НАБЛИЖАЄТЬСЯ 30-ліття української державності. 30-ліття неперервного хаосу, аномалій і поразок. Державності без стрижня. Без убезпеченої національної домінанти. Державності хиткої й аморфної. Піддатливої примхам і сваволі політичних вітрів.
Україна зґвалтована олігархами. Власниками фантастичних статків і провідних телеканалів. Поіменно це виглядає так. Ахметову належать 6 телеканалів, Коломойському – 6, Пінчуку – 6, Фірташу та Льовочкіну – 9, Порошенку – 2, Медведчук мав до закриття 3.
Як могло таке статися? Як сталося, що український виборець обрав за президента лицедія, заплямованого антиукраїнськими випадами?
У роки становлення української державності президентом мав би бути етнічний українець. Сказав те єврей В.Портников. І тим самим висловив розуміння важливості єднання лідера зі своїм народом на генетичному рівні. Так, мали ми за верховного с в о г о, який не виправдав сподівань. Ба більше: привів до влади розстрільника Майдану Януковича. Але цей гіркий досвід не спростовує органічності правила. Чи можна уявити в ролі очільника Ізраїля – араба?
Проблема України – ганебна амнезія з ознаками деменції її населення, які й обумовили катастрофізм вибору. Охлократизація суспільства, що видається за демократизацію. Нахрапистість п’ятої колони, яка завжди почувалася тут господинею, а за нинішньої уседозволеності і обвальної соціальної несправедливості здобула додаткові важелі впливу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Йдеться не тільки про мільйони радикально налаштованих етнічних росіян, а й про своїх відступників, носіїв задавненої хвороби. Хвороби, яка не піддається лікуванню ще й з тієї причини, що живиться міазмами розпаду отруйного середовища. Алогізмами внутрішніх процесів.
Неспростовна даність: зусиллями і прогинальних малоросів вивітрюється національний дух. Чинник мобілізуючий, визначальний. Ті, ще живі одинаки-інтеліґенти, які протистояли більшовицькому режиму, у роки своєї молодості і помислити не могли про масштаби духовної пандемії за вистражданої свободи.
Літературні зірки незалежного крою, які прийшли на зміну учорашнім і позавчорашнім, поневажуючи політикою,
ретельно взялися деміфологізувати Шевченка. І жодному чи пак жодній з них не спало на думку, що відстань між їхніми одкровеннями і писаннями Бузини – вельми куца. Що практика їхня шкідлива.
Історію без міфологізації не уявити. Тим паче історію персоналізовану. Є міфи і міфи. В умовах занепаду етносу, втрати ним вітальної сили, романтична міфологізація спрацьовує на одужання. На прояснення свідомості, на її окультурення. Обертає людину на мислячу одиницю, населення – на народ. Де творчість, там і міфологема. Де політика, там і міфологія політична.
Міфи піднесені, міфи доленосні воліють розвінчувати ті, кому спідручніша невизначеність ідеологічна й моральна. Усвідомлене небажання пристати до того чи того берега. Під прикриттям позірної байдужості до політики. Надто, коли йдеться про демонстративне відсторонення від ідеології націоналізму.
Вона і тільки вона могла би порятувати розшарпану Україну, яка знемагає у смертельних обіймах зажерливого спрута – олігархату.
Надмір партій, кожна з яких намагається перетягнути ковдру на себе, байдужість й інфантилізм населення, затурканого тарифами і карколомним зростанням цін, відсутність дієвих моральних авторитетів, космополітизація свідомості як мета зусиль фарисейської влади, різнорідність сил, одержимих взаємопоборюванням, розгул корупції і лицемірства, здатного збити з пантелику і ввести в оману навіть неординарні уми, – позбавляють надій на розбудову сталої монолітної держави навіть у віддаленій перспективі.
Заповідається країна, яку котрийсь із дотепників охрестив «Арахамією». Цебто щось незрозуміле, але точно таке, що до України не має жодного стосунку.
То, можливо, переконаність Парацельса і середньовічних алхіміків про ймовірність творення штучної людини не вигадка? І ту дивну країну справді заполонять недоношені людиноподібні істоти, наречені гомункулами?
