“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
З КНИГИ «ІНСТИНКТ ІСТИНИ»
ВІЙНА, розв’язана російським фашизмом, нанесла потужний удар по більшовицькому міфу: народ – носій найправдивішої із правд.
Вияскравила очевидність: без підтримки Росії п’яної, без її напівголодної глибинки і зарозумілої «еліти», ця війна була би неможлива.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Аномальний Путін і його аномальне оточення – пряме породження аномальності населення. Монструальна верхівка як виплід народу-монстра.
Маємо тверезо усвідомити цей факт, якщо хочемо вижити як нація. А ось і найсвіжіша ілюстрація. За сніданком почув по радіо наслідки соціологічного опитування росіян. Їхні відповіді на запитання, як вони ставляться до українців. Вражаюча патологічна одностайність. Найпромовистіше висловився старий чоловік, якого істерично підтримала його похила половина: «Хохлов надо убивать, резать и душить».
Усеросійський сказ. Метастази взаємопов’язаності низів і верхів. Росія безнадійно хвора…
ЛОВЛЮ себе на тому, що у спілкуванні з російськомовними мимоволі напружуюсь. Навіть з тими, з якими мешкаю в одному будинку. Впам`ятку як одна з етнічних росіянок люто проклинала ще живого Чорновола.
Щось у мені немовби відчахнулося. Ніби між мною і ними пролягла демаркаційна лінія.
Розумію, що це з емоційних перевитрат. Що спрацьовує інстинкт самозахисту. Відчуття потенціальної загрози. Озов пам`яті, обтяженої кадрами смертей, каліцтв і румовищ.
Війна – це й накопичення психологічної втоми. Загострена чутливість до аномалій, відлік яких припав на кінець лютого 2022-го. Рана, що не загоїться до кінця життя.
Та це моє, особисте. А як з пам’яттю колективною? З пам’яттю поколінь прийдешніх?
Травмована свідомість зосереджується на катастрофізмах сьогодення. Вона надто розшарпана, щоб замислюватися над тим, що буде потім. Їй не спадає або ж рідко спадає на думку, якою буде ціна перемоги, на яку вона налаштована. Як позначиться ця війна на онуках безпосередніх її учасників. А не позначитися вона не може.
Чого варта лишень демографічна трагедія. Трагедія з далекосяжними наслідками. Мільйони українців опинилися за кордоном. Скільки їх повернеться додому, а скільки розсіється на чужині, спрогнозувати важко. Ще важче збагнути, як це відіб’ється на їхній ментальності. Що значна частина їх осяде в інших країнах і в перспективі асимілюється – немає сумніву.
Порожнечі – переважно тимчасова даність. По якійсь паузі у демографічну дірку на материковій Україні рине строката людність. Зміниться демографічний клімат. Пам’ять про жорстоку війну припаде пилом забуття.
Можливо, я перебільшую. І ця похмура візія лише виплід уяви. Але немає сумніву: загрозливі зміни, спричинені російсько-українською війною, неминучі…
ТАК, не маючи підтримки російської біомаси, Путін не наважився б розв’язати війну. Але й такої підтримки було би недостатньо за стабільної політичної погоди в Україні. Саме її каламутність пришвидшила те, що сталось.
Повторю те, що вже колись казав: ми втратили Крим не тоді, коли туди вторглися зелені чоловічки, а тоді, коли в Сімферополі палили українські книжки. Донбас став чужим ще до створення так званих народних республік. Тоді, коли на вулицях Донецька і Луганська за спілкування українською могли покалічити і вбити.
Ущербна українська влада не тільки не вживала заходів для просвітлення й окультурення депресивних регіонів, а навпаки: свідомо й несвідомо сприяла активізації негативних процесів. П`ята колона почувалася господинею. Відступники плодилися як гриби після дощу.
Вразливість державного устрою Незалежної розігріла апетит агресора: чужу територію можна відтяти безкарно і в рекордні строки.
