ЛЕОНІД ТАЛАЛАЙ належав до поетів, не зіпсованих літературою. І це при тому, що він захоплювався багатьма «хорошими і різними», які так чи інак відлунилися у його віршах.
Він знав поезію не тільки у її великих іменах, а й у призабутих, переймався не лишень творами класичними, а й менш відомими чи відомими хіба що фахівцям.
До улюблених поетів Талалай повертався постійно, щоразу віднаходячи у них щось нове, досі ним не зауважене. Він заглиблювався у їхні статті, епістолярій, чернетки, вникав у подробиці їхнього життя. Але ніколи не потрапляв у повну від них залежність, позаяк така залежність – втрата самості.
Його сирітський щирий голос впізнаваний. У ньому відбився його характер, його душевні злети і злами, та відкритість світові, що властива лірикові істинному.
Він лишив по собі не тільки поезію, мічену виразним індивідуальним знаком, а й критичну прозу. Та якщо статті поета більш-менш відомі, бо ж чи не всі були оприлюднені, то розрізнені записи не публікувалися ніде й ніколи.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ті записи поет заносив до чорної барви «казенного» блокнота з написом: «Генеральна дирекція по обслуговуванню іноземних представництв».
Припускаю, блокнот цей подарував йому колишній посол Хорватії в Україні Джуро Відмарович, з яким він дружив і якому присвятив пречудову «Адріатику».
Це – не літературний щоденник, а принагідні записи. Імпульсивні, не завжди викінчені. Схоже, поет квапився висловити думку, не вельми переймаючись стилістичною довершеністю фрази. Деякі з них уриваються на «півдорозі», потребують делікатного редакторського втручання. Мовиться переважно про поезію. Загальний обсяг нотаток – 45 сторінок комп’ютерного тексту.
Цінність їх у тому, що в них відбився спектр духовних зацікавлень та устремлінь поета, його світоглядні й естетичні засади, його здоровий консерватизм, змаги з часом і «новою естетикою», що він її незрідка шпетить і подає в лапках.
Полемічні випади, дискусійні міркування поєднуються з пасажами на захист традиції, утвердженням своєї естетичної правди в епосі, де «гол, забитий футболістом, стає подією більшою, ніж публікація геніальної збірки віршів».
Чорний блокнот Леоніда Талалая – це розсипи думок, спостережень, узагальнень, які увиразнюють його поетику, як і різнорідні явища в контексті задекларованих ним принципів.
Поезії бракує кисню. Такий час. Він же й провокує негації. Щоб читач впевнився, як тонко поет розумівся на поетичній математиці /і не тільки/ наводжу кілька записів, які промовляють самі за себе.
«Сьогоднішні здобутки поезії – у просторі, а глибина і висота втрачені». «Між словами має бути простір, заряджений емоцією». «Поезія – вихід душі з підпілля». «Верлібр – свійська гуска, яка спроможна злітати, але не вище паркану». «І знову мені не вистачає минулого, щоб стало світліше з теперішнім».
Переконаний: критичні роздуми мудрого лірика Леоніда Талалая допоможуть глибше збагнути найціннішу частину його спадщини – поезію.
КНИЖКА ця непрочитана, непрояснена. І, схоже, такою ж лишиться надовго. Принаймні, малоймовірно, що в найближчому часі знайдеться аналітик, який наважиться сказати про неї усю правду. Бо правда ця украй незручна. Більше – відлякує своєю некомфортністю, викличною окремістю. І це при тому, що поет знаний, а книга, про яку мовиться, пошанована – парадокс – Шевченківською премією.
Отже, Борис Нечерда, «Остання книга». Книга жорстка й жорстока. Синонімічний ряд можна продовжити: безжальна, немилосердна, якщо не бузувірська в сенсі нещадності автора до самого себе. Його саморозпинання. Саморозтину. Саморозвінчування. Самовивертання темного й аномального у своїй біографії.
Якщо пристати на ці оцінні характеристики, то навряд чи знайдеться в українській поезії книжка, яку б можна прирівняти до «Останньої книги».
Нещадність поета щодо себе механічно обертається нещадністю щодо читача. Бо змушує того баблятися у низинах існування, перейматися їх міазмами без надії на просвітлення, очищення від скверни.
