Володимир Базилевський. «Остання добірка Леоніда Талалая»

477

ДО  80-ЛІТТЯ ПОЕТА

1.

З`явилася вона у «Літературній Україні» 26 квітня 2012 р. А в ніч з 18 на 19 червня поета не стало.

За концентрацією трагізму, за нещадністю самооголення – добірка рідкісна, єдина у своєму роді. Сумарно – майже крик за однойменною картиною Едварда Мунка.

Історія вібрацій і конвульсій душі.

 

Боюся, Господе, боюся,

що я на манівці зіб`юся, –

і Муза не подасть руки,

перо забуде, що крилате,

що допалю чорновики

і не зігрію ними хати…

 

Але найбільше я боюся,

що все це я переживу

не уві сні, а наяву

іще до того, як зіп`юся…

Боюся, Господе, боюся…

 

Дякуючи мобільному зв`язку, відстань між Островом Водників, де він мешкав у своїй хатині-дачі, і «моєю» Глевахою, де я рятувався від міської товкучки, скорочувалася до ілюзії її відсутності. Позаяк перемовлялися ми, за поодинокими винятками, щодня. Тому більшість його віршів останніх літ спершу апробовувались у телефонному режимі.

Він любив читати і читав без афектації і педалювання. Завдяки цій природності, вірші набували додаткової сили, діймали і зворушували.

Добірка в «ЛУ» пов`язана із важкою смугою у його житті. Піднесення, що було перед тим, заступив затяжний морок.

 

Знову з тим же ходиш болем,

біль тамуєш алкоголем,

вниз ідеш, а потім – вгору,

і доходиш до собору,

потім знову навпаки

йдеш і йдеш через роки,

крізь чистилище неначе,

йдеш і йдеш. А пам’ять плаче.

Йдеш до рідних і знайомих,

йдеш, неначе уві сні,

як іде з війни додому,

йде убитий на війні.

Микола Вінграновський і Леонід Талалай у колі друзів

Невлаштований побут останнього часу загострив його залежність від чарки. Він і раніше, як і більшість письменників, був не байдужий до неї. Але до того це мало вигляд звичної, освяченої традицією, а тому цілком виправданої слабкості. Тим паче, що зовні він досить стійко витримував застільні навантаження і видавався тверезим у товаристві й тоді, коли в інших заплітався язик. Припускаю, що відсиджуючи обов`язкові, за його словами, години, якщо й не писалося, він вдавався до «наркомівської» стопки як живильного засобу активізації уяви. Але кого з творчих людей цим подивуєш?

Один поважний колега запевняв мене, що Гуцало не починав роботи без пляшки червоного вина. Чи так це – не знаю, але тому, хто прочитав «Алхімію слова» Парандовського, відомо, на які вибрики здатна психіка письменника. У цьому зв`язку запам`ята­лося якось побіжно кинуте Леонідом: «Я ніколи не сідаю за стіл, не помивши підлоги». Факт для тих, хто цікавиться психологією творчості.

Та повернемося до публікації. У добірці 12 віршів. Не всі вони рівноцінні. Як ось вірш «До середини Дніпра», у якому мотив гоголівської калюжі стає символом перманентної провальності зусиль українців мати свою, українську Україну. «Вже віддали чужинцям дзвони, свою історію і час… Уже не ми перед іконами – ікони моляться за нас». Летить гоголівська тройка-птиця, а з нею й сам Гоголь, але шлях її «обривається…в калюжі». Поет чи то забув, що в Гоголя «птица-тройка» символ Росії, чи то свідомо прив`язав її до України. Далі йде текст і зовсім не прив`язаний до теми, плутаний, де «Гоголь втомлений куня, видзьобуючи носом яйця». Я висловив поетові свої зауваги. Він вислухав, але відбувся фразою, що мав намір написати поему або ж цикл віршів про Гоголя. Тому «вийшло як вийшло».

Гадаю, повернутися до цього вірша Леонідові завадив той побутовий вир, у який він невдовзі потрапив. Симптоматично, що побіжно кинута фраза у вірші першому про таку аномалію як яничарство, доповнюється безрадісною загальною картиною у вірші останньому. До особистих негараздів додалися негаразди занепалої України й озвалися одним сплеском болю, що й пришвидчило поетову смерть. Смерть, яку він накликАв як можливість одним махом розрубати гордіїв вузол суперечностей.