ФРАЗА про відповідальність критики –
з найбанальніших. Але спробуйте докопатися до її первісної суті. Критик, як і художник, має право на помилку. Але, як і художник, не має права на свідому брехню. Чим би він при цьому не керувався і які б високі цілі не переслідував.
Це саме той жанр, де брехня «во благо» неможлива. Критикові можна і слід пробачати його суб’єктивні похибки, якщо він не наловчився лукавити із своїм сумлінням і потоптувати істину в ім`я корисливого і дріб’язкового.
Що й казати – важко скинути з себе вериги залежності, приятелювання, більших чи менших дружб, переступити межу клановості, надто, якщо у стані супротивника появиться щось талановите і значуще.
Але критика – сторожовий загін літературного воїнства і мужність для неї не чеснота, а повсякденний робочий стан. Так, принаймні має бути.
Коли ж ця обов’язковість функції порушується, критик механічно втрачає право судити поета. І не тільки з огляду на моральний бік справи. Він лжесвідок перед вічністю, а це вже кримінал. І згідно з кримінальним кодексом такий критик має понести кару. Рано чи пізно, але він понесе її обов’язково. Найтяжча форма покарання навіть не зневага, а забуття. Та доки це станеться, лжесвідок може завдати багато шкоди. Для прозірливого сучасника його гріхи, мотиви, якими він керувався, очевидні. Складніше критикові чи історикові літератури майбутнього. Так, час у супрязі з ним, він бачить явище на відстані і знає йому ціну, але перед очима його тільки крупний план. Дорогоцінні подробиці непідвладні його зору. Ними володів тільки критик-сучасник. Але свідомо спотворив їх, сфальсифікував. І треба затратити чимало зусиль, аби переконатися в неправдивості його свідчень і наблизитися до правди.
Щось при цьому неодмінно втрачається, випадає з обігу назавжди. Тому немає й бути не може виправдання брехливим показанням. Як немає ціни правдивим. В них дух епохи. У них є те, чого не побачити з відстані навіть найпрозірнішому оку.
Окрім того, літературознавцем чи критиком завтрашнього дня явище сприйматиметься як даність, як негатив чи позитив. Над ним тяжітиме культ авторитету, що витримав випробування часом. Критик-сучасник при всій залежності від сучасника-поета вільніший у поводженні з матеріалом у тому плані, що навіть при всій своїй проникливості не бачить особливого розриву між ним і собою, хіба що тільки підозрює, що з роками той розрив збільшуватиметься. Але при цьому він знаходить тривку опору в усвідомленні цінності своїх правдивих показань.
І це примножує його відвагу бути самим собою.
У мене під рукою виписка із статті Ходасевича про Цвєтаєву. Маємо порівняльну характеристику останньої з Пастернаком. Зараз обидві ці постаті майже канонізовані. Звучить гуртова осанна. Міф твориться на очах. Рідко почуєш тверезий голос. Але й він у цій атмосфері святкової збудженості не зважиться виставити рахунок Пастернаку у такий спосіб, як це зробив його сучасник Ходасевич.
«Она /Цвєтаєва – В.Б./ гораздо одареннее Пастернака, непринужденней его, – вдохновенней. Наконец, и по смыслу – ее бормотания глубже, значительней. Читая Цветаеву, слишком часто досадуешь: зачем это сказано так темно; зачем то – не развито, другое не оформлено до конца. Читая Пастернака, за него по человечеству радуешься: слава Богу, что это все так темно: если словесный туман Пастернака рассеять – станет видно, что за туманом ничего или никого нет. За темнотою Цветаевой – есть. Есть богатство эмоциональное и словесное, расточаемое, быть может, беспутно, но несомненное».
З цим можна сперечатися. Але то не лжесвідчення. То діагностика від чесного і проникливого розуму…
ТРАГІЧНА постать Симона Петлюри. Насильницька смерть і несправедливість оцінних характеристик. По свіжих слідах загиблої Директорії грубо долучився до його поганьблення Винниченко.
Петлюра у його тлумаченні політично малоосвічений міщанин, який здобув широку популярність «шарлатанським способом». «Маленький обиватель», «нічим не видатний», «незначний і навіть шкодливий чоловік», який у своїй «хворобливій, маніакальній славолюбности» не гребував ганебними засобами задля утвердження своєї слави.
