Володимир Базилевський. Сталін: кесарське божевілля?

823

Стаття Івана Дзюби «Довженко і Сталін» / «УЛГ» від 17.01.2019/. А в ній фраза про схильність Сталіна « до романтичного самоствердження».

Сентенція ризикована. Автор це розуміє. «Тут зразу ж чую обурені голоси: кривавий тиран Сталін – романтик??? А чому б і ні? Історія знає немало тиранів романтичного складу вдачі, а деякі й поетами були».

Були. І Сталін теж, як і відомо, писав вірші. Але дефініції кривавий романтик, кривавий мрійник чи, скажімо, романтик-садист несполучні не тільки на доглибному, а й на поверховому рівні.

Пристати на них – це значить десакралізувати сам дух романтизму. Визнати, що й диявол романтик і мрійник. Він теж тягнувся / і тягнеться/ до абсолютного й універсального. І грандіозна мрія його – дияволізувати Землю – співмірна зі сталінською. Бо дияволізувати чи сталінізувати фактично те ж саме.

Романтики, окрім усього іншого, сповідували культ індивідуального. Переймалися інтересом до самоцінності особистості, її одиничності. Вони рішуче протистояли паскудству і вульгарності життя. Їх мрійництво – це невситимість прагнення вирватися з низин існування на вільний простір життя духу.

Кобу, який за спогадами політв’язнів, що сиділи з ним у царських тюрмах, плював у миски зеків з тим, щоб спожити їхню баланду, запідозрити в романтизмі важко.

З того, що нам стало відомо про нього за останні кілька десятиліть, напрошується: Сталін – це сектантська фанатична свідомість, обтяжена комплексом патологій.

Сосо був четвертою дитиною у вольової матері. І єдиною, яка вижила. Батько – алкоголік. Син Василь теж. Яків, син від першого шлюбу, стрілявся на 18-му році життя. Потрапивши у роки війни до німецького концтабору, вдався до самогубства вдруге: свідомо спровокував охоронця на постріл. Дочка Сталіна Світлана померла у психіатричній лікарні.

Шизоїдні риси характеру майбутнього вождя: недовіра до інших, відчуженість, вовкуватість, замкненість, холодна стриманість, нездатність до співпереживання чітко означилися уже в молоді роки. До 39-літнього віку Сталін не мав можливості у повній мірі реалізувати свою патологічну жорстокість.

Перелом у психіці стався у кінці 20-их. І він почав діяти як шизоїд. Тоді ж – факт відомий – його кілька годин обстежував знаменитий психіатр В.М.Бехтєрєв. І діагностував: тяжка паранойя з маніями величі і переслідування.

Хвороба ускладнилася, коли Сталін довідався, що його дружина Надія Алілуєва зраджує йому з його сином від першого шлюбу. Втім, хто знає: можливо, то був лише виплід його хворої уяви.

В останній рік життя паранойя Сталіна сягнула психотичного рівня: надцінні ідеї трансформувалися у маячню.

У 1989 році «Литературная газета» опублікувала вердикти видатних психіатрів щодо психічного стану здоров`я Сталіна. Більшість з них підтвердила: вождь страждав на паранойю. Підтверджували й пізніше.

Андрєєв Д.Л.: «Це була та сама манія, яка отруїла життя багатьом іншим тиранам. Вона замучила Тиберія і Доміціана, вона терзала Людовіка ХІ і султана Алла-ед-діна, вона доводила до божевілля Грозного і Павла І. Притому вона лишалася лише однією стороною загальнішого психічного розладу, того самого, який носить у психіатрії назву  к е с а р с ь к о г о   б о ж е в і л л я / виділено мною – В.Б./.

Полягає воно в сполученні манії переслідування, по-перше, з вірою у свою безмірну перевагу над всіма людьми минулого і теперішнього, по-друге, з втратою чіткого уявлення про межі своєї могутності. Як правило, кесарське божевілля деспота виражається зовні в підсиленні незаконних і нелюдських розправ, у прийнятті перебільшених заходів щодо власної безпеки, у безперервних турботах про самопрославлення і в ланцюжку грандіозних, але часто непотрібних для держави, навіть безглуздих будівельних починаннях». Безглуздих починань, і не тільки будівельних, було стільки, що всіх їх не перелічити.

Підозріливість Сталіна, страх бути отруєним призвели до того, що в останній рік життя він зачинявся у власному кабінеті і сам готував собі примітивну їжу на електроплитці.

