поранений, що, певна річ, вивищує цього автора в очах мало обізнаних з його доробком. За довгі роки війни серед військовослужбовців засвітилося чимало талановитих поетів. Одні з них загинули, інші, слава богу, живі. Чи потрапив хтось із них до аномального списку номінантів на Шевченківську премію, я не знаю. Але мені важко уявити, щоб солдат, який пережив потрясіння страшною мілітарною реальністю, міг оприлюднити витвір під назвою «КІТ».
кіт вивертає миску
як у криниці
вода
світ
схлипує за нього
Чи, може, це й справді шедевр, до розуміння якого ми ще не доросли? Приголомшує анотація: «Твори перекладено польською, англійською, французькою, естонською, сербською, угорською мовами». Знай наших!
Чи не розминулася література з часом!? Або ж час з літературою? Бо як тоді бути з класичним віршем? Він же не підлягає оскарженню. Його синонімічний ряд неспростовний: довершений, гідний наслідування, зразковий, винятковий.
Дарма верлібр, який окупував літературний простір світу, механічно пов’язують з символістами. Передусім з Верхарном. У наших краях він існує ще від «Слова о полку…», билин і дум. Але, нагадуємо, той верлібр мав чітку організацію. Живився думкою і яскравою зображувальністю. А не ламав ритмічну структуру, вносячи сум’яття у ту ж сугестивну лірику.
Успішні шукання індивідуальної мови даються ціною усвідомлених зусиль. Сугестивні вірші, поезія відтінків і нюансів, герметика, алюзії, підтекст – велике діло, якщо вони природні. Якщо відсутній кричущий несмак.
Від того чи зрозуміє молодий віршник, що рухається він у тупиковому напрямку, залежить його завтрашній день. Найгірший варіант, коли упреться в зарозумілості. Тоді йому не допоможуть ні грубі лестощі з цілуванням ручок літературних панянок, ні поблажливі і глухі до слова члени журі, ні авторитети.
НАЙПРОМОВИСТІША ознака літературної кризи – відсутність критичних матеріалів. Поезія потребує сьогодні не поблажливих аристархів, яких читають по діагоналі, а зоїлів. Зоїли залягли на дно. Охочих наживати ворогів і потерпати заради істини – одиниці.
І все ж вони трапляються. Їх тверезі голоси підтримують жевріючу надію: ще не все втрачено. Ще можливе оздоровлення. Зоїлів треба шанувати, а не ґанити. Якщо вони відсутні, їх треба вирощувати. Вони ті дріжджі, без яких випічка якісного поетичного хліба неможлива. Їм, фігурально мовлячи, слід пробачати гріх безпідставних нападок на Платона, якщо новітній Платон можливий. Платону це не зашкодить, а література виграє.
Бо що скаже зоїл? А скаже він приблизно таке. Ви сьогодні начиталися віршів. Спробуйте згадати їх завтра. Не згадуються? Це означає, що вас намагалися ошукати. Підсунули фальшивку. І зауважте: несхожість на інших – це ще не позитив. Позитив – начиння. Його вагомість і масштабність.
Гратися у примітивні ігри за безперервного кровопролиття, загибелі тисяч людей, бавитися в натужні, висмоктані з пальця туманності, коли кожної миті твоє тіло балістична чи крилата може обернути на ошмаття м’яса – злочин.
Мимоволі думається про кризу світової цивілізації. Людство випустило монстра технічного прогресу на волю і тепер не знає, як його приборкати і порятуватися.
Людина безсила протистояти владі великих грошей, які й провокують війни. Вибита з колії нещастями й бідами, вона намагається заховатися у шкаралупі свого «я». Відмежуватися від аварійного світу.
Але це неможливо. Випливає, що криза літературна – це й трагедія безсилля розуму. Аномальності світоустрою.
Останнє – до відома прихильників інтернет-культури і популістів усіх мастей.
AD NOTAM!1 Українська література – жертва української історії. Уся тяжка ноша її аномалій відбилася на ній і підрізала їй крила.
Відбивається досі, з огляду на туманність завтрашнього дня української державності.
Література, надто поезія, як найчутливіша її ланка, протистоїть негативу. Не протистояти вона не може. Бо дисидентка за своєю природою.
Озираючись на безрадісне минуле й усвідомлюючи невизначеність майбутнього, поет б’є на сполох. Гнаний відчуттям постійної небезпеки, розвінчує і таврує носіїв аномалій в тяглості часу. Своїх і чужих. Своїх передовсім. Позаяк вони небезпечніші за чужих. Бо розхитують дім зсередини.