Винниченко такий винахідливий в антипатії, у вишукуванні дошкульних образливих слів, так пристрасно шпетить «нікчемність і злочинність цього чоловіка», що дає підстави для підозри: його інвективи викликані не тільки політичними розходженнями з опонентом, а й банальною заздрістю. Позаяк ніяк не може змиритися з тим, що Петлюру величають «національним героєм», «українським Гарібальді», «українським Леонідом при Фермопілах». А надто, що славен він не тільки в Україні, а й у Європі.
Петлюра, твердить Винниченко, слуга «західної імперіалістичної реакції проти східної революції», «миршавий гладіатор імперіалістичних цезарів, нещасний раб свого дрібного славолюбства, продукт дрібного національного міщанства». Він навіть воліє приєднатися до тих, хто звинувачує Петлюру у погромах. Хоча чудово знає, що погромником той не був.
Ця непримиренність, цей каскад брутальних випадів супроти Головного отамана – промовисте свідчення закономірності падіння Директорії.
Та мова не про те, а про погромництво, уперто приписуване Петлюрі. І парадокс у тім, що це спростовує не український, а єврейський історик Генрі Абрамсон.
У його праці «Молитва за владу», виданій «Духом і літерою», читаємо: «Не існує жодного переконливого доказу, який доводив би, що Петлюра тримався антисемітських поглядів. Навпаки, всі документи вказують на те, що він ставився до євреїв досить приязно ще задовго до революції».
З доказів Абрамсона: Петлюра автор співчутливої передмови до п’єси Чірікова «Євреї». Він же затаврував антисемітські випади у європейській пресі. Засуджував комуністів-євреїв за відмову від єврейських традицій. Ба більше: підтримував єврейські загони самооборони.
Петлюрі закидають погроми і зокрема різню в Проскурові 15-18 лютого 1919 року. Але жодного наказу Директорії із закликом до насильства, за Абрамсоном, не виявлено. Його вчиняли переважно місцеві ватажки і здеградовані частини армії. І робили те самочинно.
Що стосується Проскурова, то спровокувала насильницькі дії спроба більшовицького перевороту.
Автор констатує: «Євреїв сприймали за рушійну силу більшовизму». Тому, на його переконання, звинувачувати Директорію у погромах «загалом важко».
Важливе і посутнє судження: «Може здатися, що як керівник держави Петлюра міг би втілити в життя накази припинити погроми. Втім, це далеко не так. Хоча ім`я Петлюри дійсно діяло як об`єднавчий чинник для патріотично налаштованих українців, його владі бракувало дієвих важелів, йому бракувало засобів комунікації, і було замало сили, щоб впровадити таку дисципліну у своєму війську. Дезертирство було частим явищем, а окремі загони неодноразово змінювали свою лояльність».
І це справді так. Якщо у грудні 1918 року у Петлюри було 100000 солдатів, то під кінець січня 1919-го після зіткнення з Червоною армією – 21000. Рішучі кроки Петлюри стримував страх остаточного розпаду армії. Ситуація вибилася з-під контролю. Контроль став примарним.
Генрі Абрамсон: «Він /Петлюра – В.Б./ займає трагічне місце в українсько-єврейській історії: українці вшановують його як безстрашного національного лідера, а євреї ненавидять як злісного антисеміта».
Історія знає безліч парадоксів. Це – один із них.
Вбивство Симона Петлюри євреєм Шолемом Шварцбардом у Парижі на рю Расін неподалік від бульвару Сан-Мішель, а потім кривий суд, де постраждалим став вбивця, а не убієнний, узаконив парадокс як торжество відплати. Адвокат Торес побудував свій захист злочинця на звинуваченнях жертви. Присяжні не стали доглибно вникати у суть справи. Брехня стала правдою.
Аби відбілити себе перед судом історії, фальсифікаторами було пущено поголоску про буцімто таємну телеграму Петлюри із закликом до погромів. Міфічну телеграму шукали і, певна річ, не знайшли.
