НОВА книга Олександра Шугая «Ліна Костенко: «Я все, що я люблю» – зухвала за задумом і демократична за втіленням. Її основний мотив відтворено в підназві: «роман без брехні, або сповідь редактора книжки віршів та поем Ліни Костенко «Неповторність».
Випадок неабиякий: книга про біографію книги за видавничої сваволі і лютого цензурування.
«Неповторність» вийшла у 1980 році. Отже, йдеться про події 40-річної давності. Реанімувати їх та ще й у вражаючих подробицях допомогли автору щоденники, які він вів тієї пори. Факт сам по собі промовистий.
Історія «Неповторності» – це й історія української літератури в лещатах режиму, який табуював право на вільну думку. Історія не тільки книги Ліни Костенко, а й книг інших авторів, яким випало маневрувати між Сціллою видавців і Харібдою цензурних утисків. Причому перша незрідка бувала жорстокішою від другої, що й підтверджує остракізм, якому було піддано «Неповторність».
З листа Ліни Костенко до тодішнього директора видавництва «Молодь». «9-го листопада я здала рукопис до видавництва. А через півтора тижні він був мені повернутий з новою серією вимог, з помітками, репліками, мінусами, птичками і знаками запитання на полях. Помітки ці зроблені явно не почерком мого редактора, так що, очевидно, це зробив хтось із керівних працівників видавництва. Вірші, позначені мінусами і знаками питання, підлягали категоричному вилученню. Мені було запропоновано міняти епітети, переробляти рядки, препарувати строфи за вказівкою людини, чий смак, професійний рівень і ступінь відповідальності мені не відомий, бо я навіть не знаю, хто це. Все це брутально, невмотивовано, без бодай мінімального розуміння творчого процесу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зі свого гіркого досвіду я знаю, що за цим піде нова серія ніде не зафіксованих вилучень, і так до безконечності. Змарнувавши багато часу, вимотана вкінець, і фактично безправна, бо угода зі мною не складена, я залишуся над руїнами покаліченої книжки, і знову буде пущена версія, що книжка не вийшла тільки через те, що Ліна Костенко відмовилася зняти два вірші…»
Промовисте свідчення видавничого єзуїтства й письменницького безправ’я.
Великий інтерес викликають зафіксовані розмови з поетесою. Вони відтворені з тією мірою правдивості, якій довіряєш. Принаймні я не раз ловив себе на тому, що так могла висловитися тільки Ліна Костенко.
«Роман без брехні…» – то не лишень історія каліцтва книжки видатної сучасниці в її затяжному протистоянні з системою, яка в своїй ідеологічній недремності опускалася до абсурду. Це певною мірою й входження у творчу лабораторію Ліни Костенко, яка вимогливо правила і вдосконалювала свої твори. В сукупності маємо вдячний матеріал для дослідників творчості поетеси. Для захисту дисертацій і дипломних робіт.
Я зауважив, що книжка Шугая зухвала за задумом і демократична за втіленням. Зухвалість її в тім, що цілі пласти матеріалу прямого стосунку до «Неповторності» не мають. Це й історія трудів і днів самого автора з усіма похідними: сумнівами і надіями, перемогами й поразками. Чимало сторінок присвячено батькам, дружині, і особливо дітям. З цих зворушливих записів письменник постає в якості люблячого і дбайливого батька.
Бачимо його й у взаємозв’язках з відомими письменниками: Антоненком-Давидовичем, Павличком, Григором Тютюнником, Борисом Олійником, Драчем, Шевчуком й іншими. Про кожного з них він пише з тим привнесенням суб’єктивного, яке неминуче, коли сучасник пише про сучасника.
Звичайно ж, є певні ризики в доцільності використання такого строкатого матеріалу в книжці, лейтмотив якої чітко визначений наперед. Можливо, усвідомлюючи певний дисонанс, письменник майстерно розтягнув фабулу з «Неповторністю» на взір детективної інтриги. Все це в сумі і є демократичним втіленням.
КНИЖКА Шугая змусила перечитати «Неповторність». Вона не втратила своєї привабливості і притягувальності і в 40-річному віці.
Цю книжечку-попелюшку, з огляду на убогість поліграфічної одежі, разюче невідповідної змісту, недовідома сила обертає на принцесу. Час працює на неї. Тим самим підтверджуючи слова її авторки, що в майбутнього «слух абсолютний».
За духовним наповненням, за єдністю людського, якщо за Ніцше, і того, що називають громадянським, вона не поступається виданому Малковичем ошатному томику вибраного. А може, у певному сенсі й виграє. Бо вибране у скороченому варіанті – це й неминучість розсмиканості. Вимушене порушення видимих і прихованих внутрішніх зв’язків.