Крим став пробним каменем. Нахабство виправдало себе: Захід камінь проковтнув. Апетит агресора зріс. Почалася ретельна підготовка до наступного хижого стрибка. Політична сила, яка виграла вибори 2019-го, намагалася того не помічати і зосередилася на боротьбі з опозицією. Більше: усіляко присипляла пильність громадян. Пригадаймо, як заповзято дорікав новообраний президент американцям і британцям, їхній розвідці, які, мовляв, своїми сигналами про небезпеку шкодять українській економіці, відлякують інвесторів.
Парадокс у тім, що Путін мотивував свою авантюру демагогічним вивертом про боротьбу з українськими націоналістами. А саме націоналізму, як ідеології, яка зцементувала би націю, якраз і бракувало суспільству. Як бракує й досі.
Що найприкріше: «заслуга» в тім не тільки влади. «Чому у нас відступників так много?» – болісно запитував Франко. Запитуємо й ми.
Голос з іншого часу, який, на жаль, на часі: «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди». Певна річ, страшні ті і ті. А в спілці ще страшніші. На що й розраховував московський сатрап.
Тяжкі й гіркі уроки війни. Гниди живучі. Нині тільки й мови, що про колаборантів. Вони скрізь. Одні з них діють зухвало і змушені тікати разом з окупантами. Інші поквапно перефарбовуються, але вуха все одно стирчать. Ще інші затаїлися і вичікують, чия візьме. Аби потім пристати до переможця. Гниди в областях, гниди в районах. І найстрашніше: на Банковій, у парламенті, СБУ і поліції.
Багатьох з них знаємо поіменно. Це аномалія. Це неприпустимо: точаться бої, гинуть наші солдати, а ми своїм коштом утримуємо бойків-шуфричів. Демократія має бути з кулаками. А на передовій, фігурально мовлячи, з автоматами Калашникова.
Сатаністи-путінці – скільки їх? Гундяєвці з УПЦ московського патріархату – чи не занадто панькаємося з ними?
У цьому зв’язку думається, яку зловісну роль зіграло у нашій історії православ’я, прихильність до єдиновірних братів, які обернулися на катів.
Є питання і до ієрархів УПЦ київського патріархату. 200 з гаком років російська церква проклинала Мазепу. Що заважає українським церковникам прийняти одностайне рішення й оголосити анафему Путіну? Колосальний резонанс мала б ця акція. Сатаніст отримав би йому належне.
Війна засвітила й те, на що воліємо заплющувати очі. Українська діаспора в Росії – найбільша. В одній лише Москві тисячі й тисячі українців. Чому не чути їхніх протестних голосів? Де бодай одна яскрава акція на підтримку одноплемінців? Так, завершилася би вона автозаками. Але й засвідчила би – жива ця гілка народу, який хоче жити за своїми правилами.
Прорахунки Путіна і його генералів відомі. Перший: вони не очікували на потужний опір розхитаної внутрішніми чварами України.
Другий: недооцінили реакцію Заходу. Світ, який дрімав у 2014-му, коли, не вельми напружуючись, вони захопили кримський півострів, прокинувся в кінці лютого 2022-го. І вжахнувся, коли побачив, що сподіяв окупант з київськими околицями.
Українська влада, яка хоч і припустилася помилок, усе ж витримала випробування війною. Принаймні на сьогодні. Але чи витримає вона випробування миром?
Пам`ятаючи тенденції політичного курсу у довоєнну пору, сподіватися на якісні зміни не випадає. Та й строкате суспільство до них не готове. Війна згуртувала його, але не усунула світоглядних розбіжностей. Вони неодмінно проявляться по війні.
Наважмося озирнутися на світло в кінці тунелю. У день, коли перемога стане неспростовною даністю. Опозиція, яку війна позбавила голосу, знову заявить про себе. Суперечності, загострені пережитим, поновляться. Колотнеча довоєння продовжиться колотнечею повоєння.
