Володимир Базилевський. Імпресії та медитації

469

ТЕЛЕФОННИЙ дзвінок. Протяжне зітхання і знайомий скрипучий голос: «Напишіть про долю критика за більшовиків. Поетові, прозаїку усе-таки було легше. А ось бідному критику…»

Це Дімаров. Персоналізований літературний материк. Епік, автор численних повістей, романів, оповідань, епопеї «І будуть люди». Лірик у прозі («Поема про камінь»). Мемуарист («Прожити і розповісти»). Дімаров – колекціонер мінералів. Гуморист і містифікатор. Це він, посилаючись на міфічного благодійника, намагався надати мені «гуманітарну допомогу». Отримавши у відповідь на шляхетну аферу відкоша, приволік мені додому… електроплитку. Акція героїчна, з огляду на його вік. Підбурив спілчанське керівництво підкинути мені на дачу дрова: «Щоб ви там не мерзли».

За звичками, манерою поведінки, схильністю до жартів не для вух панянок – народний характер у всіх його виявах. Невипадково до нього тягнулись люди різних поколінь. І не тільки літератори.

Дімаров з тих письменників, межа між творчістю яких і людськими якостями розмита. Знати Дімарова-людину – це й наблизитися до його прози. І навпаки.

За правління Януковича він відмовився від ордена. В інтерв’ю «Могила вже вирита» вергав слова-камені: ми роздержавлені люди. У нас немає національної свідомості. Ми зрікаємося свого, не замислюючись, чим це нам загрожує. А загрожує це могилою, яку риють нам могильники-інтернаціоналісти (читай – глобалісти). Вони ждуть – не діждуться, коли ми ляжемо до ями…

Він пішов з життя за лихої пори державності. Вечір його був затьмарений загибеллю багатьох її захисників. Але й в найтрагічніші дні був налаштований на опір.

З найважливіших уроків його творчості – увага до людини. Тлумачення людини в її широкому світоглядному осязі. Як полярність щодо марнославної, зацикленої на собі, егоцентричної літератури.

Дімаров – це масштаб, втрачений нинішньою прозою. Це груба правда життя. Це читабельність. Це десятки й десятки колоритних персонажів. І сам він – з найколоритніших персонажів літературного середовища.

Секрет його притягальності у його природності. У мінеральних покладах його душі. Як він зберіг цю природність до останнього подиху, як не розгубив на крутих життєвих роздоріжжях – назавжди лишиться його, можливо, найбільшою таємницею.

 

ЮРІЙ Буряк – поет з першоприсутніх. Дарма, що обійдений увагою. Поет зі своєю мовою. Жорсткою, адекватною часу зображувальністю. З породи шукачів, експериментаторів. Стилістично багатоликий і в багатоликості цілісний. Інтелектуал з інтенсивним внутрішнім життям. Підтвердження – 80 томів твореної і редагованої ним «Хроніки» – культурологічного альманаха неабиякої якості.

Непростий для сприйняття. Не всі його експерименти вдалі. Дратує, але притягує. Пише на грані розмивання жанру. Зловживає прямими западаннями у прозу. Така природа цього таланту. І така його самонастанова.

Він з тих, хто, якщо за Шевельовим, успішно розхитує Карфаген української провінційності. Його «Орільянські елегії» – взірець того, як через особисту драму можна вийти на загальнолюдську проблематику.

На сьогодні – непрояснений. Він це знає, як і знає собі ціну. У ставленні до нього – стійкий холодок відчуження.

 

ЩОДЕННИК Ніколая ІІ тієї пори, коли він зрікся престолу, перебував під домашнім арештом у Царському Селі, а після захоплення влади більшовиками конвойований до Єкатеринбурга, де й розстріляли його разом з родиною.

Протокольні, короткі, як постріли, записи, які велися з озиранням, що будуть прочитані тими, від кого залежала його доля.

В літературі про останнього царя, яку мені випало читати, мовиться про нього, як про людину посередніх здібностей, слабовольну, нездатну керувати державою. Йшлося навіть про його психічне нездоров’я, аж до твердження, що імператриця Александра змушена була давати йому наркотики, аби порятувати від депресії. Свідчення суперечливі.