По всьому нашвидкуруч була склепана книжка-пасквіль із звинуваченням Симона Петлюри у співучасті у насильницьких діях. Матеріали тенденційно відредагували, а ті з них, які свідчили на користь Петлюри, вилучили.
Видана англійською та французькою фальшивка на багато років наперед визначила посмертну долю «українського Гарібальді». Фальсифікат досі гуляє по світу…
КНИЖКА про Тетяну Майданович –
з несподіваних. Мабуть, небагатьом сучасним авторам пощастило на таку увагу. Видання ошатне, усеохопне, старанно підготовлене і щедро ілюстроване. Різножанрові твори письменниці, відгуки колег, бібліографія – усе це добре продумане і вдало скомпоноване.
Ще з несподіванок. Автор-упорядник Петро Скиба – людина з вищою військовою освітою, полковник запасу, нині військовий пенсіонер, краєзнавець.
Видання літературно-краєзнавче. Життєвий і творчий шлях Тетяни Майданович представлений у всьому розмаїтті. Що дало підстави автору передмови Михайлові Сидоржевському назвати цю книгу «оригінальною комплексною літературно-освітньою працею, багато в чому новаторською у сучасному українському краєзнавстві».
Доробок Майданович – лірика, пісні, вірші і проза для дітей. Її казки і казкові історії нагадали, що там, на Житомирщині, звідки вона родом, плідно працює ще одна знана дитяча письменниця – Марія Пономаренко, кількість книжок якої давно перевалила за сотню.
Та мова про духовну лірику Тетяни Майданович. Уже сам цей факт виокремлює її поміж інших і спонукає до роздумів.
Без релігійної поезії світової літератури не уявити. Невід`ємна складова вона і поезії української. Без неї немислимий фольклор. Немислимий Шевченко. Але з огляду на аномальність української історії, духовному слову було завдано непоправної шкоди. У 20-ті роки минулого століття, коли нищилися храми і монастирські бібліотеки, багатолітня традиція грубо урвалася. Тільки завдяки українській літературній еміграції здобулася вона на продовження. І пов’язане те з іменами Ореста, Клена, Стефановича й інших.
В країні, де за релігію правив марксизм, ситуація не могла кардинально змінитися й через десятиліття після Другої світової. Тільки з розпадом імперії стали можливими зрушення у цьому напрямку. Та до старих руйнівних тенденцій долучилися нові.
Факти відомі. Але я змушений про них нагадати, аби ми замислилися, чому серед 2 тисяч з гаком членів Спілки письменників так важко виокремити імена, причетні до творення релігійної поезії.
Те, що ти бачиш, юрмище і тління,
Запам`ятай: це ще не Україна.
Це тільки ґрунт. Лише кореневище.
Господня Україна сходить вище.
Це з вірша Майданович «Плоди святого письма». А ось із збірки «Покаянна молитва».
Я знаю: камінь сонця не створив,
Але які смарагди многоцінні
В густому блиску світла й світлотіні,
Що ллється зліва, справа і згори!
Я знаю: світло ти вчинив не сам,
Але ж тоді твоя душа примітна
Мені відкрила розгортання світла,
Себе відкривши навстіж небесам.
І мить була, й година ще була,
І холодом усе накрив неспокій.
Чи знову промінь увійде високий
Туди, де є смарагд, і є зола?
Як на мене, це неабиякий вірш. Вірш одухотворений, у якому поєдналося горнє і земне. А в сумі – «розгортання світла».
«Світло» – з часто повторюваних лексем Тетяни Майданович. Тому книжку про неї можна було би переназвати. Поміняти «Охоронницю Слова» на «Охоронницю Світла». В обох випадках то є правда без суперечностей.
Деякі з віршів з їх викривальним прямоказанням змушують озирнутися на старожитніх релігійних полемістів, зокрема на Івана Вишенського. В одному з них читаємо: «Ви схотіли – без Бога?! Самі?!»
До чого призводить намагання жити без Бога, знаємо. Про це щодня нагадує потворна реальність. Світ нарощує темпи розлюднення. Підтверджується зауважене філософською думкою: те, що називаємо прогресом, несе масу загроз. Технічна цивілізація – це й тяжкий удар по культурі. Уриваються зв’язки з органікою. Життя механізується. Традиційні цінності втрачають цінність. Навіщо писати листа, коли можна послати есемеску. Навіщо читати книжку, коли є інтернет. Гряде нечитальне покоління.