Політична сила, яка змогла би змінити ситуацію, не проглядається. Такою силою могла би стати «Свобода», але де вона? Стан невизначеності, який триває понад 30 років, триватиме й далі. Гниди оговтаються. Відповіді на кардинальне питання: яку ж країну будуємо, ні учасники, ні свідки цієї найбруднішої з воєн не отримають.
Дай боже помилитися. Блажен, хто вірує.
ПІД запеклими обстрілами Південь. Одеса зокрема. Втішається, либонь, на тому світі Катерина ІІ, ліквідаторка Запорізької Січі. Її укази, вимоги і напучування не лишилися не почутими і через 200 з гаком років.
«Малоросія, Лівонія й Фінляндія – суть провінції, які управляються своїми власними законами, що були їм забезпечені, було би дуже нетактовним скасувати їх усі відразу; було би більш ніж помилкою, я сказала би справжнісінькою глупотою, називати їх чужинцями й поводитися з ними як з такими. Треба примусити їх найделікатнішим способом зрусифікуватись».
Це – з секретної інструкції за 1764 рік до президента Сенату, міністра юстиції князя А.М. Вяземського.
Прописали «вражу бабу Катерину» у Південній Пальмірі за каденції українського президента Ющенка. Запатентували винахід національного самопоганьблення. 15 років височить він у центрі Одеси.
З тієї ж інструкції: «Думка, що вони /малороси/ є нація абсолютно відмінна від нашої, є аморальна… Боріться з їхніми фальшивими, непристойними республіканськими ідеями».
І вони, російські фашисти, борються. Гинуть наші оборонці, гинуть мирні люди, а недемонтований пам’ятник, як символ імперської величі, надихає супостата на варварські дії. І лупить він по місту крилатими й балістичними, примножує трагедії на суші і в замінованому морі.
Давно годилось би знести цей монумент як принизливе свідчення політичного мазохізму. І дезінфекувати місце, де він стояв.
Натомість, парадокс, квапимося скинути з п’єдесталів Пушкіна, Достоєвського, Толстого.
Немудро. З тієї простої причини, що належать вони не тільки «русскому миру». Наївно сподіватися, що читач відмовиться від «Братів Карамазових» і «Війни і миру».
Трубадурами імперії були Горацій і Вергілій. Та чи можна уявити без них золотий фонд світової літератури?
Принагідно пригадується, як під орудою вдови Леніна Н.К.Крупської діяла комісія по вилученню і забороні крамольної літератури. Відкидалися імена планетарного масштабу. Що з того вийшло, знаємо.
До слова: а як бути з трубадурами імперії радянської? Трубадурами свого розливу? Скажімо, з Тичиною, Бажаном? Проімперські висловлювання Пушкіна у зіставленні з їхньою величальною злочинному режиму – крапля в морі.
Якщо пристати на логіку революційно налаштованих, то випадає, що їх теж треба піддати остракізму. Вилучити з освітніх програм за їх оспівування більшовизму. Але з ким і з чим тоді залишимось?
Так, у публічному просторі не місце продукції тоталітарної доби. Та нам би спершу завершити процес очищення від щорсів, жукових, сотень дрібніших носіїв вулиць, площ та бульварів. А не замахуватися на те, що потребує розважливого підходу й осмислення.
Недавно стало відомо про плюндрування в Києві погруддя Пушкіна позаминулого століття. А міфологізований Щорс і досі на коні, дарма, що на п’єдесталі здаля проглядається напис крейдою: «Кат, злочинець».
Культура – найделікатніша сфера людської життєдіяльності. Рубати з плеча – це вдаватися до більшовицької практики з її складовими: спалюванням монастирських та поміщицьких бібліотек, обертанням церков на склади тощо.
Трагедія війни, ненависть до окупанта не повинні засліплювати наші очі і затьмарювати розум. Не вилучали ж з культурного обігу і не палили наші батьки й діди Канта, Гете, Шіллера у Другу світову, розв’язану Гітлером.