Книга Бориса Нечерди – книга внутрішнього спустошення. Книга випаленої землі, де вигоріла вся флора, лишилося тільки згарище, де колись буяли різнойменні трави.
Це – у переважній більшості текстів – порахунки зі світом у передчуттях свого близького кінця, помста за його недосконалість і несправедливості.
Це й радикальне відмежування від будь-якої поетичності, а якщо без еківоків – то й від поезії. І не тільки у її формальних ознаках, а й сутнісно. Ці домежно депоетизовані верлібри з їх важким синтаксисом, чудернацькими неологізмами, лексемами-незграбами, що в своїй одиничності навертають до дивного прізвища автора, варваризмами й неправильностями, ця тенденція до зниження тону, підживлювана іронією з її перевисанням в сарказм, це дикоростуче римування, яке й римуванням назвати важко: в о б і р у ч – д о п і р у ж, в и г р і в с ь – в и х в и ц, з а ш п о р т – п о з а в у ш, і цей, сказати б, акцентований бодлеризм – таке враження, що поет докладає максимум зусиль, аби відбити бажання його читати.
Книга як самосповідь. Цебто сповідь без сповідальника. Звіт перед самим собою. Звідси схильність до растєкашеся мислію по древу, алогізми, як наслідок «розколошматеної», якщо за поетом, свідомості, вільне набалакування за відсутності стрижня й намаганнями його намацати: антипоезія як заперечення поезії.
З особливостей цього письма – вторгнення в фактуру аестетичного і мстиве ним смакування. Явне нездоров`я, потяг до аномалій, коли йдеться про плотське. Чи не намагання клином вибити клин? Чи не затяжна затята спроба позбутися негацій шляхом їх називання?
Уявіть для початку: місто-мільйонник, розпорошене
й водночас герметичніше за митрополичу митру…
щоб ніч – із жорстоких,
і щоб постіль від поту кохання – брудна,
і щоби порав нелюбу, щоби в лона її чи й мимо
вмів повторно хіба що з великого будуна…
Цинічний мотив цей настирливо повторюватиметься, та навіть нагадування про оральний секс не пожвавить його невигадливої набридливості і хворобливої бравади. І виправдати його можна хіба що одним – щиросердим зізнанням свого програшу.
Мовлячи чесно,
коли геть чесно – то нині за кавою
перед вами сидить чоловік-ломикамінь, цікавий
тим, що його переможено не зброєю,
але самим життям…
Мусимо визнати, що визнання програшу, усвідомлення своєї поразки, підкріплене стихійним хаосом мовлення, є водночас і фактом перемоги. Хай навіть перемога піррова. Зі знаком мінус.
Ось тут починаєш розуміти, що в цій неоковирній, стилістично недбалій книзі є те, чого удень з вогнем не знайти у переважній більшості «благополучних» збірок віршів – доля поета. Історія його травмованої реальністю неприкаяної душі, яка корчиться від болю і продирається навіть крізь частокіл мертвизни лексем на взір: к р і з н а ч, о п о с т і н ь, і з ж у р и с ь, у ж м е н и т ь і т.д. до живого сплеску чуття.
Більшого сволочизму,
ніж той, що в мені, нема. Ні?
Я не потрібен Вітчизні.
Був я потрібний мамі.
Він, поет, який назвався «самішим із найсаміших», має як, можливо, ніхто, на те право. Навіть з огляду на невикорінний письменницький соліпсизм.
Ті тексти, де хаос поступається просвітленню і здобувається на ліричний щем, промовляють самі за себе.
Через декілька літ закінчиться мій недоліт
до мети, до судьби і до N.,що єдину й любив.
Слава віком накрилась і пахне, мов нафталін
в гробі, де вже гараздує міль і кам`яніє пил.
Тільки декілька літ, і гаплик, і за тим
гріхи незумисних провин,
і важкою совою зійде й підморгне з-над плеча
назавжди неживими очима хрещатий барвін…
Н е д о л і т увиразниться ряснопадом синонімів: н е д о п л а в , н е д о л и в , н е д о п и в, н е д о л а м, н е д о б і р, і майже знівелюється «багрянцем ржі» з «зужитого на прах» криголама, що «зацікавить хіба Камерун». З тієї бодай причини, що Камерун без видимості втрати міг би поступитися, скажімо, Бангладеш… Тим паче, з огляду на значущість фіналу.