 

У сон, у сон, у забуття

від безпросвітного життя.

У сон, у сон… Але не спиться,

і біль такий, нудьга така,

неначе я лежу на глиці

із надмогильного вінка…

Леонід Талалай і Раїса Харитонова

Леонід Талалай – больовий поет. Мало хто з наших віршників впадав так безоглядно у ризик вивертання своїх душевних ураз, як він. Це те, що видиме. Внутрішні ж зв`язки його поезії з поезією сучасників, а надто ровесників, швидше загального характеру. Хоча й навертають до блоківської сентенції: поети перегукуються між собою як птахи.

Я підійшов, сказав, як гримнув:

 

– Чого стоїш? Чого ревеш?

Я хліба виніс – не береш,

я сала виніс – не береш,

і відвертаєшся від гривні?

 

Звідки це відчуття знайомості? інтонаційної упізнаваності? Чи не з пафосних декламацій «маршала Вінграновського»?

 

Та я сказав: що хочеш, часе,

Усе віддам тобі по край –

І юність, й молодості чашу,

Життя сьогоднішнє й вчорашнє,

Лиш Слова мого не чіпай!

 

Авжеж, вони різні – Талалай і Вінграновський. І все ж перегук невипадковий. Попри готовність на людях пристати на користь чиєїсь високої думки про того чи того поета, Талалай у довірдивій розмові різко критикував  в и з н а н и х і в і д о м и х. Незрідка – несправедливо.

Єдиний, чию владу він визнавав, – Вінграновський. А якщо й кепкував, то добродушно. І не з віршів, а з деяких його звичок та химер. Вірш-присвята Вінграновському – чудовий, але…

 

Владика степу! Навпростець

простує зібраним баштаном,

і, наближаючись, росте

плечима, усмішкою, станом,

і розсіває навкруги

очей петрові батоги.

 

За петрові батоги я його розкритикував, нагадавши, що вони блакитні і аж ніяк не ув`язуються з очима «владики степу». Він погодився, але правити не став: надто вже ефектний образ і він зріднився з ним. У цьому є своя правда. Пушкін теж в л и п зі своїм «Анчаром», але вірш від того не втратив своєї притягальності.

Вони дружили і Талалай не без ревнощів ставився до кожного, хто намагався «примазатися» до його кумира. До слова, синдром цей повторився і з поетом іншого покоління. По смерті Вінграновського Леонід ремствував: обіцяв присвятити вірша і забув. Вони разом їздили «на Дон», «на рибалку» і він, Талалай, озвучував забавні придибенції з тих вояжів.

«Коли ж ти нарешті, усе це запишеш ?» – напосівся я на нього. І він таки почав писати прозу про Вінграна. З м`якою іронією, з мальовничими подробицями. Де зараз ці його записи? чи збереглися? – не знаю. Принагідно зауважу: мене засмучує, що сьогодні в тлумаченні спадщини Вінграновського превалює іконостас, а не вдумлива аналітика.

Глянець відчужує, заступає живу постать з усіма її суперечностями. Він такий же прісний і неприйнятний, як, скажімо, і радикальне неприйняття Кошелівцем поетового «…Наливайка».

Талалай:

 

Все не так, не туди і не в тон,

і підштовхує вітер у спину

аж до моря, яке по коліна,

аж до білих над морем ворон.

 

То оглянешся, як біля ями, –

і розмотує пам‘ять клубок

від почутого вперше «синок»

до «прощай і прости мене, мамо».

 

Перед тим, як завішене буде,

глянеш в люстро, де ти і не ти

дотліваєш на тлі самоти

після довгих ночей самосуду.

 

І хитається твердь під тобою,

ніби став не тією ногою

і почув, як в небесну блакить

в білім савані ангел сурмить.

 

Він виростав на гумусі української і російської класичної поезії. Під сумарним впливом останньої. Хоча при бажанні можна відшукати і прямі відштовхування й перегукування.

 

…не дай, не дай мені

позбутись розуму, мій Боже.