Світ – прагматик. Він хоче передусім зручностей. І не задумується, що за зручності треба платити. І платить. Розплачується духовністю. Продає душу дияволу.
В Україні ця купівля-продаж має свою специфіку. «Ось це ми, українці, – ми твій самогубний народ». Що ж – точніше не скажеш. Це з «Покаянної молитви» Тетяни Майданович. А це – з її статті: «І український народ, і все людство в нашу епоху проходить повний «світловий» спектр відречення від Бога. Гординя людино-бісівського злучення сягнула крайніх, начебто «верхніх» духовних кольорів: за червоним – уже густо проступає чорний, за комунізмом – на суспільну арену пробивається сатанізм».
Розбожнення людини – це і її саморуйнація. Бог – сталість. Людина прагне сталості, шукає опори у плинному світі. Але гнана недосконалістю своєї природи і негативом середовища, сама вибиває ту опору у себе з-під ніг. І шугає в прірву, тягнучи за собою в майбутнє дітей та онуків.
У хвилини просвітлення, втомившись від скверни і перегонів за «лакомствами», вона згадує про небо над головою і піднімає не без зусиль забиту матеріальним голову. Іде до церкви, молиться. Але ритуал – це ще не віра. Віру ритуалом не підмінити. І в цьому один із виявів трагізму людини. Щоб цей трагізм бодай якось нейтралізувати, згармонізувати розшарпаного суперечностями індивіда, і потрібна духовна поезія.
Я не настільки знаю творчість Майданович, щоб давати їй вичерпну оцінку. Хочу лише підкреслити важливість тієї частини її праці, що пов’язана з християнськими мотивами. І заохотити до них інших.
Високі ноти важко брать,
Є для душі завади:
Ти можеш правди не сказать,
Та не кажи неправди.
Ні, мабуть, невипадкова ця даність: духовна поезія і вірші та казки для дітей, що належать одній і тій же письменниці. Сказано ж у книзі книг: «Будьте як діти!»
БИЧ і рупор споживацького віку – реклама. Вона кричить про себе на вулицях, з вітрин магазинів, телеекранів і смартфонів, з підземок метро. Вона отруює життя навіть на кухні, якщо у вас там динамік.
Порятуватися від неї неможливо. Нахраписта і переважно дурнувата, вона наповзає на вас з циліндрів метрополітену і переходів, з яток і кав’ярень, з усіх щілин і закапелків мегаполіса. Скрізь і всюди заступає вам шлях: візьми! придбай! купи! Джунглі реклами, іго реклами, окупація реклами.
Та інколи, вряди-годи між воїнств її нашестя трапляються такі екземпляри, які здатні поліпшити настрій, усміхнутися. Як ось ця: «Динозаври вимерли тому, що не пили кави у нашій кав`ярні». Особливо ж реклама «П`ятого» – телеканалу Порошенка: «Вмикай 5-ий! Москаля це бісить!»
Пасажири в масках на гармошці ескалатора метро, які озиралися, тягнулися очима в напрямку того ж тексту, підтвердили: я не поодинокий у своєму сприйнятті. Та і як було не тягнутися, коли текст той належав чарівній, розсмішеній телеведучій Яніні Соколовій.
То може, нам з нашим перманентним абсурдом слід частіше «перемикатися» на сміхову культуру? Перемикатися, щоб отримати оздоровчий сеанс психотерапії?
«ПЕРЕТИНАЮЧИ межу» – така назва нової книжки Раїси Харитонової. Назва, яка не надається до лінійного сприйняття. А отже, й до спрощеного тлумачення.
Не претендуючи на вичерпність, зауважимо, що перетинання межі – часто виклик, порушення норми. За межової ситуації людина приречена на вибір: або – або. Порушуючи норму, вона наражається на небезпеку. Таким чином, перетинання межі – це й ризик. Він же – показник якості життя.