«Неповторність» видання 1980 року – це й виклик тим безоглядним розвінчувачам літературного минулого, які за деревами не бачать лісу.
Запитаймо себе, не піддавшись на спокуси винахідливого у підступах диявола: чи багато поетичних книжок, творених в умовах вільного волевияву, можуть зрівнятися зі своєю старшою посестрою?
Віддаймо належне редактору, який на рівні інстинкту відчув значущість того, що випало на його долю. І не докоряймо йому за молодий наїв і схильність до обожнювання поетеси, він сам про це сказав.
Завершую свої розмисли давнім записом , який призначався для «Імпресій та медитацій», але туди не потрапив.
«Все, зрештою, гранично просто. Її /Ліни Костенко – В.Б./ поезія – це й подолання поезії. Вихід за її межі. Це наша історія, філософія, психологія. Наша психофізична аура. Коло наших думань і почувань. Вмістилище утіх і родових травм.
Її потужна епіка, її лірика – це нещадний розтин українських реалій й української душі з її позитивом і негативом. Її кількісно і якісно вражаюча портретна галерея – це в тій чи тій мірі проекція на цю душу.
Вона справжня, тому не вміє брехати. А це чеснота далеко не всіх талантів. Живучи в суспільстві, де брехня, за Солженіциним, стала способом існування, вона підняла мистецтво підтексту до вищої міри досконалості. Її почерк – виняткова самовимогливість. Фактографія її писань бездоганна. Мальовничий опис ярмарку в Полтаві з «Марусі Чурай» – це й наслідок зусиль реставратора, доскіпливої дослідницької праці.
Природа цього хисту м и с л и т е л ь н а, що є рідкістю в нашій поезії. І не тільки в ній. В нотатнику Маланюка є такий запис: «Думання – найслабше місце нашої психіки. Ми є нарід кордоцентричний. Інтелект – дуже рідке відосібне явище».
Він, Маланюк виокремив Ліну Костенко з-поміж її гучних ровесників, як «відосібне явище». І це, зауважмо, тоді, коли її найкращі твори не були написані.
Верховенство мислі – без цього її не уявити. Вона носій температури думання як поезії. Слово її багатозначне, згущене, домежно лапідарне. Вона з авторів, яких розтягують на цитати. Хоча масштаб і значущість цього таланту усвідомлюють далеко не всі. Як не всі вміють її читати. Найважливіше в неї знаходиться за ватерлінією поетичного судна.
Вона володіє унікальним відчуттям с в о г о. Трагізму українства у всій тяглості його існування. І творчої особистості зокрема. «В безсмерті холодно. І холодно в житті. О боже мій! Де дітися поету?!»
Мав рацію той, хто зауважив: поезія – це мистецтво, в якому людина віддає останнє, що має – саму себе.
Вона все життя побожно ставилася до слова. Розводитися з цього приводу немає сенсу: хто здатен відчувати, той знає.
Творці такого ґатунку – безмежно одинокі. Кажу про одинокість як розплату за вміння бути з усіма. Сирітство мислителя, що все розуміє, але нічого не може змінити».
Уриваю самоцитацію і заплющую очі. Пробую уявити, що має відчувати Ліна Костенко за два місяці до свого 90-ліття. Що вона думає з огляду на вселенську ганьбу: повзуче політичне о з е л е н е н н я України.
ПРЯМОКАЗАННЯ в поезії сприймається як негація. Забувається аксіоматичне: прямота – свідчення цілісного світосприйняття і світорозуміння.
ПОСИЛАННЯ на традицію, спадкоємність, проблему поколінь такі замацані, що втратили первісну сутність. Щоб їх повернути, потрібна конкретика. Достатньо яскравого прикладу і тьмяне засвітиться, постане у втраченій якості.
Ось цей приклад. З мемуарної книги Надії Мандельштам. У Курську виловили знаменитих курських солов’їв. Молоді птахи втратили можливість навчатися у старших майстрів. Як наслідок, славнозвісна школа солов’їних співців щезла. Бо молодняк може навчитися співати тільки у майстрів своєї породи.
НЕ ПРИЄМЛЮ оцінок на рівні «мені сподобалось». Поет не дівка на виданні, щоб подобатися. Він потребує розуміння. Похвала без розуміння – лише приваблива обгортка продукту, а не свідчення його якості.