Щоденник не дає вичерпного про нього уявлення. За ті підконтрольних півтора року, що йому лишалося жити, він, зрозуміло, не міг бути абсолютно відвертим, з огляду на загрози, пов’язані з можливою фільтрацією записів. І все ж дещо можна виокремити беззастережно.

Цар був неабияким читачем. За відміряний йому короткий час перечитав цілу бібліотеку книжок. Лектура його строката і різноякісна. Від Юлія Цезаря з його «Записками про Гальську війну», історичних і наукових праць – до Дюма і Конан-Дойля, яких він читав в оригіналі. Чільне місце у сфері читацьких його зацікавлень належить російській літературі. Він буквально поглинає багатотомного Лєскова. Читає Лєрмонтова і Гоголя, Тургенєва і Толстого, Ф. Сологуба і Мережковського. Занурюється в Салтикова-Щедріна і – ! – захоплюється ним. Хоч, як правило, оцінок прочитаному не дає. До характеристик не вдається. Обмежується короткими репліками. Потрапили на царські очі й «Протоколи сіонських мудреців». Чи згадалися вони йому в підвалі дому Іпатьєва тієї моторошної ночі, з огляду на те, хто чинив розправу над ним і його дітьми?

Щоденник, попри його лаконізм, зворушливий людський документ. Цар був напрочуд уважним і люблячим батьком. Його доньки і син безперервно хворіли. І він старанно фіксував перебіги їхніх нездужань. Усі перепади температури. В умовах ізоляції давав синові уроки з історії й географії. Читав дітям тексти французькою та англійською. Залучав їх до участі у домашніх спектаклях і сам брав у них участь.

Він був взірцевим сім’янином і вірянином. Строго дотримувався догматів православ’я. Вів діяльний спосіб життя. У царськосельському парку разом з іншими пиляв і рубав сухі дерева і педантично фіксував їх кількість. Порпався на грядках, відкидав сніг. Не цурався фізичної праці у всіх її виявах. Це не ув’язується з тим образом тихого депресивного суб’єкта, який насаджувався упродовж десятиліть.

Втім, стосується те усіх Романових. А найбільше – Ніколая І. Він став уособленням самодержавного зла. «Николаем-вешателем» і тільки. А був же й інший самодержець. Той, який відправив Пушкіна у… будинок творчості, цебто у його ж Михайловське. Той, який по смерті поета заплатив усі його фантастичні, навіть як на сьогодні, борги. Звелів видати державним коштом зібрання творів на користь родини. Подбав про пансіон для вдови і дітей.

Я писав про це. Згадував і нашого-їхнього Гоголя, який роками жив у Римі на гроші того ж самого «вешателя».

Роздумуючи над цим з відстані в часі й історичного досвіду, як не дійти висновку про незіставність каральної машини царизму і більшовизму.

Пригадується історія з Бальмонтом. Після поразки революції 1905 р. поет розгорнув бурхливу революційну діяльність. З незмінним успіхом виступав на літературних вечорах, де запекло критикував провладний режим. Вдавався до прямих випадів щодо імператора. «Он трус, он чувствует с запинкой, но будет, час расплаты ждёт. Кто начал царствовать – Ходынкой, тот кончит – встав на эшафот».

У 1907 році йому було велено полишити Росію. Бальмонт… відмовився, пославшись на відсутність коштів. Тоді йому надали 2000 карбованців і він з дружиною і дочкою виїхав за кордон. І доки мандрував світом, у Москві і Петербурзі виходили і поширювались його книжки. Зокрема й крамольні «Пісні месника».

Приклад в сенсі неадекватності покарання майже гротесковий. І це при тому, що батько царя Александр ІІІ став жертвою тероризму. Хоч майже самоусунувся від державних справ. І запам’ятався сучасникам хіба неймовірною фізичною силою: ламав підкови і згинав срібні рублі. До слова, обидва Романови – син і батько – загинули у 50-літньому віці.

Щоденник Ніколая ІІ уривається за три дні до його вбивства. В останніх записах згадується прізвище одного з убійників – Юровського.

Ліквідували царську сім’ю за розпорядженням голови ВЦВК і за сумісництвом секретаря ЦК Я. Свердлова (Янкеля Розенфельда). Виконавці – Янкель Юровський і Шая Голощокін. Сталося це в ніч з 16 на 17 липня 1918 року.