Звичайно ж, можливі й інші підходи. Творчість – то теж долання межі. Межі усталеного, звичного, інерційного. У цьому сенсі назва книжки – ще й носій модерності. А це важливий чинник доробку Раїси Харитонової. Вона чутлива до нових віянь у поезії.
Не пригадую жодної іншої авторки, яка би у її віці так доскіпливо намагалася вилущити з набутку молодих віршувальників поживне поетичне зерно. Досить згадати її захоплення М.Біденком, поетом герметичним, закодованим. Небайдужість до модерністської практики частково відбилася у її верлібрах. Інколи несподівано-вигадливих.
У цьому зв’язку показова передмова до книжки авторства Дмитра Дроздовського. Молодий критик високо поціновує передювілейну збірку авторки.
«Поезія Раїси Харитонової стихійна, в ній закорінено те, що забезпечує «вічне повернення» людини до культури й моралі, до історичної пам`яті та духу мистецтва. Така поезія вивищує нас над проминальним».
Стихійність, зауважена Дроздовським, подразнює свідомість. Бо там, де вона є, існує й небезпека імпровізаційності. Надто, коли йдеться про вільний вірш. Та ось що симптоматично. Небезпека та породжена спрагою незагайно донести свою правду.
Харитонова належить до видобувачів поетичних корисних копалин. Цебто до адептів змісту. У цьому пункті поєднуються її модерні шукання і здоровий консерватизм традиції.
Місткі її лаконізми:
Є світ, підсвічений сльозою,
Є світ, поламаний в сльозі…
Чотири рядки «Притоки», а як багато сказано:
У притчі про Єву й ребро
нам добре жилося обом.
Вливалась Десна у Дніпро
й ставала Дніпром.
Свіжий і динамічний «Окличний знак».
У перемоги жорстке обличчя.
Облиште –
їй личить
упевнений знак окличний.
Гострий, як меч!
Високий, як смерч!
Він – смерть.
Не запітніє дзеркальце.
Пульс не здригнеться.
Він – спис в зловорожім серці!
Він – шпага в шиї бика!
Він – пальцем великим донизу рука!
Він – шрам на щоці Арея
і крапка масна Колізею!
Одухотворені її пейзажі. Київський
зокрема:
Немов із Біблії цитата,
крізь сніг і час
стоїть Софія злотошата,
стоїть Тарас.
У контрабандних первоцвітах
Печерськ, Поділ.
Хоч ще ні брунечки на вітах,
не те що бджіл.
Ковзкі ще вранішні морози,
ще спить байбак,
а вже березі тонкосльозій
співає шпак.
Пробудження землі після зимової летаргії і промовисті його ознаки передані в різній тональності. Це їх увиразнює і спонукає до зіставлень.
Возлягання врожайних снігів –
це державний обов’язок січня.
Але – вітер весняний в обличчя,
але – шлюбні пісні горобців.
Мов у квітні – фіалки в лісах,
бур`яни зеленіють у полі.
Чи заплутався в градусах час,
чи спіткнувсь в циферблатному колі?
Свербіж цитації – підтвердження якості продукції. Підсвідоме бажання поділитися тим, що зачепило свідомість. Як ці вісім рядків, з яких половина графічно укорочена. Де два останні за законом контрасту зміщують увагу у площину інших думань і почувань.
Весна.
Наївністю Хлої прекрасна.
Не зна,
що радість бува передчасна.
Весна.
Прекрасна наївністю Хлої.
Не зна,
як болісно бути старою.
Пригадується з Блока: «Поет – носій ритму». Вірш Харитонової «Лютий».
Гину –
ангіна.
Варення з малини.
Присмак фурациліну.
Біль.
Морок.
Температура сорок.
Мати боїться ночі…
може, мене хто зурочив…
Уривчастий нервовий ритм виразно передає фізичний стан хворої. Не цураючись літературної гри, поетка підпорядковує її добуванню смислів.
Захмарені, замурзані світанки.
І раптом – ось – неначе жартома, –
тобі з епохи Рубенса – коханка,
мені з епохи Брейгеля – зима.
Скороминущість сущого, аномалії неуспішної країни, одинокість, гіркота утрат – із стійких мотивів книжки, на обкладинці якої привабливий портрет авторки роботи Рафаеля Багаутдінова.