Це називають національною самокритикою. Стосовно поезії формулювання не зовсім вдале. Критикуючи, поет стає резонатором строкатої мінливості своїх душевних станів. Від неясних відчуттів до страхів і відчаю. Від раптових просвітлень до глухої депресії.
Поет уподібнюється мешканцеві поселення, розташованого неподалік підніжжя сплячого вулкана. Стан постійної тривоги не полишає його ніколи.
Читачеві благополучної країни зрозуміти зацикленість на цьому важко чи й неможливо. Тим паче, що поетичне слово втрачає на багатобарвності і поліфонії. Але так є.
Український поет приречений нести свій хрест, як розплату за гріхи попередників і сучасників. У нього не було і досі немає вибору. Він мічений.
Та є акцент. Коли нестерпно болить – кричать. І той крик стає документом часу. Його свічадом. Фактом домежної щирості. Тієї правди душі, яка не піддається спростуванню.
Я свідомий того. Що мій «крик», як хронічна хвороба, затягнувся на десятиліття. На десятиліття хронічної хвороби країни, яка досі не знає, у якому напрямку їй рухатися.
Це, якщо й не виправдовує, то принаймні прояснює мою персональну зацикленість на цій ноті. Бо поет, який поза своїм часом, за поодинокими випадками, і поза поезією.
Мені справедливо дорікають за надмір моїх інвектив. Особливо «люто патріотичні особи» / І. Дзюба/.
Припускаю, що саме мої порахунки з історією і її патологічними наслідками, складність і строкатість пов’язаних з ними психологічних станів, дали підстави М. Слабошпицькому назвати мене поетом без покоління.
Вважаю за необхідне звернути на те увагу ще й тому, що проза, яка, сподіваюсь, увійде до цього видання, прямо й опосередковано перегукується з поезією.
Це стосується передусім есею «Холодний душ історії», який три десятиліття тому став приводом для гострої дискусії. Тому й хотів би постати перед читачем у підсумковому виданні. Виданні, яке би відкривалося розмислами, які зараз пишу. Хоча й свідомий того, що це проблематично.
Втім, зараз цим я не переймаюсь. А переймаюсь тим, як не уникнути гострих кутів, яких ми у таких випадках уникаємо.
Почну з поділу поетів на песимістів та оптимістів. Про що я вже писав у своїй статті «Вільнодумання зі спробами саморозтину».
З огляду на гіркий досвід нашої писемності, такий поділ видається мені шкідливим анахронізмом. Звинувачення у песимізмі за недавнього імперського минулого означало для письменника, як мінімум, приречення його на працю в шухляду. Як максимум – на тавро ворога народу з відповідними наслідками. Песимізм став чинником ідеології. Радянський поет зобов’язаний був бути оптимістом.
Молодий Рильський іронізував: «Принциповий оптимізм, кажуть, найбезнадійніша в світі річ». І при тому мав мужність назвати поему Плужника «Галілей» одним «з найвизначніших явищ української поезії останніх літ, а може й ширше».
«Песиміста» Плужника це не порятувало, але правдиве слово було мовлено. Втім, мовлено ще до лихої пори репресій.
ПОЕТ знає більше від своїх критиків. Надто коли він ще й критик, нещадний до себе. Я охоче відмовився би від своїх публікацій, покалічених видавцями і мною за наполяганням видавців. Переглянув би своє ставлення до газетярства, якому віддав багато сил і часу. Перестав би дорікати собі за марнотратство. За численні нариси, кореспонденції, рецензії. За документальні книжки, про існування яких не підозрюють навіть близькі мені люди. Сьогодні, не переоцінюючи ті свої писання, я думаю, що все ж не були вони марними.
Щодо плутанини з датуванням моїх публікацій. Деякі мої книжки, написані пізніше, були опубліковані раніше від тих, що написані до них.
Це пояснюється обмеженими можливостями своєчасного їх оприлюднення, мізерністю накладів, стихійністю видавничого процесу. З тих же причин я змушений був вдаватися до двокнижжя і навіть трикнижжя «Тепер і тут». Ось чому вкотре хотів би звернути увагу на дати під віршами. Саме вони – орієнтири.
Хоча й тут не все просто. Бо групувалися вони за принципом тематичних добірок.