СЮЖЕТ. Людина, яка завдяки недовідомій вітальній силі пережила кілька поколінь. Трагедія її існування в чужому часі. Вона хоче вмерти і не може. Хоче накласти на себе руки, але неспроможна переступити через свою християнську віру. Людина з іншого світу. Вона є і її нема. Всі їй чужі і вона чужа всім. Вічна людина, яка опинилася поза людством.
У ЛИСТАХ до молодого поета Рільке радив заглибитися у себе перш ніж узятися за перо. З’ясувати причину, яка спонукає писати. Дати відповідь на пряме запитання: чи помер би я, коли б мені заборонили писати?
КУЛЬТУРА – потужний механізм, віднайдений людиною для приборкання в собі свого доісторичного пращура. Процес небезуспішний, але в кінцевому підсумку пітекантроп самостійно чи у супрязі з неандертальцем неодмінно візьмуть гору. 40000 тисяч років чи й більше промайнуло від з’яви людини розумної. Та чи справді розумної, якщо накопичений нею потенціал нищення може «одним махом» змести усе суще на Землі?
Пізно чи рано, але загнаний у закути свідомості пітекантроп /варіант: неандерталець, кроманьйонець/ неодмінно натисне на ядерну кнопку. Еволюційний шлях людства дасть збій. Уявити пройдений шлях у його повторі важко.
ДОСТОЄВСЬКИЙ вивернув людину так, що все, що написане по ньому, сприймається як варіації на вже ним сказане.
З РОЗПОВІДІ Любові Проць. Учитель запитує першокласників: які книжки ви любите?
Дівчинка дере руку, підхоплюється і голосно, з явним задоволенням: «Я люблю книжки з матюками».
Віддамо належне молодикам і молодицям постмодерну. Їхні багатолітні зусилля не були марними.
ДОТЕПНИЙ епізод з «Щоденника» Ренара. Модерний поет, прочитавши свою поему, запитує, якої він, Ренар про неї думки. Не второпав, що ви хотіли сказати, відповів Ренар.
Нічого дивного, не розгубився поет, поема новаторська, і мені пощастило уникнути недоліків традиційного вірша… Але при цьому, зауважив Ренар, вам пощастило уникнути і його незаперечних чеснот.
ПОЕЗІЯ потерпає від форсованої сваволі, імітації глибокодумання, софістики, алогізмів. Текст не тримається купи.
Відмова за такої анархії від пунктуації – лукавий хід на випередження. Аби склалося враження, що в каламутній воді водиться золота рибка. Аби приховати силуваність письма. Безпідставність претензій на самобутність.
Розсмиканість цих писань – розсмиканість внутрішня. Відсутність самостійного думання підмінюється вживанням екзотичних слів і понять, значення яких поет і сам не завжди розуміє. Інакше б не стирчали вони як шило з мішка.
Та зухвалець цього не помічає. Бо ж звучать вони ефектно, а головне – створюють видимість значущості.
На це й купується читач-неофіт. Знічується від своєї неосвіченості. Сприймає їх за перли. Але перли фальшиві. Це, за класиком, оманлива мудрість, яка «миготить і тліє», бо їй нічого сказати. Тому й вдається автор до наркотичного зілля позірної вченості. Тому й грішить темнотами словника і стилістики.
N. усе життя пропрацював у газеті. Газетярство не могло не позначитися – і позначилося – на його писаннях. Коли я про це сказав, він на мене образився. І ось я читаю в Моема. Газета знеособлює. Той, хто пов’язаний з газетою, втрачає здатність сприймати речі своїми очима. Він дивиться на них з у з а г а л ь н е н о ї /виділено мною – В.Б./ точки зору. Так, у цьому є певний позитив. Але при такому баченні втрачається своє, неповторне, індивідуальне.
АМЕРИКАНСЬКІ поети в російських перекладах. Гостре відчуття чужості. Інший світ, інша ментальність. Інший підхід до матеріалу і спосіб освоєння.
З тих, хто не відцурався традиційності, ближчий Фрост, ще кілька «баладних» авторів. З нетрадиційних – Емілі Дікінсон і Вітмен. Але не в і т м е н і с т и, не поети минулого століття з їх тенденцією до розмивання форми та підміни поезії демонстративною прозою.
Не в захваті я і від Павдна та Еліота. Цього останнього наші любомудри підсовують як взірець для наслідування. Переконують нас, темних і запліснявілих, що не засвоївши його уроків, ніколи не дотягнемося до «світового рівня». Вони вірять: заклики Еліота до деемоціоналізації чи знеособлення – чи не аксіома. І не петрають, що то замах на специфіку жанру, випадання з нього. Одна зі спроб ревізувати класичну поезію.