Заходиться на дощ, на самоту,
на старість.
Лежу, мов сом, на дні своїх тривог
у шрамах від образ і цяцьках
перемог.
Є сходинка в любов, є сходинка
в ненависть
і хрест залізний імені твого…
Присвятні ініціали прояснюють про кого йдеться…
Книжка Раїси Харитонової – зліпок реальності тієї пори, коли «ріка життя лягає під льоди». Коли «тісно душі у старому тілі, тісно й у цьому світі…»
ІЗРАЇЛЬСЬКА дипломатія недипломатично втрутилася у внутрішні справи України. Її, бачте, не влаштовує пошанування Бандери і Шухевича. Вона галайкає про співпрацю Бандери з нацистами, лукаво забуваючи, що та співпраця була обумовлена сподіваннями з допомогою німців повалити більшовицький режим в Україні. Бандері, як відомо, випала тяжка випроба – змагатися на три фронти: з більшовиками, поляками і гітлерівцями.
Не ізраїльтянам би судити – кого ми вносимо в святці. З огляду на роль євреїв в організації репресій і Голодомору в Україні. І не тільки це. А й на кричущі факти, пов’язані з утворенням єврейської держави. Постала та держава, як відомо, на території Палестини, заселеній переважно арабами, які жили там віками. За приблизними даними, на початку ХХ століття на тій території мешкало 450000 арабів і 50000 євреїв, переважно прибульців з Європи.
Намисливши свою державу, сіоністи створили кілька терористичних організацій. Дві з них, очолювані Шаміром і Бегіном, відзначалися особливою жорстокістю. Члени її розстрілювали мирних жителів, грабували банки, організовували вибухи.
У 1946 році єврейські терористи влаштували теракт у британській штаб-квартирі в єрусалимському готелі «Кінг-Девід». Наслідок – 91 загиблий і 250 поранених. Різня, влаштована ними у палестинському селі Дейр-Ясін у 1948 році, сколихнула світ.
За голову терориста Бегіна англійці призначили винагороду у 10000 фунтів стерлінгів, сума з рекордних як на той час. Того ж 1948-го року, коли була проголошена новостворена держава, у «Нью-Йорк таймс» з`явився лист. Підписали його 28 американських євреїв. Серед них – нобелівський лауреат Альберт Ейнштейн і відома письменниця Ханна Арендт.
Вони протестували проти візиту Бегіна в США. Наводжу два уривки з цього послання, яке сьогодні замовчують єврейські історики.
«Серед найбільш тривожних політичних явищ сьогодення – поява в нещодавно створеній державі Ізраїль Партії свободи, яка своєю організацією, методами, політичною філософією та соціальними цілями близько споріднена з н а ц и с т с ь к и м и і ф а ш и с т с ь к и м и п а р т і я м и» /виділено мною – В.Б./
«9 квітня терористичні банди напали на мирне село Дейр-Ясін, яке не мало ніякого військового значення, вбили більшість його жителів (240 чоловіків, жінок і дітей), зберігши життя декільком з них тільки для того, аби прогнати їх на параді як бранців вулицями Єрусалима. Більшість членів єврейської спільноти вжахнулася від цього діяння, але терористи…пишалися цією різаниною, самі поширювали відомості про неї і запросили всіх присутніх у країні іноземних кореспондентів подивитися на нагромаджені трупи і загальне спустошення, вчинені ними в Дейр-Ясіні…»
За логікою абсурду, якщо абсурд має логіку, терористи Бегін та Рабін за свої злодіяння були пошановані… Нобелівською премією миру.
Абсурд повторюється. У пресі з`явилося повідомлення, що Нобелівський комітет включив Владіміра Путіна, вбивцю, за атестацією американського президента Байдена, у список кандидатів на Нобелівську премію миру…
Історію можна переписати, але факти стирчать і кричать про себе.
Брутальний українофоб Рабінович, який, бризкаючи слиною, обзиває з трибуни Верховної Ради українських патріотів фашистами, воліє не згадувати про фашизм сіоністського розливу. Змушені нагадати…
Ілюстрація: Давид Альварес (Мексика)
“Українська літературна газета”, ч. 13 (305), 2.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.