Побоююсь, що якась частина моїх імпресій та медитацій втрачена через тривалу неможливість видати їх окремою книжкою.
ТАК, я свідомий того, що належу до незручних авторів. Але моя незручність, гадаю, і моя перевага.
Відкриваючи свій тритомник статтею Івана Дзюби «Полинові меди Володимира Базилевського», я тим самим мовби погоджувався з усіма його заувагами. Але це не так. Тому спробую прояснити й уточнити те, що потребує прояснення й уточнення.
Академік виокремив мотив підміни, який справді багато важив у моїх писаннях і розтягнувся на роки. Щоправда, зауважити те було нескладно, так як одна з моїх статей мала назву «Доба підмін».
Як читач, який воліє не торкатися політичної перспективи краю, мабуть, він мав рацію, коли дорікав мені за «народопоборювання» і називав це перебором. Хоча сам факт перебору свідчить, якщо негативне явище затягнулося на десятиліття, то це схоже на особисту трагедію та й судити поета належить за його правилами, а не нав’язувати свої. Тим паче світоглядну домінанту.
Ні, критик не вимагав від мене банального оптимізму, а все ж мою філософію «несвободи земної свободи» витлумачив лінійно. Пройшов мимо психологічних і, сказати б, мислительних сюжетів, які в підсумку дивують мене сьогодні. Сварив «за відкидання герметичної поезії». Хоча це справедливо тільки щодо певного етапу моєї творчості.
Чим мене подивував, так це твердженням, що я «ненависник міста». Так, міста-ворога, міста-русифікатора, міста чужого, а не свого. Поділ цей чітко простежується на прикладі Києва, який згадується в моїх текстах багато разів. Гадаю, тут позначилося те, що критик не читав деяких моїх книжок.
Окремі його висновки виникли на ґрунті непорозуміння. Мою поетичну антологію «Стріла» він сприйняв як виклик «поетичним темнотам і складнощам». Є в тім і моя вина. Не пояснив, що «Стріла» – лише перший том із задуманого двотомника.
Доля пожаліла його. Він помер напередодні потрясіння нечуваного доти масштабу. Активної фази російсько-української війни.
Я вдячний йому за можливість звірити його критичне чуття зі своїм. Вдячний за «Розраду поезією», ще одну його статтю про мене.
Сьогодні цього великого трудоголіка згадують рідко. Хоч проминуло усього три роки від його смерті. Та це не означає, що не згадають завтра. Досвід видатних особистостей безцінний.
Чи схилявся він, як міністр культури, до думки, що найбільша небезпека підстерігає українську державність, а отже, й літературу не ззовні, а зсередини? Не знаю. Надто дражливі його зізнання у народолюбстві.
ПЕРЕКОНАНИЙ: велика література в минулому. Пік її досконалості позаду. Пов’язане це з кризою цивілізації. З шаленими темпами життя засмиканого індивіда, заваленого обсягом інформації, осягнути яку в цілісності він не може. Тріумф техногенної ери – це й втрата людиною самої себе.
Творчість, як відомо, проростає з ґрунту максимальної зосередженості. Зосередитися письменникові важко. Надто нервова епоха. В нервовій епосі домінують хаос і невизначеність. Письменник, поет не господар і свого індивідуального часу. А мали би ними бути, щоби опанувати сумбурну реальність.
Ще древні знали: велике народжується з великої тиші й аскези.
«Шукай тишу, в якій ти знайдеш прозріння». З настанов єгипетського мудреця /близько 1320 р. до н.е./.
Щоб вижити на наших теренах, поет змушений докладати зусиль, аби на нього звернули увагу. І він влаштовує шоу в залежності від своїх здібностей. Не без помочі суміжних муз, гучних заяв і скандалів.
Тому й підміни, як видимість значущості. Тому й аномальності, як спосіб самоствердження. Подейкують, що один з лауреатів Національної премії ім. Шевченка підживлює інтерес до своєї особи, виходячи на сцену голим. Неважко уявити, якої якості його продукція.
Пригадується сказане Максимом Рильським ще гай-гай коли: «Сумним шляхом іде модернізація нашої культури».
НОВІТНЯ наша історія – історія народу, який отримавши шанс на розбудову своєї країни, сліпо рухається в напрямку чужої.
Цей парадокс – кульмінація трагізму української Кліо в її тяглості. Про що свідчить діяльність усіх без винятку президентів. Так, вина в цьому не тільки їхня, а й середовища проживання.