Недарма, либонь, редактор «Безплідної землі», той же Павдн, скоротив її удвічі. Міг би скоротити без особливої для неї шкоди ще на третину.
Певна річ, американцеві поема Еліота промовляє незмірно більше ніж мені. Але я віддам без вагання усю її премудрість за кілька рядків з того віршика Катулла, де він оплакує горобчика своєї любаски…
ЯК ловлять мавп? Мисливець сідає під деревом, яке полюбляють мавпи і кілька разів знімає і взуває черевики чи чоботи на очах у звірів. Потім полишає взуття і відходить на певну відстань. Найдопитливіша і найсміливіша із мавп спускається з дерева, натягує взуття на себе і стає легкою здобиччю мисливця. Мораліте для літературних мавпувальників: мавпування – пастка.
МАЛОВІДОМІ с р і б н і російські поети-емігранти: Лозина-Лозинський, Големба, Меркур’єва, Авер’янова, Щировський, Божнєв. Загальна культура, знання мов. Витонченість духовна і душевна. Ускладненість письма. Навіть за вторинності багатьох текстів. Версифікаційна вправність. Трагізм доль і дочасна смерть /Щировський, Лозина-Лозинський, Авер’янова/.
Гостре відчуття незіставності. Причини відомі, але від того не легше.
«КРИЛАТИЙ і співочий» /самоатестація/ Корвін-Піотровський. Як поет, зауважений Буніним і Набоковим. З вихідців з України: Біла Церква, Фастів, Боярка / «За Бояркою перестук коліс»/.
Письмо консервативне. Відлуння О.К.Толстого, поетів пушкінської пори, Баратинського, Тютчева, пізніше – Ходасевича. Лірика психологічно містка, але мічена перстом одноманіття. Більшість віршів – чотиристопний ямб. Тому сприймаються як довжелезний монолог.
Наймонотонніший з поетів. Заколисуюче зоднаковіння.
ВЕРХОВСЬКИЙ Ю. Неокласик. Дружив з Блоком. Муза – старосвітська: ідилії, елегії, сонети, гекзаметри, гімни. Антураж і дух першої половини ХІХ століття.
Поет скромних можливостей, попри прихильність Гаспарова й інших. Не мій поет. Але ж культура! Можливо, саме це притягувало до нього видатних людей і механічно накладалося на його поезію.
ЩЕ ЕМІГРАНТ: Дмитрій Кленовський. Занадто правильний і рівний. Тому й не сприймається як самостійна одиниця. Немає за що зачепитися.
Усі свої книжки присвячував дружині. Схилявся перед Гумільовим, але не засвоїв його предметності. Перекладав Рильського. Переклади пристойні.
ПРІЗВИЩЕ емігранта Голохвастова мимоволі викликає посмішку. Бо спонукає згадати «промотаного цирюлника» Голохвостого з популярної комедії Старицького «За двома зайцями».
Георгій Голохвастов автор поеми-філософеми «Загибель Атлантиди». Праці унікальної, великої за обсягом, у якій відбився допотопний світ вірувань, легенд, міфів. Світ езотерики й містики.
Контрастом до цієї єдиної у своєму роді будови сприймаються напівсонети Голохвастова, форма, що він її добре освоїв.
БЕРГСОН на схилі літ дійшов висновку: людська природа не піддається вдосконаленню. Тому поняття прогрес стосовно душі чи совісті позбавлене будь-якого сенсу.
В епоху Бергсона ця думка сприймалася як революційна. Сьогодні це очевидність.
Г.АДАМОВИЧ про стійке неприйняття Буніним Достоєвського.
Ліонський вокзал Парижа. Друзі проводжають Буніна на південь Франції. Бунін переніс запалення легень. Він такий слабкий, що всім здається – бачать його востаннє.
Коли поїзд уже зрушив з місця, Бунін раптом подав знак Адамовичу підійти ближче. Задихаючись, виштовхнув: «…Читав я вчора Достоєвського… Боже мій… до чого ж погано».
Висунувшись з вікна, посміхнувся і промовисто помахав пальцем. Що мало означати тільки одне: гріш ціна вашому Достоєвському…
ГЕРОЮ «Записок божевільного» Л.Толстого в убогому номері провінційного готелю відкрилося: життя не має сенсу, є тільки страх і жах, яких у клопотах повсякдення не зауважують так звані нормальні люди.
Не зауважують, наважимося додати від себе, і нормальні літератори. І це свідчення їхньої анормальності.
БІЛЬШОВИЗМ як підтвердження існування диявола.
МИ – тільки чернетка нації, чернетка культури, чернетка держави. (Після президентських виборів).