Вбивали і добивали 4-ьох царівен і малолітнього, хворого на гемофілію царевича Алексія у підвалі дому Іпатьєва по-звірячому. Кілька десятиліть проминуло звідтоді, як я довідався про те з дефіцитної книжки, а жахливі подробиці упам’ятку й досі…

Читане тоді ж озвалося віршем. На нього відгукнувся Леонід Вишеславський.

 

БОРИС Чичибабін у передмові до свого вибраного, виданого «Дніпром» за рік до проголошення Незалежності, висловив свій погляд на поезію. Погляд несподіваний і якоюсь мірою єретичний.

Відштовхнувшись від поетичних з кінною міліцією вечорів у Лужниках, зауважив, що це тимчасове явище. І явище ненормальне. Юрба, яка слухає поетів і аплодує їм – абсурд. Поезія потрібна не юрбам, а тим, хто без неї не може жити. А таких людей завжди було мало. Навіть менше від тих, хто пише вірші і видає книжки. І це добре. Було би жахливо, якби поезію любили так, як люблять футбол чи пісні Пугачової. Поезії протипоказана масовість. Її не повинні любити всі. Поета мають знати ті, для кого він пише. Я не думаю, каже Чичибабін, що всім, хто мені аплодує, потрібна поезія. Але читач поезії завжди був і завжди буде…

 

МОЛОДА поезія. Одна з тенденцій: рух у напрямку метафорики. Незрідка – алогічної. Гуртове (хто кого переметафорить?) її накручування. Страх видатися занадто простим. Без усвідомлення, що простота і простакуватість – полярні речі. Винятки є, але їх мало.

 

БІДА літератури – надмір літератури.

 

ПОЕЗІЯ як місцями забруднене чи запорошене скло. Проглядаються лише фрагменти інтер’єру, пейзажу, будови. А не інтер’єр, пейзаж, будова у їх цілісності.

Мовиться не тільки про візуальний ряд, а й про начиння. Одна думка не стикується з іншою, протилежною. Один образ витісняється іншим й обидва не узгоджуються між собою.

І думка й образ можуть бути самі по собі глибокими і яскравими. Але, не пов’язані загальним мотивом, вони втрачають сенс. Бо там, де фрагментарність, там і неминучий сумбур.

В підсумку дивуєшся: ніби ж розумний автор і не без хисту. Але що він хотів сказати – збагнути неможливо. Запорошене скло уяви. Забруднений механізм думання.

 

ВКОРІНЮЄТЬСЯ одностороннє сприйняття і розуміння новаторського, модерного письма за його формальними ознаками. Але ж можна бути модерним поетом і не вдаючись до верлібру. Поетом-новатором і в межах традиційного вірша.

За формальними ознаками Мандельштам – традиційник. Новатор – Маяковський зі своєю «драбинкою». Але Мандельштам у рази складніший, тонший, несподіваніший ніж Маяковський. Новаторство Маяковського – на поверхні. Новаторство Мандельштама – загнане вглиб. І обумовлене своєрідністю двох чинників: світоглядного і психологічного у їх взаємопов’язаності. Саме звідти його радикальна своєрідність.

Модерний, попри видиму класичність, Арсеній Тарковський. Коли я, намагаючись збагнути секрет його окремішності, в листі до нього послався на Пушкіна, він заперечив. Але прізвища поета, який мав на нього найбільший вплив, не назвав. Можливо, ще й тому, що Мандельштам тоді був заборонений. Відштовхнувшись від попередника, Тарковський став тим, ким став. Його поезія – поезія небесного тяжіння. Патриціанського ладу. Він і на Землю незрідка дивився з висоти пташиного польоту. Маршрути птаха не надаються до вичерпного тлумачення. Окремі вірші так закодовані, що розкодувати їх чи й можливо. Модерн Тарковського – домежно внутрішній.

Те ж саме у нас. Плужник зі своєю феноменальною щирістю, Свідзінський з його «свідзінськістю» глибші, модерніші від Семенка і Гео Шкурупія з їх демонстрацією, плакатністю новацій. Глибші тому, що вони органічні, а не запрограмовані.

Лишається схилитися до парадоксу: традиційний вірш як носій модерну. І підпертися аксіомою: поет істинний – чи він верлібрує, чи послуговується ямбом, завжди модерний.

