(Закінчення. Початок публікації — litgazeta.com.ua за 15.10.2020 у розділі “Статті”)
МІРКУВАННЯ Липинського про рівність аристократичну і рівність демократичну. Липинський різко засуджував «січових руїнників в часах дегенерації Запорожжя» за звичай по виборі отамана вручати йому очеретину і обмазувати голову гряззю. Що означало: ти таке ж сміття, як і ми. Отож не зазнавайся, ми тебе вибрали, ми тебе й скинемо.
Цей принцип, писав Липинський, увійшов « у кров і плоть нашої нації» і став предметом оспівування для істориків і політиків. Забули хвалителі, що ті ж самі «свободолюбиві» запорожці повзали на колінах перед московським царем, авторитет якого створювався «охлократичною московською аристократією».
Посилаючись на європейське лицарство, підсумовував: рівність аристократична будує авторитет, рівність демократична його руйнує. Отже, є рівність будівничих і рівність руїнників.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЧАС у його нинішньому варіанті важко піддається осмисленню. Живемо в стані хронічної невизначеності і психологічного дискомфорту. Війна зовнішня і війна внутрішня – це забагато і для людини, і для суспільства, і для держави. Тому й загальний надрив, тому й неймовірні психологічні перевантаження.
Узагальнення, яке лякає мене самого: коли рахунок смертей іде на тисячі, то навіть смерть баналізується і профанується. Стає не по собі, коли я чую безперервне, розтягнуте в часі скандування: «герої не вмирають!» Вмирають, на жаль, герої. І не герої теж. Як і не всі, що вмирають, герої. І не можна підмінювати священний обряд прощання театралізацією.
Людина приходить у цей світ і йде з цього світу. Час її приходу і відходу – таємниця творящої сили. Смерть – сакральне дійство. Немудро її спрощувати і театралізувати.
Ми втрачаємо гостроту відчуття і навіть словА про фрагменти тіл і відрізані голови у зубах бродячих собак уже не приголомшують, як раніше, наш слух. Ми дивимося на потрясаючий знімок у г-ті «День», знімок, що нагадує кадр з фільму жахів, де три хлопці стоять на трьох ногах і трьох оголених протезах, і не жахаємось. Ось це страшно. Війна стає буденністю. Це аномально. Так не повинно бути…
МАЮ книгу, до якої причетний, і яку гортаю зі змішаним почуттям досади й обурення. Попри те, що видана вона майже чверть століття.
Книга має назву «В это страшное время». «Антология хорватской военной лирики». Фінансувало видання посольство Хорватії в Україні.
На ньому автограф: «Моєму геніальному співавтору, чиє прізвище для конспірації значиться лише, як редактора. А простіше, співавтору від співавтора. Давай вип`єм! Леонід Талалай».
Автограф дивний, туманний, надто з отим «для конспірації». У вихідних даних значиться: «Відповідальний редактор Василь Клічак. Редактор Володимир Базилевський. Перекладач Леонід Талалай».
Про своє редакторство я довідався не без подиву. «Геніальне співавторство» зависло в невагомості, лишилося людству невідоме, позаяк не було означене. Навпроти підпису Талалая – мій, датований груднем 2007р. «Коментар через 10 років до автографа Т. Половина перекладів у цій книзі належить мені. Чому зі мною вчинили так нешляхетно і видали мене за редактора – не знаю досі. Гроші? Забаганка вороже налаштованої щодо мене Г.? А вчинок хамський. Важкий осад на душі».
Досі стосунки наші з Леонідом були нічим не затьмарені. В останні ж роки взаємодовіра між нами, смію думати, зросла до відчуття незамінності. Ось як підписав він мені «Безпритульну течію» за менше як за рік до своєї смерті: «Володі Базилю / як я тебе інколи називаю/ з любов`ю. Будь, друже, рідніших у мене немає. Твій Л.Талалай».