Психіатр О.Вілєнкін стверджував: «Гадаю, що є достатньо фактів, які схиляють до думки: к р а ї н о ю   30  р о к і в   к е р у в а в   д у ш е в н о х в о р и й / підкреслення мої – В.Б./.

Щоправда, ословлювалася й така точка зору: Сталін був здоровим тираном божевільного суспільства.

Переконливішою, як на мене, видалася б версія в дещо зміненій редакції: божевільний тиран божевільного суспільства. Аргумент на користь цієї думки висловлений давно: одна частина населення більшовицької імперії нищила іншу. Але як могло те статися?

З численних пояснень масового психозу – безоглядної віри в Сталіна надається до розмислів ось це. Архетип очікування дива пори Леніна Сталін підмінив іншою архетипною тенденцією: героїчним міфом. Згідно з цією моделлю, народ отримає усе, чого він хоче, не відразу, а лише пройшовши довгий шлях боротьби і страждань.

Задіяні обидві частини міфологеми:  г е р о й, перед яким схиляється народ, і закономірність жертовності з боку  н а р о д у. Міф, який успішно діяв упродовж десятиліть.

У 2005-му році у Москві у « Центрополіграфі» вийшла книжка «Застільні бесіди Гітлера». Автор її Х`ю Тревор-Ропер. З висловлювань параноїка про параноїка: «Це чудовисько, але чудовисько гігантського масштабу. Він /Сталін – В.Б./ використав євреїв для знищення інтелігенції в Україні, а потім відправив євреїв до Сибіру».

Філософ Бердяєв, якому випало зустрічатися з молодим Сталіним, ще не обтяженим розстрільними списками, атестував його так: практично розумний, хитрий, як лисиця, тупий, як баран.

Нічого романтичного в натурі майбутнього вождя екскиянин не зауважив. Не зауважив і Дем`ян Бєдний, який знав його зблизька. Затятий книжник, він ремствував на Сталіна за те, що той лишав сліди від пальців на книжках його книгозбірні. Якось Дем`ян насмілився прочитати епіграму на Сталіна в його присутності. Сталін, слухаючи, посміхався, але зухвальства автору епіграми, який, до слова, відіграв зловісну роль у долі Довженка, не пробачив.

Факти, викладені Іваном Дзюбою, опосередковано підтверджують діагностику психіатрів. Принаймні, їй не суперечать.

Сталін відвідує в тюрмі Ніколая Бухаріна напередодні його розстрілу. Навіть якщо це версія, то вона логічно випливає з інших знаних фактів. Відомо, з якою садистською насолодою вождь стежив зі схованки за приниженням соратників, які каялися у неіснуючих /принаймні щодо нього/ гріхах.

Дзюба: «Він /Бухарін – В.Б./ мабуть, знав, що для Сталіна вище щастя – дивитися прямо в очі поверженому ворогу /колишньому другові/. Насолоджуватися його безпомічністю. Як це було у язичницьких князів – ґвалтувати полонених дружин і дочок ворогів на очах пов’язаних мужів і батьків. Але Сталін князював у ХХ столітті і волів ґвалтувати цілі народи».

І «дубувата» стилістика сталінських праць, і його тяжіння до лапідарності, і «специфічне почуття гумору» усенародного батька цілком узгоджується з класичним образом тирана, обтяженого патологіями.

Навіть побожне ставлення до нього спрацьовує на користь цієї думки. Великих злочинців шанують більше і пам’ятають краще, ніж великих добродійників чи мудрих діячів. Нерона знають всі. А чи багато знайдеться таких, хто знає імператора-стоїка Марка Аврелія, автора унікальної праці «До самого себе»?

Деякі міркування і припущення І.Дзюби подивовують сміливістю, якщо не зухвалістю. Не кожному б спало на думку зіставляти Довженка зі Сталіним. І знаходити «деякі схожі риси вдачі» двох геніальних режисерів: «режисера великих кінофеєрій і режисера історичних «великих переламів». Зокрема гординю і самолюбство.

Пояснюючи захоплення Довженка Сталіним, автор статті припускає, що майстра кіно притягувала таємниця його понадлюдської сили. Може, він, Довженко, навіть відчував якусь «шанобливу заздрість до неї».

Щодо заздрості – малоймовірно. Довженківські амбіції пов’язані з іншою сферою життєдіяльності. Та й заздрити – провокувати змагальність. Змагатися ж з небожителями неможливо.