Так во врем`я безврем`я, затхле на пах і люте,
все одно незнищенна й така, що не прагне на торг,
залишається вдячність жаскому життю. Та людям
/дуже небагатьом/.
Зауважмо: переможений життям, цього разу висловлює вдячність переможцю.
«Остання книга» Бориса Нечерди тримається на підмурку віршів: «Агов, він повернувся!», «Фольклор», «Поле надосіннє», «Романс», «Аерофлотське», «Похвала Чарлзу Р.Дарвіну, есквайру», «Серпентарій», «Колядування у фамільному замку», «Доповнення до заповіту», та ще, не без обмовок, на кількох. Та то окрема розмова. Бо чи не кожен з них надається до небанальних розмислів. Хоча від часу виходу книги промайнуло 22 роки.
«ДВАДЦЯТЬ листів до друга» Світлани Алілуєвої – з книжкових сенсацій свого часу. Інтерес до книжки підігріла втеча її авторки, дочки Сталіна за кордон. Хоча, за великим рахунком, сенсацій у ній мало. Мовиться ж переважно про дитинство і юність мемуаристки, контакти якої з батьком були обмежені.
Маємо ліричну сповідь молодої жінки, яка реанімуючи вузьке коло свого оточення, прагне зрозуміти, а що ж насправді діялося у тому великому світі, яким керував Він, її обожнений тато. І в наїві своєму, а може, і з кон’юнктурних міркувань схильна всі злочини списувати на ненависного Берію. На його згубний вплив. Розстріляний Берія був зручною мішенню: не міг нічого заперечити. На відміну від живих соратників. Тому про багатьох з них мовлено побіжно, або ж, як ось про Молотова і Кагановича, фактично нічого.
«Листи…» були написані ще до втечі. Писала їх Алілуєва, схоже, з прицілом на публікацію. І, природно, навіть тієї обмеженої правди, яку знала, висловити не могла. І все ж мікроклімат епохи в його локальному вияві у середовищі за сімома замками – відбився у її книжці досить виразно.
Передусім це стосується Сталіна. Дочка ніби й не відбілює його, але й не вдається до категоричного осуду. Шукає – і навіть знаходить – пом’якшувальні факти, які мали би підтвердити, що суто людське було йому не чуже. Та попри зворушливість окремих епізодів, це не спрацьовує.
Стріляється, доведений до відчаю несправедливістю батька, Яків Сванідзе, син від першого шлюбу. Батько кепкує: «Ха, промахнувся!» Кінчає життя самогубством дружина Надія Алілуєва, молодша від чоловіка на 22 роки. Трагедії передувала хамська сцена на застіллі, присвяченому ХV річниці Жовтня. «Ей ти, пий!» – крикнув вождь дружині через стіл. «Я тобі не «ей» – відповіла та і пішла, щоб не повернутися. З`ясовується, то була остання крапля, яка переповнила чашу її терпіння.
Симптоматично, що Сталіну ніколи не спадало на думку, що в чомусь він винен. Він все списував на ворогів, на їхні підступи.
Сталін як характер – маніякальний тип. Чистий кримінал. Чудовисько з комплексом недовіри і мстивості. Так, Берія вправно грав на цій струні. Але до Берії був Єжов, Ягода й інші.
Алілуєва часто згадує про аномальний спосіб життя Сталіна і, з його повеління, найближчих соратників. Про багаторічну практику уночі пити і вирішувати державні справи, а вдень відсипатися. Ці нічні застілля вовчої зграї державців оберталися цистернами пролитої крові, мільйонами знищених життів.
Думається, біографи Сталіна, його хвалителі і хулителі недооцінили, як згубно діяли на його зруйновану психіку ці нічні посиденьки.
Увійшовши остаточно у роль канібала у майже 40-річному віці, Сталін з особливою ретельністю винищував людей, які знали його упродовж багатьох років. Ні покревних, ні дружніх зв’язків для нього не існувало. А все тому, що бачив себе він в образі, фігурально мовлячи, Зевса-громовержця. Люди, які знали його слабкості і прорахунки, мали зникнути. Тільки знищивши їх, можна було утвердитися в якості бога. І він знищував і знищував. Навіть їй, рідній доньці, закидав антирадянські висловлювання.