 

Вже краще костур і чума,

вже краще ритись в попелищі,

шукаючи, чого нема

не тільки на землі, а й вище…

———————————–

Не дай мне бог сойти с ума,

Нет, легче посох и сума…

————-

Да вот беда: сойди с ума,

И страшен будешь, как чума…

З Василем Герасим’юком

Пушкін був для нього авторитет з непохитних. Пригадується, він дуже шкодував, що не придбав «за доступною ціною!» академічного видання поета. Цитуючи багатьох і різних, переповідаючи, інколи не без іронії, пікантні подробиці їхнього життя, до Пушкіна він повертався, як повертається подорожній до рідної домівки. Вчитувався у його листування, смакував свідченнями сучасників, углибав у його тексти і віднаходив у них те, чого не помічали інші.

Не йдеться про сліпу залежність. Лірик з Божої ласки, він торував свій шлях. Пушкін був для нього таким же надійним підмурком як і Шевченко. І все ж цитований вище вірш він завершує спробою втечі від Пушкіна у свій  т а л а л а й с ь к и й  спосіб.

 

Не дай, о Господи, невдасі

угамуватися в Глевасі,

де крик і стогін, і наруга,

і навіть страшно уявить,

як у палаті тінню друга

твій друг у безумі стоїть.

І час стоїть. І смерть не йде.

А з розумом подітись де?

Нічого вже не відвернути,

не відвести, як пістолет,

який і вибере поет,

щоб всіх простити,

все забути…

 

Це провокація суїциду. Але піймати поета за руку не вдається. Цитата двозначна. Вона цілком прикладається як до Пушкіна, який «вибрав пістолет», так і до автора вірша, що й засвідчує завершальна строфа.

 

А над Ірпінню міст гримить,

і пада тінь від електрички,

як чорна мить у світлу річку,

що стане чорною на мить.

 

У цій останній прожиттєвій добірці простежуються й інші його захоплення. Вірш «Тут, де обривається дорога» навертає до Єсєніна, до того його вірша з циклу «Москва кабацкая», де поет твердить: «Я читаю стихи проституткам и с бандитами жарю спирт». Автор «в компанії убогих» чаркує з «бомжом, слухаючи сповіді бомжих».

 

Тут, де обривається дорога,

де немає зайвих і чужих,

я дивлюсь крізь сльози на бомжих,

думаю про себе і про них,

геть не розуміючи нічого.

 

А на мене бомж, як на чужого,

голову підперши бородою,

дивиться незрушною сльозою

і не бачить ні мене, ні Бога

тут, де обривається дорога…

З Павлом Вольвачем і Ігорем Римаруком

Якось він поскаржився: «Уявляєш, Ірка /Ірина Жиленко – В.Б./ закинула мені, що я пишу «під Сосюру».

Я зрозумів цей внутрішній спротив: Сосюра-лірик брав переважно те, що лежить на поверхні. Зрілий Талалай рухався вглиб. Він – д у м а ю ч и й лірик. І в цій своїй ролі, не втративши на емоційності, що трапляється вкрай рідко, перебуває до сьогодні.

Його відлякували неокласики формальною заданістю і холоднуватим раціо. За винятком Рильського, у прихильності до якого освідчувався, можливо, ще й тому, що скидався на нього зовні. Принаймні, я був свідком таких, приємних для нього зауваг колег.

Мене ж відлякувала його байдужість до Ореста з його метафізикою, що виокремлювала цього поета з-поміж інших «лебедів» неокласицизму. Складалося враження, що він його просто не читав, бо при згадці про нього переважно відмовчувався. Але ще більше дивувало, що він не вельми переймався Свідзінським і Плужником, хоча й не заперечував їх значущості, надто останнього.

Він писав про багатьох. Але більшість його статтей написані не з внутрішньої спонуки, а з вимушеної необхідності, яка часто водить нашим пером. Не в останню чергу – з можливості заробити якусь копійку. При тій частині злиденної пенсії, яка лишалася на його долю після змін, що сталися у його житті, йому, острівному самітнику, не раз – надто у рік останній – випадало перебиватися «з хліба на воду». Це при тому, що до харчів, як і до одягу, він був невибагливий до аскези.

У кращих його статтях чимало точного й свіжого. Але мало стриманого захвату з приводу чужої удачі, який вгадується за рядками чутливого аналітика. В усних оцінних його характеристиках інколи вражало небажання визнати за талантом права на інакшість. Втішання поезією сучасника за ним не водилося, похвала мала вигляд підозрілої поблажливості. Але «на публіці» його поетичний егоцентризм мав фірмовий захист – усміхнену доброзичливість, яка відчутно втратила на привабливості, коли він поголив вуса.