 

ОЛІМПІЄЦЬ Гете? Легенда і не більше. Він не раз бував на грані життєвої катастрофи. Не раз переживав творчу депресію. За перші роки перебування у Веймарі не написав практично нічого суттєвого. Знав, що таке боротьба з обставинами і самим собою. Так, перемога лишилася за ним. Але перемога як наслідок самодисципліни, самоорганізованості, приборкання своєї «вулканічної» натури, самопізнання. Фантастична працездатність Гете – наслідок тієї боротьби як поєднання таланту й вольових усиль. Його за життя називали улюбленцем долі. Посилаючись на це, Гете казав, що він і не збирається нарікати на своє життя, але все воно – тяжка праця і зусилля. І за 75 років у нього не було жодного місяця, який би він змарнував тільки на задоволення.

Новаторство в розумінні Гете – це осмислення й переосмислення уже накопиченого досвіду. Люди істоти колективні, казав Гете, по суті повторюючи Арістотеля. Опертя – здобуте попередниками і сучасниками. Воно має бути засвоєне. Навіть неперевершений геній не доб’ється нічого, якщо покладатиметься тільки на себе. Інколи цього не розуміють навіть розумні люди і в погоні за оригінальністю півжиття навпомацки пробираються в темряві.

Гете «лікувався», за його зізнанням, у такий спосіб: усе, що його мучило, він мав негайно втілити в образи, вірші, і таким чином з ним покінчити. Він називав це старим домашнім засобом порятунку.

Торкаючись образної фактури поезії Гете, дослідник Конраді зауважив: його образи – наслідок роботи мозку. Тільки розум художника здатен створити такі рядки як: «…вчиться торкатися зір, бачити вчиться рука».

 

ПРИГОЛОМШЛИВЕ, як на мене, висловлювання В. Гумбольта про гекзаметр. Він, гекзаметр, як первісний, найдавніший вірш греків, сутність і основний тон усіх гармоній людини і всього, створеного Богом світу.

 

ВРАЗИВ один з оприлюднених записів Вінграновського: переводяться люди, а може, й перевелись. Що люди переводяться, що з людиною щось діється, бачимо сьогодні як ніколи.

Запис вражає тим більше, що Вінграновський не був схильний до філософем і відверто нудьгував, коли при ньому заводили глибокодумні розмови.

Є розум і є розум серця. Це різні речі. Вінграновський відчув інтуїтивно, а інтуїція, власне, і належить до розуму серця, що в атмосфері щось аномально зрушилося, що в ній поменшало кисню.

Саме з цієї причини, думається, його оригінальна поетична спадщина невелика за обсягом, а не тільки тому, що були кіно і проза. І хоч проза, певною мірою, продовження його поезії, Вінграновський передусім поет. А кожен поет на доглибному рівні дитина. Дитині ж у розлюдненому світі сутужно. І коли цей чутливий організм відчув брак кисню, коли наштовхнувся на сліпоглухонімоту середовища, він відштовхнувся від середовища. Цим пояснюються його тривалі паузи, окремі вірші він дописував роками.

Це підтверджує і ним сказане: «Я люблю, щоб мене любили». Усі ми любимо, щоб нас любили, але мало хто з нас зважився б на таку наївну відвертість.

До цього хіба додати, що з поетами незрідка трапляється те, що з юними співаками – мутація голосу. В одних видиме і різке, як у Тичини, в інших – менш помітне. Міняється поет, міняється тембр і його муза. Або ж втрачає голос.

Є речі, які пояснити важко. У Вінграновського було, хоча й з певними застереженнями, те, що й у кларнетиста Тичини – родовий чар. А чар не піддається логічній мотивації й анатомічному розтину. Він є, або його немає. Російські перекладачі Вінграновського так і не зрозуміли, чим же він притягує читача. Не зрозуміли, що є музика, почути яку може лише с в і й, налаштований на с в о є.

 

БОРИС ОЛЕЙНИК: «Когда вернусь…». Воспоминания современников. Москва, изд-во МАИ 2019.

Уже сам факт виходу цієї книжки за шестирічної російсько-української війни, груба тенденційність і поверховість частини вміщених у ній текстів, дефіцит широко знаних імен «современников» засвідчують, що це данина Олійнику-політику, а не Олійнику-поету. Скороспіла віддяка за відому його позицію. Кажу про авторів «з того боку».