Алілуєва твердить, що Сталін любив Кірова. Переконує, що він непричетний до його вбивства. Насправді ж з усього сказаного випливає, що почуття любові в нього було абсолютно атрофоване.
Кіров – злочинець, як і інші сталінські соколи. І навряд чи заслуговує на співчуття. Але він був популярний. Отже, небезпечний, як можливий зазіхальник на Олімп. Чи міг Зевс це допустити?
Байдужий син, поганий батько, Сталін, з`ясовується, був і поганим… грузином. Принаймні, це випливає з мемуарів Алілуєвої, яка неодноразово підкреслює зросійщеність батька, його відчуженість від материзни. І при цьому сама засуджує «вузький грузинський націоналізм».
Хлопчиком брат Василь зронив, за її словами, фразу: «А наш тато колись був грузином». Діти Сталіна від другого шлюбу грузинською не володіли.
Книжка Світлани Алілуєвої – з тих, які дають можливість прояснити те, що не надається проясненню в історичних працях.
РИТОРИКА, публіцистика – ці поняття стосовно поезії давно вже стали ознакою негативу, тавром, критичною лайкою. Маяковський:
Знаю,
лирик
скривится горько,
критик
кинется
хлыстиком выстегать!
– А где ж душа?!
да это ж –
риторика!
Поэзия где ж?
Одна публицистика!!
Така сила інерції. Механізації думання. І банальної амнезії. Риторичні античні поети. Риторики не цуралися Шекспір і Гюго, Гейне і Пушкін. Неуявний без риторики Шевченко.
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?.. Засівали
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось?!
Уродила рута…рута…
Волі нашої отрута…
«Борітеся – поборете!» – взірець риторики без домішок. Пригадується, як цей шевченківський рядок озвучив, перебуваючи в Києві, Білл Клінтон.
Риторика, за Ломоносовим, ознака високого ладу мовлення.
«А де ж душа?!» – запитував Маяковський. Та ж ось вона, у риторичному звертанні Єсєніна:
Дух бродячий! Ты все реже, реже
Расшевеливаешь пламень уст.
О моя утраченная свежесть,
Буйство глаз и половодье чувств.
Я тепер скупее стал в желаньях,
Жизнь моя, иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне.
Це риторика музичного чару. Тому й омузичена. Тому й проймає.
Є крилата риторика. У того ж Маяковського.
Послушайте!
Ведь, если звезды зажигают –
значит – это кому-нибудь нужно?
Чи можна уявити без риторики шістдесятників – українських і російських? Питання риторичне. А то був пік зацікавлення поезією.
У народу, який відбувся, народу с и т о г о, риторика на периферії уваги. У народу неблагополучного відсутність риторики – показник занепаду його вітальної сили. Це треба зрозуміти. Шпетити поета за риторику, протиставляти йому і вивищувати тих, хто до неї не схильний, не що інше, як ознака шаблонного мислення.
МОНОГРАФІЯ Тараса Салиги «Голос мій не відлюбиться». А в ньому розділ, у якому йдеться про Вінграновського й Талалая. Читав і згадував.
Стосунки між поетами, надто поетами неабиякими, які знають собі ціну, не надаються до лінійного тлумачення. Там намішано багато такого, що для стороннього ока лишається за кадром.
Мені випало упродовж років бути з Талалаєм у тісному контакті. А в останній, тяжкий для нього період, у режимі майже щоденного телефонного спілкування.
Практично все, що було ним написане, а потім оприлюднене у пресі, вивірялося ним на слух. Мовиться передусім про поезію. Він уважно прислухався до зауваг, але не квапився їх реалізовувати. Один із прикладів – присвятний вірш Вінграновському. Вірш цей належав до найулюбленіших, найчастіше ним цитованих. Зауважив його і Салига у своїх вінгранознавчих студіях.