ПЕРЕЧИТУВАВ БЛОКА. Нічого не лишилося від колишнього зачудування. Втрачено те, що хвилювало Блока і його сучасників.
Так, символісти не випадковість. Вони мали відбутися і відбулися. Але символістська поетика була відступом від золотого віку російської поезії. Тому символістів, незважаючи на їх численні таланти, освіченість, ерудицію, а то й геніальність, швидко забули. Не читають і сьогодні. В них, якщо послатися на Адамовича, відсутні хліб і вода, як інгредієнти, без яких поезія неможлива.
Втім, написане мною належить сприймати з поправкою і на мій вік. Блок моєї юності – Блок без плям.
ПЕРЕЧИТАВ попередній запис і напоровся на відкоша від Бальмонта.
Реалісти – прості спостерігачі, тоді як символісти – завжди мислителі. Реалісти нічого не бачать окрім конкретики життя. Символісти ж дивляться на це життя з вікна. Реалісти – раби матерії, символісти – вихід у сферу ідеального…
Сьогодні важко повірити, що ці формули сприймалися всерйоз. Але ж сприймалися. Як сприймалася й тішила слух самодостатня музика бальмонтівських текстів.
Я – изысканность русской медлительной речи,
Предо мною другие поэты – предтечи,
Я – впервые открыл в этой речи уклоны,
Перепевные, гневные, нежные звоны.
Я – внезапный излом,
Я – играющий гром,
Я – прозрачный ручей,
Я – для всех и ничей…
Бальмонт, як відомо, не сумнівався у власній величі. З ним пов’язують забавний епізод. Коли Лев Толстой, слухаючи його вірші, від душі реготав, поет прокоментував це так: хитрий старий у такий спосіб хотів приховати захват від моєї поезії.
Теорія символізму переконливіша від його практики. Кращі речі Брюсова, Бєлого, Сологуба – це вихід за межі теоретичних постулатів, а то й поривання з ними.
ЖІНКА в її духовному польоті. «Кому – бій, кому – звір, а кому – війна, а тобі – політ». Книжка як монолог. Пристрасть. Психологізм. Артистизм. Піднесеність думання: «… переживем тіло і навчимося літати». «Радій, щоб вкінці мати чим засвітитися у пітьмі».
Парадоксальність, імпульсивність, вигадливість інтонаційного ладу, звукопису зокрема. Схильність до стилізацій, до язичницького, глибинного.
Одвічне: любов у її персоналізації. Напрочуд свіжо: старе сприймається як відкриття. Багатюща уява, що спонукає згадати Шеллі, який виокремлював цю чесноту як визначальну для поета.
Книжка на збуреній ноті. Гірський потік душі, що не переймаючись мундирністю форми мчить, прихоплюючи на шляху й каміння н е в д а л і з м і в.
Відсутність поділу на катрени як сповідь без пауз. З чудернацькими напливами чуттєвого. Є в тім свої загрози. Небезпека накручування себе й тоді, коли немає чого накручувати. Небезпека одноманітності завищеного тону і провалів у несмак.
Але ось що прикметно. Ловишся на тому, що хочеш якнайшвидше проскочити ямки й нерівності, на яких спотикається це перо. Заворожує присутність ірраціонального як дієвий чинник преображення інтиму. Це як «Дикі танці» Руслани у словесній одежі. З ознаками наближення до мариноцвєтаєвського світу.
В місто ввійшла твоя ширина,
ні вдихнути, ні видихнути – ти – ти…ти де?!
Чую тебе, як звірина, звірина
всюди /читай – ніде…/
–––––––––––––––––-
…
І горлом пішла мені ніч,
і геть задушила,
мамо моєї душі,
дозволь мені крила…
Це поезія, де логіка поступається алогізмам серця. Часто з певністю не можеш сказати про що той чи той вірш. Лише відчуваєш: несе стихія.
Царська донька в синіх афинах спить…
Вічні над нею, всі Вічні над нею,
і нема їм числа…теплий хаос бринить,
хаос квітковий бринить над землею…
Хаос квітковий і хаос поетичний як – парадокс – гармонія хаосу, коли час втрачає обриси.
Спонукає згадати це письмо й Антонича. Як і декого із сучасників. Поезія-заметіль. Поезія-захват.
…вистрибуй щоночі з життя, як з вагону,
деревам на руки лети в білий день,
тримай в собі небо, як ніжну ікону,
читай в собі сонце, як пісню пісень,
не знати цих слів, що закриті, нікому…
Зі слів, «що закриті»:
не бійся,
бо це не втеча, це просто біг,
а той, що прийшов стріляти,
не знає твоїх доріг…
Озирнімося на Василя Герасим’юка і підемо далі.