У лиху купонну пору ми шукали бодай якогось підробітку. І співпрацювали ще до антології. Як правило, ініціатором був він, Талалай. І ми за мізерну винагороду перекладали то філософа, його приятеля, то, пригадується, плутані тексти якогось французького любомудра з єврейським прізвищем.
Антологію хорватської воєнної лірики запропонував перекласти російською посол Хорватії Джуро Відмарович, з яким, як я десь уже казав, поет приятелював. Праця заповідалася трудомістка і, з огляду на російськомовність, непроста. Леонід побоювався, що сам не впорається і запросив мене у співавтори.
Трапилося так, що під ту пору гостював у мене російськомовний поет. Переклади мої йому сподобалися, що, певна річ, мене підбадьорило. І ось неочікуваний, приголомшливий фінал…
Думку про свідоме віроломство друга я відкинув безоглядно: надто ми були пов’язані. Та на мої розпитування він відповідав ухильно і неохоче.
Дозволю собі з великою дозою вірогідності висловити свої припущення з цього приводу. Рік видання антології – 1997. За два роки перед тим був опублікований у ж-лі «Дніпро» мій «Холодний душ історії», який викликав шквальну критику. За участю важкої артилерії у вигляді «національних авторитетів».
Сумніваюсь, що посол Хорватії читав мій есей. Швидше всього його п р о с в і т и л и щодо того, хто такий другий перекладач В.Б. Принаймні до мене докотилася чутка, що чи то він сам чи хтось із посольства зронив таке: «За війни Хорватії з Сербією його /цебто мене – В.Б./ неодмінно розстріляли б, як ворога народу».
Мабуть, Джуро Відмарович чи отой «хтось» неабияк би подивувалися, коли б довідалися, що через 20 з гаком років скандальний «Холодний душ…» був пошанований премією П.Куліша.
Уперто жену від себе думку, що сваволя відбулася за мовчазної згоди Л.Талалая. Хоча мушу визнати, що за характером він був натурою компромісною. Часто нарікав на «ситих друзів», які їдучи на роботу повз його помешкання, забувають про нього. Він так призвичаївся до ролі залежного бідного родича, що, схоже, зжився з нею, хоч самим «друзям» претензій не висловлював.
Достеменно не знаю, хто стоїть за тим репресивним випадом. Але яке це має тепер значення? У наших пенатах і не таке бувало.
Мета цієї публікації – не шукання винних, а спростування ф а л ь с и ф і к а т у. Отже, інформація для майбутніх літературних слідопитів.
В російськомовної антології хорватської воєнної лірики два перекладачі: Леонід Талалай і Володимир Базилевський. Мої переклади від ст.63 по ст.110. Загалом – понад 40 віршів. Від Дубравки Орлича Толича по Джордже Янятовича.
ТЕЛЕФОННИЙ дзвінок з Дніпра. Упізнаваний голос знайомого письменника: «Чи не міг би ти надіслати останнє число «Української літературної газети»? У нас тут удень з вогнем її не знайти. А там мій матеріал…»
За кілька днів перед тим з подібним проханням звернувся до мене колега з Харкова. Бідкався, що не знайшов у кіоску «Літературної України» з його добіркою.
Подумалося не без іронії: чи морально нав’язувати свої писання газетам, які ти не передплачуєш? Не підтримуєш їх за скрути, у якій вони опинилися? Тим паче, що газети твої, призначені передусім для тебе, аби ти не збіднів фахово…
А й справді дивно. За мізерністю накладів наших книжок, роль періодичних видань, як найдієвішого із засобів творення письменницьких репутацій, зростає. Бо що таке ґрунтовна поетична добірка в газеті? Це та ж книжка, але стиснута до прийнятного для газети обсягу. Публікація, яка засвідчує можливості автора, напрямні руху його таланту. Шкода тільки, що рідко ця публікація стає об’єктом критичної уваги. Гра в одні ворота неефективна. Питання – хто є хто? – лишається без відповіді. Без відповіді як оцінної характеристики.