Осіннє марева тремтіння,
і Вінграновський, як видіння,
над бур`янами виника
і перед себе на руках
несе врочисто жовті дині,
весь в реп’яхах, в росі, в гудінні
сліпучих ос, які над ним
рояться німбом золотим.
Владика степу! Навпростець
простує зібраним баштаном,
і, наближаючись, росте
плечима, усмішкою, станом,
і розсіває навкруги
очей петрові батоги…
Оці «петрові батоги» і викликали в мене заперечення. «Льоню, – сказав я приблизно так, – хвацько, ефектно, розмашисто, але ти погрішив проти істини. Вінграновський кароок, а не синьоок. Тому батоги тут ні до чого…» Він ніби погодився, але правити не став.
Вірш, звичайно ж, знаковий.
Салига: «Емоційно-зорові образи вибудовують вірш за «схемою» нарощу вальної градації з використанням елегійно-щемливої лексики, насиченої психологічним драматизмом /«видіння», «несе врочисто», «німбом золотим»/ утворюють по-своєму сакральну картину з величавою у ній романтично-імпресіоністичною персоною, як уже сказано – портретом Вінграновського. Він – владика…Святець…простує баштанним ланом, з якого хоч і зібрано врожай, але він, немов чудотворець, «із німбом золотим» «несе врочисто жовті дині».
Талалай писав і про інших відомих і знаних. І не тільки з внутрішньої потреби, а й з метою підробітку. Як і дружив з багатьма. Зокрема з поетами іншого покоління – Римаруком і Герасим`юком, які прихильно ставилися до нього. Але внутрішньо схилявся лише перед «владикою степу». І це при поблажливості до деяких його дивацтв і звичок. Він визнавав його авторитет, навіть зауважуючи явні промахи.
Це треба зрозуміти. Леонід Талалай належав до дуже амбітних авторів. Але це була амбітність глибоко загнана за ширму ласкаво усміхнених очей і налаштованих на порозуміння пасічниківських вусів. Мовчазна амбітність мовчазного опору. Тільки Вінграновському він пробачав його зверхність і, сміючись, переказував: «Ти, Льоньку, якийсь непомітний, я весь час забуваю про тебе».
У ставленні Вінграновського до Талалая явно простежувалася нотка покровительства. Але Талалаєві, судячи з публікацій, як і з пам’ятних мені його розповідей, те подобалося.
Розгадка цієї залежності очевидна: те, що пов`язувало цих суверенних поетів на доглибному рівні, було набагато важливішим від формального, не позбавленого гумору, ритуалу приятелювання. Кожен з них грав свою роль у виставі, де лінія поведінки була зручна і прийнятна для обох.
Навіть в останній добірці віршів Талалая, про яку я скажу окремо, ця глибинна пов’язаність вловлюється навіть на поверховому рівні.
Я підійшов, сказав, як гримнув:
– Чого стоїш? Чого ревеш?
Я хліба виніс – не береш.
Я сала виніс – не береш,
і відвертаєшся від гривні.
Іди, небого, йди, не плач,
мені й без тебе важко нині,
у мене лиха і невдач,
як яничар на Україні!
Гадаю, немає потреби відсилати обізнаного читача до конкретного вірша Вінграновського. Це його піднесений інтонаційний лад, його красномовство. Т.Салига зауважив численні прозові публікації Талалая про старшого побратима. Але тут мені кортить переакцентувати увагу на самого критика. Подразником стали ось ці його міркування.
«Письменницька критика, себто критика авторства професійних письменників і авторства професійних критиків, хочеш не хочеш, а різняться. Зазвичай, письменник чутливіший і тонше відчуває матерію твору. Те, на що звертають увагу критики-письменники, фахові критики найчастіше опускають».
Професійний критик, який наважився сказати ці правдиві слова, не може не викликати поваги. Бо за ним прочитується прагнення істини, а не марнославне бажання, як це часто бачимо, зберегти честь мундира за будь-якої погоди. Ось чому, як щось само собою зрозуміле, сприйметься потім матеріал, який, здавалось би, не має прямого стосунку до студій про Вінграновського. Кажу про присвятні вірші, якими обмінялися Талалай і Герасим`юк. Цитує їх критик без «урізань» і з явною насолодою. А це означає, що він на рівні нейронів перейнявся їх неординарністю.