зашторена віями, спи,
шнуруй себе туго,
серцева прислуго,
гуляють по тобі серпи…
Буйство флори і фауни. Матеріалізовані міражі. Що за ними? Хто зна. А діймає.
Так, і це. Передусім це. Гуцульське, тіньонезабутньопредківське. Вознесене над повсякденням на горній виток сприйняття. Гуцулізми, модерн фольклору чи фольклорний модерн. Лаконізм парадоксів. Фрагментарність як єдність. І – паузи. Спроби передихнути.
Життя, як життя –
на чотири кути,
і дивляться в очі
сичі серед ночі,
і ти вже не можеш…
а треба могти…
Уміння замкнути вірш його початком. Дати поштовх свідомості одним-двома рядками: «що вам знати, мої пилати, про стіни моїх в’язниць?».
«…порожнеча з вікон мого будинку тече, будинку, збудованого на Етні». «як накриє нас колись снігами, ти приходь до мене, не забудь».
Лад мовлення без понятійності. Міфологія. Демонологія. Магія імли, що притягує і затягує.
Підсумкове: талант в одинокості своєрідності. Талант, який зумів самозберегтися за антипоетичної реальності. Тим і подивовує.
Пізній дебют. Гуцулка з мічених перстом Евтерпи. Власта Власенко.
ЗНАЮЧИ фантастичну популярність Єсєніна за життя і по смерті, важко повірити у радикалізми такого зразка: «Поезія Єсєніна – слабка поезія». «Єсєнін – поетичний невдаха». Про єсєнінського «Пугачова: «Це написане для черні і для догоджання їй». «Це слабкий поет з куцим голосом, куцою пам’яттю, який скрізь і всюди сприймає побіжне зворушення за «натхнення». Його нинішня простота – кисла, плаксива, в’яла». «Це до крайності убога поезія, жалюгідна і безпорадна».
Ці вбивчі оцінки належать тому ж Георгію Адамовичу, критикові, за Буніним, номер один російської еміграції. І зауважимо від себе – безобличному поетові.
Адамович не був одиноким у потоптуванні єсєнінської музи. Зневажливо відгукувалися про Єсєніна Сологуб, Гумільов, Ахматова, який, за її словами, «не сделал ни одного стихотворения». Снобізм високолобих на писання «бідного хлопчика» /Адамович/ з рязанської глибинки. Що той бідний хлопчик заповідався на поета національного масштабу, вони не помітили.
Особливо зневажливо ставилися до поезії Єсєніна інтелігенти з єврейською кров’ю. Що й зрозуміло. Літературний глобалізм почався не сьогодні.
ЗНОВУ подумки повертаюся до неприйняття літературними патриціями плебея Єсєніна. Їх шокував не тільки спосіб його життя, погані його «манери», запої й скандали. А й порушення норм суто літературного етикету. Нечувана досі і вперше явлена ним на такій пронизливій ноті відвага щирості. Самовивертання і того темного, що є у кожній людині, і про що вона воліє мовчати.
Єсєнін – єдиний поет з першого ряду російських поетів, який не побоявся постати перед вишуканою публікою голим. Ошелешена публіка обурилася і відвернулася. І в неправедному гніві своєму не побачила огрому надломленого самознищенням таланту. Його трагедії. Чуковський з Тиняновим перемивали кісточки б і д н о г о х л о п ч и к а, навіть довідавшись про його смерть.
Чи не єдиний, хто зрозумів домежну крихкість єсєнінської натури, був Горький. Але Горький до патриціїв не належав.
Прикро за «духового українця» /Маланюк/ Буніна, який долучився до критичного хору. Але Бунін – втілення крайнощів: вразливості і жорстокості. Ніхто так нещадно не обійшовся зі своїми сучасниками як він. І в цій нещадності переступав через їхні драми /Єсєнін, Маяковський, Цвєтаєва/. Князь, так Буніна називали домашні, ніколи не забував про завдані йому образи. Не забув, скажімо, стриманих оцінок його поезії Брюсовим і Блоком. І воздав обом. Невипадково, либонь, закріпилося за ним в еміграції прізвисько «Судорожний».
ХРОНІЧНА хвороба літературної критики – її відсутність. І раптом: «Є час сварити молодняк, є час насміхатися з динозаврів, а настає день, коли треба надавати по шапці всім».