Це настільки очевидно, що не варто було би й говорити, якби не явний прокол одного з авторів, відомого поета Станіслава Куняєва. Цитую мовою оригіналу: «Что бы не случилось с многострадальной ненькой Украиной, но, если до сей поры она была способна рожать таких сыновей, как Борис Олейник, как Олесь Бузина, как замечательный писатель-фронтовик Александр Сизоненко, вспоминаю всех их – хочется верить, что не всё потеряно».

Є елемент гротеску у цьому зіставленні. Мабуть, і в страшному сні Борисові Олійнику не могло приснитися, що його московський візаві, якого він небезпідставно вважав неабияким поетом, плюне на його могилу. Урівняє його ім’я з ім’ям схибленого, який з параноїдальною настирливістю зосередився на тому, щоб упродовж років втоптувати в грязь ім’я Шевченка.

Неможливо повірити, щоб Куняєв не знав, що Бузина українофоб, войовничий аматор і не більше. Але в тім-то й річ, що відступництво для нього чеснота. «…хочется верить, что не все потеряно». Цебто лишається шанс знову загнати Україну в московську кошару.

Невиліковна хвороба російських інтелігентів. Ні, Борис Олійник, попри гріхи вільні й невільні, заслуговує на делікатніше поводження.

 

В. КОЖИНОВ в «Історії Русі» возвів А. Боголюбського на п’єдестал національного героя великоросів. При тому жодним словом не прохопився про його злодіяння в Києві. Кожинов явно не знає як бути з українцями. Заперечує, оскаржує їхнє право на окремішність. На свою спадщину, історію, землю, а вмотивувати, підтвердити те не годен. Пережовує многократно пережоване Погодіним і квасними патріотами. Вдається до спроб принизити роль Києва, загалом «Южной Руси». І спроби ці вкрай натужні.

Стаття Кожинова має підзаголовок – сучасний погляд. Насправді ж погляд той старосвітський, шовіністичний.

Його «історія» – компілятивна ковдра, суціль зліплена з ошмать чужих відповідного забарвлення праць.

 

РОЗАНОВ: письменництво – фатум. Бути письменником – бути нещасним. Талант письменника пожирає його життя. Пожирає щастя. І, можливо, тільки з огляду на це, письменників не можна судити с т р а ш н и м судом. Суворим так, але не страшним.

Він же про себе: не розумію – чому мене так не люблять у літературі. Сам я видаюся собі «дуже милою людиною».

 

N, БЕЗПЕРЕЧНО, талановита. Але це талант з баламутинкою, з нахилом до гімнастики кривляння, розумового блазнювання. З неминучим затемненням стилістики і дозованою дешевою піротехнікою.

Невід’ємна складова – гра на публіку. Ексцентричність, задерикуватість, постійне надимання. Невситиме бажання демонстрації себе.

Замість контакту з читачем хворобливе намагання вивищитися над ним. Приголомшити його усім ладом мовлення. Посилання на імена, що нібито десь там р о б л я т ь погоду. Дарма, як потім з’ясується, що робили вони ту погоду за царя Гороха і сьогодні нікому не цікаві.

 

КРИТИКИ, які не обтяжують себе читанням того, що критикують. І критикують з легкістю дивовижною. Що це – легкість дурості чи дурість легкості?

 

ЛІТЕРАТУРНА критика досі сприймається багатьма як бідна родичка літератури. Або ж прислуга, місце якої не у вітальні, а на кухні.

Комусь із європейців належить формула: великих критиків немає, але є велика критика. Попри всю парадоксальність, позаяк велику критику не можуть творити критики малі, а може, саме завдяки їй, у цій сентенції проглядається прихований іронічний підтекст. Бо ж критик у сприйнятті більшості певною мірою постать одіозна саме тому, що критик. Хоча в історії різних культур траплялися періоди, коли саме критики були володарями дум свого покоління.

Було, звичайно, й інше. Нам важко уявити, що такі російські критики як Скабичевський, Ткачов, імена яких відомі хіба що історикам літератури, ледь не по діагоналі перекреслювали «Війну і мир» Толстого. А сам Толстой, натерпівшись від критиків, писав так: «Що стосується критиків, то часто під їхніми руками великі письменники стають малими, глибокі – дрібними, а мудрі – дурними».