Читач це розуміє, як, певен, зауважить такт і делікатність, що криються за цією простою фразою: «Обминаю суворий реалізм, що стосується життя Леоніда Талалая».
Читаємо: «Олександра Білинкевич-Вінграновська згадувала, що Микола Вінграновський, вмираючи, хотів попрощатися із Леонідом Талалаєм. На жаль, не вийшло – Талалая поблизу не було і 26 травня 2004р. Вінграновський покинув земне буття. Вісім літ Талалай тужитиме за великим Побратимом, а 19 червня 2012р. теж відійде. Обидва прийшли у світ осінньої /листопадової/ пори, а травнево-червневого часу покинули його. Цих вісім, «безпритульної течії» літ, поет, судячи з його віршів, «наче б «г о т у в а в с я
д о с в о г о в і д х о д у» /виділено мною – В.Б./
ПІСЛЯ цих, мовлених не без сум’яття слів, мені не лишається нічого іншого, як виконати свою обіцянку: звернути увагу на останню прижиттєву добірку Леоніда Талалая, як п е р е д в і с т я в і д х о д у.
З`явилася ця добірка «чорнобильного» 26 квітня 2012р. в «ЛУ».
І не здобулася на публічну реакцію, попри свою кричущу винятковість. Припускаю, цьому зашкодило засліплення, викликане раптовістю втрати. Але минули роки, а ця добірка, як факт поезії і трагічний людський документ, так і не стала об’єктом дослідження. Тому повертаюся до неї вдруге.
Вважаю за необхідне обмовитися: свідомо вилучаю з добірки вірш «Лиш до середини Дніпра», як такий, що не відбувся. Тим паче, що сказав про це автору по свіжих слідах публікації. Вірш хаотичний, недодуманий, зі зміщенням планів. Більш-менш цілісна його частина завершується словами: «…обривається в калюжі».
Здається, він замислювався як цикл про Гоголя чи зачин до поеми, але впадання поета в сюр… взірця: «…і Гоголь втомлений куня, видзьобуючи носом яйця», з притягуванням за вуха наступних семи рядків явно невдале. Вірш цікавий хіба як спроба відмежуватися від нав’язливого с в о г о болю. Затулитися, сказати б, болем державного крою.
Далі лишається хіба цитувати, не вельми переймаючись переходовістю зв’язків і сумнівами – чи це трагізм по наростаючій чи у його перепадах.
Знову з тим же ходиш болем,
біль тамуєш алкоголем,
вниз ідеш, а потім – вгору
і доходиш до собору,
потім знову навпаки
йдеш і йдеш через роки,
крізь чистилище неначе,
йдеш і йдеш. А пам’ять плаче.
Йдеш до рідних і знайомих,
йдеш, неначе уві сні,
як іде з війни додому,
йде убитий на війні.
——————————————
Боюся, Господи, боюся,
що я на манівці зіб’юся,
і Муза не подасть руки,
перо забуде, що крилате,
що допалю чорновики
і не зігрію ними хати…
Але найбільше я боюся,
що все це я переживу
не уві сні, а наяву
іще до того, як зіп`юся…
——————————–
Перед тим, як завішене буде,
глянеш в люстро, де ти і не ти
дотліваєш на тлі самоти
після довгих ночей самосуду.
І хитається твердь під тобою,
ніби став не тією ногою
і почув, як в небесну блакить,
в білім савані ангел сурмить…
——————————————-
І погоничем вітер свистить,
і стьобає оголена віть,
і в дощу заплітаються ноги,
і твої заплітаються теж,
ще два кроки – і ти упадеш
і лежатимеш серед дороги.
І підійде до тебе водій,
переверне до неба обличчям
і відтягне тебе на узбіччя
з відчуттям, що поміг у біді…
Коментувати тут нічого. Одна лінія болю.
Нічого вже не відвернути,
не відвести, як пістолет,
який і вибере поет,
щоб всіх простити, все забути…
А над Ірпінню міст гримить,
і пада тінь від електрички,
як чорна мить у світлу річку,
що стане чорною за мить…
Пістолет метафоричний чи реальний – не має принципового значення. Засобів, щоб обірвати власне життя, багато. Хоч у даному випадку все ж годиться припустити, що поет мав на увазі ще й конкретну Чорну річку, у снігах якої на шинелі секунданта Данзаса помирав підстрелений зальотним французом Пушкін.