Ось так: ні більше, ні менше. Це молодече бажання «надавати по шапці всім» видалося мені таким беззахисним у своїй задерикуватості і водночас багатообіцяючим, що я перейнявся симпатією до авторки, ще не прочитавши в «УЛГ» її коротенької статті. А прочитавши, перейнявся ще більше.
Стаття прикметна відвагою критицизму щодо розкручених авторів. Як ось закид Жадану, підловленому на самоповторах. Перебуваючи у статусі динозавра, погоджуюся: саме так. Що й зауважив письмово свого часу. І тим підтвердив, що й динозаврам, як об’єктам кепкування, теж випадає нагода покепкувати. Отже, не такі вони вже й глухі до успішних письменників інтернетної ери.
Якщо ж без жартів, то слушні міркування критикеси надаються до прояснення туманів поетичного сьогодення. Це тим важливіше, що авторка молода і сама пише вірші. Звати її Наталія Пасічник.
З тих ознак поезії, що, на її думку, на поверхні, схильність до мудрування. Схильність, яка обертається парадоксом: ефектом протилежним настанові.
Засуджуючи потяг видаватися «розумнішим ніж ти є», Н.П. нагадує: «просте не означає примітивне». І в полемічному піднесенні: «просте має бути геніальним».
Не обов’язково. Для переконливості йому достатньо бути доцільним. «…називання речей іменами чужими»? Замах на аксіому. Математика поезії – називання речей своїми іменами. Інша річ, що це називання має відбуватися за законами художньої правди.
Варте уваги твердження про «нудність» світової поезії, у якій йдеться «про все на світі».
Стаття авторки стала збудником інтересу і до її віршів. Кажу про добірку у тій же «УЛГ». Її інтимна лірика психологічно завантажена й свіжа. Хоча й не без симптомів того ж таки мудрування. Так інколи буває: критикуємо інших за те, на що грішимо й самі.
А ось відмова від розділових знаків видається невиправданою. Мають бути підстави для відмови. У неї, як на мене, таких підстав немає. Вона л о г і ч н а поетка і приховати це неможливо. Тому читач змушений виконувати за неї її роботу. Подумки проставляти крапки й коми. А це загальмовує й обтяжує сприйняття. Підтвердження неусвідомленого акту самонасильства. На шкоду собі.
ХТО він – Георгій Адамович? Обсяг ним написаного перевищує спадщину Достоєвського. І дорівнює спадщині Л.Толстого. Фахівці запевняють: щоб видати повного Адамовича, потрібно щонайменше 90 томів. У путінській Росії розпочато видання його 18-томника.
Адамович-критик притягує і дратує. Він плутаний і часто елементарно, як у випадку з Єсєніним, безпардонний. Але цей трудоголік володів неабияким хистом руйнувати усталене, спростовувати, здавалось би, аксіоматичне. Він нагадував поетам те, про що вони воліють не говорити: поезія – не тільки творчість, а й ремесло. Якщо ремісник кепський, кепський і тайнослужитель.
Показовий приклад. Бєлий, осмислюючи вірш Ходасевича, зауважив: вірш чудовий, хоча в ньому немає ні блискучих метафор, ні оригінальних рим. Адамович обурився: яка короткозорість! Та тому ж і чудовий, що вони відсутні.
Багатьом пам’ятний вердикт Вознесенського: метафора – мотор форми. Багатьом, якщо не більшості, видається, що ознака справжньої поезії передусім метафора.
Брехня – спростовує Адамович. Істинні поети не довіряли метафорі, навіть уникали її. І посилався при цьому на уславлені вірші геніальних поетів.
А й справді, озивається пам’ять, де вона, метафора у таких шедеврах Шевченка як «Садок вишневий коло хати» чи «Тече вода з-під явора…»? І чи кидаються вони, метафори, у вічі у Плужника і Свідзінського? Тема для студії.
З-ПОМІЖ низки книжок, отриманих у передноворічні і новорічні дні – «Холодноярська мова» Олександра Гордона, поета зі Львова.
Погляд людини з іншого регіону, для якої історія й географія Черкащини до певної міри екзотика. Погляд вільний від інерції сприйняття. І вже тому привертає увагу.
«Холодноярська мова» – метафора, яка спонукає озирнутися на минуле славетного краю і замислитися над станом суспільства за нинішнього політичного непевнодення.
Автор дає зрозуміти: саме холодноярської мови потребує спотворена і занепадна реальність.