 

2.

Його раптова смерть приголомшила всіх. Хоча перечитуючи його добірку сьогодні, усвідомлюєш: не вона, а він ішов їй назустріч. Вписував себе у біблійний контекст: «ані доріг, ані стежок, ні зірки, що вели б до Сина». Вірш, що сприймається як передчуття неминучого.

 

…І погоничем вітер свистить,

і стьобає оголена віть,

і в дощу заплітаються ноги,

і твої заплітаються теж,

ще два кроки – і ти упадеш

і лежатимеш серед дороги.

І підійде до тебе водій,

переверне до неба обличчям

з відчуттям, що поміг у біді.

 

Таке відчуття, що оце «з відчуттям» не на місці. Бо переакцентовує увагу на психологічний стан водія. Та мова не про це. Такі вірші не можна писати безкарно. Я вже казав колись, як розплачуються поети за своє накликАння смерті. Не вдаватимусь до трансцендентного і не посилатимуся на психологів. Обмежуся нагадуванням про самонавіювання чи самогіпноз як гальмування вітальної енергії душі. Глибокі поети – надчутлива субстанція. Тому за крок до прірви у багатьох випадках спрацьовує інстинкт самозахисту. Та мить протверезіння, коли поет, усупереч всьому, хапається за соломинку – а може? Ні, це не те, що називають здоровим глуздом. Це сигнал психіки про небезпеку.

 

Що там про запас на денці долі,

на узбіччі траси у майбуть,

де стоять повії, як тополі,

і матюччя, ніби арфи, гнуть?

 

Що там про запас? Які події?

Може, подолавши манівці,

ще твоя повернеться надія,

як повія з пляшкою в руці?

 

Вип`єш і завиєш від розпуки

при широкій трасі у майбуть,

і тобі, як милостиню, в руки

за виття нашийник покладуть.

 

З Раїсою Харитоновою і Дмитром Івановим

Пізнього вечора Леонід прочитав мені неприкаяні вірші молодого тюменського поета Рижого, який покінчив з собою. І повертався до них знову і знову. Щоб якось його розраяти, відволікти від чергового вояжу в Корчі за пляшкою, я сказав: «Пригадується, Льоню, ти колись дуже добре переклав один з кращих віршів Пастернака. Чому б тобі не перекласти Рижого?» Він пообіцяв подумати, але так і не переклав. Чи не встиг перекласти.

Публікація у квітневому номері «Літературної України» – це документарій душі, яка б`ється в судорогах, шукає рятівного виходу із замкненого кола і – не знаходить.

Не раз він запевняв мене, що не вірить у Бога. Про себе я називав це грою в побіжний настроєвий атеїзм. Казав йому, що його поезія спростовує ним сказане. Що невіруючий поет – спрощений варіант поета. Посилався на Паскаля: якщо Бога немає і ми в нього не віримо, то не втрачаємо нічого. Якщо ж він є, а ми в нього не віримо, то втрачаємо все. Та минав час і все повторювалося.

Показово, що найболючіша з публікацій «ЛУ» завершується, як мовилося, картиною відворотної дійсності, де

 

…постають, мов на екрані,

бритоголові, як раби,

ординські виблядки доби.

Куди не глянь і не ступи

Кричать: – Купи! Купи! Купи!

В нас цілі гори барахла

від оберега до свитини,

які зі шкірою зняла

держава з неньки України…

 

Особиста драма і трагедія національна переплелися і стали одним нерозв`язним вузлом. Коли, зневірений і спустошений, цитував він мені Баратинського, поета з кола його улюбленців, я необачно нагадав йому, як «весело» обійшовся той зі смертю в однойменному вірші, яким захоплювався Л.Толстой. Задекларувавши, «смерть дверью тьмы не назову я», поет наступальним ямбом виголосив оду смерті.

 

Когда возникнул мир цветущий

Из равновесья диких сил,

В твое храненье всемогущий

Его устройство поручил.

 

И ты летаешь над твореньем,

Согласье прям его лия,

И в нем прохладным дуновеньем

Смиряя буйство бытия.