Вбивство Ірини Фаріон і ювілей Ліни Костенко спонукали замислитися, яким має бути духовний лідер за відсутністю лідера політичного?
Бо якщо духовне лідерство як явище – міра приналежності до вершинних досягнень культури, безоглядна відданість високим морально-етичним цінностям, то випливає, що це щось більше від творчості й інтеліґентності як його обов’язкових складових.
Приголомшлива смерть Ірини Фаріон, вбивство-виклик, вбивство за патріотизм, явне намагання зацікавлених затягнути й загальмувати процес в сподіванні, що каламутне суспільство проковтне цей злочин, стало тим поштовхом, який змусив мене зіставити лінію «наступу й оборони» цих двох різних визначних сучасниць.
Не поділяючи радикалізму деяких випадів І. Фаріон, я все ж усвідомлював, що вона єдина, хто наважується публічно озвучити те, що до неї не наважувався озвучити ніхто. Що в своєму прагненні діагностувати хворобу за небезпечного політичного курсу, в наполяганні необхідності хірургічних втручань вона ближче до найголовнішої правди, ніж її уславлена сучасниця, яка обрала для себе лінію сталого стриманого відсторонення. Так, відмовилася від звання Героя України. Так, написала «Записки самашедшого». Але духовне лідерство означає, що без публічного осуду діянь злочинної влади не обійтись.
Коли громадян, спраглих змін, охоплюють зневіра і відчай, пряме больове і вольове слово важить більше ніж книга. Духовний лідер вимушений викликати вогонь на себе.
Так думалося. Думається і після непоправної втрати: якби в одній особі поєдналися відчайдушна публічність Ірини Фаріон і промовистий, хоч і стриманий опір Ліни Костенко, то, з її доглибним знаннямукраїнської історії, напевно, це і був би той духовний лідер, якого заждалася «загублена українська людина» /М. Шлемкевич/.
СУЧАСНИЙ розум, загодований чудесами цивілізації, зверхньо налаштований щодо мудрості стародавньої людини, яка може чомусь його навчити. Навіть якщо ця людина Арістотель.
Для нього, сучасника, самовпевненого споживача благ, який намислив колонізувати Марс, одкровення древніх – переважно аксіоми. Він не замислюється, що аксіоми, ословлені вперше, були до того відкриттям. І коли Арістотель назвав людину істотою політичною, він зрушив цілий пласт свідомості у мислячих людей свого покоління. Навіть його сентенція, що тільки людина здатна до чуттєвого сприйняття таких понять як добро і зло, справедливість і несправедливість, не була, як видається сьогодні, наївом. Бо в сукупності своїй ці поняття дали поштовх для творення сім’ї і держави.
За Арістотелем, людина, яка знайшла завершення в державі, найдосконаліша з творінь. Позаяк критерій справедливості права є нормою політичного спілкування.
Гортаю сторінки «Політики» і дивуюся: чи не камінець це і в наш город? Успішність ладу залежить не від кількості населення, а від його якості…
СЕНЕКА у листі до брата зауважив: будь-яка жорстокість – вияв немочі. Здавалось би, софістика, яка легко оскаржується.
І тільки поміркувавши, усвідомлюєш на глибинному рівні: він, Сенека, має рацію…
ЛЕКСЕМА любов так замацана літературою і мистецтвом, що сприймається вкрай спрощено. Зводиться до стосунків між чоловіком і жінкою.
Уся поліфонія цього чуття, уся його багатоликість поза нашою увагою. На рівні інерційному її не зрозуміти.
Фромм застерігає: не слід плутати егоїзм і любов до себе. Егоїст захоплений тільки собою і своїми інтересами. Йому начхати на інших. Він не вміє любити іншого, але водночас не вміє любити й себе.
І далі у тому ж парадоксальному дусі. Хто здатний на плідну любов, любить і себе самого. Якщо він може любити тільки інших, він взагалі неспроможний любити.
Питання до Фромма. Досвід підказує: прощаючись з небіжчиком, ми жаліємо й самих себе як потенціальних небіжчиків. То чи не так і з любов’ю: спершу любимо себе, а вже потім іншого? Якщо, звичайно ж, любимо.
У сучасному світі, твердив Фромм, любов «переважно відсутня». І вважав, що причина цього явища – соціальні умови. І цим вкрай, як марксист, спростив проблему. Скоромовкою зіжмакав очевидність: винна в цьому сама людина. Як жертва недосконалості своєї природи…
ПОЕЗІЯ як щирість банальності. І поезія як щирість душі глибокої, неповторної у своєму індивідуальному вияві.