Бо хоч надворі двадцять перший вік,
а України мало, мало, мало…
«БУКОВА ЗЕМЛЯ» Марії Матіос. Епопея тяглістю у 225 років. Буковина в її поліфонії: географія, історія, демографія тощо. Величезний пласт задіяного матеріалу. Численні типажі різних станів і статусу. Від історичних діячів, аристократів, дипломатів, військових, чиновників до мешканців глухих сіл і хуторів. Мальовничий край смерек і буків в його, за атестацією авторки, національній мішанці і різномовності на трагічних зламах часу. Аж до двох світових боєнь і нинішніх подій на Донбасі.
Химерне переплетіння доль і подій з акцентацією на агресивній політиці царської, більшовицької і путінської Росії як світового зла. І хоч про останню мовиться у завершальному розділі книги, наголос очевидний: зло триває. Отже, й боротьба з ним неминуча.
За цією трудомісткою працею – масив освоєних історичних джерел, архівних і краєзнавчих матеріалів. Колоритні характери, та ж «мішанка»: гуцули, буковинські німці, румуни, євреї, гірські пейзажі у їх живописних подробицях, майстерність ведення сюжету і діалогу, як і багато інших чеснот, виокремлюють цей без перебільшення фундаментальний твір з усього, що з’явилося в українській прозі за багато років. Для багатьох роман Марії Матіос стане першоджерелом відкриття Буковини.
Це справді класичний епос обсягом майже у тисячу сторінок у його несквапності, панорамності і ґрунтовності.
Жодного сумніву: «Букова земля» – книга-подія. З тих базових книг, які виводять її авторку на чільне місце в літературній ієрархії.
«ГОЛКА» Ярослава Довгана з Івано-Франківська.
Поет, який працює на стишених регістрах. Пише, вслухаючись у себе так, ніби боїться пропустити щось важливе. Зосереджена на собі свідомість із задекларованою самонастановою.
Зносити перше на гору враження льоту,
згодом стрімко низати п’янкі краєвиди емоцій.
Зваживши ризики, вити гнізда уяви,
врешті в крайню хмарину ввійти, як в хатину до Бога.
Вічно скидати на купу брухт негативу,
доки справжня гора не сягне акварелей небесних.
Зносити стійко присутність гір, хай із брухту,
чути кожну печерну утробу, діткливу вершину.
Ось такий імператив собі. Варіанти: «вихопитись з потоку» і «віддатися течії». Виповісти своє, індивідуальне, що видається «величним», а не те, що «говорить череда». Виборсатися із «хащі снів», з «печери самоти».
Мотив самоти наскрізний. У всій його психофізичній місткості. Зі зворушливим зізнанням: «Було б мені легше, якби… якби не доводилось бути самому».
Але самота – даність. Тому й надмір гіркот. Мовиться про них без надриву. Переважно на приглушеній ноті. Це й зачіпає. Ефект стриманості.
Яку ж голку в сіні шукає цей занурений в себе поет, що не без зигзагів рухається своїм шляхом? Схоже, вона в нього різнолика. Ось її ословлений метафоричний ряд: невідоме, недовідоме, непізнане, недопущене, стороннє, причаєне, таємне.
Шукання складні й ризиковані, бо потребують «потаємного входу в самого себе». В хащу рефлексій, мінливих душевних відрухів і станів.
Давно вже вичерпались дотики до тих,
лишились доторки до цих, таких холодних.
І навіть біль щемкий за тими наче стих,
затерлись наші дотики одні до одних.
––––––––––––––––––––––––––-
І знову віртуальний світ і самота,
й тобі, чутливому, як на стрімкім даху, антена,
сигнали певні посилає саме та,
і парка дозволяє їй торкнутись веретена.
Письмо з ознаками притчевості. Як ось химерний вірш «Закидаю на спину величезну в’язку соломи», який завершується строфою:
Весь в промінні колючім, іду і дивуюсь, що в’язка
величезна була, що ні втоми, ні розчарувань..
І кларнет мовчазний в глибині – це тільки зав’язка,
незліченно у ньому тем і музичних нашарувань.
Тем і нашарувань справді не бракує. Не всі вони освоєні з належною мірою переконливості. Та чи й можливо це, коли йдеться про химерику підсвідомості, симптоматику метафізичного?
Нетрадиційна поетична практика цього поета з його схильністю до самоаналізу і неметушливістю, як спробами унезалежнення від світу і водночас своєї у ньому присутності, має свою притягальність.
Будеш старий. Доглядатимеш сад.
Друзями стануть співочі пташки.
Зранку – пісні. І ніяких надсад.
Звечора – тихі Господні стежки.
Прийде зима. І освітиться сад.
Вигострять зір срібляні холоди.
Може, й пора оглядатись назад.
Будеш старий. І такий молодий.
“Українська літературна газета”, ч. 3 (269), 14.02.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку», а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.