————

Недоуменье, принужденье –

Условье смутных наших дней,

Ты всех загадок разрешенье,

Ты разрешенье всех цепей.

 

Зав`язався неоднозначний діалог. Зійшлися на тому, що велика література немислима без теми смерті. Що грубий матеріалізм у його більшовицькому варіанті, табуюючи цю тему, наклавши на неї свою ідеологічну лапу, украй збіднив українську поезію тих літ.

Розмови, довірливі зізнання – скільки разів це було? «Комора пам`яті» /Л.Проць/ набита й таким начинням, що виносити його на люди не випадає.  Наважусь опублікувати свій запис «по свіжих слідах». З незначними уточненнями й опусканням деяких подробиць.

З Василем Шклярем і Ігорем Римаруком (ліворуч)

19.06.2012 р. Телефонний дзвінок з Чернігова від Дмитра Іванова: «Володимире Олександровичу, чи знаєте? Немає Льоні…»

Я-а-ак? Перед цим я викачував воду з колодязя: упало відро, якого так і не витягнув, кілька годин не заходив до хати. Поглянув на «Life» – 5 пропущених дзвінків. Дзвонити міг тільки він, Л. Учора говорив з ним кілька разів. Усе та ж зацикленість на стосунках з В. Попри те, що з Н. телефонував просвітлений, дав хлопчику мобілку. Я запитав: «Як звати тата?» «Та-ла-лай».

Згадую учорашній вечір. 10-та година. Я біля телевізора: дивлюся матч «Італія – Ірландія». Дзвінок від Л. Каже: їздив у Корчі і забув у магазині «Приму». Голос засивушений: «Не поминай лихом».

Цю фразу я вже чув. Можливо, вона й заколисала. Але ще більше, гадаю, кинуте ним заспокійливе: «Завтра /цебто сьогодні, 19-го – В.Б./ маю бути в Києві, отримати пенсію».

…Сідаю на велосипед і їду до лісу. Зупиняюсь в затінні сосен, при грунтовій дорозі. Люта спека. Простір в напрямку Малютянки. Зелена хвиля вівса. За ним експериментальне поле Академії: ячмінь та пшениця, що почала половіти. Небо – ніжна блакить з розрідженою бавовною хмарин. Стукіт дятла над головою уривається телефонним дзвінком. Рая! Ридання: «Я з Острова…голова розтрощена…ляда…міліція…тіло забирають до моргу…»

Гостре відчуття непоправності. Зблиском – безглуздя думки: «Life», який призначався тільки для н ь о г о, німуватиме…

 

Його «Безпритульна течія» завершується рядками:

 

Зберу усіх… І буде свято,

як це було вряди-годи…

А потім, ніби проводжати,

я разом з ними вийду з хати

і вимкну світло назавжди.

 

Він сам вимкнув світло чи йому допомогли вимкнути? Важка ляда останньої його публікації зі знаком фатальності.

Тим, хто підштовхував його до катастрофи, нести свій хрест. Спробуймо повірити, що вони не відали, що творили.

Леонід Талалай був і лишається світлим печальником української лірики.

 

Інколи хочеться пісні простої,

пісні такої,

що зовсім без слів,

пісні земної

на вічний мотив

тільки про те,

чим насправді ти жив,

пісні, що плине

повільно-повільно,

повільніше хмари,

повільніше часу,

тремтливі, як марево

степом Донбасу

сплива, не спливаючи,

перед тобою

то хвилею синьою,

то голубою,

пісні такої,

що – мов колискова,

впівголоса пісні,

без жодного слова,

сумливої пісні

на вічний мотив

про те, як любила,

про те, як любив,

про те, що життя наше –

пісня без слів.

 

«Безпритульну течію» він підписав мені так: «Володі Базилю /як я тебе інколи називаю/ з любов`ю. Будь, друже, рідніших у мене немає. Твій Л.Талалай».

Занурююся в книжку і потроху відходжу: переймаюся світлом.

Світло залишається, навіть коли поет його вимикає.

 

Титульне фото: Леонід Талалай і Володимир Базилевський.

Всі світлини — з архіву Раїси Харитонової.

З книги «Талант і талан»

(«Український    письменник», 2021 р.)

 

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 22 (314), 5.11.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!