Часто кажемо і чуємо: «Поет Божою милістю». І не кажемо і не чуємо: критик Божою милістю. Кричуща несправедливість! Бо критиків Божою милістю значно менше, ніж поетів Божою милістю.

Не всі, хто пише статті й рецензії, критики. Критик – це відчуття істини на підшкірному рівні. Воно або є, або його немає.

Був етап у Слабошпицького, коли він мовби відмежувався від критики, і, здавалося, без вороття пішов у біографічну прозу, у художню документалістику. Але то оманливе враження. Аналітичний хист його від того перевисання тільки употужнився. Він просто постав в іншій якості. І я переконаний, що без дару аналітика не було би його книжок про Осьмачку, Влизька, Коцюбинського, масиву його статей про поетів діаспори і материкової країни тощо. Навіть публіцистика його була би якісно іншою. Зауважимо: у «Наближенні по суті» явлена лише дещиця з огрому матеріалів, написаних цим трудоголіком.

Він володіє найсуттєвішим – критичним чуттям. Він читабельний, логічно вмотивований, подеколи іронічно-споглядальний чи й саркастичний. Він може помилитися у частковостях, але рідко помиляється, коли йдеться про напрямні таланту.

Знаю з власного досвіду: глибокі статті пишуться на такій же хвилі піднесення, як і глибокі вірші. Їх не може бути забагато. Але вони є. Посутній доказ – «Наближення до суті».

 

ЧИТАЮЧИ Гужву-поета, втішаюся старим, радуюся новому, знаному з періодики, і щоразу думаю: усе те ж стримане чоловіче начало, той же з мінімумом декорацій текст.

Колись я писав про нього: «Він сучасний за способом мислення, за підкресленою схильністю до логічних конструкцій, за манерою – строгою, інколи надміру аскетичною. Манерою, де чітко вловлюється розмовна інтонація».

Оцей симптом розмовності був передвістям з’яви Гужви-прозаїка. І він, як відомо, відбувся і в цій іпостасі. Але мовиться про Гужву-поета. Це поет-аналітик. Він принципово антибанальний, ворог заїзджених туристичних маршрутів думки. Читаючи його останні поетичні книжки, вкотре переконуєшся: Гужва-ліроепік, раціоналіст, іроніст з перевисанням до сарказму, моделює цей скажений недосконалий світ за тими ж законами логізму й строгописання, що й раніше. Хіба що з’явилися нові обертони й увиразнилася протестна нота.

Маємо долю з чітко означеними контурами. Своїм кодом мислення, відчуттям міри й самодисципліни, навіть коли йдеться про нічний стан душі.

 

Дощ іде

Цей дощ іде по мене.

Я це знаю.

Парасоль в руках.

Дощ такий,

що інші ріжуть вени.

Я стою.

І парасоль в руках.

Задощило так,

що важко жити.

Задощило так,

що не живу.

Та несила парасоль закрити

і упасти долілиць в мокву.

 

Після скверни, цинізму, збочень, звихнутих на тілесності віршувальників, як очисний протяг – світлий шляхетний тон:

 

Яка нестямна річ – освідчення в коханні.

Підказує любов тобі якісь слова.

І дівчина твоя – морелька в цвіті раннім –

рожева і бліда, півмертва-півжива.

……………………………..

Яка пекельна річ – при гнотику убогім,

шикуючи ряди завжди приблизних слів,

згадати жінку – подарунок Бога,

яку, якби й схотів, – не розлюбив.

 

ПОЕТИЧНА піротехніка відсутня, спроби епотажності не проглядаються, метафори – рідкість, але письмо не залишає байдужим. Ефект досягається сумою чеснот. Чеснот видимих і прихованих, які відкриваються не відразу, а в міру засвоєння прочитаного.

 

Автор – жінка. Жіночого багато. Можливо, навіть забагато. Духовного і тілесного. Розважливого і піднебесного. Тверезого і сентиментального. А ще – поривного. Бо ж лірика.

 

Степ непрозорий з дикими травами –

Ось хто, я любий мій. Хочеш – то на мене!

Думаєш, пахну квітками якими? –

Пахну частіше я кіньми баскими!

З потом і норовом їх схарапудженим,

Боком прокушеним, кров’ю заюшеним,

Криком стерв’ятників, вовчими лапами,

Пахну я, милий, ночами кошлатими…

Дику скіф’янку, не привчену плакати,

Хочеш – то на мене! Хочеш – то на тобі!