Він, Євген Плужник, знав за собою цю особливість. Лексема щирість і похідні від неї з найуживаніших у його словнику. «Бути щирим не всім зуміти».
Хоча, напевно, подивувався би, коли б йому сказали, що він найщиріший з українських поетів.
«Все, чим душа боліла» /Л. Череватенко/ він висловив з такою безоглядною оголеністю, якої не знайдемо ні в кого з його сучасників. І при тому розважливо і спокійно. Щирість Плужника така ж природна як дихання.
Увиразнена своєрідність письма з його плужниківським пуантом, вона сприймається як виклик без виклику. Те, що в інших мало вияв одиничний, стало у нього нормою і правилом.
Його «розстрільні» вірші, з яких важко зрозуміти, хто кого розстрілює, червоний білого чи навпаки, констатація, що світ звихнувся. Що так не повинно бути. «Не вірю, не вірю – ні! – що сотворить добро недобрий». «…не треба газетних фраз! – Біль є постійно біль».
Плужник не доростав до своєї поетики. Без видимих зусиль – рідкісний випадок – він прийшов з нею в літературу.
Поет називав себе смутнооким мрійником і стримано припускав, що належить до тих багатющих душ, які «вміють всесвіт слухати з кімнати».
Один з найрозумніших українських поетів, він у своїх аскетичних віршах водночас і найекономніший.
Резонатор болю, поет явив людську душу в такому її сум’ятті, як до нього ніхто.
Темний я з болю – не бачу.
Радість останню трачу.
Чуєте: плачу –
Хлип…
Хлип…
Дайте мені на хліб
На шматочок…
Матінки, мене пожалійте,
Батечки, мене научіте,
Як його в світі жити
Мені…
О, ні!
Не копійки брудні!
Дайте шматочок щирости!
О, коли б серцем вирости
До безмежної,
як біль, тишини…
«Шматочок щирости» – ну як же без неї.
Є в цього поета-самітника, який «хоче бути з людьми» /Рильський/ вірш «В листопаді, місяці тихім», про який упорядник його книжки висловився, що він, можливо, єдиний в українській поезії.
Мовиться в ньому про Абеляра й Елоїзу, чия легендарна любов подолала усі труднощі і стала фактом не тільки французької літератури, а й інших народів.
В листопаді, місяці тихім,
Елоїза прияла мир, –
Абелярове мертве тіло
Наближалось під Параклет.
Довершився подвиг любови,
Що кохання перебула…
О, возлюблений! серцем чистим
Зустрічаю тебе!
Але мова не про вірш, обійдений увагою дослідників, а про його автора, який своїм листом до дружини Галини Коваленко спонукав згадати Абеляра й Елоїзу.
Лист пристрасний, призначений для коханої людини, і я би не наважився його цитувати, якби він не був доказом тієї ж безмежної щирості поета.
Галю, рідна! Не можна ж так, Зорьку! Кожна хвилина – до тебе, кожна думка – про тебе, а ти далека…
Єдина моя, кохана!
І така радість це, Галочко! От в одному твоєму імені все, що треба мені, все, що я хочу!
Будь щаслива, ти ж повинна бути щаслива, коли можеш ти іншому стільки щастя подати!
Ти ж не можеш бути нещаслива – ти ж прекрасна така!
Галку, та прекрасна ж ти моя, скажи, що щаслива!
Ніхто, ніхто – ніколи! – не любитиме тебе так, як я! І ніхто нікого, ніде так не любить!
Галко, муко моя далека!
Хоч би ти щаслива була!
Спи, рідна. А я ноги твої цілую…
Така вона, Пісня Пісень від Євгена Плужника.
Небагатьма зауважена зухвалість назви його поеми «Галілей». Поема «Канів» з її версифікаційним блиском і складним змістом непрочитана досі.
За нинішньої війни, коли нерішучі прихильники України «бавляться в гуманність», на часі рядки поета: «Заходе, ану, коли не сором, Сходові в обличчя подивись!»
Поетичний організм напрочуд тонкої духовної і душевної організації, Євген Плужник передбачив, як, до слова, й Свідзінський, свою долю.
«І все частіш пустиня снігова Мені ввижається… Вітай, пустине!»
Передбачив і своє літературне майбутнє: «Їм /нащадкам – В.Б./ промовлятиме моя спокійна щирість».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.