З класиками можна сперечатися. Можна засуджувати ті чи ті їхні уподобання й сентенції. Можна навіть змагатися. Хоча, якщо відверто, розраховувати на перемогу не випадає. На те вони й класики.
Але діагностику їхніх «хвороб» й операційне втручання мають здійснювати хірурги й нейрохірурги культурного фронту. Фахівці, а не профани.
Насамкінець інформація. Одеська влада таки ухвалила рішення про демонтаж пам’ятника Катерині ІІ. Здоровий глузд переміг.
ПОЕЗІЯ – модель персоналізованої реальності. Чим своєрідніший поет, тим виразніша модель. Поет висловлює свою незалежну світоглядну позицію. Саме тому поетичний талант небезпечний для автократичних режимів.
Поезія – перманентне інакодумання. Поет – єретик за своєю природою й іншим бути не може. Якщо ж може, перестає бути поетом.
Боротьба репресивного режиму з талантом – фатальна неминучість. Причина – їх несумісність.
Для таланту реальність багатовимірна, таємнича, багатобарвна з безліччю нюансів та відтінків. Для більшовизму, фашизму – лінійна, чорнобіла, зрозуміла. Реальність, яка укладається у задубілі від повторюваності формули.
Репресивний режим – спрощений варіант життя. Спрощеність у її синонімічності – це примітив, убогість, кустарність, обмеженість. Елементарність, невибагливість і невигадливість. Це западання у тривіальність, стертість, пласкість.
Змиритися з цим талант не може. Тому протистоїть шаблону, трафарету, трюїзмам. Тому й утверджується у своїй самобутності.
Стрілка трави, яка опинилася під ковпаком пляшки, спочатку розвивається. Потім починає хиріти, хворіти, а впершись у скляну перешкоду, гине. Гадаю, алюзія зрозуміла…
КАЛАМУТНЕ віршописання, як тріумф графоманії зі знаком… якості. Парадокс, який потребує роз’яснення. Графоманія у її сталих виявах упізнавана без зусиль. Вона вся на поверхні. Її примітив кричить про себе і видає себе з головою.
З каламутним віршописанням складніше. Воно смутно здогадується про свою ущербність і всіляко намагається її приховати.
У цьому сенсі віршник із западанням у каламутність незрідка неабиякий імітатор. Він ретельно дбає про зовнішній пристойний вигляд свого виробу. Не обділений чуттям «літературних мод», прагне модернізувати своє письмо так, аби його, боронь боже, не запідозрили у тому, що, на його думку, є консерватизмом, учорашнім днем.
Він охоче вдається, у переважній більшості без найменшої на те потреби, до писань без розділових знаків. Позаяк сумбур без них набуває видимості значущості. Принаймні в очах читача, який легко ловиться на цю наживку.
Ще більше здатна ввести його в оману свавільна графіка каламутного віршника. Коли строфа нещадно руйнується і чи не кожен рядок подається драбинкою.
Це загальмовує і заплутує сприйняття тексту. Очевидний трюїзм, який видимий за традиційного написання, завдяки відволікаючому «маневру», стає невидимим.
Ця згубна практика настільки поширена, що набула, і це найприкріше, ознак норми. Сумно, але факт: негацію узаконюють і видавці. Поступаються технічній зручності.
Каламутний віршописець над усе боїться ясності. Він королює доти, доки читацький ум легковажить і не заглиблюється в написане. Як тільки ж він, ошелешений явною абракадаброю, згадує про логіку і здоровий глузд, тут же з`ясовується, що король голий…
МЕМУАРНА проза Бєлого, попри свою викличну візуальну яскравість, читається важко. Опір чинить викаблучувальна стилістика. Виверти фрази у силуваний спосіб, яка, яскраво спалахнувши, тут же й гасне.