 

Подібної відваги внутрішньої оголеності при непереступанні червоної лінії ще пошукати у наших пенатах.

Та не тільки цим зворушує книжка під назвою «Крик дощу». Назвою, яка позірно підтверджує: у жінок таки своя логіка. Насправді ж, мотив дощу виправданий. Він обґрунтований і кількавекторний.

Простежується відданість забутій чи призабутій, але любій серцю старосвітчині. Рондо, ронделі, ритурнелі, тріолети, секстини, сафічні строфи, октава, александрійський вірш, рубаї звичайні і рубаї квадратові, романс, хоку, акровірш – не певен, що перелік вичерпний. І звичайно ж, сонети та сонетоїди.

Подивовує книжка і позитивом, на який рідко звертають увагу. У ній панує лад, як у охайної господині в хаті. Усе розфасовано по розділах, назвах і підназвах. Пов’язано в цикли. Розкладено по тематичних полицях.

Це важливо, бо – вибране. Точніше – перший том вибраного Наталі Горішної.

Окремо – про примітні не тільки за обсягом речі: поему «Голгофа» і «Відчинене вікно».

Перша – це біблійна міфологія у віршах, кожен з яких сприймається як суверенна одиниця. Поема з проекцією на трагічну українську минувшину.

Друга – «Картинна галерея у віршах». Поетичне тлумачення картин Боттічеллі, Босха, Рафаеля, Караваджо, Рубенса, Рембрандта, Ренуара, Мунка, Далі, аж до Олександра Мурашка та Катерини Білокур. Із цього циклу авторка постає як поціновувач живопису.

Ще одна грань творчості поетеси з Черкас: вона успішний перекладач російської класики. Зокрема поетів так званого «срібного віку».

Тут я забігаю вперед. Її кращі переклади з попередніх книжок потраплять до другого, уже підготовленого до друку тому.

 

Не краща я від когось і не гірша,

Мій білий світе, інша я,

Я – інша!

Не розповзлась в неславі й каламуті,

Бо я осібна, наче крапля ртуті.

……………………………..

Мій білий світе, скільки треба правд!

Пізнавши всі – не витримаю болю.

Я наближаюсь до Господніх врат

З важким снопом назбираних утрат,

Але – не знеособлена юрбою.

 

Жодних перебільшень: так і є. Вона справді осібна. Справді інша. Справді не знеособлена.

З додаткових підтверджень. Хто ще з поетів пародіює власні тексти? А в неї, Наталі Горішної, цілий цикл автопародій під назвою «Поет у спідниці». Вона, ця поетеса має моральне право ось на цю зухвалість:

 

Без нарікань, без помпези –

Знаю, вродилась така:

Я не приймачка Поезії,

Я – її рідна дочка.

 

«НЕПРОСТІ» Тараса Прохаська. Роман, який випадає з жанру. Цебто романом у його класичному вимірі не є. Інтрига у містичній складовій. У міфологізації тексту. У спробі висловити нормальною мовою те, що до норми не належить. Подати непіддатливе логіці у логічній доказовості. Долучити для переконливості відомі імена – Климпуша, Стефаника, інших. Прив’язати їх до ландшафту Ялівця. За Францом, ландшафту історії. («Є місце – є історія»)

Переслідує відчуття чогось давно читаного. Відлуння читаного. Чого і кого? Брауна? Селімовича? Маркеса? Але ж твір мічений яскравим місцевим колоритом. Для степовика, яким я є, екзотика вже імена: Франц, Себастян. Як і топоніміка і та ж історія.

Та мова не про це. А про організовану затемненість тексту. При ясності письма. При врівноваженій й економній стилістиці.

Читач чекає на прояснення, але його немає. З’ясовується, що й не буде. Письменник закрутив «міфологічну спіраль» до ризику втрати контакту. А мав би, як на мене, зробити крок назустріч. Нумерація не означає послідовності. За відсутності сюжету по наростаючій катарсис чи й можливий.

Це перший твір Прохаська, який випало мені прочитати. «НепрОсті», зізнаюсь, далися непросто. Не моє письмо. Та щось у тім письмі притягує. Навіть за часткового мого розуміння. Ще б пак: між автором і мною – прірва у 30 років.