До Пушкіна Талалай звертався часто. Не тільки на рівні цитації уривків з улюблених текстів. А й з ретельністю науковця. Посилався на його чернетки. Невипадково і в цій фатальній публікації маємо парафраз зі знаменитого пушкінського: «Не дай мне бог сойти с ума. Нет, легче посох и сума…»
Вже краще костур і чума,
вже краще ритись в попелищі,
шукаючи, чого нема
не тільки на землі, а й вище…
Важкі слова. Злам з ахристиянським випадом. Випадковість? Тимчасовий відчайний жест?
Так розгулялась хуртовина,
що не проглянути за крок
ані доріг, ані стежок,
ні зірки, що вела б до Сина…
Фінал цього короткого вірша страшнуватий. З`ясовується, що й Сина Божого нема. Волхви заблудилися в заметілі, а в яслах, «як зайвий рот, чужа дитина».
Бога не бачить не тільки поет. Не бачать й інші. Зокрема безхатько, з яким себе урівнює автор. Світ знебожнений. Людина в ньому кинута напризволяще. Отже, суїцид виправданий.
А на мене бомж, як на чужого,
голову підперши бородою,
дивиться незрушною сльозою
і не бачить ні мене, ні Бога
тут, де обривається дорога…
Кожен з цих віршів – свідчення колосальної психологічної напруги, де страх смерті і накликання смерті – суціль нерозривна сув’язь.
У сон, у сон, у забуття
від безпросвітного життя…
———————————-
О Господи, не приведи!
Але куди від маячні? Куди?
То все розчиниться в тумані,
то постають, мов на екрані,
бритоголові, як раби,
ординські виблядки доби…
Читати це тяжко. Тяжко й цитувати. Тим паче, що тут, принаймні в найглибших речах, поет являє всю гнучкість поетичного інструментарія. На відміну, скажімо, від «Останньої книги» Нечерди, де трагічний мотив ба ні та й приглушується тверезістю раціо чи й інерцією запізнілого молодецтва.
Що вам залишаю, мої рідні?
Тільки безпритулля, тільки злидні
та стілець отой, що із-під ніг,
завагавшись, відштовхнуть не зміг.
Не пройшов я шляху до кінця,
і дивлюся з висоти стільця,
як над світом радісно танцює,
мов під вальси Штрауса, зима.
І все вище душу підійма
музика, якої ще не чую…
Випадає з добірки ще один вірш Талалая, але з іншої причини. Це внутрішній жест просвітленої печалі, що сприймається як відсторонення від концентрації загального надриву. Вірш належить до перлин безпритульної лірики поета. Унікальність його на грані геніальності і позірної простакуватості. І досягається вона без жодної літературної піротехніки. Всупереч їй. У музи є схрони, яких дістатися зась. Отже, розшнуруймо душі, забудьмо всі …ізми, віддаймося плинові цієї складної простоти чи простої складності.
Інколи хочеться
пісні простої,
пісні такої,
що зовсім без слів,
пісні земної
на вічний мотив
тільки про те,
чим насправді ти жив,
пісні, що плине
повільно-повільно,
повільніше хмари,
повільніше часу,
тремтливо, як марево
степом Донбасу
сплива, не спливаючи,
перед тобою
то хвилею синьою,
то голубою,
пісні такої,
що мов – колискова,
впівголоса пісні,
без жодного слова,
сумливої пісні
на вічний мотив
про те, як любила,
про те, як любив,
про те, що життя наше –
пісня без слів.
Є велика несправедливість в тім, що досі не маємо літературної премії імені Леоніда Талалая. Премії не з копійчаним, а з пристойним грошовим забезпеченням. Автор «Безпритульної течії» іронізував, що переважна більшість наших премій з їх мізерним грошовим еквівалентом – подвійний глум. Глум над поетом, чиїм іменем освячена премія, і глум над лауреатом.
(Продовження буде)
На фото: Микола Вінграновський і Леонід Талалай
“Українська літературна газета”, ч. 20 (286), 9.10.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.