Свідомість гальмується напливами цих миттєвих спалахів-вигасань. Втрачає здатність повноцінно сприймати текст.
Стилістика Бєлого ефектна, але не ефективна. Сучасники твердять: поет читав свої тексти, пританцьовуючи. Якщо уважно придивитися до його прози, заглибитися у її примхливу стихію, то неодмінно зауважиш, яку важливу роль відіграє у ній чинник інтонаційний. Цілі блоки його текстів скидаються на верлібри. Бракує лише відповідної графіки.
Поет у ньому мовби випереджав прозаїка. Стихійно давав йому зрозуміти: тут задіяна не тільки його власність.
БІЛЯЛІТЕРАТУРНІ люди. Їх так багато, що літературний ландшафт втрачає обриси. Постає ніби в тумані.
Білялітературні люди незрідка дуже активні. Активність і створює ілюзію їхньої присутності в літературі.
Насправді ж вони відсутні. У їхніх писаннях не задіяний механізм самості. Поет – це доля. Якщо доля не проглядається, поета немає.
Білялітературні люди – кепські читачі. Вони читають тільки себе і собі подібних. Про що вони би не писали, писання їхні затягує трясовина банальностей.
Білялітературні люди багато хочуть, але мало можуть. Їхня енергія використовується не за призначенням.
Та з появою інтернету у них з`явилося друге дихання. Можливість творення видимості своєї значущості. Можливість вийти із-за лаштунків на авансцену.
І виходять. Заявляють про себе гучними заявами. Висловлюють думки, які відгонять нафталіном. А позаяк інтернет, як зауважено кимось, велике сміттєзвалище, примножують його своїм деперсоналізованим сміттям. Шарпають тих, хто працею, ціною зусиль і втрат домігся уваги свого читача. Читача, який його розуміє.
Білялітературні люди великодушністю не обтяжені. Вони не прощають талантові його талант.
ПЕРЕМИКАВ телеканали: скрізь війна з її пожнив`ям. Обтяжливі картини страшних і безглуздих руйнацій. І раптом по Суспільному – «Шельменко-денщик». Допотопний фільм з вилинялими чорнобілими кадрами і перепадами вигасаючого звучання.
Химерне це занурення в іншу реальність. До неправдоподібності полярну нашій. Зворушливу у своїй прямодушності. З простакуватим гумором і мелосом, що окрилює серце і зволожує очі.
Ох, цей мелос. Ця наша пісня. Чим вона так дістає і проймає? До сльози, до спазмів у горлі. Чому така люба нам ця замшіла архаїка, що будь ти хоч тричі інтелектуалом, а ні та й здригнешся як від удару струмом, пронизаний її чаром? І зніяковіло відвернешся, щоб не помітили інші твої зволожені очі.
Дитинство культури. У його дзеркалі наша дорослість пізнає себе. Стихійно відчуває свою неповторну значущість.
Ми любимо геніальне дитинство нашої культури, бо пов’язані з ним своїм дитинством. Бо воно ключик до нашої сутності. Кожен відкриває її по-своєму.
Це інтимний процес. Але без цього інтиму індивід обертається на іграшку вітрів долі, на перекотиполе.
Ми озираємося на нашу архаїку ще й тому, що знаємо: на неї полює непоборний час. Невидимий Голіаф, проти якого безсилий Давид.
Уже сьогодні рідко чуємо народну пісню. І майже не чуємо думи. Та й коли вони лунають, не зволожуються очі у наших онуків, які виросли на землі, зачиненій асфальтом і бетоном. У них свої пісні. Але пісні ці схожі на чужі. Ми не бачимо в них себе.
Безкарно це не минеться. Не може минутися. Поневажене минуле – постріл по майбутньому.
І хто знає, можливо, далекий нащадок, переживши кризу, повернеться до своєї архаїки. Повернулася ж Європа після тривалого розриву в часі до травмованої античності. Обернула її на цокольний поверх і вивершила на ній свою грандіозну будівлю.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.