Десь на очі потрапила фраза про «популістську архаїку» Прохаська. Якщо це й архаїка, то в модерній одежі. Інша річ – перевитрати виробництва. Частина з них на поверхні. Очікуваний наслідок практики із замахом на відрубність. Чи я помиляюсь?

За категоризмом Оксани Забужко, авторки передмови до книжки, «НепрОсті»» «… не лише один із найкращих українських романів доби незалежності, а й один із найкращих центральноєвропейських після 1989 року».

Круто. Не беруся судити. Та є чинник, якого письменникові не приховати: його потенціал. Рівень можливостей, що випливає з тексту.

Тарас Прохасько видається мені автором на перспективу. До цього схиляє й базова тріада з його міфології. Преображення історії, ландшафту, інтиму. Та не тільки. Я читав його есей, навіяний пандемією. А в нім фраза: тільки власна хроніка є надійним персональним виходом із кризи. Твердження як обіцянка на завтра. За умови, що знак питання в алюзійній назві «Буде нам з тобою, що сказати?» відпаде і замість нього постане крапка.

 

ПОСТСКРИПТУМ. Міняється світ, а з ним і ми. І все ж не настільки, щоб те, що вчора дратувало, сьогодні захоплювало. Ще за імперії я різкувато висловився про Лишегу, духовно близького Прохаську. Власне, не стільки про нього, як про тлумачення його віршів. І ось читаю в Лишеги: «Колись, понад десять літ тому, в хаті під лісом, як іти навпрошки з Глевахи в Боярку, – я в м і в в и к л и к а т и с н і г» (підкреслення моє – В.Б.). Далі Лишега пояснює, у який спосіб це йому вдавалося.

Глеваха й Боярка – місця, з якими пов’язане моє життя. Тому й зачепило. А ще більше – оте викликання снігу.

Може, у тім і призначення митця, щоб міфологізувати реальність і робити її стерпною для існування. Але не втратити при цьому, як і у всьому, що стосується творчості, чуття міри…

 

САТАНА як усеохопний геній. Не без марнославства: тайкома мріє про «бронзы многопудье». Він знає усе про всіх. Знає і про те, що я про нього думаю. Тому начистоту, без еківоків.

Це він, послуговуючись людиною, сіє і вирощує різноваріантне зло. І він же винахідливо подає те зло в ефектній обгортці добра. Спекулюючи на невмирущій людській дитячості, провокує розум діяти всупереч здоровому глузду. Нав’язує ризиковані забави й ігри. У тім числі і криваві. Персоналізує кожне зі своїх діянь. Приглянеться йому Мордехай Леві, більше знаний як Карл Маркс, зауважить Бланка-Ульянова і – бути перевороту. Візьме у під помічники сина алкоголіка Сосо Джугашвілі і художника-аматора Адольфа Шікльгрубера – і проблема перенаселення планети вирішена. Захоче розважитися, опустити людину до тварини – звелить Фройду інфікувати її насланням: головне в неї не голова, а статевий орган. Допоможе любомудрам розщепити атом і ошелешить Чорнобилем. Підкине іграшки з подвійним дном: смартфон, вайбер, фейсбук, ще там щось – прощай, епістолярій. Урветься писання листів. Розтягне усесвітню павутину і борсатися у ній людині як мусі. Посунься, книжко. Вік цифрових технологій. Випустить невидимого душогуба з печер лабораторій – отримуй коронавірус. Затьмарить кебету ущербної нації і та обере за очільника блазня-ворога. Загатить океан пластиком – здихай, нащадку, з голоду…

Втім, не все так безнадійно. Навіть з огляду на ядерну кнопку. Не довіряє сатана Путіну. Запідозрив: не влаштовує того роль технічного виконавця. Хоче перебрати на себе роль сатани…

Сатана не ремствує, але на сторожі. Він у доброму гуморі, бо знає: повалити сатану – ідея фікс. Інша річ, що йому, сатані, осточортіє возитися з дурним людством. Набридне дивитись, як воно зі століття в століття наступає на ті самі граблі. Гірше, якщо він, сатана, впаде в депресію. А поки що все окей. Він же не самогубець. Він – рушій прогресу.

“Українська літературна газета”, ч. 10 (276), 22.05.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!