Не маю наміру розводитися про драму Довженка. Тому майже протокольно. Вона очевидна і зводиться до його розполовинення між українськістю і більшовизмом. 1929 року, ще, либонь, до зближення зі Сталіним, Довженко у фільмі «Арсенал» пародіював парад військ УНР на Софійській площі в Києві. І зробив це так чи майже так, як мовиться про те у «Білій гвардії» Булгакова.

Зачарованість Сталіним можна зрозуміти. Важче виправдати. Наблизивши кіномитця до себе, Сталін порятував його від нищівної критики вульгаризаторів і ворогів у Києві й Москві. Чисто людське поєдналося з грандіозністю творчих задумів, співмірних з грандіозністю планів кремлівського режисера.

Дзюба: «Понад двадцятирічна сталініада Довженка увінчалася в березні 1953-го прощальною статтею, в якій смерть вождя постає і як найбільша світова катастрофа, і як його, Довженка, особиста трагедія: «Хто мене тепер порятує».

Немає підстав не довіряти щирості автора щоденників, коли він уболівав за свій народ. Але «жодного разу і жодним чином», нагадує Дзюба, не обмовився він ні про голодомор, ні навіть про репресії, зокрема письменників в Україні. Так мовби їх не було. Не відреагував, з`ясовується, і на хрущовську відлигу. Упираємося в ребус: як міг, зачарований Сталіним, написати «Зачаровану Десну»?

Читаємо підсумкове: «Дрібне змиє час. Залишиться великий Довженко».

Але ж, даруйте, мовиться не про дрібне, а про найжахливішу сторінку української історії. Великий, який промовчав найбільшу трагедію свого народу, а потім воздав хвалу її натхненнику й організатору й тоді, коли злодіяння його набули гласності, навіть за поблажливого до того ставлення не надається до великості. І змити ґандж той не під силу навіть часу.

Про Булгакова. Про нього не раз мовиться в статті. Він належав до тих небагатьох, кого Сталін фаворизував. І хоч Булгаков, на відміну від Довженка, був ідеологічним ворогом, Сталін, як відомо, захоплювався виставою за його п’єсою «Дні Турбіних».

Дзюба намагається зрозуміти психологію верховного більшовика, який, з`ясовується, любив співати білогвардійських пісень. І висловлює тонке припущення: «Може, тут щось інше? Якийсь психологічний коктейль із комплексу меншовартості і комплексу гордині брутального переможця? Насолода бачити вищий світ, який буде повержений тобою, у їхніх очах нижчим?»

Міркування ці видаються не тільки переконливими, а й такими, що вписуються у вердикт психіатрів щодо психічного здоров`я Сталіна.

І.Дзюба відсилає читача до зустрічі Сталіна з делегацією українських письменників 1929 року. Атмосфера зустрічі була зіпсована, на його думку, передусім тим, що гості рішуче засудили п’єсу «Дні Турбіних» як білогвардійську й антиукраїнську. І вимагали її заборони. Сталіну, звичайно ж, це не сподобалося.

Факт відомий, але дотичний до нинішньої апології Булгакова у наших пенатах. В «УЛГ» від 5 грудня минулого року була опублікована стаття Лариси Масенко з промовистою підназвою: «Постколоніальне прочитання творів Михайла Булгакова».

Одна лише цитата з «Білої гвардії». Йдеться в ній про гетьмана Павла Скоропадського. Турбін: «Я б вашего гетмана за устройство этой маленькой Украины повесил бы первым! Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман…»

Голос: так це ж говорить персонаж, а не автор. Не будьмо наївні: у романі цілі розсипи грубих і брутальних випадів щодо українства. Нема жодного сумніву в тому, що Булгаков належав до того штибу літераторів, яких навіть думка про самостійність України збурювала до сказу.

Лариса Масенко: « …чи потрібно нам відносити Булгакова до українських письменників лише на тій підставі, що молоді роки він провів у Києві, до того ж не будучи корінним киянином / його родина переїхала до Києва з Орловської губернії/?»

Резонно. Абсурд привласнювати того, хто не тільки не піддається привласненню, а й шкодить самим фактом свого привласнення.

Чи видатний письменник Булгаков? Безперечно. Чи ворог самостійної України? Однозначно.

Звідки ж у нас ця патологічна схильність до самоприниження? До дальтонізму і мазохізму? Чи, може, свідомість наша досі потерпає від наслідків кесарського божевілля?

Волання в порожнечу.

“Українська літературна газета”, ч. 4 (270), 28.02.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!