Письменник, який не передплачує газети письменників, втрачає можливість бачення й розуміння того, що зобов’язаний бачити й розуміти. Зокрема й прогалин. Відсутності того, що мало би бути. Не кажучи вже про елементарне: газета – незамінне джерело інформації.
«СОТВОРІННЯ ЦВІТУ» Анатолія Кичинського – це той щасливий випадок, коли між віршами різних років не існує розбіжності за ознакою якості. Коли книжка, попри строкатість мотивів і ритмів, сприймається як цілісність.
Кичинський – смисловик. А це привілей культурного поета. Вібрацію думання відчуваєш навіть у його стилізаціях і текстах, де домінує ігрове начало, як, скажімо, у верлібрі «Пошитий у дурні». Єдиному, мабуть, у своєму роді вірші в українській поезії, побудованого на вигадливо згрупованих прислів’ях.
Ця мислительна напруга накладає відбиток на всі писання поета. Відіграє роль незримої стяжки і тоді, коли він оскаржує відомі сентенції, іронізує чи вдається до парадоксів. Ще відчутніше це у віршах з нахилом до фабульності, баладного тону, сюжетності.
Не завжди поет лінійний. Цебто прояснений. Але майже завжди налаштований на значуще і важливе. А це означає, що він покладається на свого читача. Спонукає його до співпраці. До додумування, до доуявлення. Долучає до таємниці, розгадувати яку необов’язково. Обов`язково – відчути.
Ще півстоліття тому поет зухвало озвучив: «Моєї мислі пружна тятива дала політ і рікам і деревам». Пружність мислі не зраджує йому досі. Як доказ – найсвіжіші тексти. Зокрема з останньої добірки в «УЛГ».
У «Сотворінні цвіту» так тісно від позитиву, що називати одні вірші і замовчувати інші було би явною несправедливістю. Книжку треба читати.
Предмет окремого тлумачення – інтимна і пейзажна лірика поета. Неординарні за задумом і втіленням його філософеми. Яскраві стилізації. Пам`ятні мініатюри. Його «Ворон» спонукає згадати славнозвісного «Сапсана» «духового українця» /Маланюк/ Буніна, якому, до слова, у жовтні ц.р. виповнюється 150 років. «Адам» – приклад свіжого погляду на одвічне.
«Стоїш – а в паркані навпроти рожевою піною з рота іде крізь штахети бузок», «Кімнатні капці дивляться на шлях, як дивляться у небо свійські гуси» – із зразків письма, міченого артистизмом майстерності і своєрідності.
До книжки увійшов відомий читачеві переспів «Пісні про зубра» слов`янського поета епохи Відродження Миколи Гусовського.
Зі свіжинок видання – прозові етюди Кичинського, у яких мовиться про побратимів по перу. А також репродукції його живописних творів. Бо ж він ще й неабиякий художник.
Тверда хода у цього поета. Хода із «запасом висоти», якщо перефразувати один із його рядків. Як ілюстрація, вірш «Процес».
Стогне простір, привалений часом.
І залізом посвистує смерть.
І провалюється під Пегасом
ненадійна повітряна твердь.
Божевільне бажання літати
з небосхилу сповзає в ковил.
І надходять нові експонати
у музей ампутованих крил.
Світ під слідством розколеться навпіл,
і до справи долучать знавці
об аорту затуплений скальпель
у сліпого хірурга в руці.
І не стане ні кращим, ні гіршим
це прозове життя, у якім
суд відмовиться вірити віршам –
найчеснішим лжесвідкам моїм.
Наводжу цей вірш не тому, що він найкращий. А тому, що призначається читачеві, якому автор довіряє. У розуміння якого вірить.
Вдумливий лірик Анатолій Кичинський – з тих небагатьох нині сущих, на яких стоїть українське поетичне слово.
У видавництві «Український письменник» готується до друку книга критичної прози Володимира Базилевського «ТАЛАНТ І ТАЛАН», куди увійшли кращі його есеї та літературно-критичні статті різних років.
У справах замовлення книги звертатися за телефоном 099-917